«Стареньких вели під руки, люди тягли валізи, дитячі коляски…», — киянка про Бабин Яр

Історичне фото з відкритих джерел
Історичне фото з відкритих джерел

29 вересня в Україні вшановують пам’ять жертв Бабиного Яру. Ця трагедія стала одним із символів Голокосту. Лише за перші дні розстрілів у Бабиному Яру нацисти знищили понад 33 700 людей, більшість із яких були євреями.

З того страшного дня, який увійшов в історію, як «конвеєр смерті» пройшло 80 років, але спогади про нього живуть у пам’яті киян, яким довелося пройти крізь справжнє пекло під час війни та окупації міста.

До роковин трагедії Бабиного Яру, «Вечірній Київ» зустрівся з киянкою Галиною Костенко — Іванцовою, яка поділилася своїми дитячими спогадами про життя своєї родини під час німецької окупації.

Галинка Іванцова та її сестричка Іринка напередодні війни. Фото з родинного архіву героїні

Із сльозами на очах жінка згадувала свого батька — українського археолога та науковця Івана Овсійовича Іванцова (1904-1941), який у жовтні 1941 року був заарештований нацистами та страчений у Бабиному Яру. Про його трагічну долю родина змогла дізнатися лише через багато років після завершення війни…

Вчений та археолог Іван Іванцов — батько Галини, якого стратили у Бабиноиу Яру. Фото з родинного архіву.

— Пані Галино, коли почалася війна Вам було 10 років. Розкажіть, що Ви пам’ятаєте про ці події?

— Війна застала мене у і піонерському таборі в Ірпіні, куди мені взяли путівку мої батьки. Ми, дітлахи бачили, як падали німецькі бомби на нашу землю. Згодом приїхав мій батько і забрав мене додому.

13 липня ми з мамою провели його до військомату. Він був у досить піднесеному настрою, запевняв, що нас обов’язково евакуює Академія Наук…

На жаль, цьому не судилося статися і моя мама Ольга Антонівна з двома маленькими дітьми потрапила в окупацію. Мені тоді йшов 11 рік, а моїй молодшій сестричці Іринці було лише 2 рочки…

Київська родина у період окупації. Фото з відкритих джерел.

— Чи пам’ятаєте Ви день, коли розпочалися розстріли у Бабиному Яру? Чи були у Вас друзі чи знайомі серед єврейського населення Києва?

-Так у нашому дворі жило декілька єврейських родин, також була знайома з учнями моєї мами, яка викладала у школі №141 на вулиці Річній. Ми жили дуже дружно та часто гралися в одному дворі, але з початком війни багато хто з них встиг виїхати на схід, тому, на щастя, ця жахлива трагедія їх оминула.

Пам’ятаю, що наприкінці вересня наш двір, де завжди бігало та гралося багато дітей, виглядав зовсім порожнім. Більшість наших сусідів також виїхали або до евакуації, або у найближчі села. Одного разу, знайомі дівчатка мене покликали: «Пішли подивимося». Ми вийшли з нашого провулка на вулицю Січових Стрільців, тодішню Артема. Нас не пустили на саму вулицю, але ми стали коло воріт та дивилися у щілинки:

Це був ранок, по Артема йшло дуже багато людей. Я бачила усю цю процесію від початку до кінця: людей два дні гнали німецькі офіцери вздовж вулиці у напрямку Лук’янівки.

Стареньких вели під руки, люди тягли возики, валізи, дитячі коляски, навантажені речами. Деякі не витримували — виснажені падали прямо посеред вулиці…Це євреї йшли до Бабиного Яру. Ми ж не знали, що це за хода та що це робиться…Потім розповідали, що євреями ніби сказали, що їх будуть вивозити із Києва в Ізраїль. Неначе, їх чекав якийсь потяг на Лук’янівці…

Ми стали дивитися, може хто знайомий буде йти. У мене подруга жила неподалік, на Некрасівській, Геня Рудницька. Мріяла, якщо побачу когось із знайомих — то зможу вихопити їх з натовпу та забрати до себе додому…

Вже у кінці першого дня стало відомо, що їх вели на смерть. Мама моя дуже сильно переживала, бо у неї багато було учнів з єврейських родин. І наступного дня мої батьки мене з дому не випустили.

