Як руйнували та відбудовували Київ під час Другої світової війни

Зруйнований Хрещатик. Фото: Держархів Київської області
Зруйнований Хрещатик. Фото: Держархів Київської області

Сьогодні в Україні і світі відзначають День пам’яті та примирення, в який вшановуються жертви усіх країн-учасниць Другої світової війни.

Друга світова — це своєрідний апогей усіх війн в історії. Її жахи, здавалося б, мали навчити усі країни, що агресія та експансія — не є методом вирішення міжнародних протиріч.

Україна, яка під час війни постраждала чи не найбільше, з 2014 року змушена знову захищатись від військової агресії з боку Росії, якій у спадок від СРСР дісталось фундаментальне нерозуміння як передумов, так і підсумків Другої світової війни.

Починаючи з часів Брєжнєва, перемога над нацизмом перетворилась на пропагандистську вакханалію, через яку сувора повчальність конфлікту, в якому загинуло понад 80 мільйонів людей, перетворилась лише на привід похизуватись новітнім озброєнням.

Україна відчула на собі Другу світову війну майже з самого її початку, після нападу Німеччини на Польщу. Київ опинився в епіцентрі війни дещо пізніше — 22 червня 1941 року. зазнавши руйнувань в кілька етапів. Тут велись кровопролитні бої, тактика «спаленої землі» застосовувалась з обох боків, а числу зламаних людських доль немає ліку.

Бомбардування та мінування Києва

Київ був одним із найбільших міст Радянського Союзу за населенням, при цьому чверть населення міста становили євреї.

За планом «Барбаросса» місто було одним із трьох стратегічних напрямків наступу німецьких військ (інші — Ленінград та Москва), тому війна до Києва прийшла разом з нападом Німеччини на СРСР.

Зранку 22 червня киян розбудили перші бомбардування міста, яке майже не припинялось до самого відступу радянських військ.

Під першими вибухами постраждали військове училище на Печерську, завод «Більшовик», електростанції, авіазавод №13, центральний залізничний вокзал, військові аеродроми Бориспіль, Гоголів, Гостомель, Жуляни, київський аеропорт у Броварах.

Один з постів Вермахту в Києві, захопленому напередодні. На задньому плані горить зруйнований міст через Дніпро. Фото: Вікіпедія

Оборона Києва, яка тривала 72 дні залишила місто майже в руїнах, проте найтяжчого удару по унікальній столичній архітектурі завдали захисники міста — радянські війська ти диверсанти.

Коли стало зрозуміло, що втримати Київ не вдасться, радянські мінери за вказівкою з Москви почали закладати вибухівку в найкращі будівлі на Хрещатику, Прорізній, Пушкінській, Інститутській, Лютеранській та багатьох інших вулицях.

Розрахунок був на те, що окупаційні війська розквартирують саме там і зрештою це дійсно справдилось коли німці 19 вересня увійшли до Києва. Але в результаті вибухів постраждала переважна більшість архітектурних памʼяток історичного центру.

Вибухи почали лунати 24 вересня 1941 року, у повітря злетіла 4-хповерхова будівля готелю «Спарта», де розташовувалась німецька комендатура. Від вибуху окрім німців, постраждало і безліч киян, в той біля комендатури зібралось багато людей для обовʼязкової реєстрації.

Пожежа в німцецькій комендатурі на вулиці Хрещатик 30\1. Фото https://photohistory.kiev.ua

В результаті вибуху сталась пожежа, яка ширилась усім Хрещатиком, де слідом за цим лунали вибухи в інших будівлях. Не вцілів після одного з таких підривів і перший хмарочос Києва — будинок Гінзбурга, величезну на той час будівлю в 12 поверхів на 90 квартир та 500 кімнат так і не відновили.

Внаслідок масового замінування історичний центр Києва перетворився на руїни, зруйнованими виявились 324 споруди, частина з них втрачена назавжди. А разом з сотнями солдат і офіцерів Вермахту, постраждало і безліч киян, які залишились в окупованому місті

Німецька пропаганда, своєю чергою, звинуватить у вибухах євреїв та використає радянські мінування як привід до масових розстрілів в Бабиному Яру 29-30 вересня. За ці два дні було вбито 51 тисячу людей — половина розстріляних в Бабиному Яру за весь час.

Зруйнований хмарочос Гінзбурга. Фото: Вікіпедія

Підрив Успенського собору

3 листопада столицю України відвідав президент маріонеткової Словаччини Йозеф Тисо. Сам він, бувши священником у свій час, виявив бажання відвідати одну з найвідоміших церковних памʼяток — Успенський собор Києво-Печерської лаври.

Через кілька годин після того, як Тисо залишить храм в ньому пропонує три потужні вибухи, які повністю його зруйнують. Історики подекуди досі сперечаються, хто винуватий у підриві одного з найзнаковіших соборів Києва, який стояв ще з 11 століття.

