За берлінським часом: як жили кияни у роки німецької окупації

«Вечірній Київ» згадує життя у Києві під німецькою окупацією часів Другої Світової війни, яка тривала 778 днів. За цей трагічний час населення нашого міста скоротилося майже втричі, а багато унікальних київських пам’яток були втрачені назавжди.

НОВА ВЛАДА ВСТАНОВЛЮЄ ПОРЯДКИ

Німецькі війська ввійшли до Києва 19 вересня 1941 року. З цього моменту всі годинники міста почали показувати новий час «за Берліном», а кияни звикали жити за новим розпорядком дня.

Одним із перших наказів вводилася сувора комендантська година: з 18:00 до 5:00 не можна було виходити на вулицю, а людей, яких в нічний час затримували, розстрілювали на місті.

Для зменшення впливу радянської пропаганди серед населення, нова влада починає забирати у населення радіоприймачі. Пунктом для приймання став магазин «Дитячий світ» на розі Хрещатика та Прорізної.

Захопивши владу у місті, німці облаштували там контору, де кияни могли одержувати різні перепустки та документи. Верхні поверхи будівлі віддали під житло німецьким офіцерам.

24 вересня близько 16 години у будівлі пролунав перший потужний вибух на Хрещатику, що спричинив велику пожежу та масову руйнацію забудови вулиці.

Відповідь німців на дії радянських диверсантів була страшною: винними у цих злочинах визнали місцеве єврейське населення, що невдовзі було знищене у Бабиному яру. Лише за 29-30 вересня вбили 51 тисячу людей — половина розстріляних за весь час перебування у місті німецької влади.

Також з’явився наказ про вилучення у населення та знищення у місті усіх голубів до 26 жовтня 1941 року. Це розпорядження було спільним для усіх окупованих територій: нацисти боялися використання цих птахів у якості засобів нелегального військового зв’язку.

ДЕКОМУНІЗАЦІЯ ТА НОВІ ВУЛИЦІ

Для кращої орієнтації в окупованих містах німецькі військові швидко перейменовували вулиці та встановлювали детальні таблички та вказівники. Також в місті з’явилися величезні плакати з детальною мапою Києва, тож німецькі офіцери швидко опанували середмістя Києва.

Усі вулиці, перейменовані на честь більшовицьких діячів, одержали німецькі назви. Переважна більшість з них були новими, хоча іноді німці прагнули зберегти назву-прив’язку до історичної місцевості.

Так вулиця Хрещатик стала називатися Айхгорнштассе, вулиця Інститутська — Берлінською (Берлінерштрассе), а вулиця Банкова одержала ім’я видатного німецького політика Отто фон Бісмарка.

Деякі німецькі назви були пов’язані з відомим будівлями, що там розташовувалися: Лютеранська — Лютерштрассе, Богдана Хмельницького — Театральна або Театерштрасе, вулиця Симона Петлюри одержала назву Вокзальної (Бангофштрасе).

Цікавим фактом, зафіксованими дослідниками історії міста є те, що площа біля театру Франка за німецької окупації мала ім’я видатного київського архітектора німецького походження Георгія Шлейфера (1855-1913), який відіграв значну роль у забудові цієї частини міста, що кияни люблять називати Київським Парижем.

НІМЦІ НА БАНКОВІЙ

Генеральний комісаріат або Гітлерівська адміністрація розмістилася у приміщенні нинішньої Адміністрації Президента на Банковій, 11. Будівлю збудували у 1936-1938 роках для Київського військового округу за проєктом Сергія Григор’єва.

За свідченнями істориків, Гітлерівський окупаційний апарат опікувався «німецькими» проблемами, а «українськими» справами відала Київська міська управа — орган місцевого врядування, створений у вересні-жовтні 1941 року й укомплектований «благонадійними» прихильниками окупантів. Це відомство розташувалося в приміщенні Другої гімназії за адресою Ровноверштрассе (бульвар Шевченка), 18. Зараз будівлю займає Укртелеком.

КИЇВ У РУЇНАХ

Роки війни та окупації завдали непоправних втрат українській культурній спадщині. Як свідчать історики, саме у Києві радянська армія вперше використала тактику «випаленої землі», зруйнувавши у вересні 1941 року історичний центр міста: головну вулицю Хрещатик та прилеглі вулиці.

Газета «Українське слово» у жовтні того ж року писала: «Повністю зруйновані й спалені Хрещатик, Миколаївська (Архітектора Городецького), Мерингівська (Марії Заньковецької), Ольгинська вулиця та частина Інститутської, Лютеранської, Прорізної, Пушкінської, Фундуклеївської (Богдана Хмельницького) вулиць і Думський (Незалежності) майдан».

Німці огородили зону пожежі та виставили навколо неї охорону. Киянам категорично заборонявся доступ до своїх помешкань, вони втратили усі свої заощадження та документи.

