«Якщо знімати фільм про концтабір — нас можна брати без кастингу»: інтерв’ю з ексмером Херсона Володимиром Миколаєнком

Інтерв’ю з Володимиром Миколаєнком ми записували у день обміну військових та цивільних полонених. Символічний збіг. І поки ми готувалися до запису в лікарняній палаті, де ексмер Херсона відновлює здоров’я після трьох жахливих років полону на росії, пан Володимир вишукував у соцмережах списки обміняних українців. Йому, як і кожному звільненому з неволі, хочеться побачити знайомі прізвища співкамерників, з якими ділив важкі, виснажливі роки. Але списків ще немає. Ми відкладаємо телефони й починаємо говорити.

Хтось уперше почув про пана Миколаєнка з новин, коли його захопили в полон російські окупанти. Хтось — із прокремлівських відео, де він пояснював своїм катам, що передостанній командир УПА Роман Шухевич воював за Україну, а не за нацистську Німеччину, як стверджували ті. Хтось — зі статей про те, як він відмовився від обміну, щоб звільнили важкохворого українця. А хтось знав його задовго до війни — як мера Херсона у найскладніші часи початку російсько-української війни.

Володимир Миколаєнко очолював місто шість років — з 2014-го по 2020-й рік — а після завершення каденції вийшов на пенсію. Спокійного життя не вийшло. З початком повномасштабного вторгнення він долучився до місцевої територіальної оборони та відкрито виходив на проукраїнські мітинги.

Згодом Миколаєнку зателефонував колаборант Кирило Стремоусов і запропонував співпрацю. Мовляв, інакше той потрапить на «яму». Отримавши відмову, окупанти його викрали…

Довгий час про ексмера Херсона не було жодної інформації — допоки представники Міжнародного комітету Червоного Хреста не підтвердили, що український експосадовець перебуває в полоні.

За три роки його родина так і не отримала жодного листа від Володимира і по крихтах збирала інформацію про його перебування на території рф.

А 24 серпня 2025 року він зміг набрати дружину Марину та повідомити, що вже вдома. Відео з худорлявим, виснаженим, але щасливим Миколаєнком поширювали тисячі людей і лайкали мільйони. Він вітав херсонців із Днем Незалежності та дякував усім, хто боровся й продовжує боротися за нього та за всіх полонених.

Люди полюбили пана Володимира — за його непохитну позицію та відданість Україні, яка стала приводом для катувань та важких років у неволі. Власне, про це та більше — в інтерв’ю «Вечірньому Києву».

«ПЛАНУЮ ПОВЕРТАТИСЬ В ХЕРСОН. НАЗАВЖДИ»

— Пане Володимире, лікарі не дорікають вам, що до вас без кінця ходять журналісти з інтерв’ю?

— Думаю, що сварити тут повинен себе я, а не лікарі. Але розумію, наскільки важливо ділитися тим, що відбувається з українцями в полоні. Якщо це бодай трохи допоможе прискорити обміни — продовжуватиму це робити.

— Що зараз потрібно покращити у вашому здоров’ї? Які проблеми залишились після полону?

— Після полону, звісно, потрібен час на відновлення. Не хочу вдаватись у подробиці — скажу лише, що нічого критичного, слава Богу, немає. Але коли людина довго живе без медичної допомоги й переживає моральні та фізичні знущання — це не минає безслідно. Поступово повертаю сили — наскільки це взагалі можливо після усього, що довелося пройти.

— Як зараз виглядають ваші будні та вихідні, окрім перебування у палаті?

— Стараюся виходити на прогулянки. У мене в Києві є кілька приятелів — переважно херсонці. Збираємось у парку, говоримо, п’ємо каву, згадуємо, хто де був і що пережив. Багато всього змінилося…

У Херсоні, наскільки знаю, нині залишилося близько 50 тисяч людей. Частина виїхала — і це зрозуміло, особливо коли йдеться про жінок із дітьми чи літніх людей. Але коли їдуть чоловіки, які могли б допомагати — цього я не розумію.

