Втрачені святині Києва: церква Марії Магдалини на Шулявці
Спогад про сакральну пам’ятку, що проіснувала менш як 50 років, залишилися лише на декількох старовинних фотографіях.
Нещодавно православна церква вшановувала пам’ять рівноапостольної святої мироносиці Марії Магдалини. Вона була надзвичайно вродливою жінкою, але жила грішно. Після того, як Господь зцілив її від семи бісів, жінка стала його відданою послідовницею. Її шанують нарівні з 12 апостолами, бо вона слідувала за Ісусом разом з ними.
Приклад святої Марії Магдалини показує, що у кожної людини є можливість змінити своє життя.
«Вечірній Київ» традиційно згадує долі втрачених столичних храмів та розповідає про церкву Святої Марії Магдалини, яка знаходилася у Політехнічному провулку поблизу КПІ.
Багато відомостей про церкву не збереглося. Відомо, що у другій половині ХІХ століття жителі Шулявки не мали поблизу жодної церкви, тож були змушені ходити на богослужіння за декілька кілометрів до церкви Івана Золотоустого на Галицьку площу.
Лише у 1883 році Духовна консисторія дала дозвіл на спорудження церкви на Шулявці.
Прискоренню будівництва сприяла ініціатива міського голови Івана Толлі. Він здійснив велику пожертву на зведення церкви Благовіщення на Паньківщині, а 18 000 рублів, зібраних громадою для будівництва святині передали на парафію Святої Марії Магдалини на Шулявці.
Автором проєкту став видатний тогочасний зодчий, академік архітектури Володимир Ніколаєв, що тривалий час обіймав посаду єпархіального архітектора Києва.
Керував будівельними роботами військовий інженер Вадим Катеринич, що відмовився навіть від будь-якого гонорару для «цієї святої справи».
Церква Марії Магдалини є єдиною сакральною спорудою в архітектурній спадщині військового інженера, що займався переважно спорудженням об’єктів цивільної та військової інфраструктури, а також маєтків та прибуткових будинків для заможних киян.
Церква Святої Марії Магдалини не особливо відрізнялася від багатьох тогочасних сакральних пам’яток, маючи характерні форми, притаманні російсько-візантійському стилю, що домінував на той час у сакральній архітектурі.
Споруда увінчувалася масивним світловим восьмигранним барабаном з приземкуватою цибулиноподібною банею та чотирма глухими невеликими барабанами з цибулястими баньками.
Із західного боку до церкви була прибудована триярусна дзвіниця.
За описом, всередині храм мав одноярусний іконостас з лучкоподібним фронтоном у формах необароко. Мав класичні розписи, характерні для другої половини ХІХ століття.
На початку XX століття храм зі світло-жовтої київської цегли домінував серед одноповерхової забудови району, про що свідчать тогочасні світлини.
На жаль, храмові не судилося мати довге життя. У квітні 1935 року храм зруйнували комуністи для будівництва школи.
Руйнування святині відбувалося водночас з будівництвом школи нового зразка, що активно виставлялося радянською владою, як важливе досягнення. Будівництво закладу освіти відбувалося рекордними темпами й тривало усього 92 дні.
Ще наприкінці весни будівля мала виключно фундамент, а вже 1 вересня школа відкрила двері для своїх перших учнів.
Як видно зі старих світлин, школа будувалася впритул до церкви, яку тим часом поступово розбирали.
За свідченнями краєзнавця та дослідника радянської забудови Семена Широчина, демонтаж церкви був первинно закладений у кошторис на будівництво школи.
Цвинтар, де були поховані засновники, відомі професори та вчені Київського політехнічного інституту був також зруйнований. Деякі поховання видатних діячів були невдовзі перенесені на Лук’янівський цвинтар.
Нагадаємо про Благовіщенську церкву на Саксаганського, яка розділила трагічну долю багатьох київських храмів та була також зруйнована комуністами у 1935 році.
Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»