Закрила собою пораненого побратима: рівно рік тому загинула у бою Олена Чебоненко з Києва

Під час артилерійського обстрілу Олена Чебоненко закрила собою пораненого побратима, врятувавши йому життя. Російський снаряд розірвався зовсім поруч. Уламок пробив шолом Олени…

Останній свій спочинок «Мара» знайшла на Берковецькому кладовищі серед могил на Алеї слави, над якими майорять синьо-жовті стяги. Багато людей прийшли попрощатися з Героїнею. Коли ховали Олену навіть загартовані війною побратими не просто плакали — вони ридали.

Жінці-солдату 244 батальйону 112 бригади тероборони Києва було 43 роки. У «Мари» залишилися батьки та молодший брат Сергій. Олена була надзвичайно багатосторонньою особистістю та товариською жінкою, яка активно спілкувалася з великою кількістю людей і мала багато друзів.

Юристка за освітою Олена з 2012 року працювала у Департаменті з питань громадянства, паспортизації та реєстрації Державної міграційної служби. Після початку повномасштабного вторгнення вона віднесла свою кішку Шару батькам і пішла пішки на інший кінець міста, щоб записатись у тероборону.

ТАК І НЕ ЗУСТРІЛА «ТОГО САМОГО»

Мужня жінка не мала жодного військового досвіду. У цивільному житті щодня ходила на роботу, а у вільний час любила малювати на склі, подорожувати та займатися дайвінгом. Крім того, Олена була ентузіасткою LARP — костюмованих рольових ігор живої дії. Сьогодні це самостійне сучасне мистецтво, що об’єднує своїх практиків та шанувальників по усьому світу.

Втім Олена покинула своє доволі цікаве мирне життя заради захисту Батьківщини. Середньовічні костюми та сукні персонажів фентезійних світів змінила на піксель, а туфлі — на берці. Вона обороняла столицю, звільняла Київщину, Харківщину та воювала на Донбасі.

«Вечірній Київ» поговорив з побратимами «Мари», які зараз перебувають на фронті, а також зустрівся з мамою захисниці Ганною Чебоненко. Ганна Миколаївна працювала вчителькою молодших класів, але три роки тому вийшла на пенсію. Жінка часто плаче, згадуючи доньку, та інколи говорить про неї у теперішньому часі.

Олена народилася 15 листопада 1979 року у місті Чорнобиль, звідки родом і її мама. Батько Федір служив офіцером у радянській армії. Тож значну частину свого дитинства вона провела у військових частинах. Після аварії на ЧАЕС у 1986 році її сім’я спочатку переїхала до селища Любеч, що на Чернігівщині, а потім до Білорусі у Клецький район.

Змалку почала писати вірші та твори. У 10 років її казку надрукував популярний білоруський дитячий журнал «Вясёлка». Коли батько Олени звільнився у запас Чебоненки переїхали до Києва, бо не уявляли себе без України, яка тільки-но здобула свою незалежність. До того ж всі родичі матері жили у столиці.

«Лена була надзвичайно розумною та творчою дівчинкою з твердим характером. У чотири з половиною роки вже вміла вільно читати. У дитячому садочку у „тиху годину“ ніколи не спала й ніхто не міг змусити її заплющити очі. Читала дітям казки. Школу закінчила на відмінно, без жодної четвірки. Легко поступила на юридичний факультет університету імені Тараса Шевченка», — згадує Ганна Миколаївна.

З дитинства Олена дуже любила тварин. Могла підібрати на вулиці брудне, миршаве кошеня, принести його додому та виходити. Під її опікою були миші з хом’яками, папуга та саламандри, котик, а потім і кішечка.

«Пізніше ще вуж з’явився, якому Лена купувала жаб. Слава Богу, що він утік, коли донька була з друзями у кримських Саках. Я переживала, щоб він до сусідів не заліз, а то був би скандал. А коли вона пішла на війну, то віддала нам свою чорну кішку-орієнтала Шару. Тепер у нас живуть дві кішечки. А ще у Лени була черепаха, яку після повномасштабного вторгнення забрали до себе її друзі», — розповідає Ганна Миколаївна.

Особисте життя у «Мари» не склалося. Звісно, що навколо цікавої та симпатичної жінки крутилось чимало залицяльників, але Олена так і не зустріла «того самого».

