«Кожен бій залишає слід у голові та в серці»: інтервʼю з військовою Оленою Риж

Замість стильного одягу — стриманий оливковий мультикам. Замість подорожей — бойові виїзди. Замість інстаграмних сніданків — сухпайок на нулі. Таким зараз виглядає життя 42-річної захисниці Олени Риж (Іваненко).

Півтора року тому вона залишила успішний ресторанний бізнес та мобілізувалась. Нині Олена — штурмовичка та бойова медикиня. Вона активно веде соціальні мережі, відверто спілкується зі своєю аудиторією та показує реальну війну. Без котиків і танців у полях.

Поки Олена вдома «Вечірньому Києву» вдалось запросити захисницю на інтервʼю в неформальній обстановці у парку Шевченка. Про життя, фронт та свою медійність — у нашому матеріалі.

«ЧУЖИХ ПОЛОНЕНИХ НЕ БУВАЄ, ТОМУ ВСІ МАЮТЬ ДОЛУЧАТИСЬ ДО АКЦІЙ»

— Олено, ви зараз у відпустці в Києві. На скільки приїхали та які плани на цей час?

— До Києва я приїхала по стану здоровʼя: захворіла на ковід. Ця хвороба не так страшна з погляду зараження, як з того, що вона забирає всі сили. Відчуваєш таку слабкість, що важко навіть ходити в амуніції. Тому зараз відновлююсь.

Як довго я тут — невідомо: може тиждень, може два. Я людина військова, постійно на сумках. Як буде команда «їхати», — поїду.

З планів — першочергово треба було знайти та орендувати в Києві квартиру, щоби нарешті перевезти туди всі свої речі зі складу, скласти та мати вже спокій. На щастя, цей пункт виконала.

Друга важлива справа — продовжити вчитись водінню. Взагалі їздити на авто мене вчить побратим. Однак його зараз поруч немає, тому шукаю інструктора, аби не гаяти час.

І третій пункт — це зустрітись із тренером з бігу, аби вона допомогла зробити пробіжки невідʼємною частиною мого життя. Я покидала біг тисячу разів через різні причини. І зараз прийшла до того, що все ж таки треба цю історію робити системною.

Серед іншого — планую їхати до батьків на Одещину; чекаю повідомлення про час та дату прощання з нашими побратимами; провідую поранених товаришів, а також зустрічаюсь зі знайомими, які тимчасово у столиці.

Як бачу цікаві заходи чи лекції для військових, бойових медиків — по можливості йду. Якщо маю вільну неділю, то обовʼязково долучаюсь до акції на підтримку військовополонених.

— До речі про акцію. Ми з вами бачились на ній минулого тижня. У вашій військовій родині є побратими чи посестри, які перебувають у російському полоні?

— Так, на жаль. Власне, минулої акції, про яку ви говорите, я зустріла дружину нашого побратима «Джаза», який влітку минулого року потрапив у полон.

Ми не одразу дізнались, що він у полоні. Спочатку довго літали дроном та намагались знайти його в посадці. Думали, або поранений лежить, або загинув. Проте з часом стало відомо, що він у російському полоні. І повідомила мені про це моя рідна сестра.

Вона сиділа у різних групах, де ворог публікував відео з нашими бійцями, і на одному такому побачила «Джаза». Відправила мені, бо знала, що ми його шукали. Так я і дізналась.

Памʼятаю, як тоді вперше в мене трапилася дисонансна гра почуттів, коли відчуваєш і страх, і щастя одночасно — він живий, але у полоні…

Коли я дізналася, що до цієї акції долучається дружина «Джаза», то стояти поруч із нею стало для мене особистою справою.

Якось мені сказали: «Чужих людей не буває». Відтак і чужих полонених не буває. Вони всі твої земляки. Вважаю це відповіддю на запитання, чому всі повинні долучитись до акції на підтримку військовополонених. Вони зробили все, аби ти жив відносно мирним життям. Тепер твоя черга бути їхнім голосом та допомогти визволити з неволі.

«ВЕЛИКА ВІЙНА РОЗБИЛА МОЇ РОЖЕВІ ОКУЛЯРИ»

— До 2022-го року ви нічого спільного з військовою справою не мали. Можете розказати, яким було ваше життя до великої війни?

— Я жила яскравим та насиченим життям. Була рестораторкою, їздила по всій Україні як тренер по сервісу та комунікації, подорожувала і розвивалась. Загалом насолоджувалася всім, що відбувалося в моєму житті.

