Повернення столиці з Харкова до Києва: як змінювалося місто у другій половині 1930-х

Саме в цей день, у 1934 році представники тогочасних вищих владних структур приїхали до Києва, відповідно до рішення про перенесення головного міста республіки.

Варто згадати, що столичний статус Харків отримав ще у 1919 році після марних спроб більшовиків закріпитися в Києві. У цей час вони двічі захоплювали владу в місті, проте невдовзі були змушені відступати. Тож остаточно встановивши радянську владу у Києві, більшовики не надто поспішали переносити сюди столицю.

Тож столичний статус Харкова протримався майже 14 років, поки 21 січня 1934 року Постановою Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету було прийняте рішення про перенесення столиці України з Харкова до Києва.

У зв’язку з цим була утворена спеціальна комісія, яка мала забезпечити приведення міста у «відповідність» до нових соціалістичних реалій, які обмежувались досить простими правилами: значне зменшення кількості сакральних пам’яток та будівництво грандіозного урядового центру столиці УСРР.

РАДЯНСЬКА ВЛАДА ПРОТИ СТАРОДАВНІХ ПАМ`ЯТОК

Києвознавці стверджують, що саме у цей період архітектурна спадщина Києва зазнає значних втрат: більшовики знищили понад 100 унікальних храмів та церков, які були не лише важливими духовними осередками, але й архітектурною окрасою нашого міста та важливою частиною нашої історії.

Серед найцінніших з них були: Трьохсвятительська (Василівська) церква, збудована ще у 1183 році, церква Святого Георгія у Верхньому місті, два Мазепинські барокові шедеври — Микільській військовий собор на площі Слави та Богоявленський собор Братського монастиря Києво-Могилянської академії та Малий монастир Святого Миколая на Арсенальній, а також святині Подолу — церква Миколи Доброго, храм Петра і Павла, Борисоглібська церква, церква Святих Олени та Костянтина (зруйновані баня та верхній ярус дзвіниці), храм Різдва Христового на Поштовій площі та церква Успіння Богородиці Пирогощі.

Масштаби знищення пам’яток можна лише уявити, якщо лише у 1934-38 роках були знищені всі київські парафіяльні храми, зокрема: Залізна церква Іоана Золотоустого на Галицькій площі, церква Олександра Невського в Маріїнському парку, храм Марії Магдалини на Шулявці, Ольгинська церква на Печерську, Троїцька церква, Благовіщенська церква на Паньківщині, церква Святого Федора на Лук’янівці, храм Святої Єлизавети на Трухановому острові та інші.

Окрім масового знищення релігійних споруд, іншим важливим завданням для представників влади стало спорудження Урядового центру. Оскільки переїхавши до нової столиці, виявилося, що у місті не було жодної будівлі, призначеної для розміщення вищих державних та партійних установ. Тому, ще у лютому 1934 року приймається нице рішення про будівництво урядового центру на місці Михайлівського Золотоверхого Монастиря — одного із найдавніших храмів столиці.

За спогадами тогочасного архітектора Петра Юрченка, планування Урядового Майдану було не стільки завданням технічним, як політичним, оскільки «майбутній архітектурний ансамбль мав стати живим зразком досягнень соціалістичного будівництва».

Увесь процес проєктування майдану і розроблення генерального плану відбувався під особистим контролем партійного керівництва республіки Станіслава Косіора, Павла Постишева і комісара Всеволода Балицького.

ДЕ МІГ БУТИ ЗБУДОВАНИЙ УРЯДОВИЙ ЦЕНТР: 5 ОСНОВНИХ ВАРІАНТІВ

Дослідники архітектури стверджують, що у період розробки Генплану Києва 1930-х років, Архітектурно-планувальне управління при Київській міській раді на чолі з Павлом Хаустовим розглядалися щонайменше 5 основних варіантів розміщення Урядового центру: Звіринецький, Липський, Хрещатицький (Пролетарський), Печерський та розосереджений.

Кожен з варіантів був представлений проєктами забудови провідних тогочасних архітекторів Києва, зокрема Павла Альошина, Петра Юрченка, Михайла Гречини, Олександра Вербицького та інших.

Звіринецький варіант (ідея розглядалася у 1918 за часів Гетьманату Павла Скоропадського), розроблений архітекторами В. Нестеренком та А. Зінченком передбачав розміщення Урядового кварталу на базі Звіринецького укріплення, на горі над Дніпром.

Головною перевагою цього варіанту було повне збереження історичної забудови Києва, проте така ідея була відхилена через віддалення від центральної частини міста та погане транспортне забезпечення цієї частини міста.

Печерський варіант забудови розробляли архітектори: Михайло Гречина, Микола Холостенко та Василь Онащенко.

Відповідно до цього проєкту передбачалося будівництво біля Печерського узвозу, однак ця ідея не знайшла подальшу підтримку через близьке розташування заводу «Арсенал», робота якого спричиняла задимлення прилеглих вулиць.

Тривалий час фаворитом обговорення вважався Липський варіант, який підтримували архітектори Павло Альошин, Олександр Колісниченко та Георгій Любченко.

Урядовий Майдан планувався між вулицями Шовковичною та Липською, включно з площею перед Маріїнським парком. Однак, через рельєф цієї місцевості та круті схили вулиць звели нанівець цей варіант. Хоча, окремі урядові будівлі наприкінці 30-х все ж побудували, нині в них знаходяться Верховна Рада та Кабінет Міністрів України.

