«Я знав, що вони хочуть нас знищити і тримав їм дулю в кишені», — журналіст Дмитро Хилюк розповів про внутрішній опір у російському полоні

Дмитра Хилюка захопили російські військові 3 березня 2022-го року у його рідному селі Козаровичі, коли він був разом з батьком. Батька відпустили за 9 днів. Увесь цей час його літня мама нічого не знала, ані про свого чоловіка, ані про сина.

Доля відомого столичного медійника у час війни увібрала в себе дуже багато больових точок. Слухаючи його розповідь, журналістка «Вечірнього Києва» думала й про його батьків, яким вже за 70 років, як ця родина витримала брутальне викрадення, невідомість, полон і щоденні думки-тортури про сина? А як сам Дмитро пережив ці три з половиною роки? Не зламався, не збожеволів, не втратив віри й впевненості в Україну?

Кожен його спогад — це і свідчення про злочин росіян, які просто вкрали в українця тисячу двісті сімдесят один день життя. За його тихою розповіддю відчувалось, наскільки багато сили духу було у Дмитра, щоб витримати приниження, побиття, а головне — повну невідомість щодо можливості вийти на волю.

З кореспонденткою «Вечірнього Києва» Дмитро Хилюк спілкувався у спокійному кафе в середмісті. На вулиці був яскравий жовтневий день, п’ятниця… Він замовив лате.

О.С. — Дмитре, коли ви перед полоном востаннє пили каву?

Дмитро Хилюк: На роботі, в УНІАН, 24 лютого 2022-го року. А потім вже аж 25 серпня 2025-го, в обласній лікарні, після обміну… У палаті, де ми були зі звільненими військовополоненими, нам почали зносити всілякі смаколики, каву в тому числі. Колеги передали!

О.С. — Між цими двома філіжанками кави — справжня прірва. Часто подумки повертаєтесь до того дня, коли потрапили у неволю?

Дмитро Хилюк: Ми з батьком поверталися до свого будинку від сусідки. Це було 3 березня 2022-го, близько 10-ї ранку. Ми йшли не вулицею, а городами, вже були майже дома, як з’явилися п’ять російських військових зі зброєю напоготові. Вони обшукали нас, поклавши не землю. Документи у мене були в будинку, проте їм було байдуже. Сказали, що нас перевірять, чи не є ми коригувальниками й відпустять.

О.С. — І що зробили?

Дмитро Хилюк: Нам накинули куртки на голови й під конвоєм повели на територію промислових складів села Козаровичі. Ми з батьком були у різних кімнатах. Зі мною було двоє затриманих ще 27 чи 28 лютого. А потім ще додали людей. Чоловік десять всього… Отак ми були в абсолютній темряві, із зав’язаними очима, руками, а хтось і ногами. Воду давали раз на день, неповну склянку, а з їжі — шматочок печива. У туалет не водили… Так минуло три доби.

А потім нас відвезли до Димера, із зав’язаними очима. Я почув у машині голос свого батька. Йому було тоді 74 роки… Він розповів, що його примусили написати прощальну записку для нас з мамою. Бо його водили на розстріл, який виявився фейковим. Отак лякали й ламали…

О.С. — Про твоє викрадення у ЗМІ почали поширювати інформацію, яку першою дала Медійна ініціатива за права людини. Це було 28 березня, якраз росіян гнали з Київщини й відкривались їх злочини… А ти в цей час був вже у рф у в’язниці?

Дмитро Хилюк: — Так, з 18 березня 2022-го ми були на території російської федерації. За 70 кілометрів від нашого кордону, у місті новозибков, на брянщині.

Нас туди привезли так само із зав’язаними очима, у наручниках за спиною, везли з території білорусі… До речі, у білорусі нам ще 17 березня зранку усім оформили картки військовополонених. Там ми й дізналися, що ми військовополонені.

О.С. А ви хіба були тероборонцем чи військовим?

Дмитро Хилюк: І не був, і не є… Для них це не мало значення… Як я дізнався потім, коли російський омбудсмен приїхав до в’язниці, у мене був статус, якого навіть в російському законодавстві немає.

Я був — «лицо, противодействующее СВО». Де-юре ми там були позбавлені волі незаконно. Сиділи і сидять там понад 16 тисяч цивільних українців незаконно.

О.С. Я читала ваше інтерв’ю з цитатою «охоронця» в’язниці: «Добро пожаловать в Бухенвальд!»

Дмитро Хилюк: У «вертухаїв» у тюрмі була вказівка нас «пресувати»… Нас дуже били в новозибкові. Під час так званої «прийомки» на новоприбулих нацьковували собак. Морили голодом. Я втратив 20 кілограмів, часто відчував, що втрачаю свідомість.

