Архітектурні фантоми як дзеркало міста: розмова з дослідником Києва Кирилом Третяком

Цьогоріч відомий історик та дослідник архітектурної спадщини столиці Кирило Третяк презентував дві нові книги — «Фантоми історичних ансамблів Києва» та «Уламки Києва». У них він документує зруйновані й забуті пам’ятки, повертаючи їх у культурний простір міста.

«Вечірній Київ» поспілкувався з автором про те, чому кожна втрата є важливою для нашої пам’яті та як фантоми минулого формують сучасний Київ.

— Пане Кириле, нещодавно побачили світ дві ваші нові книги, присвячені втраченим архітектурним пам’яткам Києва. Розкажіть, будь ласка, як виникла ідея цих обох книг?

— Ідея цих двох книг виникла як продовження моїх багаторічних досліджень київської архітектурної спадщини. Ще зі шкільних і студентських років, я займаюся дослідженням історико-культурної спадщини Києва, особливо тих пам’яток, які були втрачені. Це завжди було моєю внутрішньою потребою — фіксувати те, що місто втратило, щоб залишити пам’ять для наступних поколінь.

Коли ми працювали над попередньою книгою «Фантоми історичних ансамблів Києва. Зруйновані, відновлені і призабуті пам’ятки», я постійно знаходив нові матеріали, які вже не можна було включити до видання. Це викликало відчуття, що потрібно продовжувати роботу й створити нову книгу, яка б охопила ще більше об’єктів. Адже кожен новий архівний документ, кожна фотографія чи спогад відкривали переді мною цілий пласт історії, який не можна було залишити поза увагою.

— Чому саме «фантоми історичних ансамблів» — що для вас означає це слово в контексті київської архітектури?

— Я свідомо використав слово «фантоми”у назві книги, бо воно найточніше передає відчуття присутності того, чого вже немає. У контексті київської архітектури фантоми — це образи зруйнованих ансамблів, які продовжують жити у пам’яті міста, у свідомості людей, у старих фотографіях та архівних кресленнях. Вони немовби переслідують нас, нагадують про втрати, але водночас формують наше уявлення про Київ як багатошарове місто.

Коли я йду вулицями Києва, я бачу не лише сучасні будівлі, а й ті, що стояли тут колись. Це подвійне бачення: реальність сьогодення і фантоми минулого. Вони створюють особливий рельєф міста, який не можна стерти з пам’яті. Саме тому я хотів, щоб у назві книги було слово, яке передає цю невидиму, але відчутну присутність.

Я не хочу вірити, що вони втрачені назавжди. Адже саме ці споруди створювали історичний рельєф Києва, його неповторний образ. Тому «фантоми» — це не просто привиди минулого, а нагадування про те, що ми маємо берегти й відновлювати нашу спадщину.

— Як ви обирали об’єкти для книги — за історичною значущістю, емоційним резонансом чи доступністю джерел?

— Я намагався підійти до вибору об’єктів максимально широко. У мене був, можна сказати, максималістський підхід — хотів включити якомога більше пам’яток, щоб створити цілісну картину втрат і збережених уламків Києва. Саме тому й з’явилася друга книжка «Уламки Києва»: під час роботи над «Фантомами», оскільки моїм головним бажанням було— зафіксувати пам’ять. Пройдуть роки, зміняться покоління, але потрібно, щоб залишалася інформація про те, що було, що є і що втрачено. Звичайно, описати абсолютно все неможливо, багато об’єктів залишилися поза увагою навіть після другої книги. Але я намагався дати інформацію про ті споруди, які мали архітектурну й історичну цінність, навіть якщо вони здавалися непомітними на перший погляд, але відігравали важливу роль у формуванні історичної забудови.

— Чи виникали труднощі з документуванням пам’яток, які майже зникли з колективної пам’яті?

— Це справді величезна проблема для багатьох дослідників. Я намагався, щоб і «Фантоми», і «Уламки Києва» були добре проілюстровані, щоб кожен об’єкт мав зображення. Майже це вдалося, але є пам’ятки, щодо яких немає жодних ілюстрацій — ані фотографій, ані малюнків, ані креслень. Ми знаємо, що вони існували, маємо приблизні відомості про їхній вигляд та історію, але конкретних візуальних матеріалів не залишилося.

