Нові адреси Києва: на Лісовому масиві з’явилася вулиця Василя Іваниса

Впродовж останніх півтора року Київрада підтримала перейменування майже 300 вулиць, провулків, проспектів та площ, назви яких пов’язані з країною агресоркою та радянським союзом.

Також нещодавно свою назву змінила також вулиця Миколи Матеюка, що знаходиться на Лісовому масиві у Деснянському районі столиці.

Вона виникла в середині 1960-х років при забудові житлового масиву та спершу мала назву Поліграфічний провулок (на честь розташованого на її початку Науково-дослідного інституту поліграфічної промисловості).

У 1969 році вулиця змінила назву на честь Миколи Матеюка, розвідника партизанського загону під час німецько-радянської війни 1941—1945 років.

У 1949-1960 роках він працював директором Дарницького шовкового комбінату, а у 1957-1960 роках був депутатом Київської міської ради. Похований у Києві на Байковому цвинтарі.

У 1983 році на фасаді будинку № 2 встановлено анотаційну дошку. Його авторами стали видатні митці: скульптор Борис Довгань та архітектор Флоріан Юр’єв.

На початку лютого цього року, Київська міська рада перейменувала вулицю Миколи Матеюка на честь політичного та громадського діяча Кубані Василя Іваниса.

Він належав до того покоління кубанських козаків, які зберігали пам’ять про своє українське походження та доклали всіх зусиль для об’єднання кубанців зі своєю історичною Батьківщиною.

На думку історика Олександра Алфьорова, це прекрасна топонімічна комбінація, адже відтепер на Лісовому масиві з’єднуються вулиці Кубанської України та Василя Іваниса.

«Вона з’явилася в результаті довготривалої роботи. І якщо вулиця Кубанської України виникла у 2018 році, то Іваниса тоді не пройшла (вулиці подані тоді на перейменування за пропозицією Азову, я представляв їх на засіданні комісії…)» — розповів відомий історик у своєму дописі у Facebook.

Народився Василь Іванис народився 3 квітня 1888 року в станиці Настасіївській на Кубані. Його батьки Микола Потапович та Марія Степанівна (в дівоцтві — Болотенко) належали до давніх козацьких родів.

Про своїх батьків Василь Іванис згодом згадував:

«Батьки були обоє дуже працьовиті. Батько був і добре грамотний, але мав гарячу і крутеньку вдачу. Спалахував, як сірник, і не терпів заперечень. Дружина, діти, робітники й ті, із ким він стикався, шанували його більше зі страху. Мати була неписьменна, але все вміла досконало робити, завжди тиха, безмовна перед чоловіком, від вибуху гніву якого частенько витирала сльози. Над усе любила вона своїх дітей, яких їй Бог послав одинадцятеро, і часто захищала їх від сердитого батька».

За свідченням біографів, хлопчик зростав в україномовному оточенні, що було традиційним для всіх козаків та старшин того часу.

У 1896-1904 роках Василько здобув початкову освіту у місцевих школах у станицях Настасівська, Полтавська, Слов’янська (нині місто Слов’янськ-на-Кубані в Краснодарському краї, російської федерації).

Згодом він вивчав нафтоперегінне виробництво у середньотехнічній школі міста Ростова.

У 1910 році Василь добровольцем вступає на службу до Третього Кубанського пластунського батальйону у Грузії. У вільний від службових обов’язків час він читав козакам лекції з історії запорозького козацтва — предків кубанського козацтва.

Після служби він продовжує свою освіту спершу в московському комерційному інституті, а у період 1911-1915 роках вивчає хімічні технології у Політехнічному інституті міста Новочеркаська.

Після початку І світової війни Василь Іванис був мобілізований до війська Російської імперії. Брав участь у бойових діях проти турків на Кавказькому фронті, отримав чин підпоручика.

Після зайняття турецької фортеці Трапезунд був відряджений, як інженер-хімік на військовий завод синтетичного фенолу на Донбасі.

Революцію 1917 року він зустрів на Дону, де став свідком жорстких протистоянь між козаками, більшовиками та «іногородніми» (некозацьким населенням міст і сіл).

