На сьогодні у нас травмоване майже все населення України, — київська психологиня

У березні столичні психологи, які залишились у місті, об’єдналися у волонтерський проєкт «Перша психологічна допомога жінкам і дівчатам Києва» для підтримки киян та біженців, які ховалися в укриттях метрополітену.

Координацію проєкту забезпечило Управління з питань ґендерної рівності КМДА за підтримки міжнародної структури ООН Жінки. До групи увійшли психологи Київського центру соціальних служб, Міського центру дитини, психологи-консультанти Української спілки психотерапевтів, Інституту соціальної і політичної психології, Інституту психології ім. Г.С.Костюка, військові психологи та інші.

Зокрема, учасницею проєкту стала фахова психологиня, психотерапевтка, членкиня Української Асоціації організаційних психологів та психологів праці Наталія Клименко. Вона разом з колегами допомагала киянам, які переховувалися у метрополітені під час активних обстрілів, проводила тренінги для працівників кризової інфраструктури міста, а зараз працює з переселенцями із Маріуполя у столичному хабі «ЯМаріуполь».

Пані Наталія розповіла «Вечірньому Києву» про першу психологічну допомогу, про переживання, якими діляться киянки і переселенці на консультаціях, а також, чому тільки підготовлені фахівці спроможні витримати психоемоційне навантаження під час війни.

— Пані Наталю, з чого почалася Ваша участь у проєкті з надання психологічної допомоги?

— Ще у березні, під час постійних обстрілів cтолиці, я приєдналася до проєкту «Перша психологічна допомога жінкам і дівчатам Києва». Завдяки цій ініціативі психологи, які залишились у столиці, змогли допомогти населенню, адже формат онлайн не завжди був доступний.

Спочатку проєкт орієнтувався на людей, які переховувались від ракет у метрополітені. Наші фахівці допомагали дітям, дорослим, волонтерам і навіть працівникам метро. Коли ж місто треба було запускати, постала потреба повернути цих людей з підземки на поверхню, щоб вони змогли знову повноцінно функціонувати.

Наступним етапом стала допомога жінкам, які працюють на підприємствах критичної інфраструктури. Наша команда — це близько 25-ти фахівців — займалася кожним районом. Ми проводили тренінги із першої психологічної допомоги та розповідали про техніки з саморегуляції.

— Розкажіть більше про групові консультації для працівниць на підприємствах критичної інфраструктури. Чого Ваша команда їх навчала?

— Ми організовували тренінги із першої психологічної допомоги та самодопомоги для працівників соціальних служб, вчили надавати першу психологічну допомогу собі, своїм близьким і колегам. Ці жінки працювали і працюють у Києві, під бомбардуваннями, а деякі були в окупації в області. Попри те, що вони на своїх робочих місцях, тривожність і розлади сну нікуди не ділися.

Крім того, всі соціальні фахівці працюють із внутрішньо переміщеними особами і їм треба знати, як поводитись із людьми, які виїхали з окупації, пережили обстріли, втратили близьких, знаходяться на межі нервового зриву.

Ми з колегами надавали комплекс фізичних і дихальних практик. Якщо коротко, то вчили, як тримати себе в ресурсі, щоб допомагати іншим.

— З ким саме із сфери критичної інфраструктури Ви проводили тренінги? Що їх найбільше хвилювало?

— У першу чергу, це працівниці соціальної сфери, які часто є мамами. Їхні діти або залишилися з ними у Києві, або виїхали з родичами на захід України та за кордон. Через це жінки постійно хвилюються, чи правильно вони вчинили, залишивши дітей у місті або відпустивши їх. І попри розлади сну рівно о 9-тій ранку вони завжди на роботі, допомагають людям, що опинилися у скруті, розносять продукти, засоби гігієни, доглядають за літніми немічними людьми.

