День Соборності: які місця у столиці пов’язані з визначною подією

Сьогодні, 22 січня, в Україні відзначається День Соборності. У цей день рівно 105 років тому, представники УНР та ЗУНР на Софійській площі проголосили Акт злуки.

«Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка…» — декларувалося в «Універсалі соборності», який урочисто проголосили учасники тієї історичної події.

Символічно, що ці події відбулися у річницю проголошення IV Універсалом Центральної Ради незалежності Української народної республіки.

У День Соборності України, «Вечірній Київ» згадує історичні локації нашого міста, де 105 років тому проходили доленосні для нашої країни історичні події.

СОФІЙСЬКА ПЛОЩА

Саме в цьому місці відбулися головні урочистості проголошення злуки. При вході з вулиці Володимирської на Софійську площу звели тріумфальну арку, прикрашену старовинними гербами.

Церемонія проголошення Акта злуки відбулася о 12:00, коли під час масового віче посол Західноукраїнської Народної Республіки дипломат та один з творців Акта Злуки між ЗУНР і УНР, Лонгин Цегельський зачитав і передав грамоту Національної Ради «Про об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Великою Східною Україною» голові Директорії Володимиру Винниченку.

Варто зазначити, що вибір Софійської площі для проведення головних урочистостей мало символічне значення, оскільки ще за часів Київської Русі вона була важливим суспільним центром нашого міста, де проводилися вічові збори, для вирішення державних справ.

Саме з цим місцем пов’язоно чимало знакових подій української історії: тут проголосив «Руську Правду» Ярослав Мудрий, зійшов на великокняжий престол Володимир Мономах. Також саме на Софійській площі. 2 січня 1649 року кияни вітали українського Гетьмана Богдана Хмельницького, який виїхав у місто через Золоті ворота.

«22 січня на Софійській площі не завершено акт Злуки. Там її тільки торжественно. „во всеуслишаніє міру всему“, проголошено, продекламовано. Злука була завершена вже раніше. А те, що діялося на Софійській площі 22 січня було лише урочисте, драматизоване та символічне утвердження її назовні, для уяви широких мас світу. Це було тільки небувале національне свято. І була це давнина традиції…», — згадував у своїх спогадах Лонгин Цегельський.

ВУЛИЦЯ ВОЛОДИМИРСЬКА

Після урочистого проголошення злуки на Софійській площі відбувся молебень, а потім — військовий парад під керівництвом полковника Івана Чмоли. Приймав парад полковник Євген Коновалець.

У своїх спогадах Лонгин Цегельський згадує, що широкою вулицею йшли дефілюючі колони, разом понад десять тисяч осіб.

«Першою з’явилася кіннота — придніпрянці. Коні чудові, козаки один в одного! Їхали вільно, по-козацьки, вигукуючи „Слава!“, махаючи шапками або підкидаючи їх вгору та ловлячи їх знову…Публіка вітала їх натхненно. За кіннотою полки піхоти. Лави за лавами йшли, наче швидка струя, салютували шаблями. Лава за лавами йшли, як швидка, жива ріка…Весь час, як вони проходили через площу гриміло: „Слава! Слава!“ без упину…» — пише Лонгин Цегельський.

Як і Софійська площа, вулиця Володимирська є для нашого міста символічним місцем. Вважається, що вона з’явилася ще за часів князя Володимира під час розбудови дитинця — укріпленої частини в центрі міста. На той час тут були зосереджені найважливіші релігійні та адміністративні сторуди, а також дитла князів та наближених осіб. Тому не дивно, що вулиця отримала поетичну назву тисячолітнього проспекта княжого Києва.

Зараз вона з’єднує найважливіші історичні та туристичні пам’ятки нашого міста: Софійську площу, Михайлівський золотоверхий, Андріївській узвіз, Золоті Ворота, Оперний театр, Будинок вчителя, Університет Тараса Шевченка та інші.

БУДІВЛЯ ЗЕМСЬКОЇ УПРАВИ

Також у межах урочистих заходів з нагоди проголошення Акта Злуки, з балкона Будинку Земської управи на Володимирській, 33, до присутніх звернулися з промовами Голова Директорії Володимир Винниченко та Головний Отаман Симон Петлюра.

