Чому Мазепу неможливо зрозуміти поза Лаврою — розмова з історикинею Ольгою Ковалевською

За останні тижні в Києві відбулося одразу кілька подій, пов’язаних з однією з ключових постатей української державності. Місто повернуло повну історичну назву вулиці Івана Мазепи. У Києво-Печерській Лаврі вперше за тривалий час з’явилося погруддя гетьмана. Паралельно сама Лавра в останні роки — впевнено й послідовно — повертається у простір Православної церкви України.

Усе це — не випадкові збіги. Це частини одного процесу: повернення Мазепи не як міфічної чи конфліктної фігури, а як далекоглядного державника, глибоко вписаного в лаврський простір — його архітектуру, меценатство, культурну політику й стратегічне мислення, розраховане «на століття вперед».

Саме Лавра дозволяє побачити гетьмана у повному масштабі — не лише через політичні рішення чи військові кроки, а через архітектуру, символи й щедрі інвестиції в майбутнє, які пережили епохи.

Про те, чому Мазепу неможливо зрозуміти поза Лаврою, як працює історична пам’ять і чому сьогодні важливо говорити про гетьмана без ідеалізації, але й без спотворень, поспілкувалися з Ольгою Ковалевською — докторкою історичних наук, науковою співробітницею Інституту історії НАН України. А також — без перебільшення однією з найавторитетніших дослідниць мазепинської доби.

Ця розмова — спроба подивитися на Мазепу через призму святині, де він залишив чи не найглибший слід, і водночас — прочитати його через ширшу оптику епохи, в якій він жив, і часу, в якому його постать продовжує звучати.

ІМ’Я МАЗЕПИ У МІСЬКОМУ ПРОСТОРІ: ЛОГІКА, А НЕ КОМПРОМІС

— Пані Ольго, повернення назви вулиці Івана Мазепи — це передусім про історичну справедливість чи про зміну суспільного погляду на власну історію?

— Я б сказала, що це насамперед питання історичної справедливості. Після відновлення незалежності у 1991 році образ Мазепи дуже повільно, але впевнено почав повертатися в український публічний простір. Спершу — в наукові дослідження, історичний наратив, підручники. Згодом — у символічний простір: у назви вулиць, навчальних закладів, інституцій.

Цей процес був поступовим і нерівномірним. У різних містах України з’являлися вулиці Мазепи, навчальні заклади, названі на його честь. До цього питання досить рано повернулася й Київрада: ще у 1997 році було ухвалене перше рішення про необхідність перейменування. Згодом тему знову підіймали у 2007-ому.

На жаль, подальші політичні зміни призвели до того, що українська державність перестала бути пріоритетом для тодішньої влади. У результаті з’явилося компромісне, але по суті хибне рішення — вулицю розділили навпіл на вимогу російських церковних діячів. Так не мало бути, і це було очевидно ще тоді.

Після 2022 року, в умовах відкритої агресії Росії проти України, суспільство дуже чітко артикулювало свою позицію: вулиця має повністю носити ім’я Івана Мазепи. Електронні петиції, які швидко набирали необхідну кількість голосів, лише підтвердили — до цього рішення люди дозріли й були до нього готові. Це той момент, коли і суспільство, і влада нарешті зійшлися в одному: історичну назву потрібно повернути повністю.

На цій вулиці розташовані об’єкти, безпосередньо пов’язані з постаттю гетьмана. Це територія колишнього Микільського військового собору, який, на жаль, не зберігся, але його місце добре відоме. Це Національний заповідник «Києво-Печерська лавра», який підтримав ініціативу перейменування.

У цьому питанні йдеться не просто про зміну таблички, а про повернення історичної логіки міського простору.

— А чи працюють такі символічні кроки глибше — чи справді вони змінюють наше уявлення про самого Мазепу?

