Як Патріарший собор став центром Воскресіння Церкви й України: інтерв’ю з о. Андрієм Боднаруком

У самому серці Києва, на березі Дніпра, височіє храм, який не лише символічно названий на честь Воскресіння Христового, але і є символом духовного відродження Української Греко-Католицької Церкви.

Патріарший собор — це більше, ніж центральна святиня УГКЦ. Це місце, де зійшлися українська історія, боротьба за ідентичність і пошук відповідей на запитання, які ставить перед нами час.

У мурах цього Собору закладено шлях не лише Греко-Католицької Церкви, а й всієї України: від тиші підпілля до молитви в центрі Києва. І навіть те, що храм досі будується, символічно: як і Церква, як і наша держава — він ще на етапі формування.

Але за кожною великою спорудою стоять люди. Сьогодні маємо можливість поспілкуватися з одним з тих, хто щодня біля цих процесів — отцем Андрієм Боднаруком, адміністратором Патріаршого собору.

о. Андрій — родом з Галичини, і походження досі гарно впізнається у його розмові. Спокій, виваженість та природна відкритість, що не залишає місця для бар’єрів, роблять його далеким від звичного образу строгого священника. А діалог з ним — більше нагадує дружню бесіду, ніж офіційну зустріч.

Це інтерв’ю — не лише для вірян. Це розмова про відповідальність і довіру, про історію й про те, як звучить Церква в часи війни, і що таке духовна спадщина. Про те, якою має бути парафія, і яким має бути священник, щоб не загубитися серед викликів сучасності.

Це розмова про Україну. Її Церкву. Її майбутнє.

«СПРАВЖНІЙ СВЯЩЕННИК — ЦЕ ТОЙ, ХТО БУДУЄ ПАРАФІЮ ПОЗА ЗАХРИСТІЄЮ»

— Отче Андрію, розкажіть, з чого розпочався ваш шлях у священники? Хто або що вплинули на ваш вибір?

— Мій шлях до священства розпочався ще в дитинстві, коли мені було сім років. Це був початок 90-х — час, коли Україна тільки здобула незалежність, і наша Церква, після довгого переслідування, почала виходити з підпілля.

Я родом із Радехівщини — сьогодні це символічний для мене Шептицький район на Львівщині. У нашому селі тоді був лише один священник, і той — з московського патріархату. Я навіть хрещений саме там, бо іншого вибору не було. Але коли прийшов отець Роман Назаркевич — перший після підпілля греко-католицький священник у селі, — це стало великою подією. Його зустрічали всією громадою, з радістю, урочисто. Це був момент повернення не просто Церкви, а чогось глибоко свого, українського.

Відтоді я почав прислуговувати в храмі — тримав свічки, подавав кадило, був маленьким паламарем. І так — одинадцять років. Добре пам’ятаю, як надихався о. Романом, хотів бути таким як він. Звісно, як у кожного підлітка, в мене були сумніви, короткі періоди, коли я мріяв стати пожежником, поліцейським. Але ці думки швидко минали. А от поклик до духовного залишався — і зрештою саме він став визначальним.

Ви не питали, чи коли-небудь я шкодував про цей вибір. Але якби спитали — відповів би: ні, жодного разу. І сьогодні, багато років по тому, я відчуваю, що це — моя дорога. Мій шлях. Хоча пам’ятаю, як навчаючись на священника, дуже переймався, як то я буду колись говорити проповіді (сміється, — ред.)

— Здається, це було дарма.

— Так. Зараз мене буває важко спинити (сміється, — ред.)

— Як розвивалася ваша дорога — від семінарії до служіння в Києві?

— Після школи я вступив до семінарії в Івано-Франківську, але вже через рік отримав можливість продовжити навчання в Польщі. Тоді Римо-католицька Церква запрошувала наших семінаристів до Вроцлава — навчання було безплатно, а в мене якраз були непрості обставини: батько помер, коли я був на першому курсі, мама — вчителювала, зарплати тоді затримували… Словом, було важко.