Діячі зверталися до киян та учасників події, які йшли Володимирською вулицею, від Софійської площі до Оперного театру, де вже наступного дня мав розпочатися Трудовий конгрес.

Будівля Земської управи була збудована у 1913-1914 році за проєктом відомого архітектора Володимира Щуко на розі вулиць Володимирської та Ірининської.

На жаль, первісний задум автора, який сприрався на образ середньовічної ратуші над входом, не був реалізований.

До 1918 року в ній розміщувалася губернська земська управа — виконавчий земський орган, що складався з посадовців, що обиралися на три роки.

Чотириповерхова монументальна споруда є однією з архітектурних домінант Володимирської вулиці.

МІСЬКА ОПЕРА

Наступного дня, 23 січня 1919 року, у будівлі Оперного театру розпочався Трудовий конгрес України, який мав виконувати функцію всеукраїнського парламенту. Тоді ж Акт злуки затверджено вищим законодавчим органом України. На основі цих рішень Західноукраїнська Народна Республіка перейменовувалась у Західну область УНР (ЗО УНР). Єдиним державним гербом став тризуб замість раніше затвердженого для ЗУНР золотого лева на блакитному полотні.

У той же час злиття урядів, армій, законодавчих органів УНР та ЗУНР відклали до скликання Установчих Зборів об’єднаної України, як це й передбачалося ухвалою Української Національної Ради від 3 січня 1919 року.

На сьогодні Національна Опера України посідає одне із найважливіших місць у мистецькому та культурному житті нашого міста. Також споруда зберегла вишукану красу старовинної глядацької зали та інтер’єрів.

Збудована за проєктом Віктора Шрьотера, Міська опера відкрила свої двері для глядачів 16 (29) вересня 1901 року.

Під час визвольних змагань 1917-1921 років, у приміщенні театру часто проводилися різні з’їзди та конференції. У червні 1917 під час II військового з’їзду зі сцени опери, в її акустиці голосом Володимира Вінниченка вперше офіційно пролунає назва: Українська Народна Республіка. Саме він зачитає свіжонадрукований оригінал Першого Універсалу українського народу.

ПАЛАЦ ДИРЕКТОРІЇ (ВТРАЧЕНИЙ)

Урочистій церемонії на Софійській площі передувала офіційна зустріч за участі прем’єра УНР Володимира Чехівського та офіційних представників Галичини: Лева Бачинського та Лонгина Цегельського.

З результатами зустрічі учасники підписали Протокол та Грамоту, які скріпили волевиявлення обох сторін в об’днанні в єдину державу.

Палац Директорії, відомий також як Палац Генерал Губернатора був зведений ще у XVIII столітті на Липках, на розі вулиць Інститутської та Шовковичної.

У 1917-1920-х роках тут розташовувалися різні державні органи УНР, також цей будинок служив особистою резиденцією спочатку Гетьмана Павла Скоропадського, а потім — Симона Петлюри.

У червні 1920 року, будівля була зруйнована внаслідок вибуху, при відступі польського війська з Києва. У радянський час на місці палац облаштували сквер, який проіснував до 1934 року, поки територію не забудували будинки для радянської еліти.

ГОТЕЛЬ «КОНТИНЕНТАЛЬ»

За спогадами Лонгина Цегельського, представників делегації ЗУНР розмістили в одному з найбільш фешенебельних готелей нашого міста, який знаходився на тогочасній вулиці Миколаїіській (Архітектора Городецького).

«Розмістили нас у найкращих кімнатах найкращого готелю та гостили багатими обідами, вечерями і сніданками. З готелю до Двірця Директорії (напередодні Гетьманського, а ще раніше — царського) на Софійську площі чи до будинку Міської опери, де відбувався Трудовий конгрес, возили нас стрілецькими автомобілями…"-пише Лонгин Цегельський у своєму творі «Битва за Соборність».

Збудований у 1897 році на місці колишньої садиби професора Федора Мьорінга, неподалік Хрещатика, вважався одним з кращих готелів тогочасного Києва.

