«Я одружена на армії і в мене з нею найдовші стосунки»: історія офіцерки Нацгвардії Христини «Кудрявої»

«Я стану командиром, щоб вирішувала я, а не за мене», — пообіцяла собі Христя.

… Пікап припаркувався біля входу в редакцію «Вечірнього Києва» майже беззвучно. Звідти вийшла витончена, озброєна жінка у військовій формі.

— Майор Христина Кудрява, — щиро посміхаючись, протягнула мені руку.

З дня обіцянки собі, 20-річній, минуло 10 років. Нині Христина — 30-річна бойова офіцерка. З перших днів повномасштабного вторгнення захищає Україну. Воює на рівні з чоловіками.

Христина брала участь у боях на Луганщині, захищала Рубіжне, Сєверодонецьк та Лисичанськ, воювала на Бахмутському й Лиманському напрямках. Понад рік — без виїзду із зони бойових дій. Має досвід роботи командира відділення, командира групи бойового забезпечення та заступниці командира мінометної батареї.

З досвідченою військовою говорили про бойове хрещення і як рятує Іздрик під час обстрілів; «еволюцію» жінок у війську та чому всі повинні масово вчитися, як поводитися зі зброєю; про відсутність демобілізації у законі «Про мобілізацію» і до чого це призведе, та про багато іншого.

В ОКОПИ ЗАМІСТЬ ПОДІУМУ

Христина з дитинства була помітною дівчинкою, тому конкурси краси для неї були звичними заходами. Закінчивши ліцей обдарованих дітей у Франківську, вчилася в аграрному коледжі та вступила до вузу у Тернополі. Підробляла у моделінгу і навіть мала можливість побудувати кар’єру за кордоном.

«Пропонували укласти контракт і почати кар’єру моделі з Китаю. Та я уклала контракт з армією, — посміхається Христина. — Я вчилася в коледжі і підробляла, люблю мати свою копійку. Було промоутерство і навіть сомельє у виномаркеті. Мені, до речі, подобалося мистецтво дегустації вина, я багато читала і цікавилася ним. Коли закінчила коледж, стала „на біржу“, звідки мене й направили у військову частину. Що я тоді знала про армію? Нічого. Це був 2013-ий рік. Тоді взагалі мало хто знав про неї, тільки причетні. Ще не було ні Революції Гідності, ніяких значущих подій».

Христина пішла за направленням у військову частину, але була впевнена, що робить це для галочки:

«Я не сумнівалася і на хвилину, що ні я їм не підійду, ні вони мені. Поспілкувалася з командиром, розказала йому, що взагалі-то я мрію про журналістику. Тут він і підхопив мою мрію. „Будете писати про військову частину у місцеві видання“, — каже мені. Я і погодилася. 18 квітня мені виповнилося 19 років, а вже наступного дня я приступила до виконання обов’язків начальниці клубу з організації дозвілля військових».

Так дівчина з Франківська з амбітними планами на майбутнє стала військовою ще до того, як це стало популярним рішенням, патріотично налаштованих людей, з приходом ворога у нашу країну.

«ОБМЕЖИТИ КІЛЬКІСТЬ ЖІНОК, ЯКІ БРАТИМУТЬ УЧАСТЬ У БОЙОВИХ ДІЯХ» -

Таким невтішним для Христини було рішення командира, коли почалася війна на сході країни.

«Мене це дуже обурило, бо я військова, постійно навчаюся на полігоні, ношу пагони… Я ходила до командира, просила, але наказ є наказ і в армії це не обговорюється. Тоді я приймаю рішення отримати такі професійні якості, щоб мене не мали права відгороджувати від участі у бойових діях».

У 2015-ому році дівчина вступає до Національної Академії Нацгвардії України і їде до Харкова.

«Пам’ятаю, мама тоді найбільше переймалася, що я почну говорити російською, — посміхається моя співбесідниця. — Дівчата в Академії навчалися на двох спеціальностях: зв’язківці-перекладачі або заступниці командира по роботі з особовим складом. Це те, що мені було потрібно.

