Київський адвокат змінив піджак на «піксель» і воює в ЗСУ

Євген Калитюк. Фото з архіву воїна
Євген Калитюк. Фото з архіву воїна

Вже понад два роки Євген Калитюк воює у складі 95-ї бригади. Чоловік добровільно полишив цивільне життя у перший день великої війни і дотепер він боронить країну на лінії зіткнення.

Євгену Калитюку 46 років. У минулому він успішний адвокат, а нині — командир роти у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді та має псевдо «Юджин».

У 2015-ому він брав участь в антитерористичній операції. А коли ворог раптово у лютому 2022-го розпочав наступ, — одразу склав речі й пішов до військкомату.

Уже понад два роки «Юждин» воює на сході України, зокрема, бере участь на найгарячіших точках фронту. За цей час він десятки разів був у зоні ризику. За віддану службу має нагороди від Президента, Головнокомандувача Сирського та від Міноборони.

«Вечірньому Києву» вдалось, хоч і на відстані, поспілкуватись із воїном. Євген розповів нам про службу, найзапекліші бої та про важливість військовозобовʼязаних мобілізуватися, аби змінювати хід подій на лінії фронту.

МИРНЕ ЖИТТЯ ТА МОБІЛІЗАЦІЯ У ЧАСИ АТО

Євген Калитюк народився у Житомирі, у родині військового. Зростаючи, хлопець мріяв бути як батько — носити форму та служити державі.

«Батько працював у Повітряних силах, був в Афганістані, потім служив в Німеччині. Через його роботу ми постійно змінювали місце проживання. Жили й в Узбекистані, Німеччині, і врешті в Україні.

Коли був малим, то мріяв бути військовим, як батько, але ніколи не думаю, що одного дня це станеться і буде саме так», — каже він.

У 19 років Євген приїхав у Київ вступати до КНУ ім. Шевченка на юридичний факультет. Відтоді він у столиці й залишився.

«В університеті я познайомився із майбутньою дружиною, згодом у нас зʼявилась донька. У минулому працював юристом у різних компаніях. Жили, як всі — потихеньку. А потім АТО та повістка у 2015 році», — продовжує співрозмовник.

У часи антитерористичної операції Євген воював у першому батальйону 95-ї бригади. Був заступником командира роти з морально-психологічного забезпечення.

«У нас був мотивований та бойовий колектив. Спочатку брали участь у боях за населений пункт Трьохізбенка та Щастя, що на Луганщині. Потім працювали на Авдіївському напрямку, у Новоайдарі, в Горлівці та біля Нью-Йорку», — перераховує населені пункти воїн.

Євген Калитюк (ліворуч) із побратимом. Фото з архіву воїна

Відслуживши рік, Євгена демобілізували. Він приїхав додому, у Київ, та повернувся до роботи у фінансовому секторі. Спочатку працював в державній фінансовій компанії, а потім у приватній.

Нині пригадує, що був щиро переконаний: військовий конфлікт проти росії затягнеться, однак аж ніяк не думав, що це може перерости в широкомасштабну агресію, де катуватимуть й убиватимуть цивільних.

«ЮДЖИНЕ», РОСІЯНИ ВТЕКЛИ ТА ВЖЕ ЗА ІЗЮМОМ»

Наприкінці лютого 2022 року родина Калитюка мала їхати відпочивати у Карпати. Однак вже не судилось: під ранок 24 лютого сімʼя прокинулась від телефонного дзвінка.

«То була сестра дружини. Вона плакала та істерично кричала в трубку. На тому кінці трубки пролунало: «Почалась велика війна». Відверто, я не повірив у це.

Надалі включив телевізор. По новинах вже транслювали уривки заяв путіна про початок так званої «СВО». Випив чашку кави, викурив сигарету та поїхав забирати сестру дружини до нас, оскільки вона жила сама з дитиною. Опісля — зібрав свої речі та вирушив до військкомату», — описує свої дії того дня співрозмовник.

За кілька годин чоловік вже їхав автобусом з Києва до Житомира долучатись до 95-ї бригади, в якій воював з 2015 до 2016 роках. Євген пригадує, тоді їхав з думками, що ця фаза російсько-української війни триватиме пів року, або максимум рік.

«Я був впевнений, що у москалів немає ресурсів, аби воювати довше та окупувати всю країну. Так само й не думав, що війна буде такою геноцидною: з ґвалтуванням, катуванням та убивством цивільного населення.

2022 рік був виснажливим, але сповнений бойового духу. Зараз же війна затягується, і втома стає все більш відчутною», — каже Євген.

Понад рік «Юджин» був командиром взводу, потім став заступником командира роти, а нині він — командир десантно-штурмової роти. Разом із побратимами Євген брав участь у боях на Харківщині, Донеччині та Луганщині.