Розкішну чотириповерхову будівлю створили видатні тогочасні зодчі Георгій Шлейфер та Едуард-Фердинанд Брадтман. Також у проєкті будівництва взяв участь і сам Владислав Городецький, що працював над внутрішнім плануванням приміщень.

Фешенебельний готель мав сто номерів, великий ресторан, розкішні кабінети, більярдну, загальний салон, чотири читальні та власну кав’ярню. Також до послуг гостей був зимовий та літній сад у дворику, з фонтаном, що світиться.

На момент будівництва «Континенталь» мав одне з кращих технічних оснащень: два електричні ліфти — пасажирський та багажний, комори для зберігання багажу та дорогоцінних речей, а також влаштовано парове опалення, вентиляцію та електричне освітлення.

Номери мали власні ванні кімнати, а по всій будівлі було проведено гарячу воду.

За розкішшю інтер’єрів та високим рівнем сервісу, «Континенталь» порівнювали з кращими готелями Америки та Європи.

ЗАЛІЗНИЧНИЙ ВОКЗАЛ

Місцем зустрічі та прощанням з делегацією ЗУНР та почесними гостями традиційно стала центральна залізнична станція Києва. Проте, у 1919 році це місце мало зовсім інший вигляд, оскільки сучасна будівля вокзалу з’явилася лише у 1932 році, а до цього гостей нашого міста чекав непоказний дерев’яний барак, зведений тимчасово на місці першої київської залізничної станції.

Цю вишукану споруду з вежечками можна часто зустріти на старовинних листівках, проте вона недовго радувала киян своїми досконалими архітектурними формами.

На початку ХХ століття вона постраждала внаслідок пожежі, і у 1910-х була демонтована. Міська влада демонструвала містянам яскраві проєкти від кращих зодчих, які не були втілені.

Тому, у січні 1919 року, делегацію ЗУНР неабияк шокував тимчасовий дерев’яний барак на місці головного міського вокзалу.

«Київ прекрасне місто, а по Львові (тим більше по Станиславові!) виглядає справді як столиця. Але вїзд до Києва (із заходу) фатальний. Річ у тому, що залізничий двірець південно-західніх шляхів (з Бродів, Волочиськ чи з Одеси) погорів ще на кільканадцять років до світової війни і його чомусь не відбудовано Поставлено натомість тимчасові деревяні шопи. На кожного приїзжого цей двірець — брудний, незугарний, занедбаний, робив сумне враження…» — писав Лонгин Цегельський у своїх спогадах.

Він також стверджував, що побоювався за враження, яке оцей вїзд до Києва зробить на делеґатів Галичан, тож заздалегідь попередив їх про це.

«Перші враження лишаються та впливають на вироблення осуду і образу. Тому я подорозі до Києва приготовляв делеґатів на ці враження… Російська влада з розмислом держала цей нелад, кацапів-звощиків і т. д., щоб принизити Київ у прирівнянні до Москви. Як ми отже заїхали перед деревяні шопи, звані „вокзалом“ (двірцем), мої делеґати не були розчаровані. Вони вже знали цю мізерію з моїх слів. Та все таки не могли здержатись від порівнювання цих деревяних буд з прекрасним, величавим двірцем у Львові…» — згадує Лонгин Цегельський.

За його словами, уся ця неприємна історія вмить змабувалася, коли делегація приїхала у центр Києва. Вони були зачаровані містом, його храмами, Печерською Лаврою, музеями, театрами, Хрещатиком, видами Дніпра.

«Це було наче в казці… Київ, оцей славний. старий, справді золотоверхий, святий, про який вони стільки наслухалися та начиталися, полонив їх… Чари Києва- матері всіх міст українських, символу всієї україни — були надзвичайні», — згадує Лонгин Цегельський.

Ця історична подорож назавжди залишила слід в розумі, серці та свідомості гостей. Бо до Києва приїхали галичани, а назад додому усі поверталися українцями.

До теми: На Софійському майдані у Києві 105 років тому зібралися близько 100 тисяч людей. ФОТО.

«Особлива атмосфера піднесення та свята: яким був день об’єднання УНР та ЗУНР».

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»