Але найтяжче було військовим — їх викликали на допити, а там — били, катували електричним струмом… А коли вони повертались, то наслідки цих допитів було видно одразу.

Дмитро зізнався, що у полоні можна було читати лише російську книжку, але подумки він співав українські пісні. І ця музика у свідомості давала сили. Хлопці ще не знали, що ЗСУ звільнили Херсон, як і багато чого з ходу війни — вони пропустили це через інформаційну ізоляцію.

О.С. — Що було найважчим для тебе?

Дмитро Хилюк: — Цілковита відсутність інформації, особливо у перший рік. Ми самі складали навіть календар. Ми не знали навіть, котра година. Уперше за 3,5 роки я побачив годинник в автобусі в Білорусі. Кілька разів нам наказували писати листи додому. І ми їх писали! Але їх ніхто не отримував. Мої батьки отримали лише дві звістки. «Я живий. Здоровий. У мене все добре». Оце і все — за три роки…

О.С. — А як вони пережили цю невідомість та ще у час, коли самі були під обстрілами та «шахедами»?

Дмитро Хилюк: Спочатку вони вірили, що я ось-ось повернусь. А згодом втратили надію на швидке повернення.

А я мріяв, що зроблю сюрприз рідним — нікому не скажу, що мене визволили з неволі… А потім зайду у рідну хату… Але ж нас зустрічали люди по дорозі Україною, нас чекали на місці обміну, були ЗМІ. Нам давали змогу дзвонити… Я, коли бачив українців вздовж доріг, які виходять вітати звільнених з полону — був вражений, як і багато хто у нашому автобусі. Ми повернулись у реальність, додому…

Я пригадую, як тримав у кишені у в’язниці маленький картонний Герб України, Тризуб. Як він був для мене свого роду точкою опори й Опору… А тут я накинув на плечі синьо-жовте знамено…

О.С. — А що ви бачили, коли були в полоні?

Дмитро Хилюк: Ми бачили тільки зафарбовані вікна камери, шматочок неба через відкрите вікно для провітрювання, асфальт, тому що ходили ми зігнутими.

О.С. — Пригадую, що бачила камеру, в якій тримали гетьмана Калнишевського на Соловках… Там теж була смужечка неба і цілковита ізоляція та невідомість. І страшна відстань від України…

Дмитро Хилюк: Ми у камері спілкувались вільно українською. Ну, хто якою… За закритими дверима. А зачинені вони були 24/7. Перший рік ми думали, що от рік мине — і нас випустять… Але — не сталось. Тоді почали рахувати час не днями чи тижнями, а від свята до свята. Ага, не випустили на Паску, може випустять на Трійцю… І так календар цілий рік. Тримались. А що було робити? У камері були люди різного віку, професій, військові й цивільні. Але — всі — українці.

О.С. — А що вас тримало духовно, що давало силу?

Дмитро Хилюк: Що тримало? Ну, я розумів, що росіяни хочуть нас знищити. І я тримав їм дулю в кишені! У очі їм сказати нічого не можна було, був ризик, що заб’ють, якщо ти їм скажеш «дєрзость»… Могли вбити. Бити стали менше у другій колонії, в Пакіному у Володимирській області, куди мене перевезли у травні 2023-ому. Там вже штурхали, пару раз по обличчю дали… Але військові згадували з 36 бригади, що їх товкли регулярно.

О.С. — Зараз ти багато даєш інтерв’ю і розповідаєш про те, що пережив. Наприклад, у Варшаві, у ПАРЕ в Страсбурзі. Яку місію ти бачиш у цьому?

Дмитро Хилюк: Я маю розповідати про те, що переживають люди в полоні. У застінках росії багато цивільних людей, які далекі від політичної чи громадської діяльності. Ми з батьком йшли від сусідки до себе за продуктами, бо в неї був газ, а в нас крупи й треба було щось приготувати. Один чоловік йшов собаку погодувати у людей, які виїхали з Київщини, а інший йшов у сусіднє село… Їх схопили й вивезли. За що їх тримають усупереч всім законам та конвенціям? Я розповідаю, щоб люди у світі знали, що робить російська армія і росія. Ми їм потрібні, як «потєшні хохли й малороси», вони українофоби, як були, так і лишились.

О.С. — У чому найбільший жах полону?

Дмитро Хилюк: Жах полягає в тому, що від тебе, як від людини, нічого не залежить. Тебе, як кролика у клітку посадили, можуть витягти за шкірку, а можуть і забити… Так було і з нами. Твоє рішення, ініціатива — ні на що не впливають….

О.С. — Як це люди переживають?