«З одним хлопцем вона зустрічалась кілька років. Я сердилася, що він не кличе її заміж, але вони так і не одружилися, а згодом розійшлися. Проте Лена ніколи жодного поганого слова про нього не сказала. Вона ніколи не відчувала себе самотньою та намагалася отримувати задоволення від життя, яке б воно не було», — каже Ганна Миколаївна.

«ПЛАВАЛА ЯК РИБА У ВОДІ ТА НАЗИВАЛА ПОБРАТИМІВ «ЗАЙЧИКАМИ»

Що стосується захоплення Олени історичними реконструкціями та косплеєм, то батьки спочатку дивувалися, що доросла жінка займається якимись пустощами, але згодом зрозуміли, яке задоволення це хобі приносить доньці. Батько навіть допомагав ігровій спільноті з перевезенням декорацій.

«Лена завжди працювала, жодного дня не сиділа без роботи. Водночас вона жила повноцінним життям. У неї було багато захоплень. Вічно чогось навчалася, ходила на курси англійської, дизайну, письменницької майстерності. Навіть коли приїздила на ротацію у неї були заняття.

Обожнювала подорожувати, плавала як риба у воді та мала міжнародний сертифікат дайвера. При цьому ніколи не лежала на пляжі. Любила замки, фортеці, природу, часто виїжджала з друзями з наметами у ліс, де вони ставили костюмовані вистави. Її товариші з ігрової спільноти були на похороні. Раніше я не була з ними знайома, але сьогодні часто спілкуємось. Це чудові люди, які допомагають усім чим можуть ЗСУ», — каже мама Олени.

Не залишають без уваги батьків «Мари» і її побратими. За словами Ганни Миколаївни, хлопці телефонують і пропонують допомогу. «Але ж це ми повинні їм допомагати», — каже жінка. Попри загибель доньки Чебоненки продовжують донатити на ЗСУ, зокрема на 244 батальйон.

«Лена називала своїх побратимів «зайчиками». Хлопці до неї дуже гарно ставилися. Один з побратимів ридав на її похороні, так само як і я. Донька була сильною. Вона хотіла працювати слідчою у транспортній міліції, але хтось із начальників сказав, що у них достатньо своїх випускників з академії МВС і їй відмовили.

Лена також до кінця пройшла конкурсний відбір на посаду до Державного бюро розслідувань, але її знову не взяли. Напевно такі прямолінійні та чесні жінки подобаються далеко не всім. Вона важко переживала всі ці відмови», — розповідає Ганна Миколаївна.

Втім, за її словами, на роботі у Державній міграційної служби у доньки були гарні стосунки з колегами, вона часто їздила у відрядження, а також читала лекції в університеті Шевченка. А ще захоплювалась Китаєм та Японією. Навіть її квартира на Софіївській Борщагівці була оформлена у східному стилі.

До речі, батьки залишили доньчину оселю такою, якою вона була за життя Олени. Банний халат, рушники висять там, де вона їх залишила. Батьки лише віддали волонтерам її нові військові речі: футболки, штани, взуття, бронежилет тощо. Вона любила купувати одяг і амуніцію. А її костюми для рольових ігор живої дії передали для благодійного аукціону на підтримку ЗСУ.

МАТЕРИНСЬКЕ СЕРЦЕ ВІДЧУВАЛО ВЕЛИКУ ТРИВОГУ

Ще до початку великої війни Олена попередила матір, що у разі повномасштабного вторгнення росії вона піде боронити Україну. Тоді Ганна Миколаївна не надала її словам особливого значення та готувалася разом з донькою до поїздки у Таллінн. Такий подарунок на 8 березня зробили рідним жінкам батько з сином ще до початку повномасштабного вторгнення. Вони заздалегідь придбали квитки до столиці Естонії та оплатили екскурсії.

«Біля кордону з Україною вже стояли ті нелюди. Я кажу Лені: „Донечко, як війна почнеться, то вже нікуди ми не поїдемо“. А вона мені заявила: „Якщо росіяни нападуть, я піду у тероборону“. Ввечері 24 лютого 2022 року Лена прийшла після роботи до нас, залишила свою кішку, а наступного дня відправилась у військкомат нашого Шевченківського району, але там її не взяли. Тоді вона пішла пішки на Оболонь», — розповідає Ганна Миколаївна.

Матір разом із батьком намагалися відмовити доньку йти у військо, але марно. Олена заявила, що просто не може вчинити інакше.

