Він намагався кожного дня робити щось для України: історія вченого і воїна Дениса Антіпова

Денис Антіпов з покоління, яке народилось в останні роки існування срср, а виросло і змужніло — вже у незалежній Україні. У цих людей відчуття свободи є природнім, як повітря. А здатність безоглядно стати на захист цієї свободи сьогодні дивує світ. За 32 роки свого життя Денис встиг стільки, скільки іншим не вдається і за 60. У нього були виняткові здібності, працездатність та можливості перед ним тільки відкривались. Але все змінив той самий день, 24 лютого 2022 року… Денис Антіпов — як і тисячі його ровесників — пішов на фронт.

Він загинув 11 травня, під час мінометного та артилерійського обстрілу російськими силами його підрозділу. Це сталось під селом Довгеньке, на Ізюмщині.

Історія життєвого подвигу воїна і захисника у циклі «Вечірнього Києва» «Пантеон Героїв».

ДЕНИСА ХРЕСТИВ СВЯЩЕННИК, ЯКИЙ У ПІДПІЛЛІ ПРАВИВ ЛІТУРГІЇ

Денис Антіпов народився 30 червня 1989 року в Івано-Франківську. Його молоді батьки жили на квартирі у музикантів, які працювали у музучилищі імені Дениса Січинського. Саме від них Антіпови дізнались про цього автора музики до пісні-маршу «Не пора», одного з найпопулярніших українських гімнів початку XX століття на слова Івана Франка.

Доля композитора та диригента так вразила молоду пару, що коли у них народився син, вони вирішили його назвати Денисом.

У розмові з кореспондентом «Вечірнього Києва» Марія Антіпова, мама Дениса, розповіла, що новонародженого хрестив батько Тараса Романовича Кияка, професора університету. Кияки — відома на Прикарпатті родина націоналістів, у якій отець Роман у підпіллі правив літургії. Люди — борці, які знали, чим вони можуть поплатитися за те, що були справжніми віруючими та підтримували бойовий дух громади.

Згодом, коли Денис ріс, він постійно спілкувався зі своїм духовним наставником. Його світогляд і знання історії України формували вояки УПА, священники УГКЦ, люди, які пройшли підпілля.

У 1994 батьки переїхали до Києва. У 1996-2002 рр. хлопець навчався у столичній середній загальноосвітній школі №11. З 2002 по 2006 р. перейшов до гімназії №136 м. Києва.

«Його перша вчителька, Надія Володимирівна, нам розповідала, що всі з класу вилітали, як тільки лунав дзвоник. А Денис був настільки спокійним, що йшов останнім. Він був дуже дисциплінованим і ніколи нікого не принижував. Повага до гідності у нього була з дитинства», — згадує пані Марія.

Жінка каже, що у сина був дуже хороший слух і він самотужки навчився грати на фортепіано. А у дев’ятому класі сказав батькам, що хоче вступати до Київського університету, на східні мови.

У родині завжди про все радились. Обговорювали події і рішення. Батьки поцікавились, чому ж саме корейська мова?

«А він сказав, що історія Південної Кореї йому дуже нагадує чимось Україну. Корея розташована між двох потужних свого часу імперій, і зараз вона має досвід розділення через втручання кремля не в останню чергу», — розповіла мама про аргументи сина.

Батьки сьогодні зізнаються, що саме від Дениса можна було черпати і черпати нові знання. Книги та поїздки визначними місцями були їхніми головними статтями витрат. Відтак, після закінчення гімназії із золотою медаллю, Денис став студентом КНУ і студіював корейську.

ПРОПОНУВАЛИ ЗАЛИШИТИСЬ У КОРЕЇ, АЛЕ ПОЧАВСЯ МАЙДАН

Спілкування з чоловіками, які пройшли заслання, підпілля, УПА, виховали Дениса Антіпова усвідомленим громадянином і патріотом.

«Він пропускав громадські події через себе. Так переймався, був готовий, як той солдат! Не просто йшов для кількості — на смолоскипну ходу, чи Мовний майдан, на Євромайдан», — кажуть сьогодні батьки Дениса, які завжди підтримували сина.

