Написав книгу, побудував будинок і загинув за Україну: історія Максима «Доцента» Петренка

Максим Петренко загинув у 38 років на Харківщині. Фото: Марія Шеремет
Максим Петренко загинув у 38 років на Харківщині. Фото: Марія Шеремет

Киянин Максим Петренко мав на фронті позивний «Доцент». Він пішов добровольцем і два роки воював на Донбасі в АТО-ООС, потім встиг написати книгу, захистити дисертацію, а 24 лютого 2022 року — повернувся у свій батальйон оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького.

Максима Петренка поховали за півтора роки відтоді, як він перестав виходити на зв’язок. Востаннє він спілкувався з рідними 30 травня 2022 року, перебуваючи у зоні де велись активні бойові дії, фактично в оточенні на межі на Харківської та Донецької області.

1 червня 2022 року в населеному пункті, де Максим виконував бойове завдання, відбувся бій, під час якого зникло безвісти 12 військовослужбовців. Село було окуповане росіянами.

У вересні 2022 року, під час контрнаступу ЗСУ, село звільнили, після чого почалась пошукові роботи та ідентифікація знайдених тіл. Складність полягала в тому, що рашисти не дозволяли місцевим жителям поховати тіла полеглих після бою. Так як це були літні місяці, то від тіл залишились фрагменти.

Пошуки Максима та його побратимів затягнулись більше аніж на рік. Увесь цей час рідні, друзі, побратими сподівались, що Максим живий і у полоні. Але восени 2023 року дані ДНК-експертизи показали, що останки одного з воїнів, виявлені у одній з братніх могил в селі Студенок, належать Максиму Петренку.

Десятого листопада 2023 року його відспівали у Михайлівському Золотоверхому соборі у Києві та поховали на Алеї Героїв Лісового кладовища.

Яким він був за життя? Які цілі перед собою ставив? Що встиг зробити? І який слід залишив у пам’яті та душах тих, з ким його зводила доля?

Про це історія Максима «Доцента» Петренка у рубриці «Пантеон Героїв».

*«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам з Києва. Стаття написана на основі інтервʼю журналістки «Вечірнього Києва» з мамою загиблого, його найближчою подругою Іванною Щербиною, колегами та тими, хто знав на фронті Макса Петренка з 2014 року. Їх спогади — фрагменти життя, які складають портрет особистості, що заплатила найвищу ціну за незалежність і свободу України.

ЛЮБИВ ЧИТАТИ І ЕКСПЕРИМЕНТУВАТИ

Батьки Максима, інженерно-технічні робітники, працювали на одному зі столичних заводів. Його мама, Марія Павлівна, розповіла, що з самого дитинства Максим ріс спокійним, уважним, зосередженим, спостережливим до людей та всього, що навколо відбувається.

«Сам був неговірким, але дуже любив слухати різні розповіді дорослих. Поки не вмів сам читати, завжди просив щоб йому почитали. Любов до книжок йому привила бабуся, батькова мати», — поділилась спогадами про сина пані Марія. Саме бабуся купувала онукові книжки та культивувала у нього повагу до освіти.

Максим Петренко у дитинстві з батьками. Фото з архіву родини

Тож у школі Максим гарно навчався, був сумлінним учнем, сам робив уроки, не потребував нагадувань.

Він не любив дитячих галасливих компаній, але мав декілька постійних друзів, найкращим другом був Олексій Макаренко.

«Був дуже акуратним, любив щоб одяг був охайним, щоб в кімнаті було вибрано, чисто, всі речі були на своїх місцях. Любив складати конструктори, а також робити різні експерименти. Ще в молодшій школі навчився працювати з паяльником, постійно щось придумував, розбирав різні електричні прибори, дивився як що працює, сам робив якісь схеми», — згадала про захоплення Максима його мама.

А ще він любив слухати радіо, знав по голосу багатьох політиків, державних діячів, цікавився різними подіями які відбувалися в країні. Школярем багато часу проводив уже з дідом, материним батьком у Чернігівській області.

Дід був шанований у селі господар, мав стійкий характер, бо після закриття церкви у селі, він, не будучи священиком, таємно проводив службу Божу. Максим любив слухати його розповіді, дід для нього був першим живим носієм історичної пам’яті.