Про російсько-українську війну фактично нічого не знала. Проте вже 2022-му році все кардинально змінилось.

Перші місяці широкомасштабної війни я волонтерила тут, на Київщині. Зокрема, евакуювала людей з Ірпеня. А як пристоличний регіон деокупували, то поїхала до батьків, у яких пробула кілька тижнів.

Емоційно той період був дуже сильним для мене: я багато ставила собі питань, копалась у собі. І врешті-решт дійшла до висновку, що я більше не можу жити так, як жила до великої війни. Не можу надалі працювати в ресторанній індустрії та бути байдужою до подій на передовій.

Велика війна розбила мої рожеві окуляри і я почала думати про те, чим я можу бути корисною своїй країні та землякам. Перша думка — мобілізуватись і піти саме на бойову посаду.

— Як ви себе готували до вступу до війська?

— Почнемо з того, що я абсолютно нічого не знала про військову службу. І коли почала замислюватись над цим, то випадково (а часто випадково буває невипадковим) натрапила на рекламу школи, в якій навчають цивільних військовій справі. Над головою блимнув ліхтарик і я така: «О, це те, що мені треба!» Згодом записалася до них на перший урок.

Вже тоді я розуміла, що хочу бути у складі 47-ої бригади. Тому для мене було важливо навчитись тактичній медицині, опанувати зброю та зрозуміти чи ок, коли на мене кричать; чи ок бути підлеглою й виконувати накази. І після першого вже заняття я зрозуміла, що мене нічого не турбує. Ба більше, я була одна з найкращих того дня.

Відтоді до тієї школи я ходила щовихідних впродовж трьох місяців.

«ХОТІЛА В 47-МУ, БО ТАМ НЕ БУЛО «АРМІЙЩИНИ»

— Чому саме 47-ма бригада?

— До повномасштабного вторгнення я не стежила за військовими, жодного з них не знала. А з початком великої війни почала слідкувати за Валерієм Маркусом. Мені була близькою його позиція та погляди. І коли я дізналась, що він буде співзасновником нового підрозділу, в якому, за його словами не буде жодної «армійщини», натомість буде повага між усіма ланками всередині військової частини, — зрозуміла, що хочу бути її частиною.

— Я пригадую, як формували 47-му бригади та який ажіотаж був навколо неї. Розкажіть, як ви потрапили туди й наскільки це було важко?

— Я заповнила анкету та чекала запрошення на співбесіду. Чекала-чекала, а потім у якийсь момент вони призупинили набір цивільних.

Памʼятаю, як я поділилась з друзями, що сталась така прикра ситуація, і наступного дня моя подруга набрала мене та каже: «У яку ти там бригаду хотіла? 47-му? У мого чоловіка там близький товариш — командир. Якщо хочеш, спробуємо тебе з ним звести». Я зраділа, адже шанс у мене все ж таки був.

Надалі ми зустрілись із цим командиром, я пройшла в нього інтерв’ю, в якому навела потужний список аргументів чому саме я маю служити в 47-й бригаді.

За кілька тижнів він мені повідомив, що я віднині з ними.

— І одразу на бойову посаду?

— Мене запитали, чи я хочу на бойову посаду та попередили, що не всі командири готові брати дівчат, оскільки це фізично важко. Я сказала, що мені все одно на те, що важко та що готова пробувати. Відтоді отримала посаду стрільця-санітара. Поняття не мала, що це означає, але подякувала та сказала, що мені все підходить (сміється, — ред.)

На сьогодні я — піхотинець, штурмовичка, та бойова медикиня.

«ХТО ТАКИЙ ОЛЕГ СЕНЦОВ?»

— Ви були здивовані, що відомий кінорежисер, активіст та колишній політвʼязень Олег Сенцов ваш командир?

— Я, мабуть, була єдиною, хто не знала про нього та його список регалій. Довгий час Олег Сенцов придивлявся до мене, як до потенційної підлеглої в його штурмовий взвод. Ставив мені купу запитань: хто я, що вмію та знаю, який маю досвід тощо.

Коли почула від побратимів: «Це ж Олег Сенцов!?». А я їм «І що? Хто це?». У відповідь: «Ну ти що не знаєш, це ж режисер, політв’язень, бла-бла-бла». Я їм: «І? Ну клас, крутий чувак, що далі?»

Олег Сенцов як режисер, письменник тощо для мене не був авторитетом. А Олег Сенцов як командир мого штурмового взводу — це вірний друг; розумний та мудрий командир з великим глибоким серцем і вмінням бачити далеко наперед. Дуже цінна для мене людина.