Навіть працюючи в архівах, не завжди можна знайти потрібні документи, адже Київ пережив буремні періоди, коли багато матеріалів було втрачено чи знищено. Є навіть будинки, які збереглися донині, але вони не атрибутовані — невідомо, хто і коли їх збудував. Це проблема, над якою історики й краєзнавці працюють і сьогодні.

Добре, що зараз відкриті архіви, бібліотеки, а також є доступ до великої кількості матеріалів у мережі. Але головне правило для дослідника — завжди верифікувати інформацію, адже в інтернеті багато даних, які не можна вважати достовірними.

— Які пам’ятки стали для вас особистими втратами або відкриттями під час роботи над виданням?

— Для мене особисто найбільш болючими втратами стали ті будинки, які пов’язані з моїми дитячими спогадами. Це споруди на вулиці Саксаганського та Паньківській, де я жив у 1980‑х роках. Я добре пам’ятаю їхній вигляд, атмосферу, і тому їхнє зникнення сприймаю дуже близько.

Але якщо говорити про відкриття під час роботи над книгою, то найбільше мене вразила Контрактова площа. Це найдавніша площа Києва, яка втратила унікальні ансамблі — Богоявленський собор братського монастиря, Київську ратушу. Саме ці пам’ятки показували європейський шлях розвитку нашого міста. Їхнє відновлення могло б стати символом спадковості й незламності Києва.

— Чи є в Києві місця, які зникли фізично, але залишилися в міській пам’яті?

-Так, дійсно, у Києві є чимало місць залишилися лише у спогадах киян, у старих фотографіях та архівних документах. Це своєрідні фантоми міста, які продовжують існувати у свідомості навіть тоді, коли їхні матеріальні форми давно стерті з карти.

Наприклад, Контрактова площа. Вона втратила свій унікальний ансамбль — Богоявленський собор братського монастиря, Київську ратушу, церкву Петр і Павла та інші споруди, що формували європейське обличчя Подолу. Фізично їх немає, але в пам’яті міста вони залишаються символами давньої адміністративної та духовної традиції.

Інший приклад — Микільський собор на Печерську, зруйнований у 1930‑х роках. Для багатьох поколінь він був важливою домінантою міського ландшафту, і навіть сьогодні його образ живе у фотографіях, у спогадах старших киян, у дослідженнях істориків.

Є й цілі райони, які зникли фізично, але залишилися у пам’яті міста — Деміївка, Пріорка, Коронівка, старий Святошин. Вони були переплановані, забудовані новими масивами, але їхні назви й образи живуть у культурній пам’яті киян.

— Яку пам’ятку ви б повернули на мапу Києва, якби могли — і чому саме її?

— Важко вибрати щось одне, але, думаю, що у першу чергу це був би будинок Київського магістрату на Контрактовій площі. Для мене він символізує не лише архітектурну красу, а й політичну та культурну спадковість нашого міста. Це був знак магдебурзького права, демократичності, європейського вибору Києва. Його відновлення стало б потужним символом незламності й тяглості наших традицій.

Другою моєю палкою мрією є відновлення унікального ансамблю Братського монастиря на Контрактовій площі з Богоявленським собором і дзвіницею. Це унікальний приклад українського бароко з європейськими рисами, який вважався окрасою київського Подолу. Його відновлення повернуло б Києву одну з найважливіших духовних і архітектурних домінант.

Не менш важливим для мене є й будинок архітектора Павла Альошина на Софійській площі, зруйнований у ІІ світову війну. Згодом його не стали відновлювати, хоча сам автор будівлі ще був живий н той час і допомагав відновлювати знакові пам’ятки української столиці, зокрема і Червоний корпус Університету Тараса Шевченка.

Вже у повоєнний час на місці будинку Альошина звели невиразну радянську багатоповерхівку, нівелювавши той факт, що ця самобутня пам’ятка була своєрідним містком між ансамблями Софійського та Михайлівського соборів, підкреслюючи їхню гармонію. Його втрата — це деградація історичного середовища нашого міста, яку, на мою думку, можна і треба виправити.

А якщо говорити про більш локальні приклади, то я б дуже хотів бачити відновленою Стрітенську церкву на Львівській площі. На перший погляд, це була невеличка і типова парафіяльна святиня, зведена за проєктом Володимира Ніколаєва, але її значення для міського середовища було набагато більшим, ніж може здатися на перший погляд. Вона стояла на розі Великої Житомирської та Стрітенської вулиць і фактично замикала перспективу, створюючи гармонійний архітектурний акцент у цьому кварталі. Її силует додавав ансамблю завершеності, а сама церква була важливим орієнтиром для мешканців і гостей міста.