На першому курсі університету Денис познайомився з Олегом Слабоспицьким. Хлопці були ровесниками і, крім навчання, багато часу приділяли громадській діяльності.

Обидва вели блоги на платформі, аналогу популярного тоді «Живого Журналу». Олег писав новини українською мовою, публікував цікаві факти про історію України, про визвольні змагання, викладав тексти стрілецьких та повстанських пісень. На сторінці Дениса було теж багато про історію визвольних змагань.

«Я подивився його сторінку і побачив, що ми ще й народилися одного дня й одного року — 30 червня 1989», — розповів «Вечірньому Києву» Олег Слабоспицький.

Він згадав, що саме на Покрову, 14 жовтня 2006 юнаки разом пішли на щорічний марш УПА.

Олег розповів, що Денис завжди ходив на громадські акції з двома власноруч зробленими прапорами на вудці. Синьо-жовтим стягом з написом «Слава Україні — Героям Слава!» та червоно-чорним прапором з написом «Слава нації — Смерть ворогам!».

Прикметно, що така бурхлива громадська діяльність не завадила Денису Антіпову блискуче опановувати корейську мову. Сам він якось в інтерв’ю писав про свої стажування у Південній Кореї, де у нього були дуже хороші перспективи.

«Я тричі був у Кореї, двічі вчився там в університеті. Коли пройшов стажування, підтягнув знання, повернувся в Україну. Хоча мені пропонували там залишитись, я підробляв статистом у кіно, і в рекламі пропонували зніматися, але мені більше подобається вдома. У 2012 році я пішов в аспірантуру. А потім почався Майдан, війна — і якось було не до науки», — розповів журналістам Денис.

НА МОНУМЕНТІ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ВИСІВ ПРАПОР ЄВРОСОЮЗУ, ЗРОБЛЕНИЙ ДЕНИСОМ

На Майдан Денис Антіпов поїхав на другий день і був там до 30 листопада.

«Ввечері, перед тим, як його розігнали, я відчув, що захворів — піднялася температура. Поїхав лікуватися додому, а потім вже від друга дізнався, що трапилося. Коли одужав, далі брав активну участь в тих подіях», — згадував Денис.

Всі бачили кадри з Майдану і той прапор ЄС, який був у кадрі всіх телеканалів. Його, як виявилось, самотужки зробив саме Денис Антіпов.

«Я купив синю тканину, вирізав трафарет зірок, пофарбував їх жовтим — і ми почепили цей саморобний прапор на стелі Незалежності, бо на початку протестів символіки Євросоюзу майже ні в кого не було», — згадував Денис.

До слова, він був одним з тих, хто у лютому 2014 року поцілив коктейлем Молотова у БМП на Майдані Незалежності. І саме Денис з побратимами у лютому 2014 року знесли пам’ятник комуністичному радянському злочинцю Дмитру Мануїльському в урядовому кварталі столиці.

18-19 лютого Денис Антіпов теж був на Майдані. Чергував з друзями, доки не побачили, що туди знову почали підтягуватись люди. А оскільки всі вже падали з ніг від втоми — поїхали по домівках, щоб трохи поспати. Саме це й врятувало від того, що трапилося 20 лютого зранку на Інститутський.

«МАМО, Я НІКОЛИ НЕ ДОЗВОЛЮ, ЩОБ ВОНИ СТУПИЛИ НА НАШ ПОРІГ…»

Денис Антіпов вперше пішов у військкомат, коли почалось захоплення Криму. Там були черги, його в армію не взяли. І він з друзями почав тренуватись у Нових Петрівцях, на волонтерському полігоні.

У грудні 2014 Денис пішов на курси аеророзвідки в Товариство сприяння обороні України (громадська організація). Саме там він отримав посвідчення оператора ПБЛА.