— Мені, звісно, хотілося б сказати, що так — що сучасне суспільство вже достатньо обізнане й чітко розуміє ці речі. Але, на жаль, це не зовсім так. Це добре видно і з коментарів у публічному просторі, і з окремих заяв — інколи навіть з уст чиновників. Це проблема. Тому що на 35-му році незалежності суспільство вже мало б чітко усвідомлювати, які постаті належать до національного пантеону. І Мазепа, безумовно, є однією з них.

Водночас тут важливо ще одне: Мазепу не варто ідеалізувати. Він був живою людиною свого часу — зі складними рішеннями, суперечностями, політичними компромісами. Він не був «кришталево чистим» у сучасному розумінні цього слова, і цього від нього не можна вимагати.

Але водночас він і не був тією карикатурною фігурою, яку століттями нав’язувала імперська пропаганда. Його вчинки мають пояснення, його рішення — внутрішню логіку, а його політика — чіткий державницький вимір. Саме з цієї позиції його й варто сприймати: не як ідеального героя, а як ефективного державника своєї епохи.

— Чи правильно розумію, що ключ — не в ідеалізації, а в зрілому й чесному прийнятті цієї постаті?

— Саме так. Попри всі застереження, Мазепа має залишатися серед ключових фігур пантеону національних героїв. І суспільству потрібно поступово прийняти цей факт — без ідеалізації, але й без спотворень.

Якщо говорити про молодші покоління — навіть не одне, а кілька, які народилися й навчалися вже в незалежній Україні, — вони формувалися в іншій історичній парадигмі. Це добре видно зі шкільних програм і підручників: там Мазепа постає як очільник Гетьманщини, як керівник Війська Запорозького, як постать, пов’язана з подіями Великої Північної війни. Сприйняття тут уже інше, менш зашорене імперськими кліше.

Інша справа — старші покоління, які зростали в радянський час. Їм часто складніше змінювати усталені уявлення. Хоча інколи заперечення можна почути й від молодших людей — і це лише підтверджує, що процес переосмислення не є простим і лінійним.

«МАЗЕПА НЕ БУВ КРИШТАЛЕВО ЧИСТИМ — І НЕ МІГ НИМ БУТИ»

— Попри те, що сьогодні про Мазепу говорять значно більше, ніж раніше, для багатьох він і досі залишається фігурою фрагментарною. Це нормально чи це таки ознака того, що ще далеко не все знаємо?

— Фрагментарність знань про минуле — цілком нормальна ситуація, особливо коли йдеться про XVII століття. Наше уявлення про історію завжди залежить від того, які джерела збереглися і наскільки вони доступні для дослідження.

В Україні не так багато істориків, і кожен працює зі своїм періодом. Фізично неможливо охопити все й одразу. Тому в міру того, як ми відкриваємо нові джерела, досліджуємо їх і вводимо в науковий та публічний обіг, ми поступово — ніби з пазлів — складаємо ціліснішу картину епохи.

З добою Мазепи відбувається саме так: наше уявлення про неї з часом уточнюється, а подекуди й змінюється. І це природний процес.

— Якщо ж подивитися на Мазепу не лише як на політичний символ, а як на людину, де сьогодні найбільший брак знання?

— Тут справді є дисбаланс. Його політичні, дипломатичні й військові ролі вже більш-менш описані — і в науковій, і в популярній літературі. Натомість повсякденне життя, особисті стосунки, людський вимір Мазепи залишаються значно менш відомими.

До того ж у його біографії досі є фрагменти без прямого джерельного підтвердження. Тому історики змушені говорити обережно: ймовірно народився тоді-то, ймовірно навчався там-то, ймовірно перебував у тому чи іншому місці. Для постаті такого масштабу це цілком типова ситуація.

— Але навіть за такого браку джерел — чи можемо ми все ж побачити Мазепу як живу людину, а не лише як історичну «функцію»?

— Можемо, але опосередковано — через людей, які були поруч із ним. Саме їхні свідчення та спогади дозволяють побачити людські риси за великою політикою.
Наприклад, ми знаємо про його дуже теплі й близькі стосунки з матір’ю — Марією Магдалиною Мазепиною. Або про показовий епізод, пов’язаний із його сестрою Олександрою.