Мене обрали серед трьох кандидатів, і я навіть не вагався. Коли запитали, чому так швидко згодився, відповів: «Якщо ви мені довіряєте — я їду.»

Так я провів у Польщі десять років: закінчив семінарію, здобув ступінь ліцензіата з канонічного права та богослов’я — це церковний аналог кандидата наук. А паралельно здобув ще одну освіту — з журналістики, точніше, соціальних комунікацій. Це був новий напрям, і ректор порадив: «У Церкві ця сфера майже не розвинена, а потреба — велика». Я погодився.

Докторську дисертацію, правда, так і не написав, але в результаті маю три дипломи.

— А як ви опинилися тут, у Патріаршому Соборі?

— Коли я повернувся з Польщі — це було вже понад десять років тому — ми з дружиною вирішили оселитися в Києві. Вона, до речі, також із мого рідного села, але вже багато років жила тут із батьками. Ми все обміркували й вирішили: будемо тут облаштовуватися.

Невдовзі, Владика Йосиф Мілян, запропонував мені долучитися до команди, яка займалася розвитком комунікацій у Київській Архиєпархії. Це був динамічний час: ми активно виходили в соціальні мережі, наповнювали сайт… Я став прессекретарем і водночас працював над церковним журналом.

Згодом Блаженніший Патріарх Святослав уділив мені священничі свячення і паралельно довірив розвивати греко-католицьку громаду в Дарницькому районі. Починали буквально з нуля: не було ні церкви, ні землі. Збиралися в приміщенні місцевої бібліотеки. Вона стала для нас тимчасовим храмом — ми молилися там роками.

Коли почалась війна, багато людей виїхали, бібліотеку тимчасово закрили для публічних заходів, і довелось шукати нового місця для молитви. Тоді храмом для нас став пункт незламності у вигляді маленького намету. Так і почався новий етап розвитку нашої Дарницької парафії.

— Рік тому вас призначили адміністратором Патріаршого Собору. Якою стала для вас ця нова роль?

— Це зовсім інший масштаб і формат служіння, ніж те, з чого я починав у Дарницькому районі. Там я був один священник із чітким завданням: створити громаду, згуртувати людей, мріяти про будівництво храму. А тут — Патріарший собор, серце УГКЦ, де служать єпископи, а головний парох — сам Блаженніший Святослав.

Часом ця роль є непростою, бо треба поєднувати багато процесів: літургійне та молитовне життя, адміністрування та організація різних процесів, спілкування з людьми. Але скажу вам, що напевно таки головне моє завдання — розвивати парафію. Для мене важливо, щоб священник не «ховався за іконостасом», не служив формально, а був живим, відкритим, поруч із людьми.

Часто згадую слова блаженного Омеляна Ковча, мученика і великого патріота: «Справжній священник — це той, хто будує парафію поза захристією». Цей вислів мені дуже товаришує. І я прагну, щоб і тут, у Соборі, Церква була не лише в обрядах, а в живому служінні людям.

У цьому, мабуть, мені допомагає й журналістська освіта, яка навчила будувати мости. Зараз ми використовуємо соцмережі, нещодавно запустили телеграм-канал. І ні, не для піару, а для зв’язку, підтримки, єдності. Бо парафія — це не просто храм. Це — спільнота, яка молиться, працює і тримається разом. Це одна велика родина.

«ЦЬОГО РОКУ — 20 РОКІВ ПОВЕРНЕННЯ ОСІДКУ ГЛАВИ УГКЦ ДО КИЄВА»

— Що для вас означає служити тут, у центрі Києва, в серці держави, але водночас у місті, яке не є греко-католицьким?

— Це для мене одночасно виклик і натхнення. Досвід, який я здобув, розвиваючи громаду на Позняках, дуже допомагає зараз у Патріаршому соборі. Коли ми починали там, нас було кілька людей. Пригадую, як бувало, казали: «Якісь сектанти моляться» (сміється, — ред.) Але згодом почали приєднуватися люди з різних конфесій або ті, які взагалі не мали зв’язку з Церквою раніше. Все завдяки відкритості.