Я по-максимуму віддавалася навчанню. Ми ще застали період ковіду і тоді всі гуртом проживали на території закладу, бо була заборона на проживання за його межами. Виховували колективний імунітет, а іншими словами — це була та сама армія. Навчання я закінчила з відзнакою, тому мала право на вибір військової частини, де я хочу далі служити».

ЖОДНОГО «РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ»: ПРО НАТОВСЬКІ СТАНДАРТИ У БРИГАДІ «РУБІЖ»

Цілеспрямована Христина не вагалася з вибором, бо давно вже обрала для себе частину, яку називали бригадою майбутнього. Адже вона створена за стандартами НАТО. Ключовою відмінністю є експертне забезпечення, високоякісний відбір бійців і технічне оснащення.

«Це бригада швидкого реагування Нацгвардії «Рубіж», яка дислокується в смт Гостомель під Києвом. У своєму виборі я точно не помилилася. Тут все від особового складу до підготовки і забезпечення на вищому рівні. Жодного «радянського союзу», — наголошує військова.

У батальйоні Христина була єдиною жінкою. Весь 2021-ий рік провела на полігонах, постійно відпрацьовувала техніку ведення бою. Опанувала всі види зброї і на початку лютого 2022-го року відправилася на захист Луганщини.

«В частині я була заступницею командира мінометної батареї. Якраз перед виїздом у зону бойових дій ми отримали міномети. Це була така радість, — пригадує офіцерка. — Ми виїхали з невеликою групою, яка була сформована на базі бригади на початку лютого.

Це була планова ротація. Лінія зіткнення — Луганська область. Ми їхали на війну, але ми не думали, що вона зайде настільки далеко. Ми були певні, що ударний кулак припаде саме на східні області. Та інформація, яку нам давала держава на той час. Ми точно не очікували на активні бойові дії в Чернігівській, Київській області…»

ІЗДРИК ЯК ЗАСПОКІЙЛИВЕ ПІД ЧАС МАСОВИХ АТАК ВОРОГА

24 лютого «Кудрява» була на бойовому чергуванні, тому першою дізналася про наміри ворога, для якого їхній пункт був однією з цілей.

«Ми були на лінії зіткнення у населеному пункті Станиця Луганська. 24-го о 2 ночі почалася артпідготовка противника. Я прослухала перехоплення, де називалися конкретні цілі, які окупанти планували бомбити. І одна з них — наш командний пункт і місця розташування наших сил. Негайно всіх розбудила.

Коли ми спустилися в бліндаж, почалися масовані артилерійські обстріли. Десь о шостій ранку ми з тривожними рюкзаками, виїхали назустріч підрозділу вже для того, щоб об’єднатися і далі вести бій. Активно працювали авіація та артилерія, горіли автомобілі, одна з наших груп вступила у бій та зазнала втрат. Тут я побачила, що таке справжня війна. У голові було мільйон думок. Здавалося, ми не виживемо.

Ми виходили зі Станиці Луганської вже як з оточення і виходили через Щастя, яке тоді дуже сильно обстрілювалося артилерією противника. Там вгрузали величезні повнопривідні машини. А ми їхали звичайним легковим авто одного з побратимів. Було страшно. За побратимів, за себе. Але ви знаєте, мабуть, саме страх на війні часто допомагає вижити».

На щастя, з оточення вдалося вирватися та бойове хрещення військова запам’ятала на все життя. Їй і досі здається, що то була найстрашніша ніч, хоча після того довелося прийняти не один бій, адже на східних рубежах країни її батальйон довго тримав оборону.

«Чи то так пощастило, чи то так має бути: у вечір перед 24-им я зібрала рюкзак, у який не кинула зайву пару білизни, а кинула збірку Іздрика, бо мені чомусь так захотілося. І я не пошкодувала, бо в якийсь час вона мене і моїх побратимів дуже розряджала. У тих ситуаціях, коли ти не можеш нічого вдіяти. Відправляти людей під кулі — це не за принципами нашої бригади. Тож, коли працювала артилерія ворога і летіли „гради“, щоб розрядитися ми читали Іздрика».