Максим Петренко з мамою.Фото з архіву родини

Любов до читання та книжок у Максима Петренка стала пристрастю на все життя. Якось на автостанції, коли їхали до дідуся, він побачив у кіоску книгу Урсули Ле Гуїн, «Чарівник Земномор’я». Одразу загорівся, бо відчув, що це — його історія і вмовив батьків купити. Згодом у нього з’явились усі книги циклу. І навіть дорослою людиною він повертався до них — риса, притаманна багатьом людям, які виросли на любові до читання.

Мама Максима з особливою теплотою в голосі говорить про ще одне велике захоплення сина: «Ще з юності він дуже любив каміння. Міг годинами сидіти щось випилювати, виточувати, обробляти. Із неотесаного каменю з’являлися чудові прикраси».

Також Максим захоплювався створенням парфумерних композиції, він постійно чаклував над різними баночками, експериментував із запахами, шукав якісь особливі співпадіння.

Ці захоплення наш Герой переніс й у доросле життя.

ПОСИВІВ У 13 РОКІВ І РАНО ПІШОВ ПРАЦЮВАТИ

Як і більшість дітей покоління кінця 80-х, Максим підлітком багато допомагав бабусі і дідусю у селі, працював на городі, продавав на базарі вирощену городину, робив все що потрібно по господарству.

А коли хлопцю було 13 років, в нього на очах від серцевого нападу помер його тато.

Батько пішов у 38 років. Це стало таким потрясінням, що в Максима з’явилося перше сиве волосся.

Марія Павлівна поділилась, що син взяв на себе піклування про матір та молодшого брата, якому було тільки два роки.

Тож після закінчення школи він пішов вчитися в училище, щоб було більше вільного часу працювати та допомагати мамі.

До слова, у школі Максим за станом здоров’я був повністю звільнений від уроків фізкультури. Але він завжди був у добрій фізичній формі, сам тренувався і навіть декілька разів пробігав марафони.

Після закінчення школи відчував, що має підтримувати сім’ю, тож вступив до училища та влаштувався на роботу в галузі хімічної промислові. Праця на підприємстві була шкідлива для здоров’я, але за неї платили чималі кошти. Таким чином Максим допомагав мамі.

У 2002 році Максим вступив на навчання до Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна». І там з 2-го курсу, з посади лаборанта кафедри комп’ютерної інженерії, почалась його професійна кар’єра.

Після закінчення з відзнакою університету у 2008 році залишився там працювати викладачем Інституту комп’ютерних технологій. В різний час працював на усіх кафедрах інституту. Підвищував кваліфікацію в Інституті інформаційних і бізнес-технологій за фахом «менеджер комп’ютерних систем, системний адміністратор».

Як викладач центру інформаційного доступу навчався та проходив стажування в Республіці Корея. Приймав участь і став фіналістом Міжнародних змагань автономних роботизованих платформ Roborace. Пізніше готував до цих змагань і студентів. У 2011-2013 роках викладацьку роботою в університеті Максим поєднував з викладанням інформатики дітям у школі.

Як бачимо, з юних років Максим обрав шлях людини, яка сама себе творила. Попри не прості життєві обставини, він завжди боровся за кращого себе, за такого, яким себе поважав, яким бачив себе у майбутньому.

СЛОВО «СПРАВЖНІЙ» — ЦЕ ПРО НЬОГО

Максим був активним учасником Революції Гідності, входив до складу Самооборони Майдану.

У перші дні війни прийняв рішення піти на фронт добровольцем. Так як його за станом здоров’я не особливо кудись хотіли брати, він правдами-неправдами долучився до лав Національної гвардії України і потрапив до новоствореного добровольчого батальйону оперативного призначення, якому пізніше було присвоєно ім’я Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького.

Максим прослужив у батальйоні два роки. Брав участь у бойових діях у районі Дебальцевого та Слов’янська. Під час ротацій продовжував викладати.

Мав позивний «Доцент» — з огляду на схильність до наукових обгрунтувань всього, що відбувалось.

А після повернення до мирного життя у 2016 році почав писати книгу про пережите на фронті, яку під назвою «Спокійної ночі», видав у 2019 році.