Тепер, у Патріаршому соборі, я намагаюся продовжити цей підхід. Прагну створити простір, де себе може почувати вдома будь-хто, незалежно від того, де він хрещений, і з якою конфесією себе асоціює.

— Але все ж таки: громада Патріаршого собору — хто ці люди? Чи можемо говорити, що це переважно вихідці з Галичини?

— Насправді ні. Сьогодні Патріарший вже не асоціюється з «галицьким храмом у столиці». Тут не має значення, хто ти, звідки приїхав чи до якої церкви ходив раніше. Громада Патріаршого — дуже жива, різноманітна, але водночас єдина спільнота. Її не можна назвати «сталою» в класичному розумінні, адже Київ — місто постійних змін, руху, приїздів і від’їздів. Та, попри це, у Соборі формується гарна парафіяльна родина.

Ми умовно поділяємо наших вірян на три категорії. Перша — це люди, які живуть поруч, у Дніпровському районі, на цій вулиці чи неподалік. Це наші найближчі «сусіди», що приходять до собору постійно. Друга — це ті, хто живе в інших районах Києва, на Правому березі, але свідомо обирає приходити саме сюди. Для них це місце духовної сили, вони відчувають себе тут «вдома».

І третя категорія — паломники, гості Києва: ті, хто приїхав у справах на кілька днів і шукає свою греко-католицьку церкву для молитви. І є ще одна група: це усі українці в цілому світі, які будували цей Собор і продовжують будувати своєю вірою, любовʼю та підтримкою. Це ті, хто моляться з нами онлайн за допомогою сучасних засобів комунікації.

Що мене особливо вражає, так це те, що всі ці люди готові долучатися до життя Собору, хто чим може. Хтось — своїм часом, хтось — талантом чи професійними навичками. Ми вже кілька разів організовували спільні заходи — духовні, культурні, господарські — і завжди відчувалося, що люди хочуть бути частиною чогось більшого, а не просто приходити «на службу».

Для мене служити в Києві — це не просто обов’язок. Це глибоке покликання. Київ — серце України, і саме тут формується нове Церковне обличчя держави сьогодні.

До слова, цього року відзначаємо 30 років відновлення Київської митрополії УГКЦ та 20 років повернення осідку Глави Української Греко-Католицької Церкви до Києва.

ПАТРІАРШИЙ СОБОР: ШЛЯХ ГОЛОВНОГО ХРАМУ УГЦК

— Пригадала, що Любомир Гузар свого часу озвучив особливий підхід до будівництва Патріаршого собору як спільної справи всієї Церкви, а не окремих меценатів. Це теж про громаду.

— Так, це справді так. Ідея, яка лежала в основі будівництва Патріаршого собору, була глибоко символічною і водночас дуже важливою. Мова йшла не просто про зведення храму, а про те, щоб його збудували самі вірні — і духовно, і буквально.

Ті часи були складними. Українська Греко-Католицька Церква тільки почала оговтуватися від підпілля, і ми ще не мали своєї ділянки в Києві для головної нашої святині — на це чекали роками. Було кілька спроб отримати землю на Правому березі, але процес постійно затягувався. Водночас головною святинею для нас залишалися Аскольдова могила — гарний, історичний храм, але дуже малий. Взимку люди часто стояли на морозі, бо в церкві просто не було місця.

Коли мером Києва був Олександр Омельченко, місто запропонувало ділянку на Лівому березі — саме там, де зараз розташований Патріарший собор. Блаженніший Любомир швидко погодився, хоча дехто спочатку сумнівався через розташування. Однак з часом стало очевидно, що це було дуже мудре і далекоглядне рішення.

