Втрачені святині Києва: Церква Святого Георгія в Верхньому місті

Георгіївський храм у 1900-х роках. Фото: Emil Oleksandrovich
Георгіївський храм у 1900-х роках. Фото: Emil Oleksandrovich

6 травня православна церква шанує Георгія (Юрія) Змієборця — одного із найбільш шанованих християнських святих, мученика та хороброго воїна.

Традиційно з нагоди свята, «Вечірній Київ» згадує визначні святині, що були втрачені в різний час історії нашого міста.

Однією з найбільш визначних пам’яток Києва княжої доби вважалася церква Святого Георгія, що дала назву однойменному провулку неподалік Софії Київської.

Стародавній храм у проєкті археолога Михайла Сагайдака
План реконструкція фундаментів.

Поява церкви у стародавньому Києві на честь цього святого не була випадковістю. Святий Георгій вважався святим патроном візантійських імператорів: його уславлення мало багатовікову традицію.

Унікальне значення образ цього святого має для історії нашого міста. Як свідчать історики, свого часу князь Володимир Великий прийняв християнство у Георгіївському монастирі поблизу Херсонеса.

Пам’ятник Ярославу Мудрому біля Золотих воріт. Фото з архіву «Вечірнього Києва»

За свідченнями «Повісті врем’яних літ», його син, князь Ярослав Мудрий не лише прийняв у хрещенні ім’я Святого Георгія, але й заклав у 1037 році камінь на честь будівництва монастиря на честь свого небесного покровителя. Будівництво храму тривало понад 10 років.

Святиня була освячена 26 листопада 1051 року. Цей день увійшов у народну пам’ять під назвою осіннього Георгія або Юрія.

Детальний опис сакральної пам’ятки не зберігся та й проіснувала вона недовго-менше двох століть. З літописних свідчень відомо, що це була мурована церква, що знаходилася західніше від Софіївського монастиря.

Також у стародавніх джерелах згадується, що ченцем тут був один з останніх синів Володимира Великого — Судислав Володимирович, який помер 1063 року та був похований на території Георгіївського монастиря.

Відродження святині відбулося лише за декілька століть. Фото з відкритих джерел

Занепад храму збігся з періодом міжусобних війн та роздробленості Київської Русі. У цей час монастир неодноразово грабували та спалювали. У 1240 році під час монгольської навали на Київ, Георгіївський храм був остаточно зруйнований.

Відродження святині розпочалося лише у другій половині XVII сторіччя, коли у 1674 році за ініціативи київського воєводи Юрія Трубецького з благословення місцеблюстителя Київської митрополичої кафедри, архієпископа Лазаря Барановича на стародавніх фундаментах збудували дерев’яну Георгіївську церкву. Однак споруда виявилася недовговічною та простояли лише кілька десятиліть.

У 1744-1752 роках замість залишків дерев’яного храму була збудована нова кам’яна церква у стилі бароко. Вона стояла на фундаментах стародавнього храму, впритул до стін Софіївського монастиря.

Георгіївська церква у 1860-х. Фото: Emil Oleksandrovich

Учасницею закладання нової сакральної споруди стала російська імператриця Єлизавета Петрівна, яка відвідала Київ у 1744 році.

За свідченнями істориків та краєзнавців, новий храм набув форм української барокової архітектури:

«У плані це була тридільна церква. Північна та південна стіни вертикально членувалися пілястрами, між якими були влаштовані півциркульні вікна. Нартекс, північний та південний фасади завершували трикутні фронтони з розписами в тимпанах. Увінчував споруду дерев’яний восьмигранний барабан з невеликою банею».

Надгробок Костянтина Іпсіланті у Лаврі відновлений коштами грецької діаспори столиці. Фото: Юрій Кононенко

У 1816 році у храмі було поховано видатного борця з турецьким поневоленням балканських народів — господаря Молдови та Валахії Костянтина Іпсіланті, який після поразки антитурецького повстання останні роки життя прожив у Києві у власному маєтку неподалік Арсенальної площі.

