Від багаторазових шприців до робототехніки: хірург із Шалімова розповів про еволюцію медицини

Про шлях у професії, хірургію під час війни, нові технології, етичні виклики та людяність, яка залишається головним інструментом лікаря, — у великому інтерв’ю «Вечірнього Києва» з одним із провідних українських хірургів.

РІШЕННЯ СТАТИ ХІРУРГОМ НАРОДИЛОСЯ ПОРУЧ ІЗ ЛІКАРНЯНИМ ЛІЖКОМ МАТЕРІ

— Пане Олександре, Ви — один із провідних хірургів України, доктор медичних наук. Що стало початком Вашого шляху в медицині? Чи пам’ятаєте той момент, коли вирішили: «Я стану хірургом»?

— Це сталося ще під час навчання в інституті. Рішення не було зовсім несподіваним — я розглядав і інші спеціальності, однак з часом зрозумів, що саме хірургія мені ближча. Вирішальним моментом стала хвороба моєї мами: я певний час був присутній під час її лікування, зокрема після проведеної операції. Саме тоді остаточно усвідомив, що хочу стати хірургом.

У моїй родині ніхто не мав стосунку до медицини — батьки займалися сільським господарством, тож ми були радше агропромисловою родиною. Я родом з Івано-Франківська, там же навчався.

У 1986 році, після аварії на Чорнобильській АЕС, відбулося складне розподілення випускників. Понад тридцять моїх однокурсників поїхали працювати до Києва, оскільки там відчувався дефіцит кадрів. Частина з них згодом повернулася додому, а я залишився в столиці. І сьогодні вважаю, що це було правильне рішення.

— У Вашій професії потрібна не лише майстерність, а й холоднокровність, витримка. Що допомагає Вам зберігати емоційну рівновагу перед складними операціями?

— Зберігати емоційну рівновагу справді непросто, адже це постійна робота з людьми, зокрема з пацієнтами, які переживають складні стани. У професії хірурга є чимало ситуацій, коли не все можна зробити так, як би хотілося, і це емоційно виснажує. Проте без внутрішньої рівноваги та тверезого розуму неможливо надавати якісну й кваліфіковану медичну допомогу, тому стриманість і самоконтроль — необхідна складова нашої роботи.

— Етика в медицині — тема завжди актуальна. Як Ви особисто балансуєте між професійним обов’язком, емоційною дистанцією та людяністю?

— Це надзвичайно складне питання, і вирішувати його завжди непросто. Як лікар, я завжди намагаюся допомогти, якщо це можливо. Якщо ж у певній ситуації ми не можемо виконати ту чи іншу процедуру, ми ретельно пояснюємо причини пацієнту та його родичам. Для цього потрібно знайти час, зрозуміти емоційний стан співрозмовника та вибрати правильні слова.

Кожен лікар у певному сенсі повинен виконувати функцію психолога — розуміти стан хворого або його родичів і передавати інформацію максимально делікатно, щоб вона була зрозумілою і не травмувала. Іноді бувають ситуації, коли необхідно залучати додаткових фахівців або проводити консиліум, щоб знайти оптимальне рішення. Медична практика сьогодні настільки комплексна, що одна людина не може охопити всі знання і дисципліни.

Що стосується мого власного досвіду, були випадки, коли операції, які здавалося можливо виконати, не дали очікуваного результату, а пацієнт отримав ускладнення. Це надзвичайно болісно для хірурга — відчуття спустошення неминуче. У таких випадках це не питання тиску з боку родичів чи колег, а складна медична ситуація: під час операції або після неї виявляються обставини, які на початку неможливо було повністю оцінити.

Кожен пацієнт — це складна історія: анамнез, аналізи, виписки — усе треба скрупульозно вивчати. Незважаючи на це, ми завжди робимо все можливе, щоб допомогти, і приймаємо відповідальність за прийняті рішення. Це і є баланс між професійним обов’язком, емоційною дистанцією та людяністю: максимально допомогти, залишаючись чесним із пацієнтом і зберігаючи етичні стандарти.

— Яка операція або випадок у Вашій практиці залишив найглибший слід у пам’яті?

— Насправді складно виокремити одну операцію чи випадок. Таких моментів було багато, і кожен з них мав значення на своєму етапі професійного шляху. Адже хірургія постійно розвивається — те, що ми робили 20–30 років тому, сьогодні виглядає зовсім інакше.