— Плануєте після відновлення поїхати до Херсона, хоча б на день-два?

— Планую повертатися. Назавжди.

«КОЖЕН ДЕНЬ У ПОЛОНІ — ЦЕ ДЕНЬ, ЯКИЙ УБИВАЄ»

— Ми з вами зустрілися на акції (21 вересня). Ви намагаєтесь бути присутнім щонеділі?

— Так, я приходжу на ці акції щотижня. Поки перебуваю в Києві — не пропущу жодної. Для мене це важливо: підтримати родини полонених, близьких і всіх небайдужих, хто виходить щонеділі — не лише в столиці, а й по всій Україні. Ми разом нагадуємо: про наших не можна забувати.

Я розумію, що обміни залежать не лише від української сторони. Але впевнений: Україна робить усе можливе, щоб повернути додому якнайбільше людей. І все ж потрібно постійно говорити про це, нагадувати, тиснути інформаційно. Бо кожен день у полоні — це день, який убиває. Не завжди фізично, але завжди — здоров’я і сили.

— Перша акція після повернення додому, що вам тоді запам’яталося найбільше?

— Памʼятаю, побачив дівчат із плакатами — подумав, що це дружини чи матері полонених. Підійшов ближче — а на плакатах фото людей, які загинули ще у 2022 році. Їхні тіла досі не повернули. Це було боляче бачити.

Я й сам колись питав (росіян, — ред.) на допитах: «Якщо тут помру — тіло повернуть чи прикопають десь під парканом?» Вони відповідали: «Обмін тілами ще не скасовували». І це, як не дивно, трохи заспокоювало. Бо впевненості, що вийдеш живим, не було. Вони прямо казали: «Звідси ти ніколи не вийдеш. Тут і помреш».

— Але ви все ж сподівалися на обмін?

— Так, думав: дай Боже, щоб до Нового року дійшла моя черга. Розумів, що це може й не статися навіть за рік, але тримався за цю надію. А потім — зовсім неочікувано — мене звільнили.

— Як часто вас упізнають зараз — на акціях чи біля лікарні? Підходять, обіймають, дякують?

— Так, підходять. Але, якщо чесно, я вже трохи втомився від цієї уваги. Хочу звичайного, спокійного життя. Мені не дуже комфортно, коли впізнають на вулиці чи намагаються заговорити.

Водночас я розумію, що люди підходять не стільки до мене, скільки — до тих хлопців, які досі залишаються в полоні. Я сидів поруч із тими, хто обороняв Маріуполь — морпіхами 36-ї бригади. Їх тримають найдовше, просто щоб покарати за опір, за те, що не здалися.

Я пишаюся, що мав честь бути з ними в одній камері. І коли мене порівнюють із ними, називають героєм — мені це незручно чути, бо справжні герої — там.

«ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ТРАДИЦІЯ — КАРАТИ НЕВИННИХ І НАГОРОДЖУВАТИ НЕПРИЧЕТНИХ»

— Днями ліквідували окупаційного «гауляйтера» Нової Каховки Володимира Леонтьєва. Ви з ним були знайомі? Перетиналися колись?

— Ні, ніколи.

— А коли ви були мером Херсона — чи стало для вас шоком, що частина людей, з якими працювали, зрадила Україну? Наскільки багато таких?

— Ні, це не було шоком. Про деяких ми ще до повномасштабного вторгнення попереджали правоохоронців — казали, що це «московські консерви». Але реакції тоді не було.

Зараз іноді дивуєшся: ті, хто колись дружив зі Стремоусовим і відкрито підтримував російські наративи, сьогодні кричать «Слава Україні!». Дехто навіть їздить на зустрічі з депутатами Європарламенту, розповідає, як треба любити Батьківщину. Один із таких — колишній соратник Стремоусова. Про нього вже фільм зняли, і тепер він переконує всіх, що нібито організовував опір у Херсоні.

