«В перший день війни мав одну гранату, потім забрали зброю розбитих росгвардійців», — історія захисника Києва
Про те, як з першого дня вторгнення обороняли околиці столиці розповів учасник її оборони, герой публікацій «Вечірнього Києва», голова міжнародної асоціації дослідників фортифікації «Цитадель», волонтер, член місії «Евакуація 200» у 2014-2017 роках Павло Нетьосов.
Павло зібрав необхідні речі ще 23 лютого ввечері. Він з побратимами знав, що вторгнення буде, але не очікував його вже з ранку наступного дня.
СПОЧАТКУ БУЛА ОДНА ГРАНАТА
«Ранком встиг заправити машину й поїхав до своїх хлопців в бік Гостомеля. Нам треба було у Бучанський центр комплектування (колишній військкомат), ми ж до нього прикріплені. Проте вже не встигли дістатися військкомату. Побачили гвинтокрили окупантів, і треба було щось швиденько вирішувати. З колишнім 11 батальйоном „Київська Русь“ та його бійцями ми ще з 2014 року товаришуємо, з багатьма познайомилися потім по роботі над Стіною Пам’яті на Михайліській площі. Саме з ними та їх командиром з позивним „Каскад“ ми почали воювати. Зараз так само усі разом. Тож з 24 лютого я, не маючи бойового досвіду, став поряд з нашими бувалими воїнами. Офіційно ми не були оформлені, адже не було на це часу», — розповів Павло Нетьосов.
Того ж дня, 24 лютого, їх маленька група натрапила на загін нацгвардійців, яким видали наказ просуватися з території області до найближчої військової частини у Києві.
«Особисто у мене зі зброї була одна граната Ф1 та лопати у багажнику машини. Почали з того, що б нацгвардійці окопувалися й робили лінію оборони: „Хлопці! Яка частина, який Київ! Якщо ви відходите, то тут нам всім капець“ — такий був початок», — розповідає Павло.
А 25 лютого уже зі зброєю в руках він з товаришами воювали там, де є поворот з траси на Гостомель та Ірпінь. Ворог просунувся вперед, за ними підірвали міст, і Павло опинився в Ірпіні.
«Зброю ми фактично поцупили з розбитої колони Росгвардії, і все, що там у них взяли, з тим і воювали. Від держави ми не отримали жодного ствола. Так склалося, що в Києві зброю роздавали вільно, розвозили в багажниках авто, тероборона всім видавала. В Ірпіні також видали всім своїм. Але це відбувалося в перші дні. Потім у нас була своя зброя. В мене, згодом, наприклад, було шість чи сім NLAW. Ми ще попросили військових й вони нас навчили ними користуватися. Наша команда їх використала там, де було потрібно».
Павло розповідає, що в перші дні російського наступу місцева влада Ірпеня виставила блокпости, за деякий час з’явилися позиції, щоб можна було стримувати ворога, бо блокпост це «ні про що».
РІЧКА ІРПІНЬ ВРЯТУВАЛА КИЇВ ВІД КОЛОН ВОРОГА
«У місті Ірпінь та навколишніх селах ми проїхалися, набрали людей місцевих, які нас інформували про будь які рухи ворога. У нас була мобільна оборона, постійно переміщалися на основні напрямки — виїзд з міста Ірпінь на „Жираф“, виїзд на Ворзель -ЖК „Синергія“, кільце на Романівку, виїзд на Житомирську трасу — Стоянку, і „Караван ГАЛА“ — виїзд у бік Києва в сторону Мощуна, Гостомеля через річку Бучанку. Ми й самі місцеві, тому знали всі дороги та лісові грунтовки, нам не треба було довго вираховувати, звідки ворог приїде, де намагатиметься прорватися, звідки веде обстріл. Знання місцевості допомагало нам, а ми допомагали з цим військовим підрозділам. Тобто були там, де потрібно, всі 40 днів».
Відома історія про те, що річка Ірпінь, вчергове за весь свій історичний період, врятувала Київ від ворога: підрив дамби й вихід води Київського моря на заплаву Ірпіня зупинив просування ворога. Павло розповідає, що як знавець історії Київського укріпрайону, побудованого перед Другою світовою війною, ще в середині лютого 2022 року звертався до Головнокомандувача з пропозицією щодо дамби й дуже хотів, щоб його почули.
«Мені сказали, що все буде опрацьовано. Воно так і сталося, тільки набагато пізніше, ніж я пропонував. Підірвали дамбу. Коли раніше заплаву річки Ірпінь почали забудовувати, для мене це було болюче питання, адже в усі часи річка була охороною для Києва. Фактично заплава та вода ріки врятувала Київ. От буквально вчора ми поїхали та побачили кількість згорілої техніки ворога, що стояла проти нас навколо Києва, й у нас волосся стало дибки! Якби вони змогли перейти Ірпінь з технікою, то у Києві був би другий Бабин яр».
За словами Павла Нетьосова, він також звертався до головнокомандувача, коли була потреба у захищеному зв’язку для оборонців Ірпеня. Питання було вирішено.