Я добре пам’ятаю часи, коли використовували багаторазові шприци, крапельниці, хірургічні нитки з багаторазовими голками. Інструменти й методики тоді суттєво відрізнялися від сучасних. На кожному етапі були свої виклики й моменти, що запам’яталися.

Особливо вражаючим став період, коли розпочалася ера лапароскопії — у світі це сталося на початку 1990-х років, а в нас трохи пізніше. Цей перехід від класичної, «відкритої» хірургії до малоінвазивної став справжнім проривом. Він вимагав нових знань, спеціального обладнання й зовсім іншого підходу до роботи.

Спочатку лапароскопічні операції тривали довше, ніж традиційні, проте поступово вони стали основним стандартом у сучасній хірургії. Тепер більшість втручань виконується саме таким способом — точніше, менш травматично і з кращими результатами для пацієнтів. Саме цей перехід, напевно, залишив найбільш помітний слід у моїй пам’яті, бо він символізує еволюцію нашої професії.

«ЩОТИЖНЯ У НАС ПРОХОДЯТЬ ЛІКУВАННЯ 50-60 ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ»

— Як Ви оцінюєте стан української медицини сьогодні, зокрема у цей надзвичайно складний воєнний період? Якою є Ваша участь і роль медичної спільноти у допомозі військовим?

— Безумовно, нинішній період — один із найскладніших для української медицини. Попри всі труднощі, система охорони здоров’я продовжує розвиватися, а лікарі щодня виконують колосальну роботу. Ми не можемо дозволити собі зупинитися — маємо працювати, вдосконалюватися, надавати допомогу всім, хто її потребує.

Наш Інститут тісно співпрацює з військовими структурами. Завдяки підтримці адміністрації та гендиректора інституту, науковця та хірурга Олександра Усенка, налагоджено прямі комунікації з різними родами військ. Будь-який підрозділ може направити до нас своїх поранених, і ми надаємо допомогу на різних рівнях — від невідкладної хірургічної до високоспеціалізованої реабілітаційної.

Щотижня у нас проходять лікування близько 50–60 військовослужбовців. Це не лише наслідки бойових поранень, а й цивільні захворювання, з якими також стикаються бійці. Ми надаємо повний спектр допомоги, адже кожен пацієнт, особливо військовий, заслуговує на найвищий рівень медичної підтримки.

— Як би Ви оцінили стан української медицини в умовах воєнного часу і які виклики вона нині переживає?

— Безумовно, нині працювати стало значно складніше: обсяг роботи збільшився, а інтенсивність зросла. Ми змушені виконувати завдання, про які раніше навіть не думали, передусім це лікування складних комбінованих поранень. Вони потребують мультидисциплінарного підходу та високого рівня забезпечення, проте ми справляємося — і нашу роботу визнають закордонні спеціалісти.

Що стосується цивільної хірургії, пацієнти нині звертаються на більш прогресивних стадіях захворювань. Війна ускладнила доступ до медичної допомоги та змусила людей гірше слідкувати за своїм здоров’ям, тому випадки часто бувають тяжкі. Попри це, ми намагаємося максимально ефективно реагувати на всі складні ситуації та використовувати наявні можливості для порятунку пацієнтів. За ці чотири роки повномасштабної війни змінився склад хворих і характер хвороб, але медицина продовжує адаптуватися і працювати на високому рівні.

— Як Ви оцінюєте вплив війни та стресових факторів на здоров’я людей і чи можна простежити певну динаміку цих змін?

— Стрес і постійне психоемоційне навантаження справді впливають на здоров’я людей комплексно. Пацієнти мають різні проблеми і часто не можуть регулярно стежити за станом свого організму. Це особливо стосується вимушених переселенців та людей, які щодня перебувають під загрозою або переживають значні стреси.

Багато пацієнтів звертаються до лікаря лише тоді, коли ситуація стає критичною і вони вже не можуть ігнорувати симптоми. Якби життя було мирним, люди більш активно дбали б про своє здоров’я та проходили планові обстеження.

На практиці ми бачимо, що через війну зросла кількість складних і запущених випадків, зокрема онкологічних захворювань. Вони діагностуються на пізніших стадіях, що значно ускладнює лікування. На жаль, це наслідок того, що люди змушені відкладати медичну допомогу через зовнішні обставини.