Знаєте, я міг би посміятися, якби це не було так гірко. Справжні герої не піаряться — вони мовчки стоять в окопах і роблять свою справу. А ті, хто нічого не зробив, вішають на себе медалі й розповідають легенди. На жаль, це давня українська традиція — карати невинних і нагороджувати непричетних.

— А якщо говорити про ваше найближче коло — тих, із ким ви працювали щодня, — хтось із них перейшов на бік окупантів?

— Слава Богу, ні. Моє оточення — це, наприклад, Катя Гандзюк. Люди зі світлими переконаннями, з чіткою позицією. Але, звісно, серед тих, хто колись працював у міськраді, такі зрадники є.

Мій попередник, Володимир Сальдо, який двічі програвав мені на виборах, сьогодні очолює окупаційну адміністрацію лівобережної частини Херсонщини. Саме він організовував і «референдуми», і всі ці фальшиві цифри.

А Стремоусов — називав себе журналістом, хоча журналістикою це назвати важко. Ви знаєте, до чого він зрештою докотився…

«ЇМ ПОТРІБЕН БУВ НЕ МЕР, А ПРОПАГАНДИСТ»

— Після захоплення Херсона рашисти вирішили переконати у «співпраці» вас. Як це виглядало?

— Зателефонував Стремоусов, який потім став заступником голови окупаційної адміністрації. Каже: «Хочуть із тобою зустрітися керівники нової „влади“. Обіцяю, нічого не станеться, тебе не затримають». Мовляв, треба просто поспілкуватися, є «гарні пропозиції».

«Ти ж розумна людина, — переконував він, — вони прийшли назавжди, із Херсона вже не підуть. Треба співпрацювати. Буде нормальна команда, відновимо фінанси, з’являться гроші, можливості…».

Я відповів коротко: «Це не до мене. Співпраця з росіянами для мене неможлива. Ніяких зустрічей не буде».

А він знову: «Та не бійся, повернешся, ніхто тебе не чіпатиме».

Я лише сказав: «Справа не в страху. Для мене вони — вороги, а не партнери».

— Вони звернулися до вас не випадково. Ви — авторитетна, проактивна людина, і рашистам було важливо, щоб до ваших слів дослухалися інші, так?

— Саме так. Вони хотіли, щоб я публічно виступив і закликав людей до співпраці з окупантами. Щоб визнав, нібито все, що ми робили раніше — Майдан, спротив, боротьба — це була помилка. Мовляв, за всім стояли американці, а росіяни прийшли «визволяти». Класична пропаганда. Саме цього вони й чекали від мене.

— Ви тоді не пішли на цю зустріч. Що сталося далі?

— Так, я відмовився. Після цього мені прямо сказали: «Не підеш — підеш на підвал». І справді, десь за два тижні мене схопили — просто викрали на вулиці. То було 18 березня. Мене затримали, коли я прийшов на зустріч із бійцями тероборони. Завезли до обласного управління поліції в Херсоні — воно вже було під контролем окупантів. Кинули в підвал, у камеру-одиночку, де я просидів понад добу.
Під час допитів вимагали зізнатися, що я нібито керую підпіллям, маю склади зі зброєю, знаю інших учасників. За день-два зрозуміли, що це не так — і почали схиляти до співпраці. Повторювали ті самі «пропозиції», що й раніше.

— Після херсонського підвалу вас перевезли до росії. Куди саме?

— У підвалі Херсонського управління я пробув 16 днів. 2 травня нас відправили до Севастополя, а вже 4-го — літаком у Воронезьку область, у місто Борисоглєбськ. Там я вперше відчув, що таке їхня «братерська любов росіян»… Пробув там п’ять місяців — до 1 жовтня 2022 року.

Потім нас перевезли у Володимирську область, у село Пакіно. Там, в СІЗО, я провів майже три роки — до самого звільнення.