Ми працювали з медикам які орієнтовані на допомогу іншим, але самі потребують підтримки, адже живуть у Києві та потерпають від навколишніх тривог. Щодня їм доводиться приймати пацієнтів — киян і ВПО, людей у складних психоемоційних станах. Саме тому медики просили більше практики комунікації з пацієнтами, які мають ознаки психотравми.

Психологи проєкту також допомагали зміцнити стресостійкість жінкам, що працюють у поліції охорони, операторкам Контактного центру міста Києва 15-51, які щодня приймають сотні дзвінків киян, переселенців і допомагають їм розв’язувати безліч різноманітних проблем.

Проводили тренінги і з працівницями Центру комплексної реабілітації для людей із інвалідністю. Адже серед переселенців, які приїхали до столиці, були й люди з особливими потребами. У Центрі такий насичений графік, що було складно знайти час на тренінги для персоналу. Фотополювання, фітотерапія, віртуальні подорожі Україною — і все це під гул сирен, що теж впливає на самопочуття працівників.

— Чи всі психологи можуть надавати першу психологічну допомогу?

— Теоретично — так, можуть. Але, якщо дивитися на це практично, психолог повинен бути сам стійким в умовах війни. Адже він теж живе серед вибухів, стресових новин і постійних повітряних тривог — все це позначається на психіці. Тому йому потрібно вміти відновлювати власний ресурс.

Також цей фахівець має пройти тренінг з першої психологічної допомоги та отримати сертифікат. Адже раніше психологів не навчали надавати її в умовах війни. Оскільки всі міста України зіткнулися із військовою ситуацією, кожен психолог повинен володіти навичками першої психологічної допомоги. Без такої перекваліфікації працювати буде майже неможливо.

— А які навчання для надання допомоги проходили Ви?

— Я 22 роки працюю в психотерапії, але у мене, як і у інших, ніколи не було практики роботи безпосередньо під час війни. Від самого початку проєкту наша команда потужних фахівців — кандидатів і докторів наук, людей з великим стажем роботи — щовівторка зустрічалася в «Vcentri Hub».

Там проводилися тренінги по роботі з психологічними травмами, панічними атаками та посттравматичним стресовим розладом. Кураторка нашого проєкту Тетяна Гузенко організувала системне навчання, залучила фахівців Інституту психології здоров’я, викладачів столичних вишів. Цілий тиждень ми безкоштовно навчалися у тренерів із Латвії, які приїхали до Києва за кошти, зібрані волонтерами.

Заступниця голови КМДА Марина Хонда приходила до нас кілька разів і забезпечила можливість пройти тренінги американських фахівців.

— А як зрештою Ви приєдналися до хабу «ЯМаріуполь»?

— Наскільки мені відомо, до Києва прибули 13 тисяч маріупольців. Мерія організувала адміністративний центр для їхніх потреб та комунікації на вулиці Антоновича, З9. Був шалений наплив постраждалих, і тоді Марина Хонда звернулася до нас з проханням допомогти їх психологу, що тут працювала і взяла на себе увесь потік людського горя. Наші координатори звернулися за допомогою в Український Жіночий Фонд, який надав гранти швидкого реагування, і ми почали щоденний прийом людей.

Психологи Галина Бевз, Тетяна Артеменко, Світлана Квашенко, Інна Кузнєцова, Марина Максименко, Яна Горбунова, Руслана Тимофєєва приймали жінок з дітьми, жінок з інвалідністю, літніх жінок і чоловіків, деякі родини записувалися по кілька разів. Багато психологів працювали вже після своєї основної роботи, бо навантаження було великим: на одного фахівця щодня була черга із 15 людей із жахливими історіями.

І часто людина йде до психолога або зараз, або вже ніколи. А якщо первинна допомога не надана і травма не опрацьована, то через деякий час може настати посттравматичний синдром.

— Яка ситуація із навантаженням на психологів хабу зараз?

— Наразі воно стало меншим, бо майже всі люди, які хотіли і могли, вже виїхали з Маріуполя. Крім того, у хабі додався груповий психолог. Люди йдуть до нього, як правило, після серії консультацій із індивідуальним психологом.

