Розмови року: 25 інтерв’ю «Вечірнього Києва», які читали, обговорювали й поширювали

Військові, лікарі, історики, діячі культури та інші співрозмовники ділилися досвідом, який дозволяє глибше зрозуміти реальність цього року.

ЧОМУ МАЗЕПУ НЕМОЖЛИВО ЗРОЗУМІТИ ПОЗА ЛАВРОЮ — РОЗМОВА З ІСТОРИКИНЕЮ ОЛЬГОЮ КОВАЛЕВСЬКОЮ

«Мазепа мислив не „на зараз“. Він будував з розрахунком на століття вперед — і саме тому багато його рішень ми починаємо розуміти лише сьогодні».

У Києві відбулося одразу кілька подій, пов’язаних з однією з ключових постатей української державності. Місто повернуло повну історичну назву вулиці Івана Мазепи. У Києво-Печерській Лаврі вперше за тривалий час з’явилося погруддя гетьмана. Паралельно сама Лавра в останні роки — впевнено й послідовно — повертається у простір Православної церкви України.

Усе це — не випадкові збіги. Це частини одного процесу: повернення Мазепи не як міфічної чи конфліктної фігури, а як далекоглядного державника, глибоко вписаного в лаврський простір — його архітектуру, меценатство, культурну політику й стратегічне мислення, розраховане «на століття вперед».

Саме Лавра дозволяє побачити гетьмана у повному масштабі — не лише через політичні рішення чи військові кроки, а через архітектуру, символи й щедрі інвестиції в майбутнє, які пережили епохи.

Про те, чому Мазепу неможливо зрозуміти поза Лаврою, як працює історична пам’ять і чому сьогодні важливо говорити про гетьмана без ідеалізації, але й без спотворень, поспілкувалися з Ольгою Ковалевською — докторкою історичних наук, науковою співробітницею Інституту історії НАН України. А також — без перебільшення однією з найавторитетніших дослідниць мазепинської доби.

АХТЕМ СЕІТАБЛАЄВ ПРО СПЕЦОПЕРАЦІЮ, НЕБЕЗПЕЧНІ СЦЕНИ ТА ВЛАСНУ ІСТОРІЮ В «ГУР: КОД СІКОРА»

У країні, яка живе в режимі постійної напруги й невідворотних змін, особливо важливо фіксувати те, що формує нас сьогодні. Війна змінює оптику, ритм, пріоритети, але не скасовує потреби в історіях, які не просто хочуть бути почутими — вони вимагають свого голосу.

Одна з таких історій сьогодні народжується на знімальному майданчику Ахтема Сеітаблаєва. Його новий фільм «Гур: Код Сікора» — це не просто реконструкція спецоперації Головного управління розвідки. Це спроба поглянути на сучасну українську війну через іншу оптику: технологічну, психологічну, людяну.

Режисер знімає кіно, яке не зупиняє війну, але допомагає нам не зупинятися. Кіно, яке водночас пояснює, об’єднує і дає розуміння багатьом речам.

«Вечірній Київ» отримав унікальну можливість побувати на знімальному майданчику, поспостерігати за процесом створення фільму та записати ексклюзивне інтерв’ю з Ахтемом Сеітаблаєвим.

ТОДІ ГОЛОДОМ, ЗАРАЗ РАКЕТАМИ: СВІДКИ ГОЛОДОМОРУ БАЧАТЬ У РОСІЙСЬКІЙ АГРЕСІЇ ПОВТОРЕННЯ ГЕНОЦИДУ

Команда Національного музею Голодомору-геноциду вже кілька років об’їжджає регіони України, записуючи свідчення очевидців Голодомору 1932–1933 років та масового штучного голоду 1946–1947 років. Щороку таких людей стає дедалі менше — вік бере своє. Попри повномасштабну війну, музейники продовжують перегони з часом.

Старенькі, які в дитинстві пережили Голодомор, а потім — Другу світову, чітко бачать у російській агресії повторення геноциду: «Тоді голодом вбивали, зараз ракетами».

Про масштабну експедицію «Вечірньому Києву» розповіла Юлія Коцур — завідувачка відділу усної історії Голодомору Музею Голодомору, кандидатка історичних наук і керівниця проєкту.