Йдеться про ситуацію, коли вона втретє вийшла заміж і зіткнулася з вимогою чоловіка перейти в католицизм. Вона категорично відмовилася, розлучилася, повернулася до матері, а згодом прийняла чернецтво. Цю історію активно обговорювали в листуванні впливових людей того часу — зокрема тих, із ким Мазепа спілкувався ще під час навчання у Варшаві. Його просили втрутитися, переконати сестру «не створювати проблеми».

Мазепа цього не зробив. Він чітко окреслив: це доросла людина, яка має право на власне рішення. Це дуже промовистий штрих — він не був авторитарним навіть у родинних питаннях.

Водночас ми майже нічого не знаємо, скажімо, про його стосунки з челяддю. Маємо лише окремі деталі: що він мав особистого лікаря, який замовляв для нього ліки в Європі й доправляв їх до Батурина. Це знову ж таки — уривки. Але навіть вони дозволяють побачити Мазепу не лише як «державну фігуру».

— Якщо ж подивитися на нього як на політика, може кластися враження, що й тут залишається чимало «білих плям». Чому?

— Насправді тут немає парадокса. Людина, яка 22 роки тримала булаву, не могла бути повністю прозорою. Вона не могла і не мала розкривати всі свої плани, стратегії та наміри.

Мазепа добре знав політичну теорію, читав Макіавеллі й діяв відповідно: в одних ситуаціях — як лев, в інших — як хитрий лис. Йому доводилося постійно маневрувати в мінливій геополітичній реальності, зважаючи на позицію свого формального протектора — Петра I, щоб мінімізувати втручання Московії у внутрішні справи Гетьманщини.

Тому демонстративна лояльність і дипломатичні формули на кшталт «ваш покірний раб» у листах — це мова епохи, а не показник самосприйняття.

— Часто саме цю гнучкість трактують як нещирість або подвійність — зокрема й у ворожих наративах…

— Тут варто пам’ятати ключовий факт: за 22 роки правління Гетьманщина досягла свого піку — економічного, культурного, інституційного. Навіть за умов обмежених міжнародних зв’язків Мазепі вдавалося знаходити «шпаринки», щоб бути включеним у європейські процеси.

Після нього починається поступовий демонтаж автономії: права і вольності, які він зумів вибороти й зафіксувати, згорталися, а згодом Гетьманщина була повністю інкорпорована до складу Російської імперії. У таких умовах діяти прямолінійно означало б політичне самогубство. Тому оцінювати його дії без урахування реалій часу — щонайменше некоректно.

— За роки досліджень Мазепа став для вас близькою постаттю — чи історик усе ж має тримати дистанцію?

— Відверто, так, ця постать мені імпонує. Якби це було не так, я б не поверталася до неї знову й знову протягом понад 30 років.

Мазепа приваблює мене своєю складністю й неординарністю. Нещодавно, читаючи одну з нових монографій, я натрапила на думку, що мене можна зарахувати до апологетів Мазепи. Можливо, в цьому є частка правди.

Водночас як історик я зобов’язана працювати з усім корпусом джерел, враховувати суперечливі свідчення й не оминати незручні моменти. Без ілюзій: Мазепа був постаттю неоднозначною.

Але є й публічна, просвітницька площина. І тут логічно говорити насамперед про результати його політики — адже постаті такого масштабу варто оцінювати за тим, як вони вплинули на процеси державо- та націєтворення в Україні.

«ДЛЯ ІМПЕРІЇ — „СЕПАРАТИСТ“, ДЛЯ УКРАЇНИ — ДЕРЖАВНИК»

— Чи можемо ми сьогодні говорити про Мазепу як про одного з перших українських політиків, який мислив у європейських категоріях і намагався вбудувати Гетьманщину в європейський політичний простір?

— Так, безумовно. Якщо оцінювати Мазепу саме як державника й очільника Гетьманщини, то видно, що він мислив значно ширше, ніж у межах локальної політики. Він добре орієнтувався в європейських процесах, розумів економіку, усвідомлював, що розвиток держави — це не лише військо й торгівля. Для нього принципово важливими були освіта, культура, інтелектуальний рівень суспільства. І над цим він працював системно.

