Нові адреси Києва: вулиця Олекси Гірника у Солом’янському районі

Впродовж останніх півтора року Київрада підтримала перейменування майже 300 вулиць, провулків, проспектів та площ, назви яких пов’язані з країною агресоркою та радянським союзом. Також у межах дерусифікації змінила назву вулиця Суздальська у Солом’янському районі.

Вона виникла у середині XX століття в місцевості Новокараваєві дачі під назвою 143-тя Нова. З 1953 року вона отримала назву Суздальська на честь російського міста.

У червні 2022 року експертна комісія порекомендувала включити вулицю Суздальську до переліку міських об’єктів, назви яких пов’язані з російською федерацією або її сателітами.

Згодом у застосунку «Київ цифровий» кияни обрали нову назву для цієї в вулиці. Серед запропонованих варіантів найбільшу кількість — 4 334 голоси, набрала пропозиція на честь українського дисидента, політв’язня, Героя України Олекси Гірника.

Згодом, у 2023 році цю ідею підтримав депутатський корпус Київської міської ради.

Олекса Гірник народився 28 березня 1912 року в Богородчанах на Івано-Франківщині. У родині було п’ятеро дітей.

Хлопець вчився в українській гімназії, де сформувалися його життєвий світогляд та націоналістичні переконання.

З юних років Олекса вирізнявся активним та сміливим характером. Він брав активну участь у багатьох організаціях, належачи до «Пласту», «Просвіти», молодої організації ОУН.

Після закінчення гімназії батьки хотіли, щоб син продовжив навчання в семінарії, але Олекса вирішує піти до організації «Сокіл» та очолити загін пластунів.

Пізніше хотів піти на навчання до Львівського університету на філософський факультет, але був призваний до польської армії, де проходив службу артилерії.

У березні 1937 року польська влада засудила Олексу Гірника, як керівника п’ятірки організації українських націоналістів. Два роки він відбував покарання у польському таборі «Береза-Картузька», а також у львівській тюрмі «Бригідки», в острогах Кракова і Тарнова.

У 1939 році під час німецького вторгнення до Польщі Олексі вдається втекти з в’язниці, проте одразу після повернення його затримує радянська влада під час зібрання «пласту» в Івано-Франківську.

Наступні вісім років чоловік відбував покарання у Норильську та Магадані. Працював на лісозаготівлі в тайзі, бив камінь у кар’єрах, працював на підземному заводі, неодноразово карався у карцерах.

Лише восени 1948 року Олекса Гірник повернувся до України. На той час померли його мати та молодша сестра, а брат Федір загинув на війні.

У 1949 році Олекса одружився з Кароліною Петраш, яка також повернулася із заслання, відбуваючи покарання за Іркутськом.

За деякий час молодята перебралися до міста Калуша, до брата Кароліни, греко-католицького священника Михайла Петраша, який також повернувся із заслання. Подружжя виховувало двох синів Маркіяна та Євгена.

У Калуші Олекса Гірник працював на цегельному заводі обліковцем, а пізніше інженером. Був знаним у місті шахістом, голубівником і пасічником.

За спогадами близьких, він не змінив своїх проукраїнських поглядів, надзвичайно переймався долею України, її культури та мови.

Також відомо, що він збудував у своїй садибі таємну кімнату, де впродовж чотирьох років писав від руки листівки проти русифікації, які супроводжував цитатами з Тараса Шевченка. За цей час, він написав близько тисячі таких рукописів з 8 варіантами текстів.

В останні роки життя він планував власне самоспалення.

18 січня 1978 року він зібрав необхідні речі та вирушив у дорогу. Вдома чоловік повідомив, що їде відвідати родичів до Львова. Насправді ж Олекса вирушив до Києва, відвідав Києво-Печерську лавру, а потім поїхав до Канева.

У прощальному листі до дружини Гірник зазначив:

«Я йшов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест — то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест — то пережиття, тортури української нації. Мій протест — то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест — то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець».

У той трагічний день, 21 січня чоловік приїхав до Канева останнім автобусом. З собою у сумці він мав дві каністри бензину. Олекса йшов 3 км пішки на Чернечу Гору. Він тричі обійшов пам’ятник Тарасові Шевченку, обравши місце на північному схилі Чернечої Гори, за 10-12 метрів ліворуч від оглядового майданчика.

За мить він дістав принесені із собою листівки та пустив на вітер, які рознесли їх по усьому схилу. На них чоловік лишив напис:

«На знак 60-річчя проголошення незалежності України Центральною Радою 22 січня 1918/22 січня 1978 року на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки таким способом можна протестувати в Радянському Союзі!»

Близько 3 ночі він облився бензином і підпалив себе.

Зранку його мертве обгоріле тіло виявив постовий міліціонер.

Заступник начальника райвідділу міліції Олександр Гнучий так згадував події того дня:

«Коли через 20 хвилин я був на місці, то побачив, що вся гора всіяна листівками. Вони просвічувалися через тонкий шар снігу. Косогір видового майданчика весь фіолетовий — листівки були написані під копірку».

Неподалік від обвугленого тіла Гірника стояла дерматинова сумка з яблуком та квитком у Києво-Печерську лавру, дві півторалітрові пляшки та зелена запальничка.

Через дві години приїхали кілька десятків чоловіків із Комітету державної безпеки (КДБ). Тіло Гірника перенесли на кілька метрів від стежки й закрили щитами — від очей туристів.

За спогадами очевидців, кадебісти збирали листівки по всьому схилу: дві людини тримали третю на мотузці, аби можна було спуститися по крутих схилах.

Усього зібрали 987 листівок.

Попри заборону з боку влади щодо розголошення цієї події, саме від працівників міліції про вчинок Олекси Гірника дізналися не лише в Каневі, але й в інших містах України.

Родині ж повідомили, що чоловік загинув в автокатастрофі. Про справжні обставини смерті їм повідомив лікар з Канева Михайло Іщенко, який згодом став автором низки статей та книжки про Олексу Гірника.

Тим часом радянська агентура поширювала неправдиві чутки, що згорів чоловік був п’яницею чи релігійним фанатом, який вкоротив собі віку.

Трагічна доля Олекси Гірника стала відомою широкому загалу людей лише після здобуття незалежності Україною. Вперше правда про його вчинок була оприлюднена на сторінках часопису «Літературна Україна».

У 1992 році в Калуші його іменем була названа вулиця, а також встановлена меморіальна табличка.

Його ім’ям названі вулиці в багатьох містах України. А щороку в день його пам’яті, на місце загибелі Олекси Гірника біля пам’ятного знаку з’являються квіти.

***

Повний перелік вулиць Києва, перейменованих з 2014 року.

У разі перейменування вулиці, документи киянам змінювати не потрібно.

До теми: на Лісовому масиві з’явилася вулиця Василя Іваниса

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»