«Я просила, вмовляла, щоб вона йшла краще волонтерити, бо це у неї добре виходить. А батько сказав, що війна — це не гра, а кров, страждання та смерть. Але вона була принциповою, патріотичною дівчиною, яка дуже любила свою країну. Сказала: „Якщо не я, то хто?“. Згодом вона вже приймала присягу, стоячи біля прапора з автоматом і у кросівках, бо форму тоді ще не видали», — згадує Ганна Миколаївна.

Мама Олени сильно переживала за свою дитину. А напередодні загибелі доньки у її серці оселилось болюче відчуття тривоги.

«Коли Олена була на ротації у Києві, вона привезла з фронту собачку. Це був молодий і не дуже розумний пес, але донька його дуже любила. Під час прогулянки у парку собака вирвався та потрапив під машину. Лена схопила непритомну тварину на руки та побігла до ветеринара, однак врятувати пса не вдалося. Для неї це була справжня трагедія.

Вона була сильною жінкою, але тоді сильно плакала. Після цього випадку мені зробилося недобре. У серце закралося тривожне передчуття. Через день вона поїхала у частину, а я місця собі не знаходила», — згадує мама Олени.

Донька обіцяла писати матері повідомлення три рази на день. Але згодом звістки від «Мари» почали приходити все рідше. Ганна Миколаївна почала здогадуватися, що Олена вже не на полігоні у Київській області, а у самісінькому пеклі війни.

«Я і так плакала днями й ночами, тож вона мені майже нічого не розповідала. Напише тільки, що «все ок». Ніколи не жалілася. «Може тобі щось прислати поїсти чи теплі шкарпетки?» — запитую я у неї. А вона відповідає: «Нічого не треба, нас добре годують, а шкарпеток мені дівчата цілий мішок прислали». Одного разу минає третій день, а звісток від Лени немає.

На четвертий — у мене вже була істерика. Тоді я притиснула до стіни сина Сергія, який відсилав її підрозділу допомогу, і він зізнався, що Лена на Луганщині. Того ж вечора до нас прийшли з військкомату троє військовослужбовців разом із лікарем і повідомили про загибель моєї доньки. Для мене тієї миті рухнув увесь світ, який досі не підіймається», — плаче жінка.

Через тиждень тіло Олени привезли додому. Ховали «Мару» у відкритій труні, закривши смертельну рану на голові білою хусткою. Олена приходить до матері уві сні, кличе то її, то тата. Батьки відгукуються: одразу їдуть провідати могилу доньки. На Берковецье кладовище вони навідуються щотижня та не можуть змиритися з втратою.

«ЯК ВСЕ ЗАКІНЧИТЬСЯ, КУПЛЮ СОБІ КРАСИВУ ДОВГУ СУКНЮ»

«Вечірній Київ» зв’язався телефоном з побратимами Олени з 244 батальйону 112 бригади тероборони, які зараз захищають Батьківщину на сході країни. Хлопцям зараз не до журналістів, але почувши про «Мару», знайшли можливість розповісти про мужню жінку, з якою воювали пліч-о-пліч з перших днів повномасштабного вторгнення. На іншому кінці лінії зібралися командир взводу Олександр з позивним «Точка», Сергій «Сем», Максим «Верес» і Володимир «Райдер».

Всі вони зустрілися з Оленою 25 лютого 2022 року в Оболонському центрі комплектування, куди прийшли багато свідомих українців, щоб записатися у ЗСУ та дати відсіч рашистській навалі. Компанійська, приємна та розумна жінка припала хлопцям до душі. Вони згуртувалися, сформували підрозділ і трималися далі всі разом.

«Спочатку пів дня стояли у черзі, щоб написати заяву, а потім ще пів дня — щоб отримати зброю. Там, біля військкомату я вперше і побачив Оленку. Запитав її, чи вона часом не медик? Отримав відповідь: «Не фіга, я буду стрільцем». Усі спроби перевести її до зв’язківців, чи до медиків наштовхувалися на різку відсіч.

Одразу заявила, що буде воювати пліч-о-пліч з хлопцями. Наймужніша жінка з якою я воював поряд, в одному окопі. Сильна та жіночна одночасно. Пам’ятаю, як вона одного разу сказала: «Як все закінчиться, куплю собі красиву довгу сукню», — згадує Сергій.

«А ще мріяла купити будиночок у селі, — долучається до розмови Максим. — У її батьків є дача, але вона хотіла мати свою, власну хату, щоб облаштувати її на свій смак». Командир взводу Олександр додає, що з Оленою легко було спілкуватися. Вона одразу вписалася у колектив.