Фахівець нашого проєкту Надія Копаниця працює з маріупольцями у просторі «Vcentri Hub» на вулиці Володимирській і проводить міні-лекції, арт-терапії, фасилітацію, барабанну терапію. Тож ми знайшли можливість трохи розвантажити хаб «ЯМаріуполь».

— Чи є різниця у підході до занять із внутрішньо переміщеними особами та киянами на підприємствах?

— Так, різниця є і значна. З переселенцями працює індивідуальний підхід: треба обов’язково обговорити історію людини, як вона добиралася до Києва, які залишились проблеми. А на підприємстві підхід буде колективний — ми дивимося на людей у контексті організації.

До того ж, у груповій атмосфері відбувається зближення серед колег. Люди розуміють, що не в них одних, приміром, є розлад сну і про це можна говорити відверто. Розуміння, що всі присутні мають свої тяжкі історії, дуже згуртовує колектив.

— Що найбільше хвилює переселенців, з якими Ви спілкувалися?

— Маріупольці пережили жахи, коли на їхніх очах загинуло багато людей. Вони ж залишились живі, тому стверджують, що у них все більш-менш добре. Це сильні люди. Але вони багато плачуть, що насправді добре: на початку війни вони «заморозились», а зараз починають «відтавати».

Непокоять переселенців із Маріуполя переважно економічні страхи: що вони не знайдуть у Києві роботу, не зможуть собі дозволити знімати квартиру, якщо доведеться виїхати з того місця, де їх прихистили. Їм незручно, як вони кажуть, «сидіти на голові» у киян, у яких вони тимчасово мешкають.

Маріупольцям складно перелаштуватись, адже вдома вони здебільшого мали великі зарплати, по декілька квартир та чудові умови життя. І все це втратили.

— Чи були історії, які Вас здивували або найбільше запам’яталися?

— Кожна історія про втрати рідних, друзів, домівок, роботи, сенсів життя. Вони часто задають питання: «Як наші бабусі витримали все це у 1943 році, коли німці перетворили Маріуполь на велике кладовище»? Майже всі плачуть, майже всі запитують, як жити далі.

А ще я помітила, що переселенці з Маріуполя дуже переймаються долею тварин. Часто зі сльозами на очах розповідали, що не змогли вивести із собою котів. Одна жінка згадувала, як складно було під обстрілами знайти ветеринарів для її старенької кицьки. Коли пішло накриття градами, то вона змогла довести тваринку лише до Бердянська і там залишити. А був випадок, коли людям вдалося виїхати з міста лише через росію, потім через Прибалтику, Німеччину, Польщу, захід України вони добралися до Києва. Звичайно, в таку подорож неможливо було взяти кота.

Ще згадують, як розбомбили міський зоопарк, як папуги сиділи на деревах, дикобрази, ведмеді та лев ходили центром міста. Вони не мали, чим харчувались, постійно вили, і маріупольці це чули. Потім військові з ДНР цих тварин застрелили…

— Як загалом Ви оцінюєте ставлення українців до консультацій із психологом?

— Культура звернення до психологів у нашій країні була і залишається низькою. Але із позитивного можу відзначити, що всі переселенці, з якими я спілкувалась, раніше у психологів не були, але вони розуміють, що до психолога прийти потрібно. Це вже перші кроки.

На сьогодні у нас травмоване майже все населення України, у більшій або меншій мірі. Всі проблеми, які ховалися всередині, виходять назовні через стрес. На мою думку, після війни у нас культура звернення до психологів значно розшириться.

***

Гуманітарна робота стає найважливішим фактором для нормального життя українців у час війни. Тому нагадаємо, як у міському просторі «Vcentri Hub» проходив цикл навчань, під час яких відомі психотерапевти-практики надавали нові знання і навчики для соціальних робітників і психологів Києва.

Ольга КОСОВА, «Вечірній Київ»