«У ПРОПОВІДЯХ РОСІЙСЬКИХ СВЯЩЕННИКІВ БУЛО БІЛЬШЕ „РУСКОГО“, НІЖ ХРИСТИЯНСЬКОГО»

— Розкажіть, якою була ваша камера та з ким ви сиділи?

— Камера невелика — десь 25 квадратних метрів, не більше. Всередині туалет, умивальник, двоярусні металеві ліжка. У нас було 16 людей — навіть розвернутися було ніде, боком ходили.

— Хто були ваші співкамерники?

— Переважно це були військові 36-ї бригади — бійці 501-го та 503-го батальйонів, цивільні, кілька прикордонників із Маріуполя та нацгвардійці, зокрема ті, хто охороняв Чорнобильську АЕС. Їх потім обміняли — приблизно наприкінці травня 2023 року.

— Як проходив ваш день?

— Кожен день там був, як у фільмі «День бабака» — усе повторювалося до дрібниць. Підйом о шостій ранку: вмикають радіо, і ти одразу маєш підвестися. До десятої вечора — безперервний потік пропаганди. З ефіру лунало, що ми «фашисти», «нацисти», що українці — «зрадники братнього народу». Спочатку виступали так звані «політологи», потім — московські священники, які переконували, що «бути рускім — це благо».

В їхніх проповідях було більше «руского», ніж християнського: вони благословляли своїх на війну й обіцяли рай кожному, хто «вбиває фашистів».
Під цю промивку мізків ми жили щодня. Лише десь із 2024 року почали іноді вмикати музику — старі радянські пісні або мелодії з мультфільмів. У них — суцільна ностальгія за срср. Хоча більшість із тих, хто це слухав, ніколи там не жили. Але вони щиро вірили, що «колись було добре», а тепер усе погано, бо Україна «втекла» з радянського союзу. Їхня мрія — відновити імперію.

— Яким був ваш режим?

— О шостій підйом, зарядка — я робив її двічі на день, щоб хоч якось підтримувати форму. Потім перевірка — нас вишиковували в коридор у самих трусах: і влітку, і взимку. Потім прогулянка у маленькому дворику, раз на тиждень — баня.

Вода, як правило, холодна. Мило — один шматок на місяць. Хочеш — мийся, хочеш — переш речі, хочеш — «лікуйся», єдиний «антисептик». Якщо щось боліло чи з’являлися рани, натирав ним.

Після цього — обід.

— Чим вас годували — розкажіть про це?

— Краще б ви не питали… Ми, по суті, виживали лише завдяки шматочку хліба. Це була наша основна їжа. Обід — це, якщо можна так сказати, кілька ковтків мутної баланди. Я ложкою не користувався, просто випивав шість–сім ковтків цієї рідини. Якось пощастило — у мисці трапилось сім зернят перловки. А зазвичай — просто тепла вода.

На друге давали варені шкурки з картоплі — те, що залишалось після чищення. Це все. Лише з червня минулого року їжа трохи покращилася — мабуть, через перевірки.

Один із хлопців, коли потрапив у полон, важив 120 кілограмів. А коли його звільнили, залишилося 63. Інший — те саме. Люди просто висихали наполовину. Я жартував, що якщо десь зніматимуть фільм про концтабір, то нас можна брати без кастингу.

«ВИ НАЗИВАЄТЕ НАС ФАШИСТАМИ, А САМІ Б’ЄТЕ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ВЖЕ ХОДИТИ НЕ МОЖУТЬ»

— Ви бачили серед полонених тяжкопоранених, без рук чи ніг. Ви пробували достукатися до росіян, апелювати до їхньої людяності?

— Так, багато хлопців без ніг, тяжко поранених. Я тоді не витримав і сказав їм: «Ви ж самі кажете, що ви — жорсткі у бою, а після — милосердні. То де ж ваше милосердя зараз? Подивіться навколо — люди скалічені, без ніг, без рук. Відпустіть їх додому. Що ви з них ще хочете?»