Ця книга стала місточком, який привів Максима у світ бібліотек, — найточніші живі спогади, які відтворили суть особистості Максима Петренка, виявились саме у бібліотекарів, людей, з якими він працював, своїми знаннями допомагаючи трансформувати традиційні книгозбірні у сучасні технологічні простори.

Він став великим другом київських бібліотек, проводив презентації своєї книги, зустрічі з школярами, тематичні лекції про ветеранську літературу. Особливо здружився з бібліотеками та читачами Централізованої бібліотечної системи Солом’янського району.

Іванна Щербина, директорка цієї мережі, розповіла про перше знайомство з Максимовою книгою:

«Нам він приніс дві свої книжки. Кошти за них не хотів брати. У нього було правило — дарувати бібліотекам книжки, які, як каву, „підвішували“ для цього його друзі. Коли він розповів, як ця книга з’являлася, чому він її написав — то одразу стало видно, наскільки Максим був несхожим на більшість хлопців, навіть тих, що були на війні. Я розбираюсь у книгах. Тож, коли почала гортати „Спокійної ночі)“, то відчула, що це те, що будуть читати».

Сама ж Іванна цю щиру, однак не легку книгу прочитала «запоєм», і зрозуміла, що її написання, описування того, що він пережив, стало для Максима своєрідною терапією, порятунком. Бо тут відкрита його душа.

«У той час у нас була ініціатива — недільний обід у шпиталі. Ми щотижня в неділю збирались в одній з бібліотек району, готували їжу і йшли у військовий госпіталь, у психіатричне відділення. Там ми бачили різних хлопців. Більшість з них були такими, хто не зміг відрефлексувати пережите на фронті.

Дивлячись на Максима я бачила перед собою людину, яка змогла все відрефлексувати, заново пережити, тепер уже на папері, — а це і загибель на його очах побратимів і прийняття власної смерті як неминучості на полі бою, і спілкування з дорогими йому людьми, як єдина нитка, за яку він тримався у найстрашніші хвилини. А потім з цим пережитим у вигляді книжки, прийти до людей. І — відпустити.

На Максимових презентаціях читачі слухали його буквально з «відкритим ротом», він так ретельно готувався, добирав слова, щоб було і цікаво слухати, і залишалася легкість, навіть у такій важкій темі. Максим, як автор книги був активним учасником книжкових Ветеранських наметів і Всеукраїнського форуму військових письменників.

І кожного разу, бачачи нових хлопців у шпиталі я розуміла, як важливо мати інструмент самодопомоги, порятунку від тих психологічних травм, які завдає війна», — розповіла Іванна про те, чим її одразу вразила його книга.

«Слово справжній — це про Максима. Він був справжнім у всьому. Чесним, глибоким і щирим. Я навіть не могла збагнути одразу — як він живе з такою відкритістю», — поділилась важливими рисами особистості Максима Петренка.

Колеги Іванни пригадують, як Максима розповідав про один з моментів, коли чітко відчував, що таке сила духу і як вона впливає на оточуючих.

Коли вони були у АТО-ООС добровольцями, в одній групі були люди з різних підрозділів. Зокрема — чимало й колишніх силовиків. Не всі хотіли воювати, дехто б залюбки відсидівся вдома… Але у присутності добровольців, екс-міліціонерам було соромно робити «щось не те».

Колишні беркутівці сприймали перших добровольців, як «інопланетян», вони не могли збагнути, що людей примушує ризикувати життям. Словом, авторитет у добровольців був високий.

Іванна Щербина (ліворуч), Максим Петренко у Центральній бібліотеці Солом’янського району м.Києва імені Григорія Сковороди.

На своїй сторінці у фейсбуці Максим писав, що для нього означала військова присяга. Його слова передають, наскільки глибоким було усвідомлення того, що чоловік має захищати свою землю:

«Те, що привело мене сюди, тепер закріплене словами присяги. Між мною й українським народом з’явилася офіційна домовленість. Виголошена зі зброєю у руках перед строєм побратимів. Скріплена підписом. Вже немає формальних перепон отримати зброю та вирушати в бій», — написав військовий.

Є про сильні відчуття від присяги й у книзі «Спокійної ночі»:

«Командир викликає нас по одному за списком.

Моя черга:

— Солдат Петренко для складання військової присяги прибув!