«ЯКЩО ЗНІМАТИ ФІЛЬМ ПРО КОНЦТАБІР — НАС МОЖНА БРАТИ БЕЗ КАСТИНГУ»: ІНТЕРВ’Ю З ЕКСМЕРОМ ХЕРСОНА ВОЛОДИМИРОМ МИКОЛАЄНКОМ

Хтось уперше почув про пана Миколаєнка з новин, коли його захопили в полон російські окупанти. Хтось — із прокремлівських відео, де він пояснював своїм катам, що передостанній командир УПА Роман Шухевич воював за Україну, а не за нацистську Німеччину, як стверджували ті. Хтось — зі статей про те, як він відмовився від обміну, щоб звільнили важкохворого українця. А хтось знав його задовго до війни — як мера Херсона у найскладніші часи початку російсько-української війни.

Володимир Миколаєнко очолював місто шість років — з 2014-го по 2020-й рік — а після завершення каденції вийшов на пенсію. Спокійного життя не вийшло. З початком повномасштабного вторгнення він долучився до місцевої територіальної оборони та відкрито виходив на проукраїнські мітинги.

Згодом Миколаєнку зателефонував колаборант Кирило Стремоусов і запропонував співпрацю. Мовляв, інакше той потрапить на «яму». Отримавши відмову, окупанти його викрали…

Довгий час про ексмера Херсона не було жодної інформації — допоки представники Міжнародного комітету Червоного Хреста не підтвердили, що український експосадовець перебуває в полоні.

За три роки його родина так і не отримала жодного листа від Володимира і по крихтах збирала інформацію про його перебування на території рф.

Люди полюбили пана Володимира — за його непохитну позицію та відданість Україні, яка стала приводом для катувань та важких років у неволі. Власне, про це та більше — в інтерв’ю «Вечірньому Києву».

ГЕНИ НАШИХ ПРАЩУРІВ Є МАЙЖЕ В УСІХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ РОДАХ: ІНТЕРВ’Ю З НЕЛЕЮ КУКОВАЛЬСЬКОЮ, ОЧІЛЬНИЦЕЮ НАЦЗАПОВІДНИКА «СОФІЯ КИЇВСЬКА»

Софія Київська яскраво засвідчує спадковість та тяглість української історії, культури, державницьких традицій від Руси-України до наших днів. Впродовж своєї тисячолітньої історії вона презентує Україну і Київ сучасному світові.

Софія Київська, а саме створений на базі пам’яток Національного заповідника «Софія Київська» науковий центр — науково-дослідний відділ «Інститут «Свята Софія», і сьогодні відкриває нам невідомі або забуті сторінки минулого.

Разом з тим, тут твориться новітня історія України: посли іноземних держав прибувають до Софії, щоб вручити Президентові України вірчі грамоти, саме це місце допомагає їм відчути витоки української державності, дізнатись про не лише про самобутність й унікальність, але й про її відмінність від північного сусіда.

Неля Куковальська — академік Української академії архітектури, заслужений працівник культури України, член-кореспондент Академії будівництва України, член Асоціації Європейських Соборів, практик пам’яткоохоронної та музейної справи, — поділилась з читачами «Вечірнього Києва» роздумами про те, яку роль Софія Київська відіграє сьогодні не лише для України, а й для Європи та світу.

СПОВІДЬ НА ЛІНІЇ ВОГНЮ: КАПЕЛАН ПРО ВІЙНУ, ВІРУ ТА СВЯТА У ЗОНІ БОЙОВИХ ДІЙ

Вже 11 років поспіль військовослужбовці, які боронять територію України, відзначають Великдень на передовій. Хоч не в святкових умовах і далеко від рідних, але з паскою, молитвою і поруч з побратимами.

За час свого капеланського служіння отець Євген — військовий капелан 210-го окремого штурмового полку, побував у зоні бойових дій на різних напрямках. До Великодня теж збирається до своїх побратимів на передову. Не залишати ж наших захисників без молитви, смачної паски та слів підтримки у найсвітліше свято року.