Ходу євреїв до Бабиного Яру Галина бачила на власні очі. Фото з відкритих джерел

За кілька днів мама гуляла у дворі із сестричкою, до неї підійшов сусід, запропонував приєднатися до розбору єврейського барахла. Маму тоді це так обурило: «Як це…Щоб я на таке пішла!!! Це ж наші люди?». Німецькі солдати краще забрали собі, а наші злидні усе решта підібрали. Бо як ще можна охарактеризувати тих людей, що пішли ті єврейські речі собі забирати?

-Як сталося, що Ваш батько повернувся до Києва. Чи він займався на початку війни?

-Під Києвом батько потрапив в оточення, то ж повернувся додому. У перші дні майже нікуди не виходив, сидів вдома. Про усі новини дізнавався від мами, яка ходила на Євбаз та добувала нам щось поїсти. А потім, німці видали наказ усім з’явитися негайно на свої робочі місця. Батько прийшов до Інституту археології, де його зустрів Олександр Оглоблин — професор Університету, який щойно очолив міську Управу. Запропонував батькові посаду завідувача музеями, хоча тато ніколи музейною справою не займався.

«Йди до мене, будемо їм перешкоджати вивозити музейні цінності. Будеш кусок хліба мати», -запевнив професор. Батько погодився, бо ми на той час взагалі не мали взагалі чого їсти. Ні муки, ні хліба, ні грошей у нас не було, бо думали, що поїдемо в евакуацію.

Олександр Оглоблин очолював у перші місяці окупації міську управу. Фото з відкритих джерел.

-Що сталося з Вашим батьком далі?

— 29 жовтня Олександра Оглоблина скинули з посади голови міської Управи Києва. Батько був єдиний, хто за нього заступився. Він прийшов додому чорний, немов хмара, постійно твердив: «Вони мені цього не пробачать». Це мені мама вже потім розповідала…

31 жовтня батько пішов на роботу. Це була субота. Він планував у понеділок поїхати до батьків у Шепетівку. Переживав за їхню долю, бо там велися запеклі бої… Додому він більше не повернувся. Мама спершу думала, що він на роботі затримався та не встиг до комендантської години повернутися. Тоді ж можна було лише до 5 чи 6 години вулицями ходити.

Коли батько не повернувся у неділю, мама пішла його шукати. Пізніше вона розказувала, що навіть заходила до Покровського монастиря просити Бога, щоб чоловік живим повернувся додому.

У понеділок мама зайшла до Управи, де їй повідомили, що чоловіка заарештували гестапівці. Вона кілька днів приходила на Володимирську, 33. Бачила на власні очі, як катували наших командирів та простих людей.

Лише у 2017 році я дізналася з архівних документів, що батька заарештували як комуніста. Мама знала тільки, що він у Бабиному Яру. Але до останнього відмовлялася вірити, що він загинув, думала, що одного дня він повернеться, але дива не сталося…

На Євбазі люди під час війни міняли товари, щоб вижити. Фото з відкритих джерел

-Що сталося потім? Як склалася доля родини?

-Новий директор школи вигнав маму з роботи, коли дізнався, що батька заарештували німці. Сказав:

«Йдіть каштани збирайте та йдіть до німців, нехай вони вам хліба напечуть із них». Ще сусід наш, такий неприємний високий чоловік, почав погрожувати, що може видати нас німецькій владі. Ми були змушені покинути наше житло, тому опинилися у листопаді місяці просто неба.

-Невже ніхто не захотів допомогти Вашій мамі та маленьким дітям?

— Спочатку маму тимчасово прихистила її колега з вулиці Олеся Гончара, але згодом вона поїхала у село, і ми змушені були шукати нове помешкання.

Змінили декілька адрес — усе боялися зустріти знайомих, які могли нас видати, бо у мами було чимало учнів. Після місяців поневірянь та зміни місць проживання, оселилися врешті-решт на вулиці Богдана Хмельницького, яку зазвичай, називали Фундуклеївською.