Онкологічні захворювання, на жаль, часто виявляються на пізніх стадіях. Через це не завжди вдається провести повний обсяг лікування, який міг би бути ефективним на ранніх етапах. Своєчасна діагностика в онкології має вирішальне значення, але в умовах війни люди часто звертаються до лікарів занадто пізно — не через байдужість, а через складні життєві обставини.

— З якими найбільшими викликами стикається сьогодні хірург в Україні? Це технології, фінансування, підготовка кадрів, чи, можливо, щось інше?

— Виклики в нашій професії постійно змінюються, але одне залишається незмінним — потреба у стабільному та достатньому фінансуванні. Жодна клініка, навіть найуспішніша, не може сказати, що фінансового забезпечення цілком вистачає. Так, певний брак ресурсів і обмеження у доступі до новітнього обладнання існують, однак загалом ми маємо досить непогане технічне оснащення й можемо надавати кваліфіковану допомогу.

Усі військовослужбовці проходять лікування безкоштовно, і ми маємо можливість виконувати для них навіть високотехнологічні оперативні втручання. Щодо цивільних пацієнтів, система фінансування через НСЗУ, безумовно, є важливим механізмом підтримки. Проте обсяги коштів, які вона надає, не завжди покривають витрати на сучасні види лікування.

Є низка високоспеціалізованих операцій, які НСЗУ не може повністю оплатити. У таких випадках доводиться обирати: або виконати стандартне втручання, яке покривається державою, або шукати додаткові ресурси, щоб провести сучасну малоінвазивну, високотехнологічну операцію.

Найбільша складність полягає в тому, що більшість витратних матеріалів для сучасної хірургії — одноразові та імпортні, а отже, дороговартісні. Якщо ми хочемо працювати на рівні цивілізованого світу, мусимо постійно шукати шляхи для оновлення технічної бази й залучення додаткових фінансових можливостей. Саме це сьогодні один із ключових викликів для всієї хірургічної галузі в Україні.

— Олександре Степановичу, чи має військовослужбовець самостійно забезпечувати себе чимось під час лікування чи операції, чи все повністю бере на себе інститут?

— Ні, від військових нічого не вимагається. Усі вони лікуються повністю безплатно. Інститут має певний внутрішній резерв і закуповує необхідні інструменти та матеріали, тому ми справляємося з більшістю потреб. Якщо йдеться про дуже дороговартісні або специфічні позиції, тоді долучаються спонсори чи волонтери, які оперативно допомагають у таких випадках.

— Тобто інститут активно співпрацює з благодійниками?

Так, ми маємо постійну співпрацю з волонтерськими організаціями, фондами та приватними меценатами. Волонтери допомагають швидко реагувати на потреби. Така взаємодія дозволяє нам утримувати високий рівень допомоги військовим і робити все можливе для їхнього одужання.

ЕВОЛЮЦІЯ ХІРУРГІЇ

— Хотілося б, щоб ви більше розповіли про свій шлях в хірургії. Ви вже 39 років працюєте в Національному науковому центрі хірургії і трансплантології ім.О.О. Шалімова НАМН України. Світ активно впроваджує роботизовану хірургію, штучний інтелект, телемедицину. Як Ви ставитеся до цих змін? Чи загрожують вони класичній хірургії?

— Так, цього року виповнилося 39 років, відколи я працюю в інституті. Якщо порівнювати, якою була хірургія тоді і якою вона є зараз — це колосальний прорив. Хірургія, як і вся медицина, змінилася передусім технологічно. З’явилися інструменти та енергетичні пристрої, які повністю трансформували сам процес операції.

Раніше ми працювали звичайними нитками, багаторазовими шприцами, мінімальним набором інструментів. А сьогодні можемо зшивати органи за допомогою спеціальних апаратів, що накладають анастомози — наприклад, між кишкою і шлунком чи між різними відділами кишківника. Технології дозволяють перетинати судини без ризику кровотечі, виконувати кліпування, проводити складні операції з мінімальними втратами крові.

Кожен рік з’являються нові розробки, які змінюють наше розуміння можливостей хірургії. Спочатку був прорив із лапароскопічними технологіями, а зараз активно розвивається роботохірургія — це наступний крок у розвитку нашої галузі.

Роботохірургія — це, безумовно, унікальний метод. Вона дає хірургу можливість працювати точніше, у більш комфортних умовах, і значно зменшує ризики для пацієнта. Не скажу, що це завжди швидше, але однозначно якісніше й безпечніше. Єдиний її недолік — це висока вартість.