У своєму щільному графіку священнослужитель знайшов час, щоб поспілкуватися з журналісткою «Вечірнього Києва» напередодні, і розповів про те, наскільки важливо забезпечувати духовно-релігійні потреби особового складу, як поєднується війна і віра, про сповіді під час обстрілів і на БТРах, та чому військові капелани є ціллю для ворога.

УКРАЇНА — НЕ УЛАМОК ІМПЕРІЇ, А ЇЇ ЗАВЕРШЕННЯ: ІСТОРИК СЕРГІЙ БЕРЕНДЄЄВ — ПРО ПАМЯТЬ, СПРОТИВ І НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Сьогодні ми запитуємо себе: що означає це свято, коли незалежність — не просто політичний статус, а щоденна боротьба за право бути собою?

24 серпня Україна відзначає свій 34-й День Незалежності — момент, коли країна озирається на пройдений шлях і вкотре переосмислює свою ідентичність. Напередодні свята «Вечірній Київ» зустрівся з істориком, вчителем -методистом, автором декількох підручників та телеекспертом Сергієм Берендєєвим.

У своєму інтерв’ю Сергій розповів про свободу як про процес, а не подію, про пам’ять як інструмент спротиву, і про те, чому «Герої не вмирають — вмирають імперії» — це характеристика епохи, в якій Україна творить себе наново. Це інтерв’ю — про трансформацію історичного наративу, про імперії, приречені на забуття, і про героїв, чия присутність формує нову державність, вільну від ворожих наративів.

«Я ЗНАВ, ЩО ВОНИ ХОЧУТЬ НАС ЗНИЩИТИ І ТРИМАВ ЇМ ДУЛЮ В КИШЕНІ», — ЖУРНАЛІСТ ДМИТРО ХИЛЮК РОЗПОВІВ ПРО ВНУТРІШНІЙ ОПІР У РОСІЙСЬКОМУ ПОЛОНІ

Три з половиною роки без суду та слідства протримали росіяни у полоні цивільного журналіста з Київщини Дмитра Хилюка, його вважали «особою, яка протидіє сво», абсурдне звинувачення, якого немає навіть в російських законах.

Дмитра Хилюка захопили російські військові 3 березня 2022-го року у його рідному селі Козаровичі, коли він був разом з батьком. Батька відпустили за 9 днів. Увесь цей час його літня мама нічого не знала, ані про свого чоловіка, ані про сина.

Доля відомого столичного медійника у час війни увібрала в себе дуже багато больових точок. Слухаючи його розповідь, журналістка «Вечірнього Києва» думала й про його батьків, яким вже за 70 років, як ця родина витримала брутальне викрадення, невідомість, полон і щоденні думки-тортури про сина? А як сам Дмитро пережив ці три з половиною роки? Не зламався, не збожеволів, не втратив віри й впевненості в Україну?

Кожен його спогад — це і свідчення про злочин росіян, які просто вкрали в українця тисячу двісті сімдесят один день життя. За його тихою розповіддю відчувалось, наскільки багато сили духу було у Дмитра, щоб витримати приниження, побиття, а головне — повну невідомість щодо можливості вийти на волю. Читайте у «Вечірньому Києві».

ВІД БАГАТОРАЗОВИХ ШПРИЦІВ ДО РОБОТОТЕХНІКИ: ХІРУРГ ІЗ ШАЛІМОВА РОЗПОВІВ ПРО ЕВОЛЮЦІЮ МЕДИЦИНИ

Зміни в українській хірургії — це не лише про технології, а й про стійкість. Коли війна поставила медицину перед новими викликами, лікарі Інституту Шалімова продовжили оперувати, навчати й досліджувати.

Один із них — професор, доктор медичних наук Олександр Тивончук, який працює в Інституті вже майже чотири десятиліття.

Про шлях у професії, хірургію під час війни, нові технології, етичні виклики та людяність, яка залишається головним інструментом лікаря, — у великому інтерв’ю «Вечірнього Києва» з одним із провідних українських хірургів.