Цікаво, що коли тільки почали говорити про будівництво Собору, з’явилася ініціатива від окремих політичних і бізнесових кіл: вони готові були повністю побудувати головну святиню УГКЦ. І приходили з такими пропозиціями до Гузара. Але Блаженніший дуже чітко зрозумів, що за такою «допомогою» можуть стояти зобов’язання. А він був щиро переконаний, що Церква повинна залишатися простором свободи, не піддаючи себе політичному тиску. Ми не можемо диктувати, за кого голосувати, не можемо бути інструментом у чиїхось руках.

Тому тоді Блаженніший Любомир сказав дуже важливу річ: «Ми хочемо, щоб Патріарший собор був храмом єдності всіх українців у світі». Так і народилася акція «Цеглинка на добудову Собору». Люди в Україні та в діаспорі могли долучитися до цієї справи, придбавши сертифікат на «цеглинку» — від 5 гривень і вище. Це символічне благодійництво стало у буквальному сенсі основою Собору, в якому ми зараз з вами розмовляємо, — його фундаментом, його стінами і куполом.

— Але добудова храму ще триває, наскільки я розумію? І для багатьох, мабуть, незвично бачити білі стіни в такій святині…

— Так, це правда. Іноді ми навіть чуємо: собор ще не встигли добудувати, а він уже потребує ремонту. Будівля дуже велика й складна, тому вимагає постійної уваги. Минулого року ми провели технічну експертизу — перевірили все: від фундаменту до купола. Це допомогло визначити, з чого починати.

Цьогоріч плануємо взятися за дах і зміцнення фундаменту, бо там є слабкі місця. Ще один виклик — новобудови поблизу, особливо ті, що на ґрунтових водах. Через це ми побачили кілька тріщин по периметру. Вони наразі стабільні, але потребують спостереження.

Далися взнаки й обстріли: ззовні це непомітно, але частину вікон довелося замінити, в деяких місцях — мікротріщини, волога, навіть протікання під куполом. Зараз розбираємось, як усе це грамотно усунути.

Добудова собору зупинилась ще під час пандемії — через обмеження й нестачу ресурсів. А тепер — повномасштабна війна. Нам буває навіть ніяково думати про, скажімо, бруківку, коли наші хлопці на фронті потребують підтримки. Тому майже всі додаткові ресурси сьогодні — на допомогу військовим.

На стінах собору можна побачити оголошення про збори. Нещодавно, наприклад, передали на передову три евакуаційні квадроцикли з колясками. Один із наших парафіян, Артем, — військовий парамедик, рятує життя під обстрілами. І це для нас — не просто жест. Це частина нашого служіння як громади.

— А всередині роботи теж ще заплановані?

— Так. І чималі. Унікальність нашого іконостаса полягає в тому, що ми почали його будівництво не знизу, як це звичайно роблять, а саме з верхньої частини — з корони Володимира, яка має глибокий символічний зміст.

— Розкажіть детальніше про цю корону Володимира.

— Це не просто декоративний чи інтер’єрний елемент, а потужний символ, який тісно пов’язує нас із нашою історією та духовною спадщиною. Як ви знаєте, хрещення Русі за князя Володимира стало переломним моментом — саме тоді було започатковано християнство на наших землях, яке стало основою для формування не лише духовного, а й культурного та політичного обличчя нашої нації.

І ми, як Київська Церква, є спадкоємцями цієї історичної події — Володимирового Хрещення. Тому корона князя Володимира, зображена в верхній частині іконостасу, символізує не лише Церковну велич, а й велич державної традиції з часів Русі.

ПРО МІСІЮ І РОЛЬ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ СЬОГОДНІ

— В останні роки ми стали свідками великих змін в українському Церковному житті. Яку роль, на вашу думку, має відігравати УГКЦ у цьому процесі — з її досвідом та історією? І яку роль може відігравати саме Патріарший собор у стосунках між конфесіями?