Одною рукою тримаю зброю, іншою беру папку з присягою. Зачитую текст прочитаний вже не раз до цього. Командир посміхається і тихо просить не поспішати. Але голова обертом, наче від стрільби.

Закінчив.

— Вітаю! — командир тисне руку.

— Служу українському народу!», — написав він згодом у книзі про те, як приймав присягу.

І це були не просто слова…

Максим Петренко та Іванна Щербина з книгою «Спокійної ночі)».
Книга «Спокійної ночі)», яку написав Максим Петренко.

ПРОПОНУВАВ НОВАТОРСЬКІ ПРОГРАМИ ДЛЯ БІБЛІОТЕК

Максим Петренко прийшов до київських бібліотек з книгою та доволі стереотипними уявленнями про саму бібліотеку, як інституцію.

Однак, побачивши як працюють сучасні бібліотеки, як вони трансформуються у зручні, затребувані людьми соціокультурні простори, він не зміг залишитися осторонь. І допомагав тим, чим міг поділитися — своїми знаннями.

«В кожен його прихід до бібліотеки з’являлися нові ідеї, як щось нове придумати, як покращити те що вже є. Ми разом тестували чат-бот та мобільний додаток для електронного замовлення книг. Він був моєю моделлю у художній фотосесії, яка мала на меті популяризувати класичну літературу, що знаходиться у фондах бібліотек Києва.

Він вчив нас як премудростей роботи з екселівськими табличками. А ще були постійні кулінарні дегустації, бо Максим будучи у свій час на стажуванні у Кореї, захопився корейською кухнею, постійно щось таке неординарне, цікаве готував і приносив нам куштуватиJ», — розповіла «Вечірньому Києву» комунікаційниця та контент-дизайнерка Центральної районної бібліотеки, яка від недавно носить ім’я Григорія Сковороди, Марія Шеремет.

Разом з головною бібліотекаркою, яка займається питаннями каталогізації, Наталією Шевчук, Марія допомагала Максиму створювати пошукові інтерактивні web-полиці на основі електронного каталогу який функціонує на базі публічної бібліотеки імені Лесі Українки міста Києва.

«Він побачив що у нас немає сайту, умовного бібліотечної „розетки“, де можна вибрати книгу на свій смак. Електронний каталог є, але для пошуку потрібно знати автора чи назву твору чи видавництво. А якщо ви просто хочете почитати детектив — і вибрати з усього масиву — то такого не було. І він створив презентаційні веб-полиці, де поділив книги за різними жанрами та створив на кожен район окремі бібліотечні карти з наявністю книг», — пояснила Іванна.

Також Максим розробив програму, яка автоматично виправляла технічні помилки, допущені при каталогізації книг до електронного каталогу. Через ці помилки люди часто не бачили книг, які фактично в бібліотеках наявні, але в електронному каталозі не представлені.

«Він щиро вболівав, щоб бібліотеки була сучасним місцем, а не нагадувала радянський союз», — каже Марія.

Максим віддавав багато власного часу, щоб системно популяризувати книги, особливо патріотичної тематики — наприклад, провів дослідження, створив базу даних та запровадив окрему каталогізацію ветеранської літератури, наявної у всіх бібліотеках столиці.

У Максима був культ книги з дитинства.
Автограф Максима Петренка, який він зробив у подарованій книзі «Спокійної ночі)» для Іванни Щербини

Максим так захопився дослідженням та обробкою даних про книжкові фонди публічних бібліотек Києва, що як ІТ-волонтер створив окремий просвітницький цифровий проєкт OpenLib.infо., який працював як відкритий презентаційний додаток до основного електронного каталогу.

Саме по цій темі у грудні 2021 року він захистив дисертацію та отримав звання кандидата технічних наук.

Нажаль, коли Максим пішов на фронт у 2022 році, він не встиг передати ключі підтримки системи web-полиць. Але програма, яка виявляє помилки в електронному каталозі працює і досі.

На момент початку повномасштабної війни Максим Петренко очолював кафедру комп’ютерної інженерії Інституту комп’ютерних технологій Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна».

Іванна Щербина розповіла, що у Максима було й своє, особливе місце для ретриту — у селі Біла Криниця на межі Київщини та Житомирщини.

