Тактика випаленої землі: як радянські війська перетворили центр Києва на руїни у 1941 році

85 років тому Київ зазнав нищівного удару, якого не очікував навіть від найлютішого ворога. Відступаючи на схід, радянські війська залишили по собі справжню пастку для містян, замінувавши житлові квартали та адміністративні будівлі центру столиці УРСР.

Влітку 1941 року, зіткнувшись із неминучістю здачі міста, радянське військово-політичне керівництво ухвалило безпрецедентне рішення про масове знищення інфраструктури та житлової забудови в центрі Києва. Напередодні відступу саперні підрозділи заклали радіокеровані фугаси (зокрема прилади типу Ф-10) й потужні заряди вибухівки у сотні будівель центральної частини Києва, перетворивши цілі квартали на уповільнені мінні поля.

Мінували навіть ключові будівлі, де розміщувалися органи управління та інфраструктура: раднарком, Верховну Раду, ЦК КП (б)У, штаб КОВО на вулиці Банковій, 11, НКВС на Володимирській, 33, а також електростанцію, міський водогін, залізничні вузли та мости через Дніпро.

Історики зазначають, що німецька розвідка мала певну інформацію про замінування, проте ніхто з окупаційного командування не очікував руйнувань такого масштабу.

24 вересня, на п’ятий день окупації міста, о 16:00 раптово вибухнула будівля на розі Хрещатика та Прорізної, де знаходився магазин «Дитячий світ». Це був великий прибутковий будинок з наріжним шпилем, збудований за проєктом видатного зодчого Владислава Городецького, який кияни називали Будинком Лицаря.

У перші дні окупації там розмістилася німецька комендатура. За спогадами тогочасних киян, у момент вибуху на вулиці стояла черга людей, які здавали радіоприймачі, черга була і біля сусіднього будинку — готелю «Спартак», де кияни стояли на реєстрацію. За мить він також був зруйнований вщент вибуховим пристроєм.

За кілька хвилин злетів у повітря будинок на Хрещатику, 25 та інші будівлі вулиці. Загальна кількість вибухів, за свідченнями очевидців, сягала 16.

Відомий дослідник Кирило Третяк у своєму інтерв’ю «Вечірньому Києву» згадував, згадував, що протягом 24–29 вересня центр перетворився на суцільне пекло.

«Вибухи лунали у різних частинах Хрещатика, полум’я почало підійматися вгору по вулиці Прорізній… Найбільш жахливим у цій ситуації було те, що ніхто не знав, який будинок може вибухнути наступним. Людей охопила абсолютна паніка, вони не знали куди бігти, і де сховатися від цього пекла у безпечне місце… Це зараз ми знаємо, що усе обмежилося лише центральною та прилеглими вулицями. Кияни розгублено бігли у напрямку Думи, але вибухи їх наздогнали й на розі сучасної вулиці Городецького…», — розповів пан Кирило.

Тисячі людей, яким пощастило врятуватися, залишилися просто неба, знаходячи притулок у парку Шевченка та на Володимирській гірці. Оскільки більшовики зруйнували водогін, загасити масштабну пожежу було неможливо — вогонь кілька днів знищував будинок за будинком.

На щастя, частину вибухівки, закладену в знакових об’єктах центральної частини міста, німецькій саперній владі вдалося знешкодити.

Лише з Будинку вчителя на Володимирській, 57 (тодішнього Музею Леніна) німецькими саперами були виявлені та вилучені близько трьох тон тротилу разом із понад 50 радіокерованими пристроями. Леонтій Форостівський у своїй книзі згадував, як ці вибухові речовини кілька днів стояли просто на пішоході під час розмінування, а кияни масово оглядали цей «гостинець», що залишив їм більшовицький окупант. Вибухівку також виявили та вийняли з будівель Оперного театру та Держбанку на Інститутській.

21 жовтня 1941 року газета «Українське слово» описала катастрофічні наслідки підриву історичного центру Києва:

«Горіла найкраща частина стародавньої столиці України. Цілком зруйновані та спалені Хрещатик, Миколаївська (Архітектора Городецького), Мерингівська (Марії Заньковецької), Ольгинська вулиці, частина Інститутської, Лютеранської, Прорізної, Пушкінської, Фундуклеївської (Богдана Хмельницького) та Думської площі (Майдану Незалежності). Усього понад 200 великих житлових та адміністративних будівель були зруйновані вибухами та спалені».

Офіційні оцінки 1944 року після звільнення міста уточнили масштаби цих руйнувань: вибухи та пожежі пошкодили 9 кварталів міської забудови загальною площею 62 га (40 із них зазнали повних руйнувань).

Загальна кількість пошкоджених та зруйнованих будинків становила 324, серед яких п’ять кінотеатрів, два театри, цирк, центральний поштамт, консерваторія, п’ять найкращих готелів, два пасажі, бібліотеки, магазини, школа, будинки вчених та архітекторів. Наприклад, у Київській консерваторії згорів унікальний орган та близько 200 роялів і піаніно.

Мовчазним свідком тієї жахливої пожежі і досі залишаються опалені маскарони над вікнами будинку Банку зовнішньої торгівлі на Хрещатику, 32 (нині — Департамент містобудування та архітектури КМДА). Тоді від дії пекельного полум’я розплавилося каміння, проте сама будівля вціліла та невдовзі була відновлена.

Деякі дослідники припускають, що збереження подібних споруд стало можливим завдяки тому, що вони зводилися за досконалішими протипожежними технологіями, на відміну від звичайної житлової забудови з її дерев’яними перекриттями й перегородками. Саме завдяки цьому на Хрещатику дивом уціліла низка дореволюційних банківських, комерційних та адміністративних будівель, які пережили Другу світову війну.

Тим часом руйнування центру міста обернулося катастрофою для людей. Для німецької окупаційної влади масштабний диверсійний акт став цинічним приводом для початку масових репресій. Лише протягом двох днів, 29 та 30 вересня 1941 року, у Бабиному Яру розстріляли майже 34 тисячі євреїв Києва.

Усього за 778 днів окупації з 400 000 мешканців, які залишилися в місті, близько 100 000 були страчені, а ще стільки ж молоді вивезли на примусові роботи до Німеччини. На час визволення Києва 6 листопада 1943 року в місті вціліла лише п’ята частина довоєнного населення — приблизно 180 000 осіб.

Точну кількість цивільних жертв, які загинули безпосередньо від вибухів та пожежі на Хрещатику та прилеглих вулицях, встановити досі не вдалося.

Чому про це важливо згадувати сьогодні?

Ці події 85-річної давнини разюче нагадують нинішню війну. Тодішній тоталітарний режим не зважав ані на власні міста, ані на життя цивільних людей, перетворюючи все навколо на руїни заради військових і політичних цілей.

Сьогодні кремлівська агресія діє за тими ж самими лекалами: методично знищує українські міста, б’є по цивільній інфраструктурі та байдуже ставиться до людських доль. Тоді радянська влада залишила замінований Київ, а сьогодні російські окупанти стирають українські населені пункти з лиця землі ракетами та дронами.

Масштаби і зброя змінилися, але кривавий почерк агресора залишився абсолютно незмінним.

Нагадаємо, Хрещатик, який ми не знаємо: втрачені перлини архітектури головної вулиці столиці.

До теми: За берлінським часом: як жили кияни у роки німецької окупації.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»