— Дякую за це запитання — воно справді дуже важливе. УГКЦ має непросту, але гідну історію. Нас не раз намагалися знищити — фізично, духовно, адміністративно. Священників саджали, парафії закривали, віряни молилися підпільно. Але саме підпільна Церква виховала силу і мужність — те, на чому ми стоїмо сьогодні.

Це навчило нас бути з народом. Ми не замикаємося в собі, не будуємо мурів — шукаємо єдності. Не хочу звучати пафосно, бо ця розмова жива і щира, але скажу так: ми справді віримо, що Христос заснував єдину Церкву. І це не просто теорія — це наше переконання.

Коли ми говоримо про екуменізм, то це не про дипломатичне «не сваритися». Це про глибоке Христове бажання: «Щоб усі були одно».
І ми прагнемо до цього — щиро, без умовностей.

Цього року, наприклад, у Патріаршому соборі вже відбулося кілька важливих екуменічних зустрічей. До нас приходили православні священники, протестантські пастори, навіть представники юдейської громади. Це були моменти спільної молитви, щирого діалогу й великої поваги.

З Православною Церквою України нас сьогодні єднає дуже багато: обряд, мова, історія, біль. Так, у нас різне Ставлення Церковне адміністрування — але один Бог.
Календарна реформа — це теж один з прикладів, що ми здатні ухвалювати рішення, які служать не структурі, а людині. А це і є справжня любов, служіння і спільна відповідальність.

— Ви згадували, що родом із Шептиччини. І це одразу викликає асоціацію з митрополитом Андреєм Шептицьким — одним із найвпливовіших діячів УГКЦ. Він був не лише духовним лідером, а й реформатором. Чи бачите ви якісь уроки з його досвіду для сьогоднішньої Церкви?

— Бог справді подарував нам сильних і глибоких провідників. І серед них митрополит Андрей займає дуже особливе місце. Це була людина не тільки великої віри, а й неймовірної практичності. Він не був просто архиєреєм — він був лідером, меценатом, стратегом.

Шептицький мав значні матеріальні ресурси, але вмів їх використовувати мудро — на користь людей. Він підтримував освіту, культуру, розвиток села. Йому було важливо, щоб українці не тільки молилися, а й жили гідно: були тверезими, освіченими, самостійними. Його послання «Як будувати рідну хату» — це про те, що духовне не росте без добрих умов для життя. Спершу забезпечити базове — дім, їжу, працю — а тоді вже людина відкривається для Бога.

Він також зробив дуже важливий крок — запровадив богослужіння українською мовою. Сьогодні це здається звичним, але тоді це був справжній прорив. Це допомогло нам усвідомити себе як народ і як Церкву, що молиться рідною мовою.

— Шептицький був не єдиним, з ким яскраво асоціюється греко-католицька церква.

— Без сумніву. Ми маємо й інших великих провідників. Патріарх Йосиф Сліпий — символ незламності. Йому пропонували високі церковні посади в структурі РПЦ, але він залишився вірний і своїй Церкві, і своїй Україні. За це він провів 18 років у таборах Сибіру і понад десять — у засланні. Але саме він, уже у Ватикані, заклав основи відродження УГКЦ на Заході та підтримував українські громади по всьому світу.

Після нього були кардинал Любачівський, а потім Блаженніший Любомир Гузар. Його мудрість, спокій та глибина не потребували гучних слів. Його слухали всі: студенти, депутати у Верховній раді, політики. Коли він говорив, громада мовчала.

Сьогодні ми маємо ще одного великого провідника — Блаженнішого Святослава. Він став наймолодшим главою нашої Церкви. Він сучасний, щирий, глибокий, добре відчуває запити людей — молоді, вірян, українців загалом та нас, священників.

Тому, коли сьогодні говоримо про Греко-католицьку Церкву, варто розуміти, що вона пройшла через підпілля, гоніння, вимушену еміграцію, але зберегла свою українськість. І це дуже цінно!

— У Патріаршому соборі часто відбуваються культурні події — концерти, зустрічі. Який сенс у таких подіях під куполом храму?

