«Тут мертві діти, я такого ще в житті не бачив»: історія 28-річного загиблого азовця Віталія Красовського

30 червня у Київському крематорії попрощались з бійцями полку «Азов». Серед полеглих захисників був Віталій Красовський з позивним «Кросс».

Шлях Героя почався з Революції Гідності та перших добровольчих формувань полку «Азов». Відтоді «Кросс» опанував чотири різні спеціальності та навіть став сапером — інструктором. Зі слів дружини, командир полку, «Редіс», згадував бійця як незамінного у саперній справі.

Разом з дружиною Вікторією вони подорожували та мріяли про спільне щасливе майбутнє, сім’ю, дітей, але, на жаль, доля вирішила інакше…

*«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій«Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам з Києва. Стаття написана на основі інтервʼю журналістки «Вечірнього Києва» з дружиною, мамою та побратимами загиблого.

«ВІН ЧУДОВО РОЗУМІВ, ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛІЗМ, МАВ ЧІТКУ ПОЗИЦІЮ»

Віталій Красовський народився та виріс у Києві в межах житлового масиву Воскресенка. Закінчив спортивний ліцей-інтернат, відвідував театральний та столярський гуртки, а згодом вступив у технікум на промислову спеціальність.

Ще у юному віці хлопець став відповідальним та зібраним, адже мав двох сестер.

«Він відчував себе старшим братом, особливо з молодшою сестрою. Брав відповідальність за молодших, допомагав, хоч я цього не вимагала. А коли вже подорослішали всі, то стали більше до нього прислухатись», — згадує мати загиблого, Людмила Красовська.

Зі слів жінки, сестри досі подумки уявляють, як відреагував би їхній брат на ті чи інші вчинки.

У цивільному житті Віталій працював з технікою, міг полагодити або змайструвати багато необхідних речей. Був людиною з «золотими» руками. Колись, змайстрував розкладний столик, яким вдома досі користуються. Також певний час Віталій прокладав інтернет кабелі, на чому непогано заробляв. Міг власноруч зібрати повербанк (портативний зарядний пристрій — ред.) та безліч інших речей.

Але з початком мирних демонстрацій на Майдані Незалежності, які згодом переросли у Революцію Гідності, юнак вирішив не стояти осторонь. Щодня приходив на протести, допомагав всім чим міг.

«Коли це все відбулося вони з друзями прибігли всі в диму, просили всілякі бутерброди, термоси туди. Я ще казала хоч трохи відпочити, бо вони там на раціях були, направляли людей до лікарень, а у відповідь тільки: «Нема коли», — згадує Людмила Красовська.

З початком російського вторгнення у 2014 Віталій вирішив поповнити лави добровольців «Азову».

Перед тим, як піти на службу, юнак хотів заповнити свою відсутність. Тому одного вечора прийшов додому не сам, а тримаючи щось в руках за спиною. Це виявилось маленьке цуценя, яке вирішили назвати «Якуб». Саме такий позивний мав вітчим хлопця, який, отримавши повістку, вирушив на фронт та у 2014 році отримав поранення. На жаль, вітчим також загинув під час повномасштабного вторгнення 30 вересня 2023 року, захищаючи Україну.

За тогочасними традиціями «Азову» Віталій пройшов школу відбору: тримісячний «Спартан». Там необхідно було проявити себе як бійця і згодом здобути майбутню спеціалізацію у війську. Протягом всієї служби «Кросс» опанував чотири спеціальності: снайпер, гранатометник, сапер та сапер-водолаз.

Вже у 2015 році юнака зачислили до полку як снайпера, він та його побратими брали активну участь у бойових діях на сході країни.

Зі слів дружини, Красовської Вікторії, попри всі жахи АТО, між хлопцями в «Азові» було справжнє братерство. Вони завжди один одного виручали в будь-яких питаннях, разом опановували нові знання та хобі. Віталій відкрив для себе боротьбу, а згодом дайвінг. Навички дайвінгу боєць розвивав, зокрема, і для служби сапером-дайвером, міг затримати дихання на чотири хвилини.

Також зі спогадів побратимів, які приєднались до полку пізніше, «Кросс» ділився розповідями про волонтерську діяльність під час боїв за Дебальцеве, а потім — вже і про свій власний бойовий досвід.

«ПЛАНУВАЛИ ЗІГРАТИ ВЕСІЛЛЯ НЕПОДАЛІК МАРІУПОЛЯ У КОЛІ БЛИЗЬКИХ»

Майбутнього коханого Вікторія знала ще з юного віку, бо він був другом її однокласниці, але у 2018 році їх все ж познайомили особисто.

«Ми один на одного подивились, зацікавились і згодом пішли на прогулянку. Гуляли всю ніч аж до ранку, тоді вже він запросив мене на наступне побачення. Пішли ми за їжею, довго стояли в черзі і я кажу: «Боже, я так ненавиджу чекати». І тут Сєня (так Віталія з дитинства називали у колі близьких — ред.) як почав сміятись, я ж тоді не знала, що чоловік військовий. А він і відповів: «Та що ти кажеш, чекати не любиш, ще почекаєш», — з посмішкою розповідає про коханого Вікторія Красовська.