Наш новий сусід — Григорій Лукич Семененко умовив маму поручитися, що його дружина Ірина Олексіївна, яка мала єврейське коріння, не належала до євреїв. Усі боялися за свою безпеку і не хотіли ризикувати, однак мама врятувала життя цій жінці: пішла до гестапо та підписала необхідні документи.

Вони нам дуже допомагали під час війни. Ірина Олексіївна мала хист до косметології та робила креми для обличчя, які її чоловік продавав на Євбазі. Вона не виходила з дому, бо боялася арештів. Згодом, змогла виїхати потягом до Боярки, де до кінця окупації переховувалася у своєї знайомої.

-Як склалася її доля? Чи бачилися Ви потім?

-Мама завжди підтримувала з нею дружні стосунки. Вона бувала у них в гостях на вулиці Івана Франка. У 1960 році, коли мені виповнилося 30 років, я прийшла до неї у салон на Хрещатику, де вона працювала косметологом, щоб вона мені порадила, як правильно доглядати за обличчям. Я тоді переживала, бо почали з’являтися перші зморшки. Вона мені показала своїх клієнтів: підлітків з проблемною шкірою, людей зі шрамами від віспи та переконала, що я маю чудове обличчя, яке тільки треба мазати сметаною. (Сміється).

Розповідала постійно про свого онука Володю, що мешкає у Москві (там жили її сини від першого шлюбу з родинами). Виявилося, що цей онук був Володимир Висоцький, який згодом став надзвичайно відомим артистом. До речі, вона була єдиною, хто свого часу підтримав захоплення хлопця творчістю. За документами вона мала кілька імен: Висоцька (Бронштейн) Дора (Дебора, Іраїда, Ірина) Овсіївна; у другому шлюбі Семененко Дар’я Олексіївна (1891-1970).

Ірина Олексіївна Висоцька, яку врятувала мама Галини. Фото з відкритих джерел

-Чим для вашої родини закінчилися роки війни та окупації?

-У 1943 році під час відступу нацистів, вони почали виганяти киян з центру на західні околиці. Ходили поліції та заглядали у кожну квартиру. Ми тоді ховалися у напівзруйнованому дерев’яному будинку біля маминої 141-ї школи. Одного разу туди навідалася машина з німцями та собаками. Я сховалася на горищі, а мою маму із сестрою за буфет заховав Юліан Бойман, який мав дозвіл на перебування у місті.

А коли були страшні бої за Київ, то ми сиділи у дворі біля школи, на валізці з нашими документами та молилися. У валізі ми зберігали рукопис тата та деякі мої грамоти. Навколо були страшні пожежі. Тоді здавалося, що горить майже усе… Пам’ятаю як ми з сином Бойманів — Люсиком набрали чорного горілого борошна із хлібозаводу. Ми майже півроку те борошно їли, з якого мама нам робила млинці.

Зруйнований Київ у 1944 році. Фото з відкритих джерел
Руїни на Хрещатику у 1941 році. Фото з відкритих джерел.
Кияни розбирають завали у центральній частині міста. Фото з архіву.

Наш будинок на Богдана Хмельницького теж зруйнувала пожежа. Ми не встигли нічого врятувати, мама скинула з вікна лише одну подушку. Дуже шкодую, що там загинуло чимало батьківських книжок та документів.

На щастя, вдалося віднайти рукописи його наукових робіт у знайомих та в архівах. Це допомогло нашій родині видати наукові праці Івана Овсійовича Іванцова, зокрема його надзвичайно цінну роботу «Давній Київ».

Вже у наш час мені вдалося з’ясувати нові подробиці батькової справи. Виявилося, що його заарештували за доносом колеги, якому він відмовив у прийнятті на роботу в зв’язку з недостатньою компетентністю. Не хочу називати його імені, нехай це буде на його совісті.

Галина Костенко у колі своєї родини. Фото з родинного архіву

Коли наше місто звільнили з-під влади німців, ми не могли повірити, що це скінчилося. Пам’ятаю, як сяяли мамині очі, коли вона вперше повернулася до роботи, а я пішла до школи. Проходила усю війну в одному пальті та кофтинці- не було навіть чого одягти, коли період окупації скінчився, то рукава були вже мало не до ліктів…

Згадуючи щоразу ці страшні події, досі не можу повірити, як ми це усе пережили? І як витримали?

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»