«Я ПРИЇХАЛА ВОЮВАТИ, А НЕ СИДІТИ В ТИЛУ»

На початок повномасштабного вторгнення Христина «Кудрява» була на посаді заступниці командира мінометної батареї. А згодом перевелася в інший підрозділ, де вже виконувала обов’язки командира групи.

«Всіх деталей наразі я не можу розповісти. Але скажу так. Після виходу зі Станиці Луганської у командира виникло бажання всіх жінок відправити кудись в тили. Мене це дуже обурило. Я згадала 2014-ий рік і весь свій шлях, який я пройшла заради того, аби повноцінно захищати свою державу. Я пішла до командира і просилася лишитися. У мене є скіли, яких немає в інших, у мене є вміння і навички, і що? Я з цим всім набором маю йти в тил? Я приїхала воювати, а не сидіти в тилу», — обурюється жінка.

У результаті командир пообіцяв подумати з приводу того, щоб лишити «Кудряву» на бойових. Але доки він думав, офіцерка знайшла собі посаду і місце, де її було важко підмінити.

«Я очолила групу, яка виконувала завдання на лінії зіткнення. І таким чином мене не можна було звідти забрати. Поки працює група, група працює ефективно і приносить результат. Мені зазвичай доводиться брати на себе якусь певну бойову участь, певну бойову історію. У військових є традиція: не напрошуватися на виконання завдання. Але мені здається, якщо жінка-військова, не напроситься, то її жалітимуть».

«БУДЬ-ЯКА ЦИВІЛЬНА СПЕЦІАЛЬНІСТЬ — ПРИКЛАДНА В АРМІЇ»

У розмові Христина зізнається, що про перемогу вона поки не готова говорити. Адже добре знайома з армією ворога. Тому переконана, що з цієї ситуації ми маємо виходити продуманим і зваженим шляхом.

«Ми воюємо проти країни, яка чисельно переважає нас у десятки разів і її мобілізаційний ресурс набагато більший. Якщо раціонально мислити, ми не можемо перемогти цю війну людськими ресурсами, тобто, це абсолютно зрозумілі, очевидні речі, й ми повинні вдосконалювати нашу матеріально-технічну базу, ми повинні вдосконалювати людей, які мають різні навички.

Я зі свого досвіду можу сказати, що будь-яка цивільна спеціальність — вона прикладна в армії. Тобто ти переходиш на військові рейки, займаючись тією роботою, яку ти вмієш виконувати, але на військовий формат, на військовий мотив. І ми мусимо готувати людей до того, що їм доведеться обороняти свій дім, свою сім’ю і давати їм інструменти, щоб вони можливо з меншими сумнівами приходили в підрозділи».

Зі слів військової, її бригада здебільшого саме так і формувалася. За допомогою рекрутингу, коли людина приходила на конкретну спеціальність.

«Ми майже не комплектуємось за рахунок військкоматів. У нас здебільшого всі приходять на добровільній основі. Тобто, умовно кажучи, якщо ти по спеціальності айтівець, ти скоріше за все підеш на курси пілотів дронів і надалі виконуватимеш завдання з безпілотниками.

Повторюю, до кожної професії, можна знайти наближену у війську. І наголошую: нема в нас такого, що тебе сьогодні взяли, а завтра ти вже їдеш на фронт. Тримісячні навчання на полігоні ми гарантуємо».

«ДОКИ МИ В БОРОТЬБІ, ДОКИ МИ ЗНАХОДИМО СИЛИ БОРОТИСЯ, МИ ІСНУЄМО, ЯК НАЦІЯ, ЯК ДЕРЖАВА»

Захисниця запевняє, що в її підрозділі, як і в інших, з якими їй доводилося працювати пліч-о-пліч, найбільша цінність — це людські життя. У ворога ж все навпаки, запевняє «Кудрява». І розповідає історію із Бахмута, яка її дуже вразила тим, наскільки російська армія не рахується з людськими втратами.