«Коли у 2014-му почалась війна, ми всі були насторожені і готові, що буде напад. А Денис він сказав: „Мамо і тато, якщо почнеться війна — я піду“. У нас навіть думки такої не зародилася, щоб йому заперечити. Сказати, наприклад, що у тебе є робота… Мені б совість не дозволила таке йому сказати», — згадує мама Дениса.

Як викладач університету він мав «бронь» від служби у армії. Й на кафедрі викладачі здивувались, коли дізнались, що Антіпов їде на Донбас.

«Думаю так: я „зламав систему“, „закосив“ від університету в армію, у той час як більшість хлопців мого віку „косили“ у виші від армії. Мої колеги — викладачі, науковці — здивувались, але підтримали моє рішення, ба більше, допомагали морально та матеріально», — ділився він згодом у інтерв’ю.

Олег Слабоспицький розповів «Вечірньому Києву»: «З 15-16 року і вже цьогоріч, після широкомасштабного наступу, думка Дениса була такою: ми маємо закінчити цю війну Перемогою».

Зрештою, Денис пішов на фронт. До слова, його двоюрідні дідусі воювали в Українській Повстанській Армії, їхніми псевдо були «Дуб» і «Листок». Тому продовжуючи родинну традицію, Денис обрав собі псевдо «Бук».

Пані Марія згадує сьогодні слова сина, коли той мав їхати на схід: «Він казав: мамо, я ніколи не дозволю, щоб вони ступили на наш поріг. Це наша держава і наші люди».

ПРАПОР НАД ІО ДЗІМОЮ

Денис Антіпов у 2015 році потрапив у 5-ту батальйонно-тактичну групу 81‑ї бригади. Його призначили командиром взводу.

Прикметно, шо безпілотники, якими бійці мали працювати, були лише на папері. Згодом два БПЛА «МАРА» їм купили волонтери, а ще один комплекс дістав Борислав Береза.

Зовсім молодий чоловік, 26 років, Антіпов брав участь в боях під Донецьким аеропортом, на промзоні Авдіївки, на Світлодарській дузі. Вже самих назв достатньо, щоб збагнути, що це були найнебезпечніші для життя напрямки фронту на Донбасі.

Увесь час на фронті Денис був без ротацій. На війні він навчився працювати у стресових умовах, набув впевненості у власних силах

«В армії вчишся знаходити вихід із ситуацій самостійно і швидко приймати рішення. Вчишся працювати з людьми — і це непросто», — підсумовував Денис Антіпов вже після «дембеля» віковий досвід.

У армійському житті Дениса Антіпова був ще один епізод. Перфоманс на День Прапора та День Незалежності, який обійшов світові ЗМІ.

Він запропонував хлопцям запустити у соцмережах фотографію з українським прапором, яка була б схожа на відому фотороботу Другої світової «Прапор над Іо Дзімою». (Денис, як сходознавець, писав саме так відому назву. Більш поширена назва Іодзіма).

Як відомо, 23 лютого1945 року над Іодзімою підняли американський прапор. Цього дня зроблено відому історичну фотографію, яка згодом набула великої популярності.

Битва за Іо Дзіму тривала до 26 березня на Тихоокеанському театрі воєнних дій між військами Японії та США. Вона стала однією з найзапекліших битв на завершальній фазі Другої світової війни.

Як виявилось, серед тих, хто його ставив, був один морський піхотинець Майкл Стренк, який мав українське походження.

«І ми зробили свою версію цієї фотографії. В результаті вона розійшлася тисячами репостів. Її поширили навіть деякі американські ЗМІ», — ділився спогадом Денис.

У травні 2016 року термін служби Дениса закінчився. Тоді наступальні бойові дії на фронті практично зупинились. Попри пропозиції залишитись на дуже хорошій посаді у армії, Антіпов вирішив продовжити викладацьку діяльність, яка була йому дуже до душі. Але, як він написав: «Я залишаюся в оперативному резерві, і в разі чого готовий знову їхати на Схід — у мене є рюкзак, шолом, бронежилет, зібрана сумка…» Мине якихось шість років і все це йому знадобиться знов.

