Діалоги з істориком: трагедія вулиці Хрещатик у вересні 1941 року

Напередодні 80-х роковин трагедії, що назавжди змінила архітектурне обличчя нашого міста, «Вечірній Київ» зустрівся з відомим істориком та краєзнавцем Кирилом Третяком — автором фундаментальних праць «Втрачені пам’ятки Києва», «Київ. Путівник по зруйнованому місту» та «Мінливе обличчя міста. Доля київських фасадів», щоб згадати цю сумну сторінку історії нашого міста.

— Пане Кириле, розкажіть, будь ласка, яким був Хрещатик напередодні війни та як змінилася вулиця з царської доби за перші десятиліття радянської влади?

— Насправді за перші десятиліття радянської влади Хрещатик досить активно забудовувався та реконструйовувався, особливо це стосується періоду після перенесення столиці з Харкова до Києва у 1934 році. У цей час тут з’являються великі монументальні будівлі. Наприкінці 1920-х — початку 30-х років за проєктом Миколи Шехоніна було зведено будівлю Держустанов за адресою: Хрещатик, 5. Споруда, де з 60-х років минулого сторіччя розміщувався ресторан «Столичний», проіснувала до 2004 року. Будівля була однією із перших зведених у Києві в стилі конструктивізму, та слугувала своєрідним орієнтиром щодо ширини Хрещатика у довоєнні часи. Як ми знаємо, під час відновлення вулиці лінія забудови непарної сторони була перенесена на 100 метрів вглибину кварталу…

Полюбляли радянські архітектори і реконструювати царську забудову, пристосовуючи її під нові реалії і потреби. Слід згадати будинок Дмитра Агренєва-Слов’янського у псевдоросійському стилі з вичурним декором, який знаходився на місці сучасного готелю «Дніпро». У 30-х роках споруду повністю перебудували, надаючи їй монументальних рис довоєнної архітектури. У ній розміщувався клуб «Радпрацівник», а з 1936 року — Будинок оборони імені Фрунзе. Також у 1936 році нових форм набула будівля Радіотеатру, де за царських часів розміщувалася відома кондитерська «Семадені». Історія цієї будівлі є цікавою, вважається, що її спорудили наприкінці ХІХ сторіччя для синагоги, що так і не була облаштована.

У 1938-1941 роках була збудована величезна монументальна будівля Поштампту та Наркомату Зв’язку на парному боці Хрещатика, приблизно на місці сучасного Головпоштампту. Вона сильно обгоріла під час пожежі 1941-го, але не була зруйнована. Її залишки уже висадили у повітря німці, щоб припинити розповсюдження вогню на подальшу забудову вулиці…

Напередодні війни було також перебудовано у стилі ар-деко будівлю «Гранд готелю». Із нових треба згадати Київський ЦУМ, зведений у 1935-1938 роках на розі Хрещатика і сучасної вулиці Богдана Хмельницького. Це фактично єдина довоєнна соціалістична споруда, що збереглася до нашого часу.

Цікавим був один житловий будинок, який почали будувати напередодні війни, за проєктом архітектора Йосипа Каракіса. Він стояв на непарному боці Хрещатика, навпроти ЦУМу. Цей недобуд також обгорів та по війні був розібраний.

-Розкажіть будь ласка, ще про Єврейський театр, який почали будувати напередодні війни?

— Це будівля, яка мала постати на непарному боці Хрещатика в останньому кварталі перед Бесарабкою, біля готелю «Національ». Для цього спеціально розчистили майданчик та знесли стару забудову. Архітектор споруди Йосип Каракіс розробив кілька варіантів будівлі, один з них у формах конструктивізму, її вже почали споруджувати, але проєкт не сподобався владі, бо на середину 30-х років конструктивізм уже відійшов в історію та змінювався тяжіннями до неокласицизму, який більше відповідав філософії радянського уряду. Недобудовану коробку театру розібрали. Пізніше на цьому місці був збудований будинок, де розміщувався стерео-кінотеатр «Орбіта». Були плани спорудити цей театр на вулиці Червоноармійській (Великій Васильківський) на місці сучасного кінотеатру «Київ», але ідея також не була втілена.