«Армія противника — це армія, яка всю свою свідому і несвідому історію вела війни. Армія противника часто деморалізована, але це абсолютно не впливає на її боєздатність, тому що противник не рахується з людськими втратами своєї сторони.

На моєму досвіді були історії, наприклад, той самий Бахмут, коли ішли зеки і була група вночі, яка з тієї сторони забирала трупи з доріг. Для того, щоб штурмова бригада, яка буде наступати, не боялася, дивлячись, скільки трупів валяється.У росіян немає жодних правил ведення війни. Заради взяття одного села вони готові покласти сотні своїх солдатів і робити жахливі речі».

У нас все інакше, запевняє офіцерка. Зберегти життя кожного бійця за будь-яких умов — пріоритет.

«Для нас найважче на фронті — це втрата побратима. Бій, з якого вийшли без втрат — це найвдаліший бій. А там не гребують нічим і ніким».

Христина добре усвідомлює, що про перемогу говорити дуже рано. І наголошує, що зараз варто зосередитися на іншому.

«Я перестала говорити слово перемога десь минулого року. Скажу відверто, чому. Бо ми біжимо марафон. Це не забіг на коротку дистанцію. І на даному етапі я бачу, що поки ми в боротьбі, поки ми знаходимо сили боротися, ми існуємо як нація, як держава. Як тільки ми припинимо боротися, все закінчиться… але не війна».

Військова переконана, що і про демобілізацію зараз не варто говорити, поки наша країна не розуміє, на який ресурс вона може розраховувати.

«Ми насправді знаходимося на одному з найскладніших етапів війни. Тоді, коли ми можемо розраховувати на себе і свої сили. Держава просить і вимагає розуміння людських ресурсів, на які вона може розраховувати. Як тільки ця історія стане зрозумілою, тоді можна буде говорити про демобілізацію, ротацію та інші процеси. Поки ми не знаємо, на які ресурси ми можемо розраховувати.

І ще: головний закон держави — Конституція — говорить про те, що захист України, її територіальної цілісності є основним обов’язком громадянина України. І в період воєнного стану, коли твоїй країні, твоєму місту, твоїй родині загрожує окупація, а всі ми бачили наслідки окупації, говорити про те, що обмежують права — це дуже російський наратив. Не має простих рішень на складні запитання. Ми повинні будувати нову систему. Свою. Власну. Україна — це моя земля, на якій хочу жити, розвиватися, залишатися собою. І навіть якщо треба — загинути, але ні за яких обставин не здатися росії», — підсумувала Христина «Кудрява».

Я не могла не поцікавитися у гарної жінки про особисте життя. На що Христина відповіла з посмішкою:

«Я одружена на армії і в мене з нею найдовші стосунки. Насправді у мене зараз інші пріоритети. Я дуже пишаюся жінками, які знаходять в собі сили і мотивацію поєднувати. Але це насамперед про велику відповідальність. Захоплююся жінками, які народжують, приймають це складне і відповідальне рішення, розуміючи, яка наразі ситуація в країні. Моє рішення зараз зважене і непохитне: я роблю все від мене залежне для того, щоб наша боротьба не була марною», — наголосила офіцерка Нацгвардії.

Дякую Христині за захист країни і відверту розмову.

• Також читайте у «Вечірньому Києві»: історію азовця Вдадислава Жайворонка, який з першого і до останнього дня тримав оборону Маріуполя, а потім «Азовсталі», важкопораненим пройшов російський полон, а повернувшись — продовжує наближати Перемогу.
• Бригада врятованих: історія бойової медикині, яка майже 10 років воює без демобілізації.
• Зі сцени театру у роту вогневої підтримки: історія волонтерки, яка охороняє небо Київщини

Сніжана БОЖОК, «Вечірній Київ»