Хранителі пам’яті: у Києві є місце, де збирається вся Україна

-Стіна пам’яті — абсолютно волонтерський проєкт, який створений киянами, підтримується, розвивається на голому ентузіазмі, але збирає навколо себе й іноземні делегації, й президентів, й людей, які причетні до подій війни, — розповідає координатор проєкту, голова правління Міжнародної асоціації дослідників фортифікації «Цитадель» Павло Нетьосов. — Стіною пам’яті ми займаємося сьомий рік. Зазначу, що дуже багато людей в різні часи на громадських засадах долучилося до створення стіни. Це — Православна Церква України, Національний військово-історичний музей, видавництва, рекламна агенція «Гвоздь», «Цитадель» та інші громадські організації. На невеличкій табличці біля стіни зазначені всі, хто брав участь у її створенні.

У жовтні 2014 зробили перший банер з фотографіями загиблих у перші дні війни та після подій під Іловайськом. Розмістили його на стилобаті Андріївської церкви. Люди почали приносити свічки. Владика Епіфаній (нині предстоятель ПЦУ) підтримав наші ініціативи, запропонував місце на мурах Михайлівського Золотоверхого собору. Офіційного статусу Стіна, попри всі наші походи до влади всіх рівнів, досі не має. Під нею періодично паркуються водії, хоча ми вибили у МВС знак заборони паркування, там навіть ставили туалет. Про акти вандалізму, розчищення від снігу і прибирання листя — взагалі промовчу. Ми, кияни, беремо інструменти й наводимо лад. А на 29 серпня тут збирається вся Україна. Напередодні спеціально завозимо снопи із соняхів: так склалося, що саме сонях став символом кривавих подій 2014 року.

-Як почалася ваша участь у місії «Евакуація 200» Міністерства оборони України?

-1 вересня 2014 року я відвів дитину до школи й поїхав на Схід. Третього числа ми вже були на Савур Могилі, потім переїхали під Іловайськ, працювали по всій лінії зіткнення.

-Як це відбувається?

-Отримували інформацію від перемовників з Міноборони (тоді це був полковник Костянтин Ткачук) і їхали на «ту територію». В машину сідав представник «тієї» сторони й ми прямували до місць, позначених на карті. Робили свою роботу. Не мали права жодним словом або жестом висловити емоції. Наша місія, як і місія перемовників, повинна бути «дуже тихою».

-До речі, саме нашим військовим перемовникам можна подякувати, що з нами за кілька років нічого не трапилося, — уточнює Павло Нетьосов. — Хоча у 2014 році мене і соратників тричі водили на розстріл. Потім вже такого не було.

Коли ми на Савур Могилі шукали загиблих українських воїнів, під згорілою українською БМП застиг цілий струмок розплавленого металу. Мені, як музейнику, стало ясно, що це може бути цінним експонатом. Тому я по частинах відірвав метал і поклав в нашу машину (нині це експонат Національного військово-історичного музею України. — прим.ред.). Приставлений до нас «громадянин» обурився: «Вас сюди прислали трупи укропів збирати. Так збирайте!». І викинув мою знахідку з автомобіля. Коли провожатий кудись відвернувся, я поклав шматки алюмінію назад в машину. «Ну ти і завзятий!», — з погрозою в голосі сказав сепаратист. — «А ну, взяв ось той відмовний (який не вибухнув) снаряд і відніс в кузов своєї машини». Так зі снарядом й рушили до Донецька, до якого від Савур-Могили 120 кілометрів. Ми з учасником нашої експедиції Леонідом Бондарем по дорозі ні на секунду не розслабилися, їхали акуратно. Коли дісталися до блок-поста противника «Гамалія», нам дозволили викинути снаряд з кузова.

З місць боїв за Іловайськ наша команда, крім основної роботи, вивезла ще близько 20 прапорів. Мені тоді передали записку: «Илловайск, груз 200. Забрать у Гиви (номер його телефону), сказать, что от Ташкента». Ми дуже часто отримували таку інформацію і їхали її відпрацьовували. Так було у 2014 — 2017 роках.

-Саме під Іловайськом ви знайшли прапор, який був представлений в ООН?