— Як вони реагували на такі слова?

— Реакція завжди була одна — цинічна. Вони лише знизували плечима або відверталися. Я часто повторював їм: «Ви називаєте нас фашистами, а самі б’єте людей, які вже навіть ходити не можуть. Де ж ваша „людяність“?»

Нічого не змінювалося. Хіба що одного разу мого співкамерника все ж таки включили до списків на обмін. Потім він подзвонив моїй родині й сказав: «Передайте Володимиру Васильовичу — він за мене боровся». Це було дуже зворушливо.

— Як ви трималися в цих умовах? У камері було 16 людей. Що допомагало вам усім витримати це?

— Підтримка була питанням виживання. Без неї сил просто не вистачило б. У нас, наприклад, був хлопець, який раз на місяць наче «замикався» — переставав говорити, ні на що не реагував. Ми намагалися не дратувати його, але водночас давати відчуття, що він не сам. Бо найстрашніше там — це відчуття, що ти нікому не потрібен.

Коли ніхто не підійде, не скаже бодай слово — здається, що тебе викреслили зі світу. Через це багато хто ламався. Були й випадки самогубств. Словом, навіть у пеклі потрібна підтримка.

— Ви мали повернутися додому раніше, але наполягли, щоб замість вас обміняли важкохворого полоненого. Як це було?

— Усе почалося ще з моменту мого затримання в Херсоні. Я попросив дозволу зателефонувати Уповноваженій з прав людини Людмилі Денісовій. Окупанти дали телефон і кажуть: «Пиши їй, хай міняють тебе на двадцять чи тридцять наших».

Я не став дзвонити — подумав, що людина зайнята. Написав повідомлення: мовляв, я у полоні, прошу включити до списків мене і ще двох хлопців — Андрія Горшкова й Юрія Яценка.

Андрія ми називали «Бетменом» — він вистрибнув із четвертого поверху, коли тікав від окупантів. Зламав руку й ногу, але все одно біг далі — так і дістався до своїх. Ну дійсно «Бетмен».

Коли про нього почули, сказали: «Про Андрія не пиши, його скоро відпустимо. А про полковника Яценка — напиши».

Пані Денісова відгукнулася одразу: «Зробимо». Але я сказав собі: не погоджуся, щоб мене міняли на двадцять росіян. Як потім дивитися в очі матерям наших хлопців?

Трохи згодом ситуація повторилася — вже з молодими пораненими. Тоді я остаточно вирішив: хай обмінюють їх. Мені 62, у мене є онуки, я вже пожив. А ці хлопці — ще зовсім діти, їм треба жити далі.

«Я НЕ КОРИВСЯ СПРОБАМ РОСІЯН ПЕРЕПИСАТИ СЕНСИ. НАВІТЬ КОЛИ ПИТАЛИ ПРО ШУХЕВИЧА»

— Рашисти неодноразово вас схиляли до співпраці, правда?

— Так, ще у Воронежі знову були «пропозиції». Коли мене везли туди ФСБшники, казали: «Посидиш місяць-два, визнаєш нову владу, будеш із нами співпрацювати. А ми поки ваше ССО за тиждень-другий розгромимо». Ну, не вийшло — ні в них, ні в мене «посидіти два місяці».

— Розкажіть детальніше, коли до вас приїхали журналісти кремля, знімати відео для пропагандистських новин і ставили питання про Романа Шухевича.

— Я чесно кажу — не дуже пам’ятаю всі деталі: приїхав якийсь Ванєчка, почали знімати. Це було ще в Херсоні, на початку окупації. Вони готували пропагандистський ролик і намагалися перекрутити сенси.