— Багато наших священників мали досвід служіння або навчання за кордоном, і це дуже розширює їхній світогляд. Коли бачиш, як українські громади живуть у діаспорі, розумієш, наскільки важливо, щоб церква була не лише місцем молитви, а й культурним, а іноді й соціальним центром. Це надихає.

Коли я став адміністратором Патріаршого собору, одним із перших рішень було запровадити каву після літургії. О 9-й або 11-й годині запрошуємо людей у нижній зал. Це не так про каву, як про спілкування, знайомство, можливість поставити питання священнику у простій, невимушеній атмосфері. І відчуття того, що ти маєш стосунок до якоїсь спільноти.

Щодо культурних подій — я завжди відкритий, але обережний. Якщо до нас приходять із пропозицією концерту чи мистецької акції — слухаю, думаю, чи це відповідає духові храму. Якщо не суперечить, не руйнує внутрішнього настрою — чому ні? Такі події відкривають двері. І хтозна — може, наступного разу ця людина прийде вже не на концерт, а на літургію. Я завжди кажу: Церква — це не музей і не фортеця. Вона жива. Вона поруч.

«УКРАЇНА ОЧИМА ВАТИКАНУ: ПРО СЛОВА ПАПИ І ДИПЛОМАТІЮ»

— Є ще одна тема, яку не можу оминути і яка є дуже чутливою сьогодні. Часто в новинах з’являються доволі скандальні цитати Папи Франциска, які викликають болісну реакцію серед українців і прихильників нашої боротьби. Як ви, як священник УГКЦ, що є в єдності з Римом, це для себе сприймаєте? Ви ж напевно якось рефлексуєте на такі думки Папи?

— Справді, це непроста тема. Бо те, що говорить Папа — воно не проходить повз. Воно може боліти. І так, мене це зачіпає — як українця, як священника, як людину, яка служить тут, в центрі Києва, в час війни. І коли ти це чуєш від Папи, за якого ми щодня під звуки повітряної тривоги молимося, то це провокує якийсь внутрішній конфлікт.

Але водночас я розумію: Папа — це теж людина. Він не є безпомилковий. Церква визнає непомильність Папи лише в дуже конкретних випадках — коли він висловлюється «ex cathedra», тобто у справах віри й моралі. Все інше — це людські слова, які можуть містити брак повного розуміння ситуації, особливо такої складної й болючої, як наша війна.

До того ж він — аргентинець. Його досвід, його культура, його геополітичне бачення сформувалися в іншому контексті. І не завжди він бачить всю картину так, як бачимо, її ми, українці. Іноді йому бракує оцього нашого болю, нашого досвіду щоденної боротьби.

Але я також бачу інше. Скільки добра було зроблено з боку Ватикану для українців. Скільки гуманітарної допомоги, скільки ініціатив підтримки, скільки місій добра й миру, зрештою повернення додому полонених українців. Важливо не втратити цього бачення. Бо критика може бути — і вона часом потрібна. Але з любов’ю. І з бажанням зберегти єдність.

— Маємо реагувати дипломатично, чи як?

— Свої реакції важко передбачити. Ми сьогодні, можливо, як ніколи, потребуємо Папи. Але й сам Папа, можливо, потребує нас — щоб розуміти, чути, вчитися через нашу свідому, сильну, вільну українську Церкву. І так само рости у своїй вірі.

— А от позиція Папи — вона ж не завжди відповідає позиції Ватикану як такому, чи ні?

— Абсолютно. Ми це чітко усвідомлюємо. Папа — не диктатор. Це не автократ, де його слово — і крапка. У Ватикані працює цілий апарат, є кардинали, є комісії, є дипломати, які часто говорять більш виважено і дуже підтримують Україну. Інколи позиція Папи — це емоція. Я його в жодному випадку не намагаюся виправдати, а лише пробую зрозуміти.