«Складалося враження, що ми все життя з нею були знайомі. Свій позивний обрала сама. Мара — це жіночий персонаж слов’янської міфології, богиня потойбіччя. Лена цікавилась міфологією, легендами, середньовіччям. Була наполегливою та дуже освіченою людиною.

Абсолютно цивільна жінка, яка жила, працювала, захоплювалася відтворенням історичних епох і фентезійних світів і гадки не мала, що їй доведеться зі зброєю в руках боронити країну», — розповідає командир взводу.

Увечері 25 лютого 2022 року, новобранці-добровольці вийшли на виконання першого свого бойового завдання. Спочатку несли чергування на блокпостах у Києві, потім їх перекинули у район Мощуна. Коли Київщину повністю звільнили від окупантів, брали участь у контрнаступі на Харківщині, а пізніше воювали на Донбасі.

«Коли ми були вже у Лимані на Донеччині, то часто намагалися відсторонити її від виходів на позиції, знайти якусь менш небезпечну роботу, зменшити на неї навантаження, але марно. Оленка ображалась і слухати не хотіла про якісь попуски.

Казала: «Якщо я жінка, то це не означає, що я маю сидіти осторонь і виконувати легшу роботу. Війна — не має статі й ми всі тут однакові». При цьому Оленка не була феміністкою, вона просто жила взводом і вважала, що якщо прийшла у військо боронити Україну, то має робити це на рівні з усіма», — розповідають хлопці.

«ВОЮВАЛА НЕ ГІРШЕ, А МОЖЛИВО Й КРАЩЕ ЗА ЧОЛОВІКІВ»

Побратими «Мари» згадують, що вона завжди намагалася додати у важкі військові будні трохи домашнього затишку та тепла.

«Оленка любила чайні церемонії. Придбала спеціальний сервіз із набором різних чаїв. І замість того, щоб відпочивати після бойового чергування, заварювала за всіма правилами та розливала ароматний напій у чашки побратимам. Робила це з гумором і влаштовувала справжнє дійство, щоб хоч на мить відірвати всіх нас від того жахіття, порадувати та створити гарний настрій.

Якщо була хоч якась можливість вона завжди намагалась влаштувати невелике свято. Нас добре годують, але інколи хочеться чогось такого, домашнього, з цивільного життя. Оленка робила нам такі подарунки та перелаштовувала на позитив. А воювала вона не гірше, а можливо й краще за чоловіків», — наперебій розповідають хлопці.

Вона загинула під час виконання бойового завдання на передовій у Сріблянському лісництві на Луганщині. Тримала оборону на позиції.

«Під час артилерійського обстрілу „Мара“ якраз накладала турнікет на руку пораненому побратиму. Поруч вибухнув снаряд і вона закрила собою бійця від уламків, прийнявши весь удар на себе. Поранений побратим вижив, але досі важко переживає загибель Олени. Відчуває себе винним за те, що загинула вона, а не він», — каже Олександр.

Своєю чергою Максим, на очах якого загинула «Мара» розповів, що вибух розкидав бійців, але всі, крім Олени залишилися того дня живими. Троє побратимів отримали поранення.

«Коли пилюка розсіялась, вона лежала на землі нерухомо. Оленці почали надавати допомогу, зняли з неї шолом, поклали на ноші й винесли з небезпечної зони. Доставили „Мару“ до точки евакуації, а звідти її забрав екіпаж медеваку — реанімобіля. Ввечері ми дізналися, що Оленка отримала травми несумісні з життям, врятувати її було неможливо. У неї було важке поранення у голову», — розповів Максим.

За словами хлопців, втрата побратимів і посестер — це завжди важко. А коли загинула «Мара», всім було нестерпно боляче. Адже вони не просто товариші по службі, вони — родина.

У дитячому вірші Олени «Бажання», написаному російською мовою у Білорусі на творчий конкурс, є така строфа:

Навела б порядок в нашей я стране,

чтобы люди помнили вечно обо мне…

Указом Президента від 30 червня 2023 року Олену Чебоненко посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня. А у День українського добровольця 14 березня 2024-го мер Києва Віталій Кличко вручив її батькам медаль «Честь. Слава. Держава».

Вічна пам’ять і шана героїчній Захисниці!

Читайте також:

«Тут мертві діти, я такого ще в житті не бачив»: історія 28-річного загиблого азовця Віталія Красовського».

Олександр ГАЛУХ, «Вечірній Київ»