Пам’ятаю момент, коли вони зачепили тему Бандери й Шухевича. Журналіст ніяк не міг зрозуміти, що для нас вони — герої. А я про себе думаю: «Чого ви лізете до наших героїв? Це наші герої». Ми ж не ліземо до вас і не питаємо, чому у вас герой Павлік Морозов. Хай буде собі Павлік Морозов — мені байдуже. То чому ви вважаєте, що маєте право диктувати нам, кого вшановувати?

Якщо Шухевич отримав це звання від власної держави — значить, він герой для свого народу. І так, він воював на боці України, а не на стороні нацистської Німеччини, як намагалися нав’язати прокремлівські журналісти.

Я не корився їхнім спробам переписати сенси. Після того мені казали: «Ти вже після того ніколи з вʼязниці не вийдеш».

«МИ ДОМОВИЛИСЯ З ДМИТРОМ ХИЛЮКОМ: ВИЙДЕМО — БУДЕМО БОРОТИСЯ ЗА ІНШИХ»

— Як відбувалося звільнення? Опишіть хронологію.
— 20 серпня мене вивели з другої камери і завели до четвертої — «порталу», де збирали людей перед відправленням. Нас було четверо, серед яких — Дмитро Хилюк. Нас переодягли у військову форму, змусили написати заяви, що претензій до рф не маємо, зважили й сфотографували. Потім сказали: «Україна вас не хоче приймати», і повернули назад по камерах. Для мене це була жахлива доба — ти вже налаштувався на обмін, а тут такий «сюрприз».

Добу ми з Дмитром провели в одній камері. Власне, тоді ми вперше і познайомились.

— Дмитро — журналіст. Він упізнав вас?
— Важко було не впізнати. Всі знали, що там сидить мер Херсона. Про це говорили у всіх трьох корпусах. Мене це спершу навіть здивувало — дехто з хлопців потім казав: «Ми хотіли потрапити з тобою в камеру, цікаво було послухати тебе».

— Про що ви встигли поговорити з Дмитром, коли сиділи разом?
— Ми розуміли, що нас готують до відправки, і домовилися: коли вийдемо, будемо об’єднувати зусилля, щоб допомагати визволяти наших із полону. Я сказав: «У тебе — великий майданчик, УНІАН, телебачення, інформаційний ресурс. Почнемо з цього». І ми досі тримаємо контакт.

— Тепер ви товаришуєте?
— Так. Учора (на час запису інтервʼю, — ред.) він мені телефонував із Франції, де був з українською делегацією ПАРЄ.

Думаю, усі, хто пройшов полон, стають як одна родина. Бо я, мабуть, менше часу провів із власною сім’єю, ніж із цими людьми — три з половиною роки ми були поруч, щодня.

«ОДИН ІЗ ПОЛОНЕНИХ, З ЯКИМ МИ СИДІЛИ РАЗОМ, ВІРИТЬ, ЩО ДОЧЕКАЄТЬСЯ ЗУСТРІЧІ ІЗ ДОНЬКОЮ. АЛЕ ЇЇ ВБИВ СНАРЯД»

— Ви запамʼятовували номера чи імена рідних співкамерників, щоб після повернення додому звʼязатись із ними та сповістити про стан й умови утримання в полоні їхніх близьких?
— Я знав, що знайду всіх через Facebook. Пам’ятав прізвища. Уже після звільнення практично всіх знайшов. Потім ми зідзвонювались, це тривало понад тиждень — я телефонував родинам, десь до сорока сімей. Потім долучився до відповідної спільноти в Telegram, чиї рідні знаходяться в СІЗО в Пакіно. Ми постійно спілкуємось.

— Для них ви важлива людина — як свідок, який знає, як там їхні близьких…
— Так, вони часто телефонують, питають, чи чув я когось, чи бачив. Для них важливо знати бодай щось. Я намагаюся підтримати, сказати добре слово. Учора, наприклад, уже ходили чутки, що буде новий обмін. Ми всі чекаємо, молимось. У минулому обміні з колонії, де я сидів, було двоє людей із нашого корпусу, а загалом звільнили близько 150. Сподіваюся, наступного разу їх буде ще більше.

