Втрачені святині Києва: храм Петра і Павла на Подолі

Мало хто знає, що ще століття тому, навпроти Фролівського монастиря, на вулиці Микільсько-Притиській, 4, можна було побачити розкішний кам’яний бароковий храм, який виділявся серед інших православних святинь Подолу своїми оригінальними та нетиповими формами у вигляді прямокутної шестистовпної базиліки, характерної для німецько-польської готичної архітектури.

Первинно ця церква зводилася як костел Святого Миколая Домініканського монастиря. За свідченнями істориків, після занепаду першого монастиря, який за переказами заснований ще у XII сторіччі, домініканці оселилися під Київським замком на Житньому торзі та збудували невеликий дерев’яний костел.

Точна дата початку будівництва невідома, проте у 1509 році київські домініканці одержують від короля Польщі Сігизмунда І Старого привілей, з яким деякі дослідники пов’язують початок будівництва святині.

Близько 1610 року за сприяння київського латинського єпископа Кшиштофа Казимирського на місці дерев’яної церкви було розпочато будівництво нового кам’яного храму, зведеного з цегли руїн Борисоглібської церкви у Вишгороді.

Спорудження святині тривало до 1640 року. Проте, під час визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, католицький костел та монастир були пограбовані, а церковні споруди поступово занепадали. За легендою, через деякий час місцеві мешканці облаштували там шинок та стайні…

У 1691 році колишній комплекс Домініканського монастиря був переданий православній громаді та освячений, як церква Святих Апостолів Петра і Павла. Відновлення святині у якості православного храму відбувалося за ініціативи тогочасного ректора Києво-Могилянської академії, Київського Митрополита Варлама (Ясинського).

У 1744-1750 роках храм перебудовують у барокових формах з нагоди візиту до Києва імператриці Єлизавети Петрівни, яка свого часу пожертвувала на будівництво 2500 карбованців. У цей період, за проєктом Івана Григоровича-Барського споруджують триярусну дзвіницю, що відігравала роль надбрамної башти святині. Збудована у стилі єлизаветинського бароко, дзвіниця мала чимало спільних рис з дзвіницею церкви Різдва Богородиці на Дальніх печерах Києво-Печерської Лаври.

Окрасою храму став розкішно оздоблений західний фронтон, прикрашений рослинними ліпними орнаментами, медальйонами та картушами з розписами. У середині храму був встановлений чотириярусний різьблений позолочений іконостас у стилі рококо. Головний вхід прикрашав розкішний портал, який у ХІХ сторіччі закрили прибудованим парканом.

Після великої пожежі, що охопила Поділ у 1811 року, храм Петра і Павла майже не постраждав, обгорілий верхній ярус дзвіниці відновили у стилі класицизму, доповнивши церковну баню високим шпилем…

За архівним відомостями, Церква Петра і Павла з 1787 року належала Грецькому монастирю Святої Катерини, а з 1829-1920- Київській духовній семінарії.

У 1832 році на подвір’ї храму спорудили будівлю Києво-Подільського духового училища — єдину споруду церковного комплексу, що зберіглася до наших днів.
З встановленням радянської влади у Києві, у 1920 році храм закрили. Спочатку там планували розмістити Центральний міський архів, але у 1935 року, як значну кількість київських святинь, церкву та дзвіницю зруйнували.

На жаль, жодних наукових досліджень чи фотофіксації святинь не було проведено.
Завдяки дослідженням історика та києвознавця Тита Геврика та його ґрунтовної праці «Втрачені пам’ятки Києва», виданої у 1982 році у Нью-Йорку, кияни мають змогу побачити архівні креслення та деякі світлини цієї визначної пам’ятки нашого міста, що назавжди зникла з історичної мапи Києва.

Про визначне значення цієї унікальної пам’ятки Тит Геврик написав: «Ця церква святих Петра і Павла була однією з небагатьох споруд, за якими можна було скласти уявлення про київське будівництво шістнадцятого-сімнадцятого століть».

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»