Проблему із розселенням мешканців, що опинилися восени просто неба, вирішувала Міська Управа, яка повідомляла, що погорільці можуть одержати ордери на нове житло.

Однак, за спогадами тогочасних киян, переважна більшість квартир належала страченим у Бабиному Яру євреям, тож містяни не дуже хотіли оселятися у таких помешканнях, тому частіше знаходили прихисток у родичів або ж в інших місцях.

Однією із найбільших втрат у роки війни став підрив Успенського собору Києво-Печерської Лаври у листопаді 1941 року. За словами видатного київського краєзнавця Дмитра Малакова, пам’ятку було знищено радянською вибухівкою. Підривати його німцям не було жодного сенсу.

Велика київська пожежа повторилася восени 1943 року, при відступі німців з міста. Серед найбільш постраждалих споруд була Міська бібліотека та Київський Університет, який невдовзі після завершення війни було повністю відновлено завдяки видатному київському архітектору Павлу Альошину (1881-1961).

БЕЗ ЇЖІ, ВОДИ ТА СВІТЛА

За спогадами багатьох киян, що пережили важкий час окупації міста, найгостріша проблема поставала із харчами, водою та світлом. Магазини працювали переважно для німців, звичайне населення виживало виключно завдяки ринкам на Львівській площі, Євбазі, Лук’янівці та Подолі.

На базари з околиць приїжджали селяни та починався товарообмін, де можна було виміняти власні речі на харчові продукти. На обмін йшло майже усе: скатертини, простирадла та навіть фіранки. Часто доходило, що з дому вже не було чого виносити.

«Ціни були просто нереальні, а якість продуктів — жахлива. Хліб пекли з каштанів, борошна у місті майже не було. Усе забрала або радянська армія під час евакуації або німці», — згадує очевидець тих страшних подій.

Воду пили та набирали просто з Дніпра. У якості світла кияни використовували керосинові лампи та лягали спати з настанням сутінок. Виходити на вулиці ввечері було заборонено, в місті продовжувала діяти сувора комендантська година.

ТРАМВАЙ — ЄДИНИЙ ВИД ТРАНСПОРТУ

У часи німецької окупації ситуація з громадським транспортом також була досить складною. Усі автобуси з початком війни відправили на фронт, а тролейбуси не могли виїхати на маршрути через відсутність енергопостачання.

Тому, головним надійним видом транспорту залишався трамвай, де німецька влада також «встановила» свої правила. За спогадами Дмитра Малакова, за проїзд мали сплачувати виключно містяни.

«Німці їздили безплатно, крім того, на передньому майданчику біля перших дверей та кондуктора», — згадує Дмитро Малаков.

МІСТ РЕЙХЕНАУ — ПОПЕРЕДНИК МОСТУ ПАТОНА

При відступі з міста, радянська влада знищила усі мости через Дніпро. Взимку 1941-1942 років угорські та німецькі сапери будують на биках недобудованого до війни Наводницького міста дерев’яну переправу через Дніпро.

Міст названий на честь німецького офіцера Вальтера фон Рейхенау, першого німецького фельдмаршала, що загинув у Другій світовій війні. Будівництво завершили, ймовірно, весною 1942 року, а вже влітку рейхсміністр з окупованих територій Сходу Альфред Розенберг в’їхав через нього до Києва.

Життя мосту виявилося недовгим — його зруйнували німці восени 1943 року при підготовці до оборони Києва. На цих же биках Наводницького мосту у 1953 році збудували сучасний міст імені Євгена Патона.

КУЛЬТУРНЕ ТА ДУХОВНЕ ЖИТТЯ

На противагу більшовикам, німці більш приязно ставилися до релігії, тому деякі київські храми відновили богослужіння та відкрили двері для вірян. Серед найбільш популярних сакральних місць були Покровський монастир, Покровська церква на Подолі, Трапезна Михайлівського монастиря та Андріївська церква. Німці не виявляли особливого інтересу до православних святинь, тож відвідували переважно Лютеранську кірху.

Всупереч важким часам, культурне життя Києва продовжувало жити власним життям. Працювали декілька театрів, Українська хорова капела, музичні та хореографічна школа. Для відвідування були відкриті зоопарк та ботанічний сад.

У 1943 році у Києві відбулися навіть дві художні виставки, де представили свої твори 216 митців. Однак твори мистецтва скуповували переважно німці.

Також у місті активно проводили спортивні змагання, особливо з футболу. Київські краєзнавці та історики давно спростували міф радянської пропаганди про жорстокі репресії щодо спортсменів та відомий фейк про «Матч смерті», що не відповідав дійсності.

***

Читайте також спогади киянки Галини Костенко-Іванцової, яка стала свідком страшних подій в окупованому німцями Києві.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»