-Які настрої панували у місті серед місцевого населення на початку німецької окупації? Чи здогадувалися кияни про те, що мало статися?

— За спогадами очевидців тих подій, кияни були занадто пригнічені та деморалізовані цією ситуацією у місті. Звичайно були і ті, хто дуже схвально ставився до приходу нової влади…Але, здебільшого люди просто не розуміли, що відбувається, і чого чекати у майбутньому. Радянська влада пішла, прийшла нова, проти якої активно працювала тогочасна пропаганда…

Коли у серпні-вересні 1941 року велася остання фаза оборони Києва, до мешканців центральної частини міста постійно навідувались співробітники НКВС, під приводом сховати у підвали ящики з архівами. Кияни навіть не здогадувалися, що там зберігалася вибухівка з радіокерованими пристроями. Крім того, на горищах зберігалися численні коктейлі Молотова, які мали використовуватися проти німецьких офіцерів. Люди звичайно це пам’ятали, але боялися задавати зайві запитання.

Ніхто не міг подумати, що своя радянська влада зможе знищувати своїх же людей у власних будинках та містах! Ніхто не знав, що тактику «випаленої землі» радянська влада застосує прямо тут, у Києві. Навіть окупаційна влада була розгублена, вони абсолютно не очікували масштабів руйнувань та пожеж, що фактично знищили центральну частину міста без нагальної військової потреби, незважаючи на те, що деяка вибухівка все ж таки була знешкоджена.

Як розгорталися подальші події? Коли почалися перші диверсії у центрі столиці?

Перші підпали відбулися ще 19 вересня, коли німці увійшли до Києва. Деякі будинки на Хрещатику були підпалені ще у той день, зокрема будинок Трамвайних трестів на Хрещатику, 7 та сусідній будинок, згодом палала і колишня будівля Біржі (на розі з Інститутською), яку з 30-х років обіймала Міська Рада. За документальними підтвердженнями, ці будинки обгоріли ще за кілька днів до сумно відомих подій.

А вже 24 вересня о 16.00, як згадують усі очевидці, вибухнула будівля на розі Хрещатика та Прорізної, де знаходився магазин «Дитячий світ». Це був великий прибутковий будинок з наріжним шпилем, збудований за проєктом видатного зодчого Владислава Городецького, який кияни називали Будинком Лицаря. Там розмістилася німецька комендатура. На вулиці на той час стояла черга людей, що здавали радіоприймачі, черга була і біля сусіднього будинку, де кияни стояли на реєстрацію. Тоді ж спрацювала радіокерована бомба, про яку ми навряд чи вже щось дізнаємося.

Потім вибухи лунали у різних частинах Хрещатика, полум’я почало підніматися вгору по вулиці Прорізній… Найбільш жахливим у цій ситуації було те, що ніхто не знав, який будинок може вибухнути наступним. Людей охопила абсолютна паніка, вони не знали куди бігти, і де сховатися від цього пекла у безпечне місце. Це зараз ми знаємо, що усе обмежилося лише центральною та прилеглими вулицями. Кияни розгублено бігли у напрямку Думи, але вибухи їх наздогнали і на розі сучасної вулиці Городецького. Тоді ж Хрещатик протягом 24-29 вересня перетворився на суцільне пекло. Тисячі людей, яким пощастило врятуватися, залишилися просто неба, знаходили притулок у парку Шевченка та на Володимирській гірці.

-Чи можна було б уникнути таких масштабних наслідків?

-У Києві на той момент залишалася численна диверсійна група, яка діяла проти німецької влади десь до середини 1942 року. Ми усі добре пам’ятаємо прізвище Івана Кудрі та інших радянських підпільників. Вони здійснювали саботаж, зокрема, підпали, пошкоджували водогін та перерізали шланги. Гасити пожежу було просто нічим, довелося чекати, поки техніку доставляли з інших окупованих регіонів Східної Європи. За цей час уже більшість будинків майже повністю згоріли. Щільність старої забудови була дуже високою, у більшості старовинних будинків були дерев’яні перекриття та дахи, тому від багатьох лишилися лише обгоріли коробки.