У світі такі втручання оплачують страхові компанії або державні програми. Для України це поки що складне питання, адже витратні матеріали дуже дорогі й потребують значних ресурсів. Але, безумовно, за цим напрямом — майбутнє. Роботохірургія підвищує рівень безпеки та комфорту і для пацієнта, і для хірурга. Тому, я переконаний, з часом вона знайде своє місце і в нашій системі охорони здоров’я. Але саме зараз, коли країна перебуває у воєнному стані, не думаю, що можливий її бурхливий розвиток.

— Чи є операції, які ви нині виконуєте за допомогою роботів?

— Ні, наразі ми не виконуємо роботизовані операції. У нас активно проводяться лапароскопічні, ендоваскулярні, ендоскопічні та інші мініінвазивні втручання, а також трансплантації. Це дуже широкий спектр оперативних методик, які дають змогу досягати високих результатів.

Робот — це вже наступний етап розвитку. Це технологія, яку треба впроваджувати тоді, коли країна перебуває у стабільному стані, має ресурс і можливість вкладати значні кошти у розвиток високотехнологічної медицини. Зараз, у воєнний час, головне завдання — забезпечити максимальну кількість пацієнтів якісною, кваліфікованою допомогою.

— Тобто наразі великої потреби у роботизованих операціях немає, адже більшість із них можна виконати лапароскопічно?

Якщо мислити лише з позиції «нам і так вистачає», то розвитку не буде. Потреба є — і вона безперечно зростатиме. Але сьогодні треба чітко зважувати можливості. Є умовний вибір: зробити дві операції на роботі або п’ятдесят лапароскопічних, які дадуть не менший результат для пацієнтів. Ми повинні розуміти, на якому етапі знаходимося, і максимально ефективно використовувати наявні ресурси.

— А штучний інтелект зараз якось використовується в українській хірургії?

Штучний інтелект сьогодні використовується практично в усіх сферах — у медицині, журналістиці, фотографії, навіть у повсякденному житті. І хірургія не є винятком. Поки що, звісно, він не оперує, але активно застосовується в діагностиці, плануванні операцій, обробці зображень, аналізі даних.

— Тобто вам він поки що не конкурент?

(Усміхається) Ні, конкурентом його назвати важко — швидше радником. Наші ординатори дуже активно користуються штучним інтелектом, консультуються, шукають інформацію, аналізують клінічні випадки. Я теж іноді звертаюсь — цікавлюся, перевіряю деякі речі. Не можу сказати, що завжди задоволений його відповідями, але якщо правильно поставити запитання, то іноді поради бувають цілком корисні.

«НАЙКРАЩА НАГОРОДА ДЛЯ ХІРУРГА — КОЛИ ЙОГО УЧЕНЬ ПРАЦЮЄ КРАЩЕ»

— Олександре Степановичу, чи є у вас такі інтерни, яких ви, скажімо так, виростили й зараз можете ними пишатися?

— Так, звичайно. У нас багато молодих лікарів, які проходили інтернатуру в нашому інституті, а потім залишилися працювати. І ми справді пишаємося ними. Вони зараз виконують операції, які іноді навіть ми не могли робити на початку свого шляху. Це нове покоління — амбітне, технічно грамотне, швидко навчається і мислить сучасно.

Ми націлені на те, щоб саме ці молоді фахівці стали рушійною силою, яка повністю оновить українську хірургію і виведе її на ще вищий рівень.

— Тобто ви вже можете подивитися на когось зі своїх колишніх інтернів і сказати: «О, в нього навіть краще виходить, ніж у мене»?

— Так, буває і так. І це насправді дуже приємно. Бо головне завдання викладача чи наставника — виховати учня, який буде сильнішим за тебе. Коли бачиш, що молодий хірург упевнено стоїть біля операційного столу й працює на високому рівні — це, мабуть, найкраща оцінка твоєї праці.

— Хотіла ще поговорити з вами про міжнародну співпрацю. Як нині відбувається обмін досвідом із колегами? Ви їздите за кордон, приїжджають іноземні лікарі. І чи є щось, чим Україна може поділитися з іншими країнами?

— Основне навчання сьогодні відбувається через міжнародні конференції, симпозіуми та наукові форуми. Хірургія настільки швидко розвивається, що книжка, поки її видадуть, уже застаріває. Тому статті, конференції й живе спілкування — це нині головні джерела професійного обміну.