— У цій логіці європейського вибору варто дивитися й на події навколо Полтави? Формально — це поразка, але чи можна говорити про іншу, довшу перемогу Мазепи?

— Якщо говорити про конкретний військово-політичний результат, то так — спроба вирвати Гетьманщину з-під влади Московії й перейти під протекторат Швеції завершилася під Полтавою поразкою.

Але саме після цього виникає і починає поступово розвиватися унікальне явище — мазепинство. Упродовж усього бездержавного періоду нашої історії воно залишалось маркером української окремішності, пам’яті про козацьку державу, прагнення до самостійності.

— Тобто «мазепинець» — це поняття значно ширше за XVIII століття?

— Саме так. У XIX столітті мазепинцями називали тих, хто відкрито виступав проти імперської влади, або лише натякав на будь-яку автономію. Фактично вони стали ідейними попередниками тих, кого згодом називали петлюрівцями, а пізніше — бандерівцями.

Змінювалися назви, політичні обставини, але суть залишалася незмінною: неприйняття мазепинцями імперського статусу України і наполягання на її праві бути окремою. Саме ця тяглість дозволила ідеї української державності зберегтися й дійти до відновлення незалежності.

— Якщо підсумувати, чому ж постать Мазепи виявилася такою загрозливою для Росії — у різні історичні періоди?

— Від моменту, коли Мазепа чітко задекларував намір відірвати Гетьманщину від Московської держави, він став для імперії уособленням небезпечної ідеї — що українці не хочуть залишатися в підпорядкованих «союзних» відносинах із Москвою. Саме тому протягом століть мазепинцями називали всіх, хто наполягав на автономії або власній державі.

Для Росії Мазепа був і залишається символом сепаратизму. Для нас — символом боротьби за незалежність. У цьому і є принципова точка конфлікту.

І це не абстрактна історія, відірвана від сьогодення. Сьогодні під гербовим знаком гетьмана воюють українські військові 54-ї окремої механізованої бригади імені Івана Мазепи, а також моряки корвету «Гетьман Іван Мазепа». Для них очільник Війська Запорозького — не музейний експонат, припорошений пилом віків, а символ боротьби за свободу, незалежність і право бути собою.

«МАЗЕПА В ЛАВРІ: МІЖ АНАФЕМОЮ І ПРАВДОЮ»

— Ми з вами говоримо тут, у Києво-Печерській лаврі. Після переходу монастиря до Православної церкви України почалися зміни, які фактично повертають Мазепу в культурний і духовний простір нашої держави. Чому, на вашу думку, саме тепер це стало можливим?

— Тут важливо розрізняти два пов’язані, але різні процеси. По-перше, ми перебуваємо на території Верхньої Лаври — Національного заповідника «Києво-Печерська лавра», музейного простору, який існує з 1926 року. І повернення Мазепи в цей простір почалося ще в 1990-х роках.

Вже тоді співробітники заповідника поступово почали включати розповіді про нього у тексти своїх екскурсій, говорити про фундовані ним будівлі, організовувати різні виставкові проєкти, працювати з фондовими предметами, пов’язаними з Мазепою та його родиною, зокрема з його матір’ю. Йдеться про речі, які він як ктитор передавав Успенському собору та іншим лаврським храмам. Це був тривалий, обережний процес.

Натомість Нижня Лавра — це інша історія. Вона тривалий час функціонувала як діючий монастир поза музейним простором. І саме її повернення в лоно Православної церкви України відкрило можливість говорити там про Мазепу відкрито — без ідеологічних заборон і спотворень.

— Наскільки на цей процес вплинула війна і перегляд російського церковного наративу?

— Вплинула дуже суттєво. Повномасштабне вторгнення змусило багатьох переосмислити те, що раніше сприймалося як «норма» або «традиція». Зокрема — тему анафеми Мазепи.