Є дуже сумні історії. До прикладу, в одного хлопця, з яким сидів, розповідав, що дружина в нього померла від ковіду ще перед повномасштабним вторгненням і залишилася тільки донька, якю він хоче побачити після повернення додому. А коли я вже після звільнення почав звʼязуватись із його рідними, мені сказали, що і доньки вже немає: в їхній будинок влучив снаряд. Всі, хто був усередині, загинули…

І він, коли повернеться, — нікого вже не матиме. А досі живе тією думкою, що дочекається зустрічі. Це найстрашніше.

Думав, якщо, не дай Боже, повернуся і дізнаюся, що з моєю родиною щось сталося, то в мене шлях тільки один — брати автомат і йти. Бо для чого тоді жити? Для чого жити?

«ІРИНА ВЕРЕЩУК НАБРАЛА МОЮ ДРУЖИНУ І ЦЕ БУЛА НАША ПЕРША РОЗМОВА НА ВОЛІ»

— Згадайте перші хвилини повернення в Україну.

— Це було свято. Справжнє свято. Люди влаштували нам його з душею. І ще більше — воно збіглося з Днем Незалежності України. Це мій другий день народження. І він тепер точно буде для мене найважливішим. Не знаю навіть, який день святкувати більше — 24 серпня чи цей (усміхається, — ред.).

— Вам дали телефон, і ви одразу подзвонили родині?

— Так. І я дуже вдячний пані Ірині Верещук — вона одразу зв’язала мене з дружиною. Мої рідні, здається, не знали напевно, що мене повертають. І, мабуть, це правильно — такі речі потребують тиші, щоб нічого не зірвалося.

І коли мені передали слухавку, і я почув, що всі живі, здорові… Для мене це було найвище щастя. Потім — зустріч. Нас зустрічали від самого кордону українські військові з прапорами. Люди плакали, обіймали, кричали «Слава Україні!». Це не забудеш ніколи.

— Усі відзначають, що ви дуже інтелігентна людина — і на тому відео, і в перших кадрах після звільнення, коли ви зверталися до херсонців із привітанням до Дня Незалежності. Ви завжди виглядаєте спокійним і стриманим…

— (усміхається) Ви просто не бачили мене на посаді міського голови. Там я навчився лаятися. Це робота, де щодня — десятки проблем і сотні запитань, які треба вирішувати негайно. Іноді стриманості просто не вистачає. Бували ситуації, коли без міцного слова ніяк — але й це частина роботи.

— Повернувшись, ви, напевно, насамперед хотіли зрозуміти, що сталося з рідним краєм — як звільнили Херсон, як він живе зараз, що відбулося після підриву Каховської ГЕС?

— Так, звичайно. Але телефони нам дали вже у Чернігові, коли ми приїхали. Перш за все я подзвонив рідним, друзям, військовим, просто спілкувався — хотів почути, що всі живі.

Я вже знав, що Херсон український, знав і про підрив Каховської ГЕС. Але не уявляв масштабів. Коли дізнався, скільки людей загинуло, скільки всього зруйновано — це було дуже боляче. Я спілкувався з людьми з Голопристанської адміністрації — вони розповідали, що вода там підіймалася на 4-5 метрів. Це все затопило — хати, вулиці, господарства.

У Херсоні понад 30 тисяч родин мали дачі на островах — усе це знищено. І, звісно, найстрашніше — скільки людських життів забрала ця повінь. Це жахливо, це просто нелюдське.

— Трагедія, яка змінила життя тисячі людей…

— Але я вірю: ми й це переживемо. Відновимо все. Бо ми вже пройшли таке, що нас тепер нічим не зламати.

Даша ГРИШИНА, фото Бориса КОРПУСЕНКА, «Вечірній Київ»