Її відсутність відчувається й сьогодні. Коли проходиш цим місцем, виникає відчуття архітектурної порожнечі — ніби бракує елемента, який мав би логічно завершувати міський простір. Це приклад того, як навіть невелика споруда може формувати атмосферу цілого району.

— Як ви ставитеся до ідеї «нової історичності» — коли сучасні будівлі намагаються імітувати старі?

— Я ставлюся до цього явища досить толерантно, але з певними застереженнями. Архітектура — це живий організм, вона завжди переосмислює минуле. У XIX столітті панував історизм, і саме він формував обличчя Києва, поєднавши різні стилі та традиції. Тому використання історичних мотивів у сучасному будівництві я не відкидаю. Це може бути українське бароко, класицизм чи інші стилістичні елементи — головне, щоб це робилося професійно, зі смаком і на високому рівні.

Водночас я категорично проти кітчу. Коли намагаються здивувати, але виходить аляповато й недоречно, це шкодить середовищу. Архітектура має бути доречною до свого контексту, а не перетворюватися на декоративну декорацію.

Отже, «нова історичність» може бути виправданою, якщо вона не є механічним копіюванням, а творчим осмисленням традицій. Вона має продовжувати дух старої архітектури, а не підміняти його дешевою імітацією.

— Чи є приклади, коли місто змогло зберегти щось важливе всупереч обставинам?

— Мені здається, що весь Київ зберігся всупереч, а не завдяки. Історія міста — це постійні буревії, які проходили над ним упродовж століть, особливо у ХХ столітті. Війни, пожежі, радянські перебудови, нищення храмів і цілих кварталів — усе це мало б стерти Київ із лиця землі. Але він вистояв.

Прикладів збереження всупереч обставинам дуже багато. Софійський собор — його могли зруйнувати у 1930‑х, але він залишився, і сьогодні ми маємо одну з найцінніших пам’яток світового значення. Те саме можна сказати про Києво-Печерську лавру, яка пережила і війни, і радянську владу, і численні загрози. Михайлівський Золотоверхий собор — його знищили, але всупереч усім планам він був відбудований у 1990‑х і повернув Києву одну з головних духовних домінант.

Є й менш відомі приклади. Деякі старі будинки на Подолі чи Лук’янівці дивом уникнули знесення під час радянських перепланувань. Вони залишилися як вкраплення історичної забудови серед нових масивів і сьогодні нагадують про те, яким був Київ сто років тому.

Отже, Київ — це місто, яке живе всупереч. І саме ця здатність зберігати своє обличчя навіть у найважчі часи робить його унікальним. Наше завдання — продовжувати цю традицію, щоб наступні покоління мали змогу бачити не лише новобудови, а й справжні свідчення історії.

— Як би ви хотіли, щоб Київ виглядав через 50 років — з огляду на пам’ять, втрати і можливості, про які йдеться у вашій книзі?

— Я мрію побачити Київ містом, яке зуміло поєднати сучасність із глибокою повагою до власної історії. Це має бути не просто мегаполіс із новобудовами, а простір, де минуле і майбутнє гармонійно співіснують.

Уявляю Київ таким, де б збереглися та були відновлені ключові історичні ансамблі — ті самі фантоми, які сьогодні існують лише у пам’яті. Щоб Контрактова площа знову стала справжнім історичним центром, щоб відновлені храми й будівлі повернули Києву його неповторний силует. Водночас я бачу Київ сучасним, з якісною архітектурою, яка не копіює минуле, а творчо його переосмислює.

Через 50 років Київ має бути містом, де кожен район зберігає свою ідентичність, де старі будинки не є випадковими вкрапленнями серед безликих масивів, а формують цілі ансамблі. Я хотів би, щоб ми навчилися цінувати навіть невеликі споруди, які створюють атмосферу, і щоб вони не зникали під натиском утилітарного мислення.

Найголовніше — щоб Київ залишився містом пам’яті. Бо без пам’яті ми втрачаємо зв’язок із власною історією, а отже й із майбутнім. Якщо ми збережемо спадщину, то через 50 років Київ буде не лише сучасною столицею, а й містом, яке гордо демонструє свою багатошарову історію світу.

Нагадаємо про Хрещатик 1913 року — прогулянка вулицею, яку ми не знаємо.

До теми: Втрачені пам’ятки Києва, краса яких вражає дотепер.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»