— А щодо Маркуса, який змотивував вас долучитись до «Маґури». Яке він на вас справив враження?

— Я з ним познайомилась, коли пластуни передали нам Вифлеємський Вогонь Миру. Того дня я підійшла до нього з книжкою «Сліди на дорозі», яку він написав, та попросила підписати.

Відверто, я вважаю Валерія Маркуса дуже потужною людиною з погляду розуму і бажання змінювати світ. Чи вдається йому, це вже інша історія.

Ми зараз не спілкуємося. Моя думка про нього змінилася дуже сильно. І на це є великі причини. Мене часто запитують, що він і як. Я завжди кажу, коли він буде готовий про себе розповісти — він це зробить.

Найголовніший меседж — він живий, у війську (не в 47-й) та працює на перемогу України над росією.

Особисто я завжди Маркусу буду вдячна за три речі: за створення 47-ої бригади; за те, що хотів збудувати підрозділ на кардинально нових засадах та врешті за те, що я тепер маю військову родину.

«РОСІЯНИ ВИКОРИСТАЛИ МОЄ ВІДЕО ПІСЛЯ БОЮ ЯК ІПСО»

— Розкажіть на яких напрямках ви брали участь?

— На сьогодні я була на двох напрямках: південному — на Запоріжжі та на східному — під Авдіївкою та у Часовому Яру. Кожен напрямок індивідуальний і кожен залишив великий слід в серці й в голові.

Найменше часу я провела під Авдіївкою. Там у мене був єдиний бій, у жовтні минулого року. У тому бою полягло багато моїх побратимів та посестер. Тоді для мене, наче, обвалився цілий світ. Власне, після того я записала та виклала відео, на якому кричала, що ненавиджу цю війну. За те, що забирає прекрасних, мужніх наших людей.

Це відео стало резонансним. Його всюди «шерили», зокрема й в росії. Ворог використав його проти нас як ІПСО.

Після того мені заборонили брати участь в бойових діях на Авдіївському напрямку. Займалась вже іншими справами, іншими питаннями.

— Відсторонили від завдань через відео?

— Так. Корпус відсторонив. Я дуже сильно сварилась через це. Командири з моєї бригади не бачили у цьому великої проблеми та були «за», щоб я продовжувала брати участь у бойових діях. А згодом і взагалі дізналась, що мене хочуть кудись перевести.

Тоді за мене заступилось дуже багато людей з 47-ї, за що я їм дуже вдячна. Саме вони не дали мені піти з «Маґури».

— Чому ви записали це відео? Щоби виговоритись, чи щоби показати реальну війну?

— Я хочу бути військовою, яка відверто говорить із цивільними про цю війну. Транслювати контент не як у не телемарафоні «Єдині новини», де все пречудово і післязавтра ми відпочиватимемо в Криму. А показувати війну такою, якою вона є насправді. З кровʼю на берцях; з готуванням супу на колінках; та з водою, яку набирали з землі, щоби потім нею помити посуд і попрати речі. Таким є життя на фронті. Тому я і виклала це відео.

Інше питання, що росіяни зробили з цього відео ІПСО. Але будемо відвертими, вони будь-що можуть перекрутити та зробити з цього ІПСО. Не я перша, не я остання.

«ЛЮДЯМ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО Я МАЮ ВІДПОВІДІ НА ВСІ ЇХНІ ПИТАННЯ»

— Для багатьох жінок ви — приклад. Можливо, хтось за вашим зразком долучився до війська. Розкажіть, що питають найчастіше жінки у соцмережах та при особистих зустрічах.

— Перше, що їх цікавить — це військова історія. Часто запитують про службу, про моє військове життя зсередини; діляться думками щодо долучення до лав ЗСУ; просять дати поради та відверто говорять про свої страхи.

Питають, як правильно побудувати розмову з рідними, які бояться відпускати жінок служити. Радяться, яку обрати військову посаду або ж бригаду.

І друге — люди просто мені пишуть. Пишуть, що я їх надихаю, дякують за щирість, за службу.

Дехто питає в мене поради, як вирішити ті чи інші життєві виклики, які ніяк не повʼязані з військовою діяльністю. Не знаю, чому вони вважають, що я їм буду корисною. Гадаю, вони просто відчувають, що я емпатична та щира, відтак здається, що у мене є відповіді на всі питання.

— Які поради дали б дівчатам, жінкам, які думають долучитись до війська?