Надгробок Іпсіланті, що знаходився у притворі церкви, збудований відомим скульптором епохи класицизму Степаном Піменовим. Він являв собою зображення жінки з білого мармуру, що стояла з бронзовим хрестом та келихом у руках на високому постаменті з червоного граніту біля стилізованої труни. Постамент прикрашався барельєфним портретом Костянтина Іпсіланті.

Вже за радянських часів, коли храм закрили, надгробок перенесли до Успенського собору Печерської лаври. Під час знищення собору у листопаді 1941 року надгробок було зруйновано.

Його відновили лише у 1997 році, де надгробок можна побачити й сьогодні на території Києво-Печерської лаври…

Георгіївський храм у 1900-х роках. Фото: Emil Oleksandrovich

За роки свого існування, Георгіївський храм неодноразово перебудовувався. Найбільш відома реконструкція святині відбулася у 1880-х роках за проєктом видатного київського зодчого Володимира Ніколаєва.

За його проєктом, храм набув псевдовізантійських рис, маленьку баньку замінив великий купол на масивному барабані над притвором надбудували дзвіницю, трикутний фронтон на південному фасаді змінив напівциркульний.

Нові стінні розписи виконав класик українського живопису Іван Їжакевич, якому тоді ледве виповнилося 20 років. За свідченнями його сучасників, у своїй роботі майстер використав українські народні мотиви.

Вид на храм з тераси ресторану «Прага» на Володимирській. Фото: Вікіпедія

У ХІХ сторіччі Георгіївський храм славився своїми відомими парафіянами: підприємцями, митцями та громадськими діячами. Серед них була знана родина Терещенків, члені якої робили значні пожертви, Григорій Галаган та відомий книговидавець Стефан Кульженко.

На початку XX сторіччя площу перед храмом планували облаштувати, встановивши там чавунний фонтан виробництва заводу Олексія Термена. Передбачалося перенести туди фонтан, який знаходився на Софіївській площі та дещо ускладнював рух транспорту.

Вулиця Володимирська на початку ХХ сторіччя.Фото: Emil Oleksandrovich

Однак, перша світова війна та подальші історичні події завадили цим планам, а фонтан з Софіївської площі вже у 1920-х перенесли до скверу на розі вулиць Олеся Гончара та Михайла Коцюбинського, що минулого року одержав ім’я видатного актора Богдана Ступки…

Георгіївська церква розділила сумну долю багатьох київських святинь, знищених у 1930-х роках безбожною комуністичною владою.

Одна з останніх світлин Георгіївського храму у 1920-х. Фото: Emil Oleksandrovich

У 1931 році до святині увірвалися представники войовничого атеїзму та спаплюжили храмові інтер’єри, зокрема, триярусний іконостас середини XVIII століття роботи майстрів растреллівської школи, та надгробок Константина Іпсіланті.

У 1934 році церкву визнали такою, що не має цінності та зруйнували. Частина фундаментів храму опинилася під новозбудований житловим будинком Київського військового округу, збудованого у 1937 році за проєктом відомого архітектора Йосипа Каракіса.

Вежечка на будинку КВО, яка проіснувала недовго. Фото з відкритих джерел

За міською легендою, на згадку про колишній храм, під час реконструкції будинку КВО у 1951 році, архітектор доповнив свою будівлю елегантною вежечку, яка гармонійно поєднувалася з куполами Софії Київської.

Георгіївський храм у сучасній забудові однойменного провулку. Фото з відкритих джерел

Проіснувала вежечка недовго. Після візиту одного з комуністичних діячів до Києва, він запитав у Микити Хрущова, чому у місті все ще залишилося так багато церков. Наступного тижня вежечку розібрали.

Про Георгіївський храм, який мав тисячолітню історію, нагадує лише декілька збережених світлин та назва однойменного провулка поблизу Золотих воріт.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»