ЯК ПАТРІАРШИЙ СОБОР СТАВ ЦЕНТРОМ ВОСКРЕСІННЯ ЦЕРКВИ Й УКРАЇНИ: ІНТЕРВ’Ю З О. АНДРІЄМ БОДНАРУКОМ

У самому серці Києва, на березі Дніпра, височіє храм, який не лише символічно названий на честь Воскресіння Христового, але і є символом духовного відродження Української Греко-Католицької Церкви.

Патріарший собор — це більше, ніж центральна святиня УГКЦ. Це місце, де зійшлися українська історія, боротьба за ідентичність і пошук відповідей на запитання, які ставить перед нами час.

У мурах цього Собору закладено шлях не лише Греко-Католицької Церкви, а й всієї України: від тиші підпілля до молитви в центрі Києва. І навіть те, що храм досі будується, символічно: як і Церква, як і наша держава — він ще на етапі формування.

Але за кожною великою спорудою стоять люди. «Вечірній Київ» поспілкувався з одним з тих, хто щодня біля цих процесів — отцем Андрієм Боднаруком, адміністратором Патріаршого собору.

МИ ПЕРЕБИРАЄМО КОЖНУ ТРАВИНКУ: РОЗПОВІДЬ ЖІНКИ, ЯКА РОЗМІНОВУЄ КИЇВЩИНУ Й ГОТОВА ПРАЦЮВАТИ ДО ОСТАННЬОЇ МІНИ

З повномасштабного вторгнення майже 40 млн квадратних метрів території України визнані фахівцями The HALO Trust забрудненими мінами та іншими вибухонебезпечними предметами. З них понад 9 мільйонів квадратних метрів вже очищено, виявлено понад 46 тисяч мін та інших вибухонебезпечних предметів.

Олександра Євдокімова переїхала з Кіровоградщини в Київську область у 2016 році, має фах товарознавця й працювала логістом у компанії Фоззі-груп — в мережі «Сільпо». Пережила окупацію, допомагаючи людям в окупованих громадах продуктами, а потім повністю змінила професію. Тепер вона очищає Україну від вибухонебезпечних предметів.

Про пережитий досвід, рішення змінити фах і роботу в умовах постійної небезпеки вона розповіла в інтерв’ю «Вечірньому Києву».

ЗАПОВІДНИК «СТАРОДАВНІЙ КИЇВ» — СИМВОЛ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ: ДИРЕКТОР РОМАН МАЛЕНКОВ ПРО МІСІЮ ТА ПЛАНИ

На думку очільника, одним із ключових завдань установи є повернення образу історичного Києва у суспільну свідомість українців.

Київ — не лише столиця України, а й колиска її культурної спадщини. Тут хрестили Русь, тут зберігаються унікальні пам’ятки, що уособлюють дух тисячоліть. Але чи достатньо ми знаємо про своє місто? Чи усвідомлюємо його історичне значення?

Державний історико-архітектурний заповідник «Стародавній Київ» — унікальна територія, де сконцентровані сотні пам’яток національного значення: фундаменти стародавніх храмів, археологічні артефакти та шедеври українського бароко.

Попри цінні історичні, культурні та туристичні об’єкти, тривалий час ця інституція залишалася поза увагою, як киян, так і гостей столиці. Сьогодні його місія — стати не лише важливим туристичним центром, а й символом національної пам’яті. Директор ДІАЗ «Київ стародавній» Роман Маленков розповідає нашому виданню про його завдання, виклики та перспективи розвитку.

«НАШ ТЕАТР — КОЛЕКТИВ РЕАЛІСТІВ, ЯКІ ЩОДНЯ РОБЛЯТЬ СВОЮ СПРАВУ», — БОГДАН БЕНЮК ПРО ПІДСУМКИ 2024 РОКУ ТЕАТРУ НА ПОДОЛІ

Знаковим для закладу став приїзд американського режисера та драматурга Річарда Нільсона, який поставив виставу «Тускульські бесіди» та продовжує співпрацювати з театром у 2025-му.

З поміж шести прем’єр 2024 року дві привернули особливу увагу театралів. Це «Процес» за Кафкою у постановці Давида Петросяна та «Тускульські бесіди» Річарда Нельсона.