Так вони й будували стосунки впродовж п’яти років. Віталій завжди всі відпустки проводив вдома, а Вікторія часто приїжджала в гості до коханого в Донецьку область, навіть попри скрутні часи з фінансами, бо вони зрозуміли, що не можуть один без одного.

Під час відпусток пара намагалась взяти від життя якомога більше. Щороку відвідували улюблені місця в горах, вдома, у столиці, часто влаштовували велопрогулянки. А вже після насиченого дозвілля любили пограти у відеоігри — головним пріоритетом було те, що все це вони робили разом.

На п’ятий рік стосунків закохані все ж вирішили одружитись. Спочатку Віталій розповів майбутній дружині, що хотів вже двічі зробити пропозицію, але не було відповідного моменту, потім розмір каблучки був не той.

«Вже у Києві ввечері дивились кіно і я якось підколола його щодо пропозиції, яку він так і не зробив. Вже зранку каже мені кудись збиратись, ми вдвох в джинсах, поло. Піднімаємось на другий поверх приміщення, але явно не весільного, я спочатку подумала, що хтось помер, бо він йшов такий серйозний. І тут приходимо в РАЦС, він дістає УБД, яке надає можливість як військовому одружитись день в день, а я сиджу з величезними очима», — згадує Вікторія.

Молодята планували зіграти весілля в Урзуфі, неподалік Маріуполя в 2022 році, але не склалося. У шлюбі вони встигли побути півроку.

«НАЙДОВША ТА ОСТАННЯ РОЗМОВА З КОХАНИМ БУЛА П’ЯТЬ ХВИЛИН»

Перед початком повномасштабного вторгнення Вікторія і дружини інших азовців почали помічати деякі зміни в поведінці чоловіків. А в січні 2022 року, вперше за весь час служби, бійцям дали додаткову відпустку одразу після Нового року. Вже згодом їм вдалось дізнатись, що воїни готуються до вторгнення.

Весь цей час Віталій забороняв мамі плакати, а дружину просив бути поряд з нею.

Вже під час боїв у Маріуполі спілкування з захисником відбувалось або в месенджерах, або дуже швидкою розмовою у 40 секунд. Зі спогадів дружини, за час коротких розмов пара встигала обговорити лише загально про те, хто як себе почуває, де перебуває та як вони кохають один одного.

За спогадами побратимів, Віталій виконував обов’язки сапера для цілого батальйону. Поки всі бул наполохані, він збирав по місту різне необхідне приладдя: дроти, запчастини, батареї тощо. Тому у їхньому батальйоні було майже все.

«На мінування нашого сектору і не тільки, завжди викликали лише «Кросса». А під час «зачистки» ворожих позицій ми працювали разом кулеметом по росіянам. Після цього ворожа артилерія почала працювати вже по нас, «Кросс» ліг та закрив мене своїм тілом. Я ще кажу йому: «Ти що робиш?». А він засміявся і каже: «Ти медик та кулеметник — маєш жити». Це було дуже сильно, — згадує про побратима боєць «Азову» з позивним «Комбат».

Також зі спогадів побратимів, всю роботу із забезпечення групи Віталій брав на себе: продовольство, технічне забезпечення. Боєць вдало проводив світло, ремонтував все починаючи від генераторів, закінчуючи автівками.

«Під час оборони міста, Кросс був просто незамінним бійцем, ліз мінувати туди, куди інші ще б подумали чи варто. На його мінах підірвалась ворожа „Рись“ і БМП-3 з екіпажем. Це тільки підтверджений результат, хтозна скільки техніки ще було знищено завдяки його зусиллям», — розповів побратим Віталія з позивним «Артіст».

18 березня 22-го «Кросс» зателефонував дружині востаннє, попередив, що можуть поговорити довше ніж зазвичай, це насторожило Вікторію.

«Він одразу мені сказав, що не обіцяє повернутись, але дуже постарається. За всі вісім років служби він ніколи не бачив мертвих дітей, це його настільки зачепило, що коли він розповідав про це під час останньої розмови, я чула тремтіння в голосі», — з болем згадує останню розмову з чоловіком Вікторія Красовська.

20 березня сім’я Красовських отримала страшну звістку. Спочатку їм повідомили, що Віталія поранено і він «тяжкий». Але згодом підтвердили найстрашніше — загибель. Поранення, яке отримав боєць, зачепило артерію і було несумісне з життям.

Довгий час тіла загиблих не повертали на підконтрольні Україні території. Все ж після публічних закликів щодо обміну, які відбулись в травні 2022 року, полеглих захисників повернули додому.

30 червня 2022 року з бійцями «Азову», серед яких був Віталій Красовський, попрощались у Київському крематорії.

«Я завжди приймала і підтримувала рішення свого сина під час Революції, війни. Жодної хвилини не шкодую про його мужній вибір і переконання», — наголосила Людмила Красовська.

Прах «Кросса» досі не поховали. Заповітом воїна було — розвіяти його прах над Азовським морем… Сімʼя обовʼязково це зробить, але оскільки наразі такої змоги немає, було прийняте важке рішення. Прах «Кросса» встановити в місті Києві в колумбарії на Лісовому кладовищі, адже, будівництва Національного Військового Меморіального кладовища досі не розпочато.

Посмертно Віталія Красовського нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.

Вічна і світла пам’ять.

Олександра ПЛАКІНА, «Вечірній Київ»