Воїн каже, що найважчі часи припали на травень 2022-го, коли була битва за село Довгеньке, що на Харківщині.

«На початку травня там було суцільне пекло. Ворог стріляв із землі та неба. У росіян була мета захопити село до 9 травня. Понад півтора місяця ми стримували Довгеньке. Москалі сконцентрували там десь дві дивізії проти нас.

У селі полягло чимало наших хлопців, зокрема, й Олександр Махов з позивним «Журналіст». Я був в першій роті, а він — в третій. Він був гідним чоловіком та хоробрим воїном…», — говорить Євген.

Євген Калитюк (праворуч), Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський та міністр оборони Рустем Умєров. Фото з архіву воїна

Ворог намагався повністю взяти село, однак вже у вересні українські захисники його звільнили. За словами «Юджина», то було раптово та неочікувано для всіх.

«Ми якраз працювали на КПП на трасі Слов’янськ-Ізюм, поблизу стели з написом „Харківська область“. Обстріли там не вщухали ані вдень, ані вночі. Проте одного дня запанувала тиша. Ми не зрозуміли, що спричинило цю тишу. Беру рацію в руки та питаю командування щодо обставин. А мені у відповідь: „Юджине“, росіяни втекли. Біжать так швидко, що вже за Ізюмом», — говорить про контрнаступ на Харківщині у 2022-ому воїн.

Після Довгенького було ще багато важких боїв. Особливо важко бійцями було воювати взимку. За словами Євгена, цьогорічна зима була саме такою.

«Ми працювали на Куп’янському напрямку, де зібралась велика кількість противника. Для них було надважливо вийти на правий берег річки Оскіл та таким чином вибити нас із села Синьківка. У наш напрямок направили багато штурмових груп. Через це спочатку трохи обвалювався наш правий фланг, потім — лівий.

Хоч Синьківку тримав інший підрозділ, наша 95-та бригада не давала ворогу просуватись до річки через ліс. Тим самим ми обергали це село від заходу. Важко було. Плюс, зима своє дає. Тоді теж багато наших хлопців полягло…», — з сумом говорить співрозмовник.

З ДЕСЯТОК РАЗІВ БУВ ЗА КРОК ВІД ЗАГИБЕЛІ

На питання чи були в «Юджина» бої, під час яких він був у кроці до загибелі, відповідає, що з десяток разів.

«Це ті ж бої у Довгенькому, коли ми утримували посадку та коли її перекрив ворог. Тоді нам довелось відходити через поле й робити це так, щоби росіяни нас не помітили. В іншому випадку, відкрили б вогонь і все.

Або ті ж мінометні обстріли, коли міна прилітає у двох метрах від тебе. І розумієш, трясця, наскільки тобі зараз пощастило залишитись живим.

У Кремінному лісі були такі ситуації, коли ми неодноразово попадали під щільний вогневий вал противника. Багато 300-х та 200-х. Виходиш і думаєш: «Як я вибрався?» — пригадує співрозмовник.

ПРО ВАЖЛИВІСТЬ ВСТУПАТИ ДО ЛАВ ЗСУ

Час від часу Євгена відпускають на тиждень-два додому. Однак більшість часу він на бойових завданнях. Через нестачу людей в ЗСУ, бригада ще жодного разу за час широкомасштабної агресії рф не була на ротації.

«Більшу частину часу ми проводимо на передовій, лише зрідка отримуючи тижневу перерву на відпочинок та поповнення запасів. Потім знову повертаємося на фронт, де щодня стикаємося з небезпекою.

Проблема в тому, що нас немає кому замінити. Відтак, закликаю кожного військовозобовʼязаного чоловіка в Україні прийняти рішення захищати свою родину та країну. Люди мають зрозуміти, що хлопців, які від 2022-ого року служать, треба замінювати. Якби у нас був відпочинок на пів року-рік, воювати морально та фізично було б легше.

Людина — це той самий механізм, який без відпочинку не може працювати. Їй потрібен капітальний ремонт, потрібен відпочинок, перезавантаження. Тому хочу, щоби люди розуміли це та рішуче мобілізовувались, бо інакше війну нам не закінчити», — підсумовує «Юджин».

Євген Калитюк із найріднішими — донькою та дружиною. Фото з архіву воїна

***

Раніше «Вечірній Київ» розповідав історію 42-річної штурмовички та бойової медикині Олени Риж. Півтора року тому вона залишила успішний ресторанний бізнес та мобілізувалась.

Захисниця активно веде соціальні мережі, відверто спілкується зі своєю аудиторією та показує реальну війну. Без котиків і танців у полях.

Про життя, фронт та свою медійність — у нашому матеріалі.

Даша ГРИШИНА, «Вечірній Київ»