«Вечірній Київ» розпитав директора-художнього керівника Київського академічного драматичного театру на Подолі імені Віталія Малахова Богдана Бенюка про підсумки 2024 року, як жив театр та що планує цьогоріч.

«ПІД ЦИМИ ПРАПОРАМИ МИ ВЖЕ ПЕРЕМАГАЛИ»: СИМВОЛІКА ОРШІ ЯК СТРАТЕГІЯ МАЙБУТНЬОГО — ІНТЕРВ’Ю З ГЕРАЛЬДИСТОМ ОЛЕКСІЄМ РУДЕНКОМ

Реконструкція хоругов Острозького — це не тільки відлуння знаменитої битви, а й політичний жест, що говорить мовою сили. Історичної, культурної, військової.

Відтворені знамена битви під Оршею, які на початку вересня підняли в Лаврі, виглядають майже як музейні артефакти. Але насправді вони — не про минуле. Вони про теперішнє. Про війну, в якій герби й нарукавні емблеми військових частин знову стали бойовими знаками — маркерами єдності, історичної тяглості й нашої неподоланої державності. Це частина тієї «революції памʼяті», яку ми проживаємо всією країною — через мову символів, що повертають нас до великої історії.

Чому реконструкція хоругов армії Костянтина Острозького — це не просто форма вшанування перемоги, а політична дія? Як Орша перегукується із сучасністю на теперішній символіці ЗСУ? І що відчуває геральдист, коли переносить старий герб із середньовічної мініатюри на емблему сучасної бригади?

Про це «Вечірній Київ» поговорив з Олексієм Руденком — заслуженим художником України, головним спеціалістом відділу розвитку військової символіки та геральдики в Центральному управлінні розвитку матеріального забезпечення Міністерства оборони України. Саме його команда відтворила оршанські прапори.

ПОЄДНАВ СЦЕНУ І ЗБРОЮ: ОПЕРНИЙ СПІВАК ЗАХИЩАЄ НЕБО КИЄВА ВІД ШАХЕДІВ

Оперний співак поєднав роботу на сцені та службу із захисту неба над Києвом: у вільний від роботи час служить, у вільний від служби час — працює.

Наприкінці березня киянину, оперному співаку Тарасу Бережанському, добровольцю ДФТГ «Мрія», Указом Президента України N200/2025 від 27.03.2025 р. присвоєно почесне звання «Заслужений артист України». Тарас Григорович розповідає про свої оперні партії й про ту зброю, якою вільно володіє й вже два роки захищає небо столиці у складі мобільних вогневих груп. Читайте в інтерв’ю на «Вечірньому Києві».

«Я НЕ БОЮСЯ БУТИ СМІШНОЮ ЧИ НЕКРАСИВОЮ»: НАТАЛКА ДЕНИСЕНКО ПРО НОВІ РОЛІ, МІЖНАРОДНУ СПІВПРАЦЮ ТА ПРОФЕСІЙНУ МРІЮ

«Як ми свідомо обираємо українські продукти на полицях супермаркетів, так само маємо звикати обирати український культурний продукт — зокрема, на великому екрані».

Українська кіноіндустрія входить у нову фазу — в Києві відбулася презентація кінопроєктів, які вже невдовзі з’являться на екранах. Подія «Кіно об’єднує» організована за підтримки Держкіно, стала публічною платформою для діалогу між індустрією, владою та суспільством про виклики, зміст і потенціал національного кінематографа.

Серед гостей — акторка Наталка Денисенко, яка люб’язно поділилася з журналісткою «Вечірнього Києва» думками про місію українського кіно, нові ролі, міжнародні проєкти та акторську мрію.

ЖОДЕН ШІ, ІНТЕРНЕТ ЧИ «ПОРАДА ЗНАЙОМОЇ» НЕ ЗАМІНЯТЬ ФАХІВЦЯ: ІНТЕРВ’Ю З МАРИНОЮ ЛЕСНІК, ЛІКАРКОЮ-НЕВРОЛОГОМ, ПСИХІАТРИНЕЮ, ВОЛОНТЕРКОЮ

Завдяки своїй спеціалізації — психіатра та невролога — лікарка фахово розрізняє причини болю і допомагає його подолати.