Під час війни поїздки та стажування дещо скоротилися, але співпраця триває. Нещодавно ми провели великий Всеукраїнський з’їзд хірургів — перший за останні сім років. Було близько двох тисяч учасників — військові й цивільні хірурги з усіх регіонів. До заходу долучилися й іноземні фахівці — здебільшого онлайн, але з активними дискусіями та обміном досвідом.

Україна сьогодні має чим поділитися. Насамперед — у сфері лікування поранень і травм, з якими інші країни стикаються рідко. Наші фахівці, зокрема команда під керівництвом Євгенія Симулика, мають унікальний практичний досвід і вже проводили міжнародні майстер-класи, які транслювалися за кордон. Це справді надзвичайно цінні знання, здобуті в реальних бойових умовах.

Ми також маємо сучасне обладнання — мікроскопи, ендоваскулярні системи, інструменти для прецизійних операцій, що дають змогу виконувати надскладні втручання.

«ЯКЩО ВЖЕ В ШАЛІМОВА НЕ ДОПОМОЖУТЬ — ТО НІДЕ»

— До речі, часто доводиться чути фразу: «Якщо вже в Шалімова не допоможуть, то ніде не допоможуть». Ви, мабуть, теж це чули?

— Так, чули. Це вже стало певною традицією, і, мабуть, не безпідставно. До нас справді направляють найскладніших пацієнтів — і військових, і цивільних. Інститут Шалімова має мультидисциплінарний підхід: у нас працюють фахівці різних напрямів, які разом вирішують найважчі клінічні ситуації.

Часто пацієнт має не одне, а кілька серйозних захворювань — наприклад, ураження шлунка, але водночас ниркову чи печінкову недостатність, або складну судинну патологію. Такі випадки потребують командної роботи різних спеціалістів. Саме тому наш інститут і став місцем, куди звертаються у найскладніших ситуаціях.

— До вас може звернутися будь-яка людина, чи лише за направленням сімейного лікаря?

— Можна обидва варіанти. Якщо у вас є направлення від сімейного лікаря через НСЗУ, ви приходите до нас на консультацію або операцію безоплатно. Ми оцінюємо стан пацієнта, визначаємо показання до лікування чи хірургічного втручання. Якщо потрібна операція — госпіталізуємо за направленням і виконуємо її.

Якщо направлення немає, людина може звернутися за самозверненням. У такому випадку консультація буде платною, і пацієнт оплачує послуги самостійно.

«ЖИТТЯ ЛЮДИНИ НЕ ПОВИННО ЗАЛЕЖАТИ ВІД НАЯВНОСТІ КОШТІВ»

— Ви як лікар-хірург з багаторічним стажем, як оцінюєте реформу НСЗУ? Чи ефективна вона на вашу думку?

— Все нове потребує часу та обкатки. Не можна одразу очікувати, що система працюватиме ідеально. Особливо в медицині. Якщо взяти, наприклад, стоматологію, там ситуація доволі проста: пацієнт має гроші — лікує зуби, не має — ходить без зубів. Ніхто не ставить під сумнів цей принцип. У хірургії ж ситуація зовсім інша: від наявності коштів не повинно залежати життя людини. Кожен пацієнт має отримати кваліфіковану допомогу, незалежно від фінансових можливостей.

Навіть у розвинених країнах проведення медичних реформ є складним процесом. Наприклад, у США реформа «Obamacare» показала, що реалізувати зміни непросто, навіть за хороших економічних умов. Але іншого шляху немає — людям потрібно забезпечити базовий доступ до медичних послуг, особливо тим, хто роками працював і сплачував внески.

НСЗУ забезпечує фінансування базового лікування. Якщо пацієнт хоче індивідуальні умови чи палату підвищеного комфорту — це окрема справа, але базова медична допомога має бути гарантована.

Звісно, система вимагає багато паперової та електронної роботи, що ускладнює роботу лікаря. Проте це необхідно для того, щоб НСЗУ могло оплачувати надану допомогу. Адже будь-яка медична послуга має свої витрати — ліки, обладнання, електрика, вода — це не безкоштовно для лікарні.

— Як ваш колектив організовував проведення складних операцій під час перших блекаутів та інших екстремальних умов, коли були обмежені електро- та водопостачання?

— Так, безумовно, на початку війни доводилося працювати в екстремальних умовах — без світла, води, опалення. Але адміністрація інституту оперативно вирішила ці питання: зараз у нас є генератори, власна свердловина та котельня, тож ми практично не страждаємо від відключень енергії чи водопостачання. Звісно, ми не можемо працювати повністю автономно — ми державний заклад і потребуємо підтримки, адже високозатратні операції, такі як трансплантації печінки, серця чи нирок, неможливо виконувати без відповідного забезпечення.