Прихід до влади більшовиків Василь сприймав вкрай негативно, оскільки він супроводжувався суцільним беззаконням, хаосом, мародерством та репресіями.

«Більшовизм не міг надовго закорінитися, бо все, що його підтримувало, було відпадним продуктом суспільства: лише ледачі недорозвинені робітники й майстри з охотою хапалися за „війну палатам“… Брудна аморальність, страшні прокльони, життя громадами, общинне володіння землею, несамовита темрява з найрізнішими забобонами… Всі ці прикмети добре знав Ленін і його перші співпрацівники, що сперлися на кримінальний елемент в адміністрації і юрбу, з необмеженим потуранням їй спочатку», — написав у своїх спогадах про цей час Василь Іванис.

У цей час інженер взяв участь у боротьбі з більшовиками в лавах білогвардійської Добровольчої армії генералів Корнілова, Алексєєва і Денікіна, яка формувалася на Дону. Влітку 1918 року їм вдається вигнати червону армію з Кубані та відновити Кубанську народну республіку.

Василь Іванис стає членом Надзвичайної крайової ради.

За своїми політичними поглядами, діяч підтримував виокремлення Кубані від росії та її подальше зближення з Україною, з укладанням федеративного союзу. Однак ці ідеї викликали значні суперечки між кубанськими козаками та білогвардійцями, які прагнули зберегти «єдину та неподільну росію».

Зрештою самостійницькі настрої в уряді перемогли, а Василь Іванис навіть стає прем’єр-міністром Кубанської Народної Республіки. Деякий час він виконував обов’язки отамана Кубанського війська, тобто фактичного керівника регіону.

На жаль, листопаді 1920 році Кубанську народну республіку знову окуповують більшовики, а сам Василь змушений виїхати в еміграцію, пов’язавши своє подальше життя з осередками української діаспори в Європі.

У 1920-40-х роках він мешкає у Чехословаччині, Польщі та Німеччині. Найдовше Іванис затримався у чеських Подєбрадах, де близько десяти років викладав в Український господарській академії.

А незадовго до початку II Світової війни він викладає фізику, хімію, математику в аграрному ліцеї села Черниця (нині Бродівського району на Львівщині).

У середині 1940-х років Василь Іванис емігрує з Європи до Канади. У цей час він мешкає у Торонто, де займався переважно літературною діяльністю, співпрацюючи з Науковим товариством імені Тараса Шевченка.

З-під його пера вийшли праці про Симона Петлюру, боротьбу Кубані за незалежність, російський імперіалізм, промисловість та енергетичне господарство України й Північного Кавказу, а також п’ятитомні спогади «Стежками життя», які є дуже цінним джерелом із вивчення подій 1918-1920 років на Кубані.

Про проблеми життя на чужині він зазначить наступне:

«Національно свідомі поселенці мусять вперто боротися проти асиміляції, за збереження своєї культури, звичаїв, а особливо мови. Урядової підтримки вони не мають, а весь духовий рух свідомо чи якось інакше тут скерований до якнайскоршого переходу на англійську мову і забування своєї. Отже, самотужки українці-канадці мусили дбати, щоб власним коштом утримувати церкви, народні доми й при них школи, власні хори, театри, різні культурні й політичні організації. На це все уряд не дає ні цента».

В еміграції Василь Іванис дожив до глибокої старості та пішов з життя 28 вересня 1974 року, у віці 86 років.

Похований на Українському цвинтарі святого Володимира у місті Оквілл, провінція Онтаріо у Канаді, де проживав впродовж останніх років свого життя.

Залишаючи Батьківщину назавжди, він забрав з собою отаманську булаву, яку у своєму Заповіті просив повернути додому, якщо Кубань колись стане частиною України.

Чи збудеться колись мрія Василя Іваниса про возз’єднання Кубанської народної Республіки з Україною покаже лиш час…

***

Повний перелік вулиць Києва, перейменованих з 2014 року.

У разі перейменування вулиці, документи киянам змінювати не потрібно.

До теми: вулиця у Святошинському районі змінила назву на честь Гетьмана Розумовського.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»