Володимирський собор і його куратор: 180 років від народження Адріана Прахова

Сьогодні, 16 березня, виповнюється 180 років від дня народження Адріана Прахова (1846–1916) — видатного історика мистецтва, археолога й критика, який залишив глибокий слід у культурному житті Києва та всієї України.

У 1880‑х роках Прахов досліджував мозаїки Софійського собору, фрески Кирилівської церкви, пам’ятки Чернігова та Володимира‑Волинського. Він відкрив і скопіював фрески Михайлівського Золотоверхого монастиря, а також керував реставрацією Кирилівської церкви, де запросив геніального Михайла Врубеля для створення нових розписів святині. Але головним його проєктом стало художнє оздоблення Володимирського собору — одного з найбільш градіозних архітектурних проєктів кінця ХІХ століття.

У день пам’яті видатного діяча «Вечірній Київ» згадує історію спорудження та оздоблення святині, що стала однією з найважливіших культурних подій свого часу.

СПОРУДЖЕННЯ ХРАМУ: ВІД ДАЛЕКОГО ЗАДУМУ ДО ОСВЯЧЕННЯ

Ідея спорудження собору виникла у 1852 році, коли митрополит Філарет запропонував вшанувати 900‑річчя Хрещення Русі не лише пам’ятником князю Володимиру, а й величним храмом. Пожертви надходили з усієї імперії — від царської родини, дворянства, купців і простих вірян, і вже за кілька років було зібрано значну суму.

Урочисті закладини відбулися 15 липня 1862 року, проте шлях до завершення будівництва виявився непростим: через недоброякісні матеріали та хибні розрахунки склепіння й арки почали тріскатися, і роботи неодноразово зупинялися.

Варто згадати, що змінювалися і самі проєкти, і зодчі, які керували будівництвом: від грандіозного задуму Івана Штрома з п’ятнадцятьма куполами до більш стриманих варіантів Павла Спарро та Олександра Беретті. Кожен із них намагався знайти баланс між величчю і реалістичністю кошторису, але труднощі з матеріалами та розрахунками знову й знову зупиняли роботи.

Лише архітектор Володимир Ніколаєв зумів довести справу до кінця, і після десятиліть наполегливих зусиль у 1896 році храм нарешті був освячений у присутності імператорського подружжя та численних гостей, ставши не лише архітектурною перлиною Києва, а й символом духовної пам’яті та мистецької величі доби.

КОМАНДА ГЕНІЇВ: ХУДОЖНЄ КЕРІВНИЦТВО ПРОФЕСОРА АДРІАНА ПРАХОВА

У 1885 році Адріана Прахова призначили керівником художнього оздоблення Володимирського собору. Як мистецтвознавець і археолог, він бачив у новому храмі не просто архітектурну споруду, а можливість створити грандіозний синтез давньоруської сакральної традиції та сучасного мистецтва.

Саме професор Прахов запросив до роботи найвидатніших майстрів свого часу — Віктора Васнецова, Михайла Нестерова, Михайла Врубеля, Вільгельма Котарбінського, Павла Свєдомського, а також українських художників Миколу Пимоненка, Сергія Костенка й Віктора Замирайла та інших. Усього куратор не лише кординував роботу близько сотні митців, але й сам активно долучився до створення художньої програми: розробляв ескізи для мармурових і бронзових елементів, створював орнаменти, дбав про цілісність і гармонію всього ансамблю.

Завдяки його керівництву Володимирський собор отримав унікальний інтер’єр, де біблійні сюжети поєдналися з історичними образами та сучасними на той час художніми стилями.

За спогадами сучасників, Прахов уважно стежив за тим, щоб кожен художник реалізував свій талант, але водночас підпорядковувався загальній концепції. Віктор Васнецов створив грандіозні сцени «Хрещення киян», «Страшний суд», «Євхаристія»; Михайло Нестеров — «Різдво» та «Воскресіння»; Вільгельм Котарбінський і Павло Свєдомський — «Таємну вечерю», «Суд Пілата», «Розп’яття».