-Яким будівлям на Хрещатику пощастило вціліти?

-Це будівля колишнього Російського банку для зовнішньої торгівлі, збудована за проєктом Федора Лідваля. Це єдина уціліла споруда у кварталі між Прорізною та Богдана Хмельницького. Якщо подивитися уважно на фасад, то ми можемо побачити до нашого часу сліди тієї жахливої пожежі та скульптурні обличчя — маскарони, які сильно оплавилися внаслідок вогню.

Залишився майже неушкодженим останній квартал вулиці навпроти Бессарабського ринку, який зберігся до наших часів. Сумною є доля будівлі Номерів Кане — Центрального гастроному, що згоріла у 2017 році…

Мало хто пам’ятає, що майже неушкодженим був і перший квартал парної сторони вулиці. Ця забудова була знесена вже у 70-80 роки ХХ сторіччя, а на її місці постали взірці типової одноманітної радянської архітектури досить сумнівної якості.

Окремі будинки були не сильно пошкоджені після пожежі, та при бажанні могли бути відбудовані. Наприклад, готель Національ біля Бессарабки або ж Будівля Думи, яка була спалена радянськими підпільниками 1 листопада 1941 року. Внаслідок пожежі обгорів лише останній поверх, тому при бажанні її можна було б відбудувати. Однак, вони були знесені для створення нового радянського «обличчя» вулиці.

-На Вашу думку, чим відрізняється окрім архітектури, забудова вулиці царських часів та будівлі Сталінського Ампіру у 50-х?

— На початку ХХ сторіччя вулиця належала до найвищої категорії. Земля коштувала дорого, тому тут поставали розкішні прибуткові будинки з найновішим на той час оснащенням та вишуканим декором, які могли бути окрасою будь-якого Європейського міста.

Повоєнна забудова Хрещатика значно поступалася не лише в плані архітектури, але і у якості будівельних матеріалів, тоді була потреба якнайшвидше забезпечити житлом киян, тому будували швидко та не надто надійно. Про це може свідчити не лише плитка, що вже за деякий час почала відпадати з фасадних стін будинків, але і трагедія 2 серпня 1989 року, коли обвалився портик Головпоштампту, внаслідок чого загинули 11 людей…

- Які втрачені пам’ятки, були найбільш цінними?

- На мою думку, перш за все, ценаріжні будівлі Пастеля та Об’єднаного промислового банку на розі вулиці Городецького, Малий пасаж, будівля страхового товариства «Росія», цирк Крутікова, Хмарочос Гінзбурга та інші споруди. Виняткову цінність, як пам’ятка, мала Міська Дума. Моєю заповітною мрією завжди було її відтворення, можливо в іншому місці, бо за сучасної забудови це неможливо. Треба відроджувати визначні втрачені пам’ятки нашого міста, для того, щоб їх могли бачити та знати наступні покоління киян.

У Музеї Києва проходить Ваша віртуальна мандрівка «Хрещатиком 1913 року», яка має неабияку популярність серед киян. Чи плануєте Ви продовжити роботу над цим проєктом?

— Мені дуже приємно, що цей проєкт, над яким ми працювали більше року нарешті здійснився, серед найближчих планів розширення локацій, де велика кількість киян могла подивитися цю віртуальну подорож у минуле та побачити як наше місто виглядало ще сторіччя тому. Нині, веду перемови з різними установами, щоб визначитися із подальшими місцями демонстрації проєкту «Хрещатик 1913», можливо це будуть торгово-розважальні центри або інші Public space. Звичайно у планах є розширення маршруту, який охопив би також прилеглі вулиці або інші історичні частини міста. Але це поки є на рівні ідеї…

Нагадаємо, що 24 вересня о 16.00 кияни влаштовують мітинг-реквієм за знищенним Хрещатиком та загиблими у роки окупації киянами.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»