— Наскільки знаю, щороку на Великдень, який от-от відзначатимемо, до Собору приїжджають гості з Ватикану. Чи намагаєтеся ви, і якщо так, то в який спосіб, їм відкрити очі на нашу війну?

— Так. Ми дуже добре розуміємо, що коли вже така людина приїхала, то ми маємо їй показати не фасад, не лише іконостас і стіни, а правду. Таку, як вона є. Без глянцю, без підготовлених текстів.

Наш Блаженніший Святослав має чудовий дар переконувати та доносити правду про сьогоднішній крик душі українців. Всіх гостей з Ватикану — і делегації, і окремих єпископів, і представників дипломатії — запрошували сюди до укриття собору, тут їх садили перед екраном і показували їм відео з перших днів війни. Як тут, у Соборі, ночували діти. Як спали на кариматах, як годували, як лікували хворих та доглядали літніх людей, які не могли спуститися до укриття. Ми навіть їм показували звірят та рибок, які тут знаходили прихисток.

А далі наші священники їх брали за руку — і везли на зранену та зболену Київщину. Буча. Ірпінь. Бородянка. Не екскурсія, а свідчення. Щоби вони побачили не фільм, не сюжет, а землю, яка пережила тортури росіян.

І, знаєте, ми в реальному часі ставали свідками, як ці поїздки дуже змінювали людей. Після них уже не було отого «та ви ж теж не ідеальні», чи якихось нейтральних фраз. Були сльози. Було мовчання. Було: «Дякуємо, що відкрили очі».

«ЧОМУ БОГ МОВЧИТЬ?»: ПРО ВІЙНУ, ВІРУ І ШЛЯХ СВЯЩЕННИКА В ЧАС ВИПРОБУВАНЬ

— Здається, що вам інколи болить не лише за слова Папи. Ви ж теж людина. Як священник справляється з цим тиском — коли до вас приходять з болем, сумнівами, образами? Чи маєте ви духовного наставника, який допомагає вам проживати такі стани?

— Треба справді сказати очевидне: ми, священники, теж люди. Нам теж буває боляче, важко, буває зневіра. Тому дуже важливо мати простір, де можна виговоритися. Для мене це — молитва, сповідь, розмова з Богом. Але не лише у форматі «Господи, подай, Отче наш», а й тиша — щоб дати Богу можливість говорити. Щоб могти його почути.

Що стосується наставників, то зараз священники теж мають таких. Ми ходимо до сповіді. Бо і ми падаємо. І коли переживаєш це очищення, коли Бог тебе знову приймає — ти виходиш новим. Не героєм, а просто людиною, яка далі готова йти до своїх парафіян і поділяти їхні радості й болі.

— Люди часто запитують: якщо в нас і у ворога — один Бог, то чому ми так страждаємо? Чому Бог мовчить, чому це дозволяє — чи приносили вам такі питання, і що ви тоді відповідаєте?

— Приносять. Дуже часто. І кожного разу я раджу починати з себе. Перед тим, як запитати Бога, чому Він мовчить — я запитую: а що я зробив, щоб це зло не перемогло?

Кожен українець сьогодні має собі ставити такі питання. Чи я цього тижня щось задонатив? Чи сплів сітку? Чи передав щось на фронт? Чи допоміг комусь, хто в біді? Чи обійняв того, хто втомився? Якщо ми шукаємо відповідального десь там — то це веде до розчарування і злості. Але якщо запитаємо себе — народжується дія.

І ще одне. У Страсний тиждень ми дивимося на Христа на Голгофі. Він — перед юрбою, яка ще вчора кричала «Осанна», а сьогодні волає: «Розіпни!» І він, дивлячись на них з хреста, не мстить, не проклинає, не запитує «чому?» і «за що?» Він каже: «Отче, прости їм, бо не знають, що чинять».

Це — відповідь. Навіть якщо не можемо пробачити, не можемо зрозуміти — можемо піднести очі до неба і попросити Бога: навчи мене правильно реагувати. І тоді ми побачимо, що маємо робити далі. Зараз. Сьогодні. Завтра.