Важливо розуміти: поіменна анафема з проголошенням його імені під час церковної служби була скасована ще в XIX столітті. Тож, якщо ім’я Мазепи публічно згадували в негативному контексті під час богослужінь, це був вибір конкретних священників, а не церковна норма.

Щобільше, існувала парадоксальна ситуація: в одному й тому самому храмі за Мазепу могли молитися як за ктитора, і проклинати як людину, чиї дії загрожували самодержавній владі московських монархів. Ці суперечності співіснували доволі довгий час.

Фактично повернення Мазепи в лаврський простір стало можливим у контексті російсько-української війни — як момент колективного усвідомлення того, наскільки глибоко імперські й церковні міфи спотворювали історичну пам’ять.

— Якщо говорити про Мазепу в Лаврі конкретно: що було стерте найбільше — матеріальні сліди чи пам’ять про його меценатство?

— Фізично багато чого збереглося. Достатньо просто вийти на центральну площу Верхньої Лаври — ми бачимо архітектурні домінанти, які або були зведені коштом Мазепи, або перебудовані за його підтримки.

Натомість стертою була саме пам’ять. У певний момент стало неприйнятно згадувати Мазепу як ктитора Лаври, з вдячністю говорити про його внесок. Не організовувалися виставки, не проводилися конференції, з публічного простору зникли пов’язані з ним сюжети.

Дуже довго не показували й фондові предмети, пов’язані з Мазепою та його матір’ю. Це була не форма знищення, а форма замовчування.

— Виходить, що сліди не зникли, а радше були приховані?

— Саме так. І починаючи з 1990-х років ім’я Мазепи поступово поверталося в лаврський простір — спершу дуже обережно, а з часом усе впевненіше. Сьогодні наукові співробітники заповідника продовжують цю роботу: знаходять нові документи, уточнюють зв’язки Мазепи з Лаврою, конкретизують, де і в який спосіб він робив свої вклади.

— Якщо зафіксувати кілька базових речей для не істориків: з чим насамперед варто асоціювати Мазепу в Лаврі?

— Навіть вхід до Лаври вже дає відповідь. Троїцька надбрамна церква була зведена ще в XII столітті, але саме за Мазепи набула барокового вигляду.

Він також виділяв кошти на будівництво дзвіниці, хоча через Північну війну та реакцію Петра І ці кошти були вилучені, і первісний проєкт не реалізували.

Натомість до сьогодні збереглися інші об’єкти, безпосередньо пов’язані з Мазепою: кам’яний мур навколо Лаври, вежа Івана Кушника, годинникова вежа, Онуфріївська вежа за Успенським собором, а також церква Всіх Святих над Економічною брамою — повністю профінансована гетьманом.

— Його меценатство — це не щось абстрактне, а цілком відчутна реальність?

— Абсолютно. Починаючи з 1690-х років і до початку XVIII століття Мазепа системно робив великі грошові вклади в Лавру. За мірками того часу це були справді значні суми.

Важливо й те, що він задавав приклад. Його поведінка стала моделлю для козацької старшини, яка також почала вкладати кошти в храми — зокрема й на теренах Нижньої Лаври.

Це ще раз підтверджує: меценатство Мазепи було не випадковим жестом, а усвідомленою політикою — культурною, релігійною і державницькою водночас.

«СЬОГОДНІ МАЗЕПА МАЄ БУТИ ПРИСУТНІЙ У ЛАВРІ ЦІЛІСНО, А НЕ ФРАГМЕНТАРНО»

— Ще одна важлива подія, яка стала приводом до цієї розмови, — поява погруддя Мазепи в Лаврі. Як виникла ця ідея і що в цій події варто зрозуміти широкій аудиторії?

— Насамперед варто сказати, що в Національному заповіднику «Києво-Печерська лавра» вже кілька років реалізується окрема програма зі створення інформаційно-музейного центру «Гетьман Іван Мазепа і його епоха». Її започаткували ще у 2017 році, і вона поступово втілюється.