—  Головна порада — це слухати своє серце. Воно — найкраща підказка.

Направду, вміти слухати серце — це те, чому я багато років вчилася. Якось на день народження один із моїх побратимів сказав: «Мабуть, ти єдина з усіх, кого я знаю, хто так сильно вірить в людей і вміє слухати своє серце». І це правда про мене.

«ПАНЕ ПРЕЗИДЕНТЕ, ДОЗВОЛЬТЕ ПЕРЕДАТИ ВІТАННЯ ВІД ПЛЕМІННИКА»

— У вас є нагорода від Президента та колишнього головкома Залужного. Розкажіть за які бої вручили відзнаки.

— За наш бій на Запорізькому напрямку. Якщо точно — за 17 червня 2023 року. То був наш перший і дуже важкий бій. Власне, відзнаку вручили за те, що я показала себе на достатньо високому рівні як воїн і як конкретний спеціаліст — стрілець-санітар.

Нам всім тоді було важко, навколо суцільне пекло. Однак я не пасла задніх. Був момент, коли довелось тягнути своїх побратимів по окопах, які кричали, що ми тут всі помремо. Доводилося тягнути поранених та мотивувати інших.

— Обидві нагороди Зеленський та Залужний вручали особисто?

— Від Залужного передавали, бо я тоді була на лікуванні. А президент вручав особисто.

— Розкажіть, як це було?

— Там була смішна історія.

То було 1 жовтня 2023 року. Зеленський нагороджував військових та родини загиблих Героїв до Дня захисників і захисниць України.

Ще раніше старший син моєї сестри попросив, що коли мене нагороджуватиме Зеленський, щоб я передала від нього привіт. Мені тоді було трохи смішно це чути, бо я тільки розпочинала свою службу і не про які відзнаки та президента й не мовилось. Однак пообіцяла.

І тут не проходить й року, як мені кажуть про нагороду з рук Зеленського. Відправили до Києва на репетицію церемонії. Тренуємось, вишукуємось, відточуємо всі рухи, а в голові єдина думка: «Як я маю передати привіт від мого племінника?»

І ось настає день Х. Виходжу десь двадцята з хвостиком по списку, посмішка до вух та заготовлений у голові текст від родича. Зеленський промовляє мені слова вітання, протягує руку і в цей момент я кажу за привіт від сина моєї сестри, а після вигукую: «Служу українському народові».

Було видно, що він не очікував на цей привіт і трохи розгубився, але подякував. Я ще хотіла його обійняти, але я не наважилась, бо він був втомленим.

ПРО ЩОДЕННИК ВДЯЧНОСТІ ТА СПИСОК СУПЕРГЕРОЇВ

— Як не зійти з розуму, воюючи та втрачаючи побратимів?

— У мене є військовий психолог, який дуже допомагає відновлювати свою «менталку».

Медитую, говорю зі своєю внутрішньою дитиною, душею та всесвітом.

Ще виписую у зошит усе, що мене хвилює, над чим рефлексую та веду щоденник вдячності. Останній допомагає мені фокусуватись на приємних речах і вміти цінувати ці моменти. Навіть на війні, де гинуть та віддають своє здоровʼя найкращі, можна віднайти за що сказати «спасибі».

А ще, до речі, до великої війни я вела список своїх супергероїв.

— І хто був на перших позиціях?

— Моя рідна сестра, мати шістьох дітей. Для мене вона найпотужніша людина та завжди номер один.

А на другому — Зеленський. Але після 24 лютого 2022 року я перестала вести цей список, оскільки зараз кожна друга людина в Україні для мене — супергерой.

Одні воюють, інші волонтерять. Хтось лікує, хтось вчить дітей тощо. Як тепер вести список супергероїв, коли він, здається, нескінченним? (сміється, — ред.).

— Погоджуюсь! Дякую вам за цю розмову!

— І я вам вдячна!

Читайте також: «Я одружена на армії і в мене з нею найдовші стосунки»: історія офіцерки Нацгвардії Христини Кудрявої.

Коли у 2014-ому році почалася війна на Сході України, Христина, яка рік прослужила в лавах Сил безпеки та оборони України, рвалася на фронт. На що почула тверде командирське «Ні» з банальним аргументом: «Ти жінка, а жінкам там не місце!» Тоді розлючена 20-річна дівчина вирішила зробити так, щоб їй більше не мали права відмовити.

Даша ГРИШИНА, фото Бориса КОРПУСЕНКА та Олексія САМСОНОВА, «Вечірній Київ»