Руїни Успенського сбору. Фото: https://photohistory.kiev.ua

В одному із донесень Абверу прямо вказувалось на замах проти словацького президента з боку червоних партизанів чи диверсантів, бо вибухівку було закладена заздалегідь.

Офіційна радянська версія дещо відрізнялась, за нею Успенський собор підірвали німці, щоб знищити «національний дух» та приховати розграбування храму.

І хоча останні дослідження доводять версію з замахом на життя Йозефа Тисо з боку радянських диверсантів, основної суті це не змінює. Одна з найвизначніших памʼяток України та Києва на тривалий час опинилась у руїнах. Унікальні фрески, ікони та безліч артефактів назавжди втрачені. Успенський собор відновили лише в 2000 році, вже в незалежній Україні.

Український режисер Олександр Довженко у своєму щоденнику згодом так опише звільнений він німців Київ:

«Страшну, незабутньо страшну картину являв собою Хрещатик. Разом з усіма вулицями, що вливалися в нього цілі століття, він лежав перед нами поруйнований вщент…Се було щось подібне до руїн Риму, Помпеї чи Геркуланума…

Потім я розпитував ще багатьох людей і довідався, що не німці знищили центр нашої знівеченої столиці, а ми самі. Наші дурники перевиконали програму завдань і на сей раз, зоставшись вірними своєму стилю безбатченків дурноголових і геростратів»

Полонена відбудова

6 листопада 1943 року Київ був звільнений від німецьких військ, місто зазнало великих руйнувань, та знову було заміновано, тепер вже відступаючими німецькими військами.

За весь час боїв за Київ та окупацію, на додачу до зруйнованих памʼяток, було знищено 800 промислових підприємств, 940 будинків, 140 шкіл, згоріли університет, міська публічна бібліотека, електростанції, водопровід, об’єкти залізничного транспорту, мости через Дніпро.

Зруйновані під час Другої світової війни будинки на перехресті вулиць Хрещатик і Леніна (тепер — вулиця Б. Хмельницького). На задньому плані — будівля Центрального універмагу. ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного

Відбудовувати місто розпочали в 1944 році із реконструкції на Хрещатику, навіть оголосивши конкурс з грошовою винагородою за проєкт. Попри те, що кошти за проєкти архітекторам роздали, в результаті реконструкцією Хрещатика керував головний архітектор Києва Анатолій Добровольський, яка завершилась у 1955 році.

Уже наприкінці будівництва, після приходу Хрущова до влади розпочалася «боротьба з надмірностями в архітектурі». Готовий до монтажу шпиль на будинку навпроти вулиці Леніна (зараз — Богдана Хмельницького) зрізали на третину, а вінчання готелю «Москва» (зараз — готель Україна) довелося зняти повністю.

Утім, в 1944 році відбудовувати місто майже не було кому, нестача робочих рук була критичною, тому до Києва масово завозили військовополонених солдат Вермахту, на яких ляже значна частина будівельних робіт.

Спочатку у центрі Києва відбувся «парад», де центром міста провели 37 тисяч німецьких солдатів (подібним чином перед цим провели полонених у Москві), після цього їх розподіляли по всій Україні.

Відбудовчі роботи на вулиці Хрещатик. Фото: ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного

Більш як 7 тисяч з них залишилось у Києві, для них облаштували сумнозвісний Сирецький табір, де під час окупації утримували євреїв, яких розстрілювали в Бабиному Яру. До кінця 1944 року таборів військовополонених збільшилось до 17, як і їх кількість німців в цих таборах.

Розподіл полонених на будівництва відбувався наступним чином: 2000 із них мали бути використані на відновленні урядових об’єктів, готелів та КНУ Шевченка; 4500 осіб — на відбудові Хрещатика, а 500 — на реконструкції промислових об’єктів, зокрема Інституту електрозварювання та машинно-прокатної бази.

З точки зору радянської влади, рішення масово застосувати полонених було «чудовою ідеєю», але продуктивність такої праці була вкрай низькою через декілька факторів. Утримувані в таборах німці були здебільшого звичайними солдатами, пораненими та стомленими тривалою війною.

Парад німецьких військовополонених. Фото: https://photohistory.kiev.ua

Умови утримання було, мʼяко кажучи, не належними, взагалі в СРСР смертність серед полонених була найвищою серед країн-переможниць. З більше ніж 3 мільйонів німців, які опинились в СРСР, понад мільйон не пережили радянського полону, не в останню чергу через складні умови утримання та виснажливу працю.

Смертність, як і краща організація праці, прийшли лише в повоєнні роки, німецьких солдатів продовжували використовувати для будівництв та реконструкцій по всьому Києву.

Радянський Союз офіційно розпочав повернення полонених до Німеччини ще в 1945 році, однак поїхати додому дозволяли виключно непрацездатним німцям, або які мали інвалідність. Процес повернення полонених тривав аж до середини 1950-х років, а про долю більшості з них досі відомо небагато.

Вид відбудованого Хрещатику. Фото: ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного

Михайло ЗАГОРОДНІЙ, «Вечірній Київ»