«Зараз чомусь говорять, що звільнили Ірпінь, а я скажу так: звільняли частину Ірпіня. Адже він ніколи не був окупований. Сили оборони його не здали ворогу. Всі позиції трималися, може трошки посунулися на „Караван-ГАЛА“, це в районі військового шпиталю, трошки посунулися у бік ЖК „Сінергія“. Там були жорстокі бої й нині все має вигляд як руїни Сталінграду».
МІСЦЕВІ ЛЮДИ: АНІЧКА, КОТИК ТА МЛИНЦІ
На запитання, який день чи епізод запам’ятався найбільше, Павло відповідає, що у нього з побратимами всі дні зліпилися в одну купу. Досить чітко пам’ятає 4 березня — день народження його друга Тараса Тарасовича. В той день з’явилася колона ворога до 200 одиниць техніки, а 15 бійців, серед яких був Павло, не змогли своїми засобами її зупинити. Тоді ворог вийшов з Ворзеля на Михайлівку-Рубежівку, Дмитрівку, а звідти на Житомирську трасу, на Стоянку.
«А так багато було різних епізодів. Коли орки намагалися просунутися до ЖК „Синергія“, а ми лежали під обстрілом не піднімаючи голови, на вулицю вийшла жінка з кішкою. Така собі Анічка з котом у корзині ходить по двору… Її поранило в живіт й у голову, ми її затягли до себе, закрили собою. До слова: бронежилетів у нас тоді взагалі не було, й з’явилися вони вже коли все закінчилося. Анічку ми доставили до лікарні. Цікаво було б зустрітися й дізнатися, як вона нині почувається».
Павло пригадує ще один епізод. Він стався на «Жирафі», коли почався перший штурм й наші військові раздовбали колону рашистів, що сунула на Бучу. Місцева жителька — молода й гарна дівчина принесла на позицію гарячі млинці зі згущенкою.
«Днями проїжджали це місце, подивилися, як там будинок цієї дівчини. А від будинку нічого не лишилося. Хотілося б дізнатися, де ця дівчина, чи встигла виїхати, чи жива-здорова».
Павло Нетьосов говорить, що він з побратимами постійно опинявся в жахливих ситуація, але обговорювали такі епізоди потім.
«З друзями згадували перший бій 25 лютого. Фактично дуже дивно, що ми залишилися живі. Я такого бойового досвіду, як мої побратими, не мав, але доля врятувала. Машина вся побита осколками й в отворах від куль, а ми цілі. З 15 людей — четверо поранено, один важко поранений, один загиблий. Досвідчені товариші мені кажуть, що на війні треба розслабитися й виконувати те, що потрібно, а не займатися аналізом, де й від чого ти міг загинути. Інакше тобі буде страшно».
До розшуку тіл загиблих, яким Павло Нетьосов займався у 2014-2017 роках по завданню Міноборони в групі «Евакуація 200», наразі його не залучають.
«Нині за цим напрямком працював епізодично. Передавав дані, й, хотілося б, щоб вони були опрацьовані якісно. Бачив багато вбитих цивільних, росіян багато валяється. Я отримую інформацію від місцевих та військових, вони розповідають, де ще не забрали тіла. Про такі випадки я сповіщаю спеціалістів, вони виїжджають. Нині це не моя задача. Сьогодні моє покликання захищати Київ, Україну, рятувати людей, які живуть поряд зі мною. Керівництво сказало: „Давайте хлопці оформлювати документи, бо в вас жодних немає. Поки здайте зброю й чекайте наш наказ“. От чекаю».
НА КИЇВЩИНІ ЛЮДИ РЯТУВАЛИСЯ У ДОТАХ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Павло в ці дні їздить Київщиною, розвозить людей, які хочуть подивитися на свої хати. Попутно доправляє гуманітарну допомогу, складає у музеї нові артефакти уже з цієї війни, адже музейник завжди дбає про колекцію. До того ж, створені дослідниками фортифікації «Цитадель» музеї в ДОТах Київського укріпрайону, потребуватимуть нових, на жаль, свіжих, експонатів.
Ці майже сторічні ДОТи, побудовані у 1929 році, й нині служать свою службу військовим та місцевому населенню.
«В ДОТах в Романівці люди під час боїв за Київщину жили, переховувалися від обстрілів. Всі будинки навколо розбиті, а ДОТи стоять. Й військові попросилися до місцевих, адже швидко побудувати щось якісне неможна було. Вся фортифікація, побудована сто років тому, працює на нас нині».
Повністю вся лінія оборони, за словами Нетьосова, використовувалася під час цих бойових дій — починаючи з Казаровичів до района Білогородки. І військовими в першу чергу.
«Люди в Чабанах в нашому ДОТі ховалися, коли чекали на „неприємності“ від Василькова. А тепер кажуть: „Дякуємо тобі Паша, що ти зробив музей. От ти знав! Зараз ми тут ховаємося від повітряних тривог цілим будинком“. Фото мені прислали: військові сидять поряд з селянами, дивляться в екран комп’ютера, а у них там на поверхні дрон літає», — резюмує Павло Нетьосов.
«Вечірній Київ» розповідав про захисників Київщини: про командира, що зі зброєю в руках вибивав ворога з селища Мощун, про майора з 72 бригади, чиї рубежі ворог не пройшов.
Всі фото Надані Павлом Нетьосовим
Катерина НОВОСВІТНЯ, «Вечірній Київ»