Дмитро Хилюк: Є різні люди. Є роздратовані, які це на всіх навколо проявляють. А є такі, що намагаються шукати позитив і підтримують інших. І це дуже добре, коли ви саме з такими у камері. Це тобі додає віри у те, що цей морок закінчиться. У мене змінилось ставлення до людей, після полону я став терпимішим до чужих недоліків. Хлопці у камері казали, що розповідали навіть те, чого не знають ані їх дружини, ані батьки. Ділились життєвими історіями. Нажаль, усі, з яким я був у полоні — ще там лишились. Нас було у камері семеро, от шестеро залишилось…

О.С. — Лист, який цитували у ЗМІ, був написаний батькам: «Дорогі мама і тато, у мене все добре…» Він був єдиним?

Дмитро Хилюк: Ні, не єдиним. Але він дійшов до них. Психолог тюремний ходила по коридору і вигукувала: «Всі пишемо листи!» Нам дали папір та ручку. І я розумів, що, якщо я щось напишу розлого — то його ніхто не отримає. Тому отак і написав. Але інші листи не доходили. Так мої батьки мали хоч якусь надію. Одну звістку з двох передали телефоном через Червоний Хрест у 23 році…

А родичі полонених, з якими я зв’язувався, також сказали, що нічого не отримували. І про близьких нічого не знають…

Офіс Ради Європи поширив інформацію, яку оприлюднили у Страсбурзі під час сесії ПАРЕ 2 жовтня українські журналісти Дмитро Хилюк та Владислав Єсипенко. Росія систематично ігнорує Женевську конвенцію, зокрема, оформлюючи цивільних як військовополонених, а Міжнародний комітет Червоного Хреста не виконує своєї місії щодо контролю за умовами утримання. Тортури, голод та катування — те, що переживають ще 26 українських журналістів у полоні. Їх фото показали на виставці в ПАРЕ.

«Дмитро Хилюк розповів, що від голоду полонені змушені були їсти зубну пасту, а мило здавалося їм морозивом», — цитує журналіста ОРЄ.

Дмитро Хилюк: Я хочу донести всім у світі, що росіі чинить злочин. Зараз у нелюдських умовах у рф утримують 16 тисяч цивільних українців. Навіть усупереч російському законодавству. По нас жодного рішення суду не існує. Я був на двох допитах, як свідок. Уявіть — мене допитували, як свідка по Маріуполю, де я не був.

А другий допит — по подіях у Луганській та Донецькій області у 2014-ому році. Допитували навіть хлопців, чому вони голосували за Зеленського. А ті ще були у 2019-ому неповнолітніми і не могли голосувати.

О.С. — Як на твої розповіді реагували у Варшаві та Страсбурзі?

Дмитро Хилюк: — Обличчя у них мінялися, коли вони слухали розповіді. Як люди, вони були шоковані цим. Чи буде цей шок конвертований у конкретні кроки, щоб допомогти полоненим — побачимо.

О.С. — Чому у росіян така ненависть до українців?

Дмитро Хилюк: — Українці, зі своєю національною гідністю, їх бісять. Їм аж пече!
Вони мають тваринну ненависть, а тепер вона підігріта пропагандою за двадцять років останніх — особливо.

О.С. — Яка ваша думка про російсько-українську війну, як у людини, що бачила її на самому початку, коли окупанти йшли, вважаючи, що перемога вже гарантована і ви бачите, що відбувається за чотири роки. Як пише їхній гіркін «заватывают избы»…?

Дмитро Хилюк: Я впевнений, що не «з’їдять» вони Україну, не проковтнуть. Подавляться. Вони вже давляться…

Довідково:

Дмитро Хилюк, журналіст УНІАН, був викрадений російськими військовими у селі Казаровичі, на Вишгородщині, коли ходив з батьком до сусідки за продуктами. Його вивезли до білорусі, а згодом до рф.

Утримували у колонії в новозибкові на брянщині, а з 2023-го року у колонії в пакіному, володимирської області. Цивільного викраденого українця вважали «лицом, противодействующим сво». Без суду та слідства протримали 3,5 роки у неволі.

Під час етапу з білорусі, йому заявили, що він — військовий. Увсь час поки Дмитро Хилюк був у полоні, за його звільнення боролись колеги, ГО, влада та міжнародній організації.

Звільнений по обміну 24 серпня 2025-го року.

Читайте також:

«Журналіст УНІАН Дмитро Хилюк — у заручниках військових рф».

«Викрадений росіянами на Київщині в час окупації журналіст Дмитро Хилюк отримав європейську відзнаку».

«Журналіст Дмитро Хилюк і ексмер Херсона Володимир Миколаєнко повернулися з російського полону».

Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»