ВІКТОР ВАСНЕЦОВ ТА ЦЕНТРАЛЬНИЙ ОБРАЗ БОГОРОДИЦІ

Центральним образом Володимирського собору стала Богородиця з Дитям — саме навколо нього вибудовувалася вся художня програма храму. Васнецов прагнув створити не лише канонічний іконографічний образ, а й живу, близьку людям постать, яка поєднує велич і материнську ніжність.

У його композиції Богородиця постає у повний зріст, тримаючи на руках Христа‑Дитя, що благословляє світ. Її обличчя сповнене спокою й внутрішньої сили, а погляд звернений до вірян, ніби запрошуючи їх до молитви. Навколо — ангели, які підкреслюють небесний характер сцени.

Цей образ став духовним центром собору, його серцем. Він задає тон усьому інтер’єру: монументальні фрески, іконостас, орнаменти — все підпорядковане головній ідеї материнської опіки й небесного заступництва. Недарма сучасники говорили, що саме Богородиця у Володимирському соборі є найвиразнішим символом поєднання давньої традиції та нової художності.

Віктор Васнецов часто згадував, як його дружина вперше винесла на вулицю маленького сина Михайлика. Дитині було лише кілька місяців, і, побачивши хмарки, він склав рученята так, ніби хотів обійняти весь світ. Цей простий і зрозумілий образ глибоко запав художнику в пам’ять і надихнув його на створення головного образу святині.

Також митець згадував, що коли ще в соборі не було розписів, 4 січня 1885 року відбулося уявлення Богородиці. Саме тоді в храмі з’явився образ Богородиці з дитям та ангелом, що художники сприйняли як своєрідне чудо й натхнення для майстра.

Віктор Васнецов працював щодня, починаючи з ранку, у своєму синьому халаті, вкритому плямами фарби. Він піднімався на риштування і залишався там увесь світловий день, не спускаючись навіть на перерви. Одного разу, працюючи над образом Богородиці, він оступився й упав, але дивом уникнув серйозних ушкоджень. Сам художник казав, що його врятувала Богородиця, хоча насправді падіння пом’якшив гачок риштування.

МАЙСТЕРНІСТЬ ДЕТАЛЕЙ: МАРМУР, БРОНЗА ТА ІКОНОСТАС

Серед ікон храму особливе місце займає «Скоропослушниця» — образ Богородиці, яка швидко чує молитви тих, хто звертається до неї. Її оригінал зберігається на Афоні, а історія пов’язана з ченцем, який не слухав застережень і був покараний сліпотою, але після щирої молитви отримав прощення й зцілення.

У бічному приділі, який називається жертвенник, розташовані кілька важливих композицій та ікон. Саме тут відбувається підготовка хліба й вина для майбутнього їхнього перетворення на тіло та кров Христові, тому цей простір символізує жертву Христа заради людей.

Ікони для іконостасу писав Михайло Нестеров. Першими були створені образи Костянтина Великого та імператриці Єлени. Художник намагався працювати у стилі Васнецова, і його роботи гармонійно вписалися в ансамбль. Пізніше він написав також ікони Кирила та Мефодія, які спершу призначалися для окремого приділу, але зрештою стали частиною іконостасу цього храму.

Над іконостасом бачимо композицію «Моління про чашу», яку виконав Павло Свєдомський. Це дуже драматична сцена: Христос у темному саду, серед сухих квітів і каміння, молиться у скорботі. Атмосфера картини передає відчуття самотності й внутрішньої боротьби. Цікаво, що у його колеги Вільгельма Котарбінського є інша версія цього сюжету, більш світла й оптимістична, але тут Свєдомський навмисно підкреслив трагічність моменту.

Поруч — композиція «Христос перед Пилатом». Христос зображений не так, як зазвичай, — він дивиться убік, ніби замислився над питанням істини. Для образу Пилата художники використали портретні риси Володимира Дельнева, першого біографа Віктора Васнецова. Це додає сцені особливої реалістичності.

Також звертають на себе увагу образи Бориса та Гліба, написані за ескізами Віктора Васнецова та його учнів. Вони символізують перших святих мучеників Київської Русі, які стали прикладом християнської жертовності.