РЕПЕТИЦІЯ ПЕРЕМОГИ: ПРО СЕНСИ ВЕЛИКОДНЯ В ЧАСИ ВІЙНИ

— Ми записуємо цю розмову в останній тиждень Великого Посту. Великдень в час війни — як змінюються сенси свята нині?

— Це справді дуже особливий період. Пам’ятаю перший Великдень після початку повномасштабного вторгнення. Тоді якраз тільки-но звільнили Київщину, ситуація була дуже тривожна. Люди не знали, що буде завтра — багато хто сидів по укриттях, переживав, боявся. Це дуже нагадувало той момент, коли апостоли після розп’яття Ісуса замкнулися в домі зі страху. І в той самий час, здавалося б, у безвиході — Христос Воскрес.

Це велика сила з дуже символічним значенням для нас, українців. Бо навіть коли все навколо темне, коли здається, що надії вже нема — приходить світло. Воскресіння — це саме про це. Про нове життя, яке народжується з болей. Про надію, яка приходить не тоді, коли легко, а тоді, коли найважче.

І цей досвід — він дуже справжній. Він не з книжок, не з теорії. Це те, що люди переживають щодня. І Пасха, як свято, стає для багатьох не просто традицією, а знаком: що Бог поруч. Що життя продовжується. І що навіть із руїн може вирости щось нове.

— Тобто можемо говорити, що Великдень найбільше відображає нашу реальність серед усіх християнських свят?

— Так! Ми зараз теж живемо у час, коли здається, що все навколо хитке, коли повно болю, втрат, невідомості. Іноді справді виникає відчуття паніки. Але саме тоді найважливіше — пам’ятати: воскресіння все ще можливе.

Як вже казав, Великдень — це про надію. Про те, що навіть у найтемнішу ніч приходить світанок. Бог не лишає нас, навіть коли нам здається, що Його нема. І вже цієї неділі ми — в усій нашій складній ситуації на фронті, у державі — зможемо пережити таку собі репетицію тої Перемоги, яка нас чекає. Того відродження, Воскресіння, якого ми прагнемо — і як народ, і як Церква.

— На яких думках варто зосередитися у ці дні?

— Дуже важливо почати з себе. Від внутрішнього миру в кожній родині, в кожному домі залежить те, як ми будемо будувати мир в Україні й у світі. Потрібно навчитися пробачати, примирятися з близькими, відновлювати зруйновані зв’язки. Великдень — це час, коли ми можемо відновити своє серце, очистити його від злості та образ, і рухатись вперед, допомагаючи одне одному.

— Отче Андрію, які слова ви хочете сказати киянам та українцям загалом напередодні свята?

— Напередодні Великодня я хочу побажати кожному з нас: хай це свято стане ковтком свіжого повітря для душі. Часом тиші, коли ми згадаємо, хто ми, звідки йдемо — і куди насправді хочемо прийти. Нехай у цій Пасхальній радості ми відчуємо не просто традицію — а живу силу надії, яка може підняти навіть там, де здавалося, вже немає жодного шансу.

Бо Воскресіння — не лише про Христа. Це про кожного з нас. Про те, що ми здатні підійматися з руїн — і внутрішніх, і зовнішніх. І творити далі.

Принагідно запрошую всіх на Великдень до Патріаршого собору. Окрім цього, в неділю о 16:30 ми разом святкуватимемо — з гаївками, піснями, дитячим сміхом і нашими давніми традиціями. А за тиждень, у наступну неділю, будуть центральні гаївки з народними колективами — і ми знову відкриємо для себе радість бути разом.

Це час молитви. Але також — час радості. Єдності. І віри, що світло сильніше за темряву. Христос Воскрес — Воскресне й Україна!

Розмовляла Олена ПЕТРИШИН, фотографував Борис КОРПУСЕНКО «Вечірній Київ»