ВІН ВСЕ ВСТИГАВ…

«У нього було все. Він все встигав — він був щирим і посміхався своєю особливою посмішкою… Навіть, якщо були різні, часом нелегкі обставини. А він заспокоював, що все вийде, він надихав. У нього було стільки позитиву», — розповіла про особливість характеру і вдачі Дениса Антіпова його мама Марія.

Коли подивитись на те, чим він займався, демобілізувавшись у травні 2016 із армії, то розумієш, що вага та цінність кожної хвилини життя у 27-річного чоловіка були зовсім іншими, ніж у більшості.

Він втілював свої дитячі мрії — саме так Денис розповідав про все, чим займався.

Наприклад, пройти у колоні військових на параді. Він зізнавався, що це було його мрією дитинства.

А потім, у військового, перекладача та викладача корейської мови, прийшов час втілити ще одну мрію дитинства. Розпочати власний бізнес.

Він дуже просто пише про те, що почав займатись бізнесом. І з його слів виходить, що це — дуже цікаво і зовсім необтяжливо. Хоча інші витрачають на подібний бізнес роки життя.

«У 2016 році я зареєструвався як підприємець і пізніше взяв участь у конкурсі бізнес-планів від Міжнародної організації міграції. Зміг виграти грант, за допомогою якого купив необхідне обладнання для своєї майстерні», — розповів про власну справу — виготовлення іграшок та подарунків, Денис Антіпов.

Олег Слабоспицький розповів «Вечірньому Києву»: «Для Дениса ніколи не стояло питання, що треба думати про себе і займатись чимось одним. Він займався всім одразу: і історією, і музичними інструментами — сам навчився грати на фортепіано. Закінчив курси Київської Школи Економіки. Поїхав на курси до США, на стажування, де їм показували приклади ветеранських бізнесів і як працює демократія».

«Коли я тільки почав свою справу, то планував робити саме дитячі іграшки з дерева. Для цього я створив сторінки на таких платформах, як olx, prom.ua, а також сторінку на Facebook та Instagram», — розповідав у інтерв’ю Денис Антіпов.

Він був одним з тих, кого просили розповісти про ветеранський бізнес, про те, як молодий українець може розпочати власну справу, демобілізувавшись з війська.

Сувеніри, дитячі іграшки, канцелярія, подарунки, 3D-ручки, згодом пульсоксиметри, захисні щитки — все це Денис та його товариші по бізнесу принципово робили екологічно здоровим. Деякі з його виробів купували у п’яти країнах світу.

“Під час локдауну ми відкрили там такий розділ, як маркетплейс для ветеранів. Є чимало майстрів з достойними виробами, у яких немає власної платформи, а у деяких навіть сторінки в соцмережах — і тоді з’явилася ідея розповісти про них», — розповідав Денис журналістці «Вечірнього Києва» в березні 2021 року про розвиток власної справи.

Ветеранський маркетплейс на базі «ua.gifts» склався швидко й органічно.

Так у Антіпова лишалась справа для душі — викладання корейської мови, а також розвивався власний ветеранський бізнес.

«ДЕВ’ЯТОГО БЕРЕЗНЯ ВІДЗНАЧАТИМУ ДРУГИЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ…»

Наступне інтерв’ю з Денисом у журналістки «Вечірнього Києва» відбулось за рік.

Як і всі українці, військовий та кореспондентка поділились спогадами про той самий чорний день у житті мільйонів.

«24 лютого я витратив день, щоб „законсервувати“ бізнес, а 25 числа з військкомату одразу направили у 95 бригаду, оформили. Спорядження у мене було своє, готувався, адже це моя друга мобілізація і я очікував, що буде повномасштабне російське вторгнення. У бригаді видали тільки зброю. Мої друзі, з якими вів бізнес, також ветерани, й нині на фронті. Були ідеї воювати разом, але у всіх різні районні центри комплектування, тому всі тепер у різних підрозділах», — розповідав «Вечірньому Києву» Денис Антіпов.