Центральним простором цього центру має стати Онуфріївська вежа. Після завершення ремонтних робіт там планують відкрити постійну експозицію, присвячену Мазепі. У межах цієї концепції в Лаврі вже кілька років поспіль відбуваються тематичні виставки. Торік це була «Мазепіана в приватних колекціях і музейних фондах України», а цього року — «Мазепа. Стратегія європейської України», у першому залі якої й представлено погруддя.

— Поява погруддя — це не окрема подія, а частина цілісного процесу?

— Саме так. Ідея публічно представити погруддя належить нинішній виконувачці обов’язків генерального директора заповідника Світлані Котляревській. Йшлося не просто про створення скульптури, а про можливість показати її людям уже зараз — дати змогу побачити образ, відчути масштаб і зрозуміти задум.

Тому поруч із погруддям розміщені інформаційні стенди: про Мазепу як мецената, про його присутність у символічному просторі України й світу, про історію пам’ятників Мазепі в різні періоди, а також про сам процес створення цього образу. Окремо представлено інформацію про сучасних меценатів — Благодійний фонд «Меценатська фундація „Олос“», які згуртували людей і зібрали кошти на виготовлення погруддя.

— Багато хто очікував побачити його одразу біля Успенського собору. Чи нинішнє розташування є остаточним?

— Ні, це проміжний етап. Було важливо показати, що погруддя вже створене й готове. Наступний крок — отримання всіх необхідних дозволів. Ми дуже сподіваємося, що навесні, а не взимку, його встановлять біля Успенського собору, як це й задумувалося спочатку. Теперішнє розташування — не фінал.

— Дехто сприйняв це як чергове «недопущення» Мазепи до публічного простору. Ви з цим погоджуєтеся?

— Радше навпаки. Це спроба зробити процес максимально відкритим. Погруддя не створювали «під виставку» — його винесли в експозиційний простір, щоб люди могли побачити його вже тепер, сформувати власне ставлення, обговорити.

Це важливо і для заповідника, і для авторів — скульпторів Олексія Сидорука та Бориса Крилова. Для них також принципово бачити реакцію суспільства й зрозуміти, як сприймається створений образ.

— У погрудді багато символічних деталей. Зокрема — мощовик, який відсилає до тяглості від доби Мазепи до УНР. Чому це було принципово?

— Працюючи зі скульпторами, ми свідомо закладали смислові підказки через деталі. В оригінальній гравюрі, що лягла в основу образу Мазепи, цього елемента немає. Але історики запропонували додати мощовик, щоб показати тяглість ідеї державності — від Мазепи через УНР і до сьогоднішньої боротьби України за незалежність своєї держави.

Це не просто декоративний елемент, а чіткий історичний меседж. І не єдиний. Наприклад, Мазепу зображено в багатій накидці поверх обладунку. Орнамент цієї накидки не вигаданий: ми використали фрагмент реальної тканини XVIIІ століття з фондів Києво-Печерської лаври. Це прямий матеріальний зв’язок образу з цим простором.

У завершеному вигляді погруддя стоятиме на постаменті з родовим гербом Мазепи — «Курч». Там також з’явиться гілка аканту, скопійована з елементів іконостасу Успенського собору. А в мощенні під постаментом планують використати реальні залишки Успенського собору, що збереглися після вибуху 1941 року. Тобто пам’ятник буквально «вкорінюється» в історію Лаври.

— Пані Ольго, а чому для встановлення обрали саме локацію ліворуч від Успенського собору?

— Це місце обране невипадково. У межах програми повернення імені Мазепи в Лавру ми формуємо так званий «Мазепинський шлях» — екскурсійний маршрут.

Він починається з Троїцької надбрамної церкви, далі проходить центральною вулицею Лаври до дзвіниці й Успенського собору, а звідти веде до Онуфріївської вежі — майбутнього музейного центру. Погруддя логічно стає ключовою точкою цього маршруту.

Ідея в тому, щоб Мазепа був присутній у Лаврі не фрагментарно, а цілісно — через архітектуру, символи й рух простором. Щоб людина могла не лише почути про нього, а буквально пройти його шлях.