Хронічний стрес, недоспані ночі, тривога за рідних — війна впливає на кожного українця і позначається на здоров’ї. Головний біль, біль у спині, судоми, загальне погіршення самопочуття — деякі з цих симптомів можуть бути як ознаками хронічної втоми, так і реакцією психіки на події навколо.

Багато хто добре знає основи психологічної самодопомоги. Але далеко не всі готові просити про фахову підтримку — звертатися до вузькопрофільних фахівців, особливо якщо після первинного огляду сімейний лікар скеровує пацієнта до психіатра.

Детально про те, при яких симптомах варто звертатися до профільних фахівців, і як війна та постійний стрес впливає на наше психічне та неврологічне здоров’я «Вечірньому Києву» розповіла лікарка-невролог Марина Леснік.

ВІД МАЛОЇ ВАСИЛЬКІВСЬКОЇ ДО ШОТА РУСТАВЕЛІ: ІСТОРІЯ ПАМ’ЯТКИ ЗНАМЕНИТОЇ КИЇВСЬКОЇ ВУЛИЦІ

Вона з’явилася на мапі нашого міста ще у 1830-х у зв’язку з розплануванням і забудовою місцевості в долині річки Либідь, і сьогодні продовжує захоплювати киян своєю багатою історією та архітектурною спадщиною.

У самому серці столиці України, в історичній місцевості Нова Забудова знаходиться одна з найяскравіших і найцікавіших вулиць Києва — Шота Руставелі. Її історична назва — Мала Васильківська.

Протягом багатьох десятиліть ця вулиця була свідком змін, що відбувалися в нашому місті, проте зберегла свій унікальний архітектурний облік, який дарує сучасним киянам можливість зануритися в історію розпланування та забудови міста кінця XIX — початку XX століття.

Завдяки своїй багатій історії та архітектурній спадщині, вулиця Шота Руставелі є справжньою культурною пам’яткою Києва. Щоб дізнатися більше про цю вулицю та її історію, «Вечірній Київ» поспілкувався з відомим києвознавцем Аркадієм Третьяковим.

«НАШ КОМПЛЕКС МЕНШОВАРТОСТІ — У МИНУЛОМУ»: ГРИГОРІЙ РЕШЕТНИК ПРО УКРАЇНСЬКЕ КІНО

«Тільки український народ може пройти через такі випробування — і водночас створювати мистецтво».

Каже телеведучий Григорій Решетник. Ми зустрілися з ним під час події «Кіно об’єднує» в Києві — презентації нових українських кінопроєктів, організованої за підтримки Держкіно. У центрі уваги — діалог між митцями, владою і глядачами про майбутнє національного кінематографа в умовах війни.

В інтерв’ю журналістці «Вечірнього Києва» Григорій розповів про свій дебют у кіно, виклики культурної індустрії та новий сезон шоу «Холостяк».

СУД ЗА ЗЕМЛЮ, БОРОТЬБА ЗА ЕКСПОНАТИ: МУЗЕЙ У ПИРОГОВІ СТАВ МАЙДАНЧИКОМ ЗБЕРЕЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ТА КРИМСЬКОТАТАРСЬКОЇ ТРАДИЦІЙ

Національний музей народної архітектури та побуту України в Пирогові — це не просто експозиція старовинних хат під відкритим небом, а місце, де традиції продовжують жити. На ярмарки з’їжджаються майстри не лише для того, щоб продати свої вироби (це все частіше роблять онлайн), а й щоб поспілкуватися, поділитися своїми знаннями. Музей не замикається на традиціях, а активно розвивається. При цьому він також відстоює спадщину в судах, захищаючи її від зазіхань орендарів та забудовників.

Завдяки підтримці меценатів відновлюють експонати. Тут навіть розпочато створення першої в Україні кримськотатарської експозиції, яка має відобразити культуру та побут цього народу. Вона має всі перспективи стати важливим місцем для кримськотатарського народу в очікуванні звільнення Криму від окупації.