Він розповів, що його бригада воює на Харківщині. А дев’ятого березня лейтенант ЗСУ пережив контузію. Скоріше за все, прилетів 152 мм снаряд. Він відчув, як щось вдарило у груди і голову та відкинуло на спину вибуховою хвилею…

«Ще через пару секунд такого стану приходить перша неприємна думка з розумінням, що це вже, скоріш за все, кінець. А я ж стільком людям обіцяв повернутися…», — поділився Денис.

«Це вже джек-пот. „Лише“ контузія. Значить, хрін вам, свинособакам, а не лейтенанта Антіпова», — згадував Денис про те, як прийшов до тями після вибухової хвилі і які у нього були думки.

Тоді він сказав, що вважатиме дев’яте березня своїм другим днем народження.

У шпиталі Денис постійно давав інтерв’ю англійською та корейською. Він розповідав правду про те, що відбувається в Україні і на фронті.

Військовий похвалився, що завдяки Фонду «Повернись живим» вже має апарат для аеророзвідки. Він попросив у волонтерів захищені рації, їх тоді не вистачало військовим.

Він навіть детально розповідав, як «відходив» після важкого поранення. Для чого? Щоб військові, з якими трапиться щось подібне, могли орієнтуватись, зібратись внутрішньо й передбачали власний сценарій поведінки.

Не долікувавшись, як потрібно, Денис Антіпов повернувся до своєї бригади…

А 14 травня його мамі Марії Антіповій повідомили, що Денис загинув 11 травня, під селом Довгеньке, поблизу Ізюма на Харківщині.

Там тоді проходила лінія фронту. І офіцер управління Першого десантно-штурмового батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової бригади лейтенант Денис Антіпов загинув у ході оборонного бою…

«Розумієте, чим би не займався Денис, він щодня намагався щось зробити для України. Для нашого покоління Революція Гідності — це ключова точка в нашому житті. Є цінності і ідеали за які кожен з нас боровся. Багато з них не досягнуті. Ми відповідальні за те, щоб завершити цю війну перемогою», — розповів «Вечірньому Києву» Олег Слабоспицький.

«Він дуже любив Україну! Жив заради України. Я запам’ятаю його таким. Скільки в нас спільних незавершених проєктів! Господи, як боляче! Як несправедливо, що такі люди гинуть!» — написав історик, журналіст, речник Генштабу ЗСУ Андрій Ковальов.

Денис був «Буком», нашим незламним, міцним карпатським «Буком», — сказав про сина батько, Геннадій Антіпов.

З Денисом Антіповим прощались у Києві у храмі на Аскольдові могилі. Ніхто не міг стримати сліз… а потім його відвезли до родового села — Хотимир, на Івано-Франківщину.

Тепер у Києві вулицю Славгородську у Дарницькому районі перейменували на честь Дениса Антіпова. В селі Хотимир (Івано-Франківська область) також перейменували вулицю і тепер родинна хата знаходиться на вулиці Дениса Антіпова.

В інституті філології КНУ ім.Т.Шевченка на кафедрі мов і літератур Далекого Сходу та Південно-Східної Азії найменували Центр корейської мови та літератури імені Дениса Антіпова.

А у затишному дворі старовинного жовтого корпусу, на бульварі Шевченка, 14, посадили бук з присвятою своєму викладачеві і Герою.

Його мама Марія і батько Геннадій, переживши неймовірну втрату, сьогодні зізнаються, що впізнають батьків та рідних загиблих на фронті по очах.

«Я бачу їх і без траурних одеж, по смутку в очах. Я хочу сказати їм усім — ви повинні бути сильними. Така наша нація, це слава Богу, що люди так дружно встали. Ми нашому синові ставили у приклад студентів з Крут. І от він та такі, як він, стали на захист України. Ми переможемо! Україна була, є і буде…» — звернулась через «Вечірній Київ» до всіх, хто втратив рідні душі мама 32-річного захисника і Героя.

Пантеон Героїв: «Вечірній Київ» присвятив спецвипуск газети загиблим киянам. За кожним із захисників — залишена історія та непрожиті життя.

Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»