Хрещатицький варіант підготувала група архітекторів під керівництвом Володимира Заболотного. Мова йшла про забудову на місці нинішнього Хрещатого парку, зі знесенням Філармонії та будівель на Європейській площі.

Оригінальну ідею щодо Урядового кварталу висловив Василь Кричевський, який запропонував не зосереджувати урядові будівлі в одному місці, а розосередити в кількох місцях наймальовничішої магістралі.

Проєкт включав територію Михайлівського монастиря, Володимирську гірку від якої йшов віадук, частково на Європейську площу, Хрещатий парк і далі до Печерська. Як припускають вчені, там чином він прагнув хоча б частково зберегти архітектуру центральної частини міста.

Цікавим фактом є те, що ідею сполучити Хрещатий парк та Володимирську гірку, яку запропонував ще у 1934 році Василь Кричевський, було втілено у 2019 коли у столиці з’явився Скляний міст…

ГРАНДІОЗНИЙ КОНКУРС, ЗНЕСЕННЯ ФУНІКУЛЕРА ТА… 100-МЕТРОВИЙ ЛЄНІН

Попри ряд альтернативних та оригінальних проєктів щодо місця розташування Урядового кварталу 19 листопада 1934 року було прийняте рішення про втілення грандіозного урядового проєкту саме на місці Михайлівської площі, з перетворенням цієї локації в радянський імперський форум.

Ще однією вимогою було встановлення у центральній частині монумента вождю пролетаріату — Володимиру Лєніну, щоб його постать височіла над містом з боку Дніпра.

Для реалізації «великого будівництва» оголосили загальнодержавний конкурс, який складався з чотирьох турів та тривав два роки. У ньому взяли участь провідні радянські архітектори: Павло Альошин, Каро Алабян, Валеріан Риков, Володимир Заболотний, Олекса Тацій, Яків Штейнберг, Йосип Каракіс, брати Олександр та Віктор Вєсніни, Іван Фомін та інші.

Однак жоден з проєктів не влаштував вимоги партійного керівництва, тому у фінальній частині були представлені проєкти Сергія Григор’єва, Дмитра Чечуліна та Йосипа Лангбарда, відомого спорудженням у Мінську декількох монументальних споруд, зокрема Будівлю Уряду Білорусі, Дім Червоної армії та Будівлі Академії наук та Оперного театру, які вважалися кращими взірцями нової радянської архітектури.

Саме проєкт Йосипа Лангбарда став переможцем. Згодом, 9 січня 1936 року рішенням Політбюро ЦК КПб (У) його затвердили до реалізації.

Архітектор, як і більшість колег, запропонував звести дві однакові монументальні будівлі та встановлення над Дніпром монументу Лєніна. Також проєкт передбачав демонтаж фунікулера, з подальшою його заміною велетенськими сходами до Поштової площі.

На щастя, із запланованого архітектором вдалося звести лише одну будівлю яка була згодом передана ЦК КПб (У). Її й сьогодні можна побачити на Михайлівській площі столиці — це Міністерство закордонних справ України. Оскільки повна реалізація цього проєкту призвела б до масштабних руйнувальнь історичної спадщини та непоправного руйнування ландшафтів нашого міста.

ЧОМУ ПРОЄКТ НЕ РЕАЛІЗУВАЛИ?

За спогадами очевидців тих подій, коли у 1939 році спорудили будівлю МЗС, то вона, м’яко кажучи, не справила на партійне керівництво великого враження, а навпаки, викликала велике незадоволення.

Одні вважали, що будівля недостатньо монументальна та губиться посеред велетенської площі, інші ж зазначали, що архітектура взагалі не відрізняється оригінальністю, а сам фасад споруди просто губиться за колонами.

Але найголовнішим мінусом на думку багатьох зодчих було те, що урядова будівля з боку Дніпра видавалася занадто важкою, через що створювалася ілюзія, що вона неначе притискує пагорби. Особливо помітною була різниця на фоні Андріївської церкви, витончені форми якої ідеально вписувалися у ландшафт.

Навіть провідні архітектори, які з великою повагою ставилися до Йосипа Лангбарда, вважали, що урядова будівля на Михайлівській площі є помилкою архітектора та невдалим втіленням.

Окрім того, бажання наблизити будівлю до схилу Дніпра викликало істотні труднощі у період будівництва. На думку експертів для уникнення деформації та зсуву довелося прокласти 160 тридцятиметрових шахт до бурої глини, що залягала на глибині 30 метрів і закласти залізобетонні конструкції під фундамент.

Капіталовкладення на будівництво лише у 1936 році склало майже 20 мільйонів карбованців, а фактично з усієї площі була збудована лише одна будівля. Крім того, партійне керівництво ніяк не могло дійти до згоди щодо остаточного вигляду монумента Леніна, розмір якого у різний час коливався від 40 до 100 метрів заввишки.

Тому, вже за кілька років радянська номенклатура швидко втратила інтерес до Урядового центру, а після війни до цього питання вже не поверталися: усі кошти йшли на відбудову зруйнованого центру міста та забезпечення житлом тисячі киян, які лишилися без даху над головою.

Грандіозне монументальне будівництво так і лишилося на папері, подарувавши змогу нашому місту вже у часи незалежності відродити зруйнований більшовиками Михайлівський Золотоверхий собор. Без нього сьогодні просто неможливо собі уявити духовне життя нашої столиці…

***

Нагадаємо, що на Хрещатику представили виставку «Зруйнована віра», присвячену київським святиням, зруйнованим у радянський час.

До теми: зруйновані храми та привласнена спадщина: у столичному музеї розповіли про злочини більшовиків.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»