— Якщо говорити ширше, яких уроків Мазепи як державника сьогодні найбільше бракує нашим діячам, політичним лідерам?

— Насамперед — сміливості, поєднаної з відповідальністю. Коли Мазепа ухвалив рішення спробувати вирвати Гетьманщину з-під контролю Московської держави й перейти під протекторат Швеції, це був надзвичайно ризикований крок. Йому було що втрачати — статус, владу, стабільність.

Але він був готовий відповідати за наслідки. І, як на мене, саме цього нам сьогодні часто бракує: готовності ухвалювати складні рішення й нести за них відповідальність.

«ВІН БУДУВАВ НЕ „НА ЗАРАЗ“, А НА СТОЛІТТЯ ВПЕРЕД»

— Пані Ольго, якщо дивитися на повернення Мазепи в Лавру, міський простір і публічну свідомість, то яким має бути наступний крок? Що зробить цей процес незворотним?

— Якщо говорити про конкретні речі, то ключовим стане момент, коли Мазепа остаточно вийде за межі виставкового простору. Коли погруддя буде встановлене безпосередньо на центральній вулиці Верхньої Лаври — у відкритому, постійному просторі заповідника.
Це буде знак того, що повернення його імені тут відбулося не тимчасово, а остаточно.

Але паралельно важливо, щоб і державна політика пам’яті залишалася послідовною. Не у форматі разових акцій, а як довготривала, системна робота з історією.

— На початку розмови ви згадували про мур навколо Лаври, до якого також доклався Мазепа.

— Так, ось тут добре видно його фрагмент разом із вежами Івана Кущника та Годинниковою. Саме цей кам’яний мур Мазепа звів навколо Верхньої Лаври, виділивши на це близько мільйона злотих. За мірками того часу — сума колосальна, яку сьогодні складно навіть уявити.

І що цікаво: цей мур, на мою думку, фактично врятував Лавру вже у ХХ столітті. Особливо в радянський період. Адже вона могла повторити долю Михайлівського Золотоверхого — бути знищеною, розібраною, стертою. Але Лавра опинилася буквально «за кам’яною стіною». І це — наслідок рішення, ухваленого Мазепою за кілька століть до того.

— Тобто до всіх інших характеристик Мазепи можна додати ще одну — він мислив стратегічно, наперед?

— Саме так. Первісно мур мав оборонне призначення: з бійницями, внутрішніми переходами, місцями для встановлення гармат. Але виконати свою функцію йому так і не прийшлось.
Згодом, коли з’явилася Печерська фортеця, мур утратив значення як фортифікація. Проте він продовжив виконувати іншу, не менш важливу функцію — захищати Верхню Лавру від руйнування, зокрема в часи антирелігійної політики ХХ століття.

— Якщо спробувати підсумувати нашу розмову: ким для вас постає Мазепа сьогодні — через мури, маршрути, символи?

— Для мене Мазепа — це людина, яка вкладалася в майбутнє, навіть не знаючи, яким і коли воно настане. Він будував не «на зараз», а з розрахунком на століття вперед — у камені, в ідеях, у сенсах.

Мур, який ми бачимо сьогодні, — дуже дуже влучна метафора. Він не знадобився як оборонний елемент у прямому значенні цього слова, натомість у критичний момент нашої історії виявився вирішальним для захисту цього простору від руйнівного впливу чиновницьких рішень радянських часів. Так само і з ідеєю української державності, яку уособлює Мазепа: її могли витісняти, забороняти, знецінювати — але вона вистояла.

І, мабуть, головний урок Мазепи полягає в тому, що доленосні рішення не завжди стають очевидними одразу. Але якщо вони прийняті з розумінням відповідальності й з розрахунку на довготривалу перспективу — вони переживають імперії.

— Пані Ольго, дякую вам за цю розмову — вона допомагає побачити масштаб постаті й поглянути на Мазепу з іншої оптики.

— Дякую і вам. Рада була поспілкуватися. Успіхів!

Олена ПЕТРИШИН, фото Олексія САМСОНОВА «Вечірній Київ»