Що стосується складних військових травм, у нас надходять поранені з комбінованими ушкодженнями — одночасно грудної та абдомінальної порожнини (простір, що знаходиться між грудною кліткою та тазом і містить життєво важливі органи травної, сечовидільної та інших систем — ред.), множинними норицями (патологічні канали, які з’єднують внутрішній орган з поверхнею тіла або іншим порожнистим органом — ред.), ураженням печінки, підшлункової, різних відділів кишківника. Такі пацієнти потребують тривалого та дороговартісного лікування. Ми вивчаємо іноземний досвід, аналізуємо власний, і зараз маємо методики, які дозволяють отримувати результати, недосяжні раніше.

Особливо це стосується лікування важких поранень стравоходу та медіастиніту (запалення тканин середостіння — області в грудній клітці, де розташовані серце, трахея, стравохід та лімфатичні вузли), де застосовуємо недавно розроблені підходи. Хірургія — консервативна галузь, прогрес відбувається повільно, і будь-який новий метод потрібно ретельно перевіряти. Ми продовжуємо шукати ефективні способи лікування та успішно їх застосовуємо.

«КЛІНІКА, ЯКА ПРИПИНЯЄ ДОСЛІДЖЕННЯ — СТАЄ ЗВИЧАЙНИМ ЛІКУВАЛЬНИМ ЗАКЛАДОМ»

— Паралельно з вашою щоденною хірургічною практикою ви займаєтесь науковою роботою. Розкажіть, будь ласка, над чим саме ви працюєте і які результати вважаєте найбільш значущими для розвитку сучасної хірургії?

— Наш Інститут завжди поєднував клінічну та наукову діяльність і є одним із провідних наукових центрів, де представлені практично всі напрямки хірургії — від судинної до трансплантології. Наука в сучасних умовах, особливо під час війни, розвивається складніше, адже потребує значних ресурсів і часу поряд із виконанням лікувальної роботи та дотриманням вимог НСЗУ.

Водночас наукова робота критично важлива: будь-яка клініка, яка припиняє дослідження, втрачає свій фундаментальний рівень і стає звичайним лікувальним закладом. Наука стимулює розвиток хірургів, дозволяє впроваджувати нові методики та підходи, а також підвищує загальний рівень лікування.

У нашому відділі ми займаємось торакальною хірургією, зокрема мініінвазивними операціями грудної клітки та органів середостіння. Раніше ми активно працювали над проблемами ожиріння, гриж, патології товстої кишки та іншими напрямками.

Особисто я досліджую хіатальні грижі (стан, при якому частина шлунка або інших органів черевної порожнини просувається через стравохідний отвір у діафрагмі в грудну порожнину — ред.) та нориці при пораненнях. Ми підготували декілька наукових статей, доповіді на національних та міжнародних конференціях отримали позитивні відгуки. Нині ми продовжуємо аналізувати наші результати, щоб визначити подальші напрями розвитку та впровадження нових методик у клінічну практику.

— У Вас дуже відповідальна та емоційно насичена професія. Як Ви відновлюєтесь після важких днів? Чи маєте хобі, яке допомагає «перемикнутися»?

— Так, у мене є кілька хобі, які допомагають відновлюватися після інтенсивної роботи. Я дуже люблю садівництво та городні справи — це дає можливість перемикнутися на щось конкретне й одночасно заспокоїти думки. Також мені подобаються прогулянки на природі, активний відпочинок і рибалка — це не просто відпочинок, а спосіб відчути гармонію і відновити внутрішню рівновагу.

Для мене важливо, щоб ці заняття були не примусовими, а справжньою любов’ю і захопленням. Коли ти займаєшся тим, що подобається, це дозволяє психологічно відновитися, знизити стрес і повернутися до роботи з новою енергією та концентрацією. Я вважаю, що саме такі моменти відпочинку допомагають залишатися ефективним та зберігати професіоналізм навіть у складних ситуаціях.

Також читайте:

• Жоден ШІ, інтернет чи «порада знайомої» не замінять фахівця: інтерв’ю з Мариною Леснік, лікаркою-неврологом, психіатринею та волонтеркою.

Сніжана БОЖОК, фото Максим СОСЮРА «Вечірній Київ»