Ще під час навчання в університеті, знаючи, що кожен повнолітній українець має право на безоплатне отримання земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, Максим на велосипеді об’їздив половину Київщини, і в одному з сіл удача йому посміхнулась.

Фактично в центрі села виділили ділянку, яку Максим розчистив, і почав самотужки будувати будинок. В той час він вів декілька блогів, і в одному з ним розповідав про весь процес будівництва, матеріали, особливості тієї чи іншої роботи.

Блоги виявились такими популярними, що, коли презентували книгу «Спокійної ночі)», на зустріч приходили ті, хто пам’ятав Максима по блогу. Розпитували про будівництво.

Пандемія ковід-19: Максим Петренко та Іванна Щербина.

Будинок побудував напередодні Майдану. Але особливо там не пожив, пішов на війну. Коли повертався на ротації з АТО — їздив туди, аби побути у тиші, відновитись, «перезавантажитись».

Максим любив також відновлювати стародруки. Збирав книги, від яких люди хотіли позбавитись, реставрував і віддавав їх у бібліотеки. У нього було лицарське ставлення до книг.

«Все, що він робив — виходило красивим, створеним з душею», — зазначає Іванна.

ЗВІЛЬНЯВ КИЇВЩИНУ І ЧЕРНІГІВЩИНУ, БЕЗВІСТИ ЗНИК НА ХАРКІВЩИНІ

Він знав, що буде війна і готувався. Купував обладнання та одяг, а зручні черевики ще встиг отримати по пошті ввечері 23 лютого.

Зранку, у перший день повномасштабного вторгнення, розповівши рідним як поводитись, коли навколо хаос та вибухи, Максим «Доцент» Петренко о 9 годині ранку повернувся на військову службу до 27 Печерської бригади Національної гвардії, у свій батальйон оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького.

Максим Петренко воював у аеророзвідці батальйоні оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького.

Виконував завдання з оборони Києва та на сході країни. Займався аеророзвідкою.

Іванна каже, що дух у нього був дуже сильним, стійким.

Бої за звільнення Харківщини забрали його добрих друзів — Дениса Антипова та Біжана Шаропова, науковців, які також захищали Україну з 2014 року і не скористались бронню, а пішли на фронт знов.

Порівнюючи ситуації, які Максиму довелось пережити в АТО, він казав: «Це вже було. Але хоч би не було гірше…». А гірше трапилось.

Максим займався аеророзвідкою і знав, що вони фактично у оточенні. Але намагався про це не говорити, хіба натяками, щоб рідні поменше хвилювалися. Та в середу, першого червня, він уже не вийшов на зв’язок.

Декілька днів рідні намагалися дозвонитись до побратимів, але марно. У неділю 5 червня це нарешті вдалося, і Іванна дізналась про бій, з якого хлопці ще досі виходять. Макс наразі ще не вийшов.

«Було відчутно, що вони у стресі, вони виходили з оточення… А у понеділок, вже почались офіційні пошуки», — згадує Іванна.

Вона зазначає, що увесь подальший процес був дуже важким і її голос змінюється… Рашисти захопили село Студенок, вони у своїх чатах почали викладати фото та відео полонених та вбитих українців.

У селі тіла загиблих українських воїнів окупанти скинули під парканом і нікому не дозволяли поховати. Було спекотне літо, навколо бігали бродячі собаки, а непоховані тіла лежали просто неба. Лише за кілька місяців мешканцям вдалось зробити декілька братніх могил у різних кутках села.

«Ми бачили окремі фрагменти тіл, які орки виставляли по своїх каналах. Ми намагались щось дізнатись у офіційних структурах, які займалися пошуком. А як тільки цю територію звільнили внаслідок контрнаступу — туди зайшли пошукові групи. Разом з цим весь час ми шукали самі, через побратимів, різних друзів, знайомих, хто що знав, чув, бачив. Шукали через український та міжнародний Червоний Хрест, через Координаційний штаб поводження з військовополоненими», — розповіла «Вечірньому Києву» Іванна Щербина.

Поступово знаходили братні могили, всі тіла віддавали на експертизу.

«12 хлопців з батальйону зникли там. Невідомо чи всі вони загибли. Адже під час бою були і вбиті вороги. Пошуки та експертизи до цього часу тривають — достеменно не відомо, хто загинув, хто у полоні. Пошуковці шукають все, що можуть знайти, місцеві, подекуди з неохотою, показують місця поховань, криміналісти роблять експертизи, часто по декілька, різних, щоб не помилитися, допомагають й журналісти-розслідувачі з WP.