— Так. Супроводжуючі тоді не заважали нам брати все, що ми вважали за потрібне. Пам’ятаю, приїхали в район сіл Чумаки, Горбатенко й Олександрівка Старобешівського району Донецької області. Глава району і голова сільради показували нам місця, де покоїлися українські бійці. Нам трапився український прапор. Я сховав його у кишеню. Мої супроводжуючі вдали, що нічого не помітили. Один з прапорів, який знайшли в районі боїв за Іловайськ, потім і розгорнули на Генеральній асамблеї ООН, коли у вересні 2015 роки там виступав лідер країни-агресора Путін. Ось тут у мене ще є прапори з під Іловайська. Є й обгоріла Біблія, яку демонстрували у Брюсселі, є ікони.

-Чому з 2017 року не працюєте в місії «Евакуація 200»?

-Тоді ми тричі виходили в бік Донецька — Спартака з нашої території, після бою за позицію «Зеніт». Там ЗСУ поклало багато ворогів. Вивезти тіла загиблих й доправити їх у Донецьк могли тільки ми. Привозимо їхній «вантаж 200» у морг, а біля нього — купа журналістів — від каналу «Звезда» — до «Макеевка ТВ». Ми завжди були без шевронів, розпізнавальних знаків. А тут я кажу: «Ні, хлопці, якщо вони самі підставляють нас під камери — ми начепимо шеврони!» На шевронах українською мовою написано: «Військово-цивільне співробітництво. Евакуація 200». Журналісти як тільки не показували ті шеврони, розпитували, хто ми, що ми. Але за ці роки наша команда стала вже дипломатами: вміли мовчати, оминати питання. Після того нашому куратору зателефонували з «тієї сторони» й попередили, щоб нас більше не випускали в поля — надійшла команда з Москви кинути наступного разу нас на підвал. Вочевидь, вони ідентифікували обличчя, й те, що вже кілька років Україною курсувала наша виставка «Блок-пост пам’яті», яку вороги лицемірно називають «пропагандистською».

-Хто потім їздив з місією?

-Ми підготували групу житомирських хлопців. А наша команда це — Леонід Бондар, Валентин Ващук — ми працювали у місії як волонтери. В різні часи були різні хлопці. Пам’ятаю одесита Сашу Попова, класного водія. Він був з нами під Іловайськом, працював із закритими очима, але добре працював. Я маю вручити йому нагороду за ту працю від Православної Церкви України — церковний орден, яким його нагородив предстоятель ПЦУ Епіфаній. На жаль, держава таку роботу не відзначає.

-У вас був дуже важливий проєкт з підтримки родичів загиблих військовослужбовців…

-Так. Не «дотисли» до норми поки роботу з ідентифікації загиблих та створення служби сповіщення. Річ у тому, що на трьох кладовищах у Дніпрі, Запоріжжі, Старобільську ховають не ідентифікованих загиблих. Зараз робота по ідентифікації бійців, — це місяці, а то й роки зволікань, паперів, «смикання» родичів полеглих героїв. Я вже до людей на всіх рівнях доносив інформацію, що друзі з американської сторони готові безплатно передати новітнє обладнання для визначення ДНК і витратні матеріали до нього в необхідній кількості, щоби ми могли дуже швидко віддати свій останній борг загиблим воїнам — повернути їх додому з тих безіменних кладовищ. Але справа ще не зрушила з місця.

В усіх арміях світу є «Служби сповіщення». Найкращі — у США та Ізраїлі. У МОУ — немає. Командири частин, військкомати, хто як може, так і доносять звістку до найближчих родичів загиблих. Проте — це особлива місія й ціла наука, яка потребує спеціалістів-психологів. З огляду на те, скільки ще нам попереду роботи з ідентифікації загиблих з тих трьох кладовищ, працювати доведеться багато. Нині цю місію виконує громадянське суспільство — або командири, або священники з громад. Ми також показали, як це має бути, за допомогою сюжету відомого телеканалу.

-Де нині у Києві можна відвідати ваш музей «Блок-пост пам’яті»?

-В нього немає постійного місця. Нині понад 500 експонатів перебувають в Івано-Франківську у Центрі патріотичного виховання ім. С. Бандери. Незабаром повернуться у Київ, де, завдяки щасливому випадку, Ахтем Сейтаблаєв, якого недавно призначили директором, пообіцяв надати на якийсь період залу у Кримському домі. Тим часом ми знову візьмемося за пошук місця для експозиції.

Раніше «Вечірній Київ» писав, що у столиці вшанували пам’ять загиблих під Дебальцеве героїв

У матеріалі використані фото Павла Нетьосова та Валентина Ващука

Катерина НОВОСВІТНЯ, «Вечірній Київ»