Важливим елементом оздоблення є мармурові прикраси та інкрустації, виконані майстрами Антоніо Россі та Антоніо Тейрі. Вони створили різьблення й інкрустації, що прикрашають іконостас, додаючи йому величності. Металеві прикраси, емалі та царські вінці були виготовлені промисловцями Косніковими, які здобули славу завдяки цим роботам.

ДРАМА ТА ТРІУМФ МИХАЙЛА ВРУБЕЛЯ

Після успішної співпраці з Адріаном Праховим у Кирилівській церкві Врубель сподівався отримати значну частину розписів у новому кафедральному соборі. Проте головні роботи доручили Віктору Васнецову, і це стало для нього болючим розчаруванням.

За спогадами очевидців тих подій, ескізи Михайла Врубеля вражали новаторством і силою образів, але Прахов нібито зауважив: «Прекрасні ескізи…, та для них треба збудувати собор у зовсім іншому, особливому стилі».

Згодом, пригадуючи ті події, він виніс собі виправдувальний вирок: «Я мав керувати створенням Володимирського собору. Справу цю я віддав у руки Віктора Васнецова… З Врубелем на той час ми не порозумілися через суто особисте… Лише 1887 року, коли роботи у соборі розгорнулися повним ходом, Врубель прийшов до мене і спитав, чи не візьму я його знову з собою працювати. Я запропонував йому самотужки розписати арки супроти входу. Я розумів усю своєрідність таланту Врубеля і хотів дати йому таку роботу, де він був би найменше обмежений загальним планом і характером розпису».

Таким чином, Михайло Врубель отримав можливість реалізувати власне бачення — його орнаменти та плафон «Відділення води від тверді» стали одними з найвиразніших елементів інтер’єру. Саме тут проявилася неповторна сила його таланту, який виходив за межі академічних канонів і надавав собору особливого художнього звучання.

СИМВОЛ ДУХОВНОЇ ТА ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

На межі століть Володимирський собор привертав увагу не лише архітекторів і мистецтвознавців, а й літераторів. Нині майже забутий, але тоді популярний письменник Євген Макаров присвятив храмові нарис, де наголошував: релігійна ідея та церковні перекази «знайшли у храмі св. Володимира своє художнє втілення, підсилене всією майстерністю сучасної техніки, облагороджені у фарбах, очищені від усього випадкового та грубих крайнощів».

На його думку, нова художність не руйнувала традицію, а навпаки — збагачувала її, розширюючи вплив церковного мистецтва на літературу, музику, архітектуру.

Макаров звертав увагу й на особливу світлотворчу атмосферу храму: «Високі округлі склепіння не заступають тут сонячного світла. Сонячне проміння, голубе світло дня ллються тут вільно крізь великий вінець вікон, що опоясують барабан центрального купола, і золото стін, вогні свічок тонуть у золоті й вогні проміння сонячного». Для нього це був простір, де поєдналися релігія, поезія й історична пам’ять: «Ви у справжній, давній великокняжій Русі».

Попри захоплені оцінки, існували й критичні голоси. Деякі діячі мистецтва не приховували розчарування, а сам собор навіть отримав копії — зокрема храм Трьох Анастасій у Глухові.

У радянський період доля Володимирського собору склалася драматично, але все ж набагато краще, ніж у багатьох інших київських святинь. На відміну від Михайлівського Золотоверхого монастиря, зруйнованого у 1930‑х, собор уникнув знищення, проте перетворився на Музей Атеїзму.

Попри це, саме така трансформація врятувала собор від руйнації: його архітектура, розписи й мозаїки залишилися недоторканими, хоча й позбавленими первісного сенсу. Після Другої світової війни він продовжував існувати як музей, а згодом поступово повернув собі статус кафедрального храму.

***

Сьогодні Володимирський собор постає як одна з головних святинь Києва. Він зберіг не лише свою архітектурну велич, а й унікальний художній ансамбль, створений наприкінці XIX століття.

Він є символом стійкості й пам’яті, що пережив драматичні випробування й повернув собі справжнє призначення — бути храмом, відкритим для людей і для Бога.

Нагадаємо, що декілька років тому НБУ презентував пам’ятні монети з Володимирський собором.

До теми: Місто Володимира: які споруди у Києві мають ім’я легендарного князя.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»