Окрему увагу в музеї приділяють підтримці людей, які постраждали через війну. Сад пам’яті, висаджений вдовами полеглих воїнів, став частиною простору, де люди можуть знайти підтримку та зв’язок із тими, кого втратили. Музей продовжує розвиватися, знаходячи баланс між збереженням культурної спадщини та створенням можливостей для тих, хто потребує допомоги.

Про це та інше розповіла «Вечірньому Києву» керівниця музею Оксана Старак-Повякель.

АХІТЕКТУРА БЕЗ АРХІТЕКТОРА: ЯК ТИСК НА ПРОФЕСІЙНУ СПІЛЬНОТУ ПОЗБАВЛЯЄ ЇЇ ПРАВА ГОЛОСУ

«Ми зіткнулися з парадоксальною ситуацією, яка не відповідає ні логіці, ні європейським стандартам. Національна спілка архітекторів України не може проводити професійну атестацію архітекторів, або продовжувати сертифікат вже чинним архітекторам».

Національна спілка архітекторів України (НСАУ) — це громадська творча організація, яка об’єднує фахівців, діяльність яких пов’язана з архітектурою. Спілка має визнаний міжнародний статус і є членом провідних міжнародних архітектурних об’єднань.

Та останні роки на цю організацію, зі слів заступниці голови архітектурної палати Національної спілки архітекторів України Анни Кирій, здійснюється необґрунтований тиск. А почалося все з оскарження скандального законопроєкту №5655, який, на думку архітекторів, був «міною сповільненої дії та підігравав інтересам забудовників».

Про те, що не так із цим законопроєктом і чому проти нього активно виступила Спілка; про скандальну Постанову Кабміну, яка припиняє дію сертифікатів та аналіз великого опитування архітекторів у час війни — в інтерв’ю «Вечірнього Києва» із заступницею голови архітектурної палати Національної спілки архітекторів України, практикуючою сертифікованою архітекторкою Анною Кирій.

ЩО ПРИХОВУЮТЬ ФОНДИ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ: РОЗМОВА З ІСТОРИКИНЕЮ НАТАЛІЄЮ БІЛОУС ПРО СПАДЩИНУ СВЯТИНІ

«Раніше заповідник довго залишався закритою структурою. Я навіть жартома називала його „монастир у монастирі“. Але сьогодні все змінилося і ми можемо презентувати Україні і світові тяглість історії нашого православ’я на прикладі експонатів з Лаврських фондів», — розповідає під час зустрічі у стінах святині Наталія Білоус.

В історичних колах, та й не тільки, пані Наталія не потребує представлення. В Україні та за кордоном її добре знають як докторку історичних наук, наукову співробітницю Інституту історії НАН України. А нещодавно вона приєдналася до рядів дослідників, які вивчають історичну та культурну спадщини Києво-Печерської Лаври.

Ідея запросити її до інтерв’ю виникла після того, як пані Наталія почала презентувати широкому загалу перші результати своїх наукових досліджень на прикладі Лаврських фондів. Уже кілька місяців триває виставка, присвячена несправедливо забутій постаті — архімандриту Єлисею Плетенецькому. Свого часу він символічно працював над тим, що актуальне й для сучасників: розбудовував та реформував українську церкву.

Втім, це лише частина унікальних артефактів і культурного надбання святині, що вже третій рік оговтується від московського патріархату…

У цьому інтерв’ю ми спробуємо через приклад тематичних експозицій продемонструвати потенціал православного центру України. Також зробимо спробу хоча б трохи привідкрити завісу до безцінних реліквій. І проведемо паралелі між подіями XVI–XVII століть і 20-х років цього століття. Отож, читайте на «Вечірньому Києві».

ВІРА, СЛУЖБА І ВЛАСНА СПРАВА: ЄВГЕН ТА ТЕТЯНА КОПАЙГОРОДСЬКІ ПРО ШЛЯХ ДО ВЕТЕРАНСЬКОГО БІЗНЕСУ

Подружжя Копайгородських поділилося, як духовне служіння на фронті та у храмі поєднується з розвитком власної справи, відкритою завдяки державній програмі грантів для військових та ветеранів.

Євген Копайгородський — військовий капелан, який пройшов шлях від духовної академії до передової, де його служіння стало частиною щоденного життя українських захисників.