А ми 5 листопада 2023 року отримали офіційне підтвердження, що Максим загинув, за результатами ДНК-експертизи було ідентифіковано рештки його тіла», — переповіла про важку пошукову історію Іванна.

Жінка згадала, що Максим загинув у 38 років, у цьому ж віці помер і його батько.

Про сили пройти оцей весь шлях, Іванна зізнається так: «Максим мені завжди дав сили, він і у той момент дуже підтримав мене».

Максим Петренко з волонтерською допомогою на фронті.

ВВАЖАВ, ЩО ЙОГО ПОКОЛІННЯ ПРОДОВЖУЄ БОРОТЬБУ УПА

«Він для мене був великим авторитетом. Я багато його фотографувала для наших проєктів. А книгу „Спокійної ночі)“ читала уривками, бо сильно емоційно залучаюсь і боялась, що у мене не вистачить сил її дочитати», — розповіла Марія Шеремет.

Тетяна Пилипець, директорка та засновниця Форуму військових письменників, розповіла журналістці «Вечірнього Києва»:

«Він був людиною точного розуму і неймовірних інтелектуальних здібностей. Я б сказала не неймовірних, а геніальних. Не треба боятися цих слів! Він був геній. Те, що він робив для книжкової та бібліотечної справи це було геніально! Дуже сподіваюсь, що ключі до його програми будуть працювати далі на нас. Для нас він ще був „кульчиком“, так на Львівщині називають бійців батальйону генерала Кульчицького. Він страшенно гордився, що був у цій бригаді».

Максим Петренко у перший день великої війни пішов до свого батальйону.

Іванна Щербина розповіла, що Максим мав відчуття місії:

«Він говорив про тяглість поколінь. Що наше покоління є спадкоємцями борців УПА. Акцентував, що у ті часи, коли боролись попередники, зовні все виглядало безперспективно.

Сильна радянська армія, держава, і їх підпільні невеликі загони. Але ж без них чи була б сьогодні незалежна Україна? Тяглість історії і безперервність боротьби та ствердження державності — ось за що така страшна і висока плата сьогодні. Ніколи свобода не давалась просто так».

Почесна варта у Михайлівському Золотоверхому під час чину похорон Максима «Доцента» Петренка.
Люди прийшли попрощатись з Максимом Петренком.

МАКСИМ БУВ І ЛИШАЄТЬСЯ ВОЇНОМ

Прощання з Максимом у Києві відбувалось 10 листопада. Через півтора роки після загибелі у селі Студенок на Харківщині.

Його відспівували у Михайлівському Золотоверхому, а потім поховали на Алеї Героїв Лісового кладовища у місті Києві.

На прощанні із Захисником був і його перший комбат. Він розповів біля труни загиблого про те, що коли Макс прийшов говорити про вступ до батальйону, то був зовні зовсім не схожий на бійця.

Дуже делікатний, навіть сором’язливий і чесний. Комбат повідомив, що Макс був не впевнений, що буде корисним, як боєць. Але те, як Максим Петренко поводився і бився під Слов’янськом на блок-посту, при в’їзді у місто, всіх вразило.

«Максе, ти був і лишаєшся Воїном. Честь тобі!» — звернувся до полеглого комбат.

Перший комбат Максима «Доцента» Петренка прийшоав на прощання з ним у 2023 році.
На похованні Максима «Доцента» Петренка на Лісовому цвинтарі у Києві.

За особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, сумлінне та бездоганне служіння Українському народові Указом Президента України №96/2024 від 23 лютого 2024 року Максим Петренко нагороджений високою державною нагородою — орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Посмертно.

Читайте за темою:

«Він намагався кожного дня робити щось для України: історія вченого і воїна Дениса Антіпова». Захисник викладав корейську мову в університеті, любив музику, історію, воював добровольцем та створив ветеранський бізнес. Але найбільше він любив Україну, за яку загинув у неповні 33 роки під Харковом.

Фото надані Марією ШЕРЕМЕТ, Іванною ЩЕРБИНОЮ

Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»