Попри активні бойові дії та постійні відрядження, сім’я капелана веде активне соціальне життя. Чоловік продовжує служіння у столичному храмі, а його дружина підтримує релігійну спільноту та допомагає тим, хто звертається до них по підтримку. Головним принципом родини є не брати коштів у парафіян храму за будь-які послуги, допомагати внутрішньо переміщеним особам та тим, хто цього потребує.

Саме тому в родині виникла ідея скористатися програмою підтримки ветеранського бізнесу, що дозволить забезпечувати родину та водночас допомагати релігійній спільноті.

Журналісти «Вечірнього Києва» поспілкувалися з Євгеном і його дружиною Тетяною про процес написання бізнес-плану, його захист, отримання гранту та саму ідею.

«КІЛЬКІСТЬ АВТО НА ДОРОГАХ СТОЛИЦІ ЗРОСЛА ДО 1,5 МІЛЬЙОНА»: КЕРІВНИК ІНСПЕКЦІЇ З ПАРКУВАННЯ ПРО КУЛЬТУРУ РУХУ ТА МАЙБУТНЄ МІСТА

Столиця має шанс вирватися з транспортного глухого кута — якщо почне змінювати мислення водіїв, а не лише розмітку й штрафи.

Забиті вщент автомобілями стоянки та величезне скупчення машин у дворах, на тротуарах і газонах — звична картина для киян. Втім, кількість автівок у столиці збільшується ледь не щодня. Не дивно, адже у Києві знайшли прихисток сотні тисяч вимушених переселенців із прифронтових регіонів.

Нагадаємо, з квітня минулого року за рішенням суду у столиці відновили платне паркування. Оплата здійснюється винятково у безготівковому вигляді через застосунок «Київ Цифровий». Паркування на муніципальних майданчиках платне лише в будні з 08:00 до 22:00. В інший час та у вихідні паркування безплатне.

Водночас столична влада продовжує закликати автолюбителів відмовитися від щоденного використання власних машин на користь громадського транспорту. Інакше вже незабаром затори у Києві стануть катастрофічними, а рівень забруднення повітря від вихлопних газів настільки високим, що у місті буквально не буде чим дихати.

Принаймні такий розвиток подій не виключає заступник директора Департаменту територіального контролю міста Києва — начальник управління (інспекції) з паркування Сергій Дубенко. Посадовець називає звичку автолюбителів щоденно користуватися власними машинами — шкідливою та власним прикладом закликає пересідати на альтернативні види транспорту. Сам Дубенко пересувається містом велосипедом, який стоїть у нього просто посеред кабінету.

РОМАН «ГАВАЇ», НАЧМЕД ПОЛКУ ССО: ПЕРШИХ ПОРАНЕНИХ ПАМ’ЯТАЮ З ЧАСІВ АТО

Наймолодший начальник медичної служби в ССО з 6-го полку «Рейнджер» Роман «Гаваї» поєднує професійну медицину з бойовим досвідом на фронтах російсько-української війни. У розмові він розповів про свій шлях від добровольця-медика до військового хірурга, про службу у складі підрозділу та про взаємовідносини між військовими, від яких часто залежить життя товаришів.

Нині Роману 30 років. Він не з родини лікарів чи військових — свій вибір зробив сам і свідомо. Спершу закінчив медичний університет, потім військову медичну академію за спеціальністю «Хірургія», а ще під час навчання у 2014 році почав виїжджати на фронт у добровольчі батальйони як медик.

— А до того, ще у 2014 році, коли розпочалася війна, я вступив до Вінницького Національного медичного університету. Поки навчався, почав їздити на фронт в добровольчі батальйони в якості медика-добровольця, — уточнює Роман.

— Надавав допомогу військовим тоді ще в АТО/ООС до 2018 року. А потім, вже в 2020 році, після закінчення Вінницького медуніверситету, вступив до Української військово-медичної академії. Став військовим хірургом.

Коли почалася повномасштабна війна, ми надавали допомогу пораненим захисникам Києва, — додає Роман. Читайте повну розмову на «Вечірньому Києві».

Сніжана БОЖОК, «Вечірній Київ»