19-річний юнак загинув за Україну: історія киянина Івана Нестерова

Двометровий красень, обожнював котиків, знався на техніці, професійно займався народними танцями та грав на фортепіано. Та все ж обрав для себе шлях воїна.
Іван Нестеров народився 09 вересня 2003 року у Київському пологовому будинку №2. Мамі призначили кесарів розтин, бо дитя очікували велике. І навіть лікарі були вражені — хлопчик прийшов на світ з вагою 4 кг 200 грамів і 58 см. Хірург тоді подивився на чималеньку ніжку, і прорік — «солдатом буде».
І десь так і сталося. Але доля вирішила по своєму, у 19 років — 30 жовтня 2022 року — життя юнака обірвалося на війні. На Берковецькому кладовищі, він чи не наймолодший серед тих, над ким майорять синьо-жовті прапори.
Про шлях сина розповідає батько Героя — Валерій Нестеров.
«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам з Києва.
ТАНЦЮРИСТ І МИСЛИВЕЦЬ
Ваня з роду військових в п’ятому поколінні. Його батько, обидва дідусі, прадіди були військовими. І назвали його Іваном, на честь діда, батька Валерія Івановича. У сім’ї є ще молодша на півтора року від Вані донька — Оля.

Змалку обоє дітей сильно хворіли. То ж, щоб «розвивати» легені, їм «прописали» заняття на льодовому катку та хор і танці. Співати брат з сестрою ходили у хор музичної школи-студії імені Глієра, а звідти потрапили до класу з гри на фортепіано.
А ще паралельно відвідували дитячу хореографічну школу-студію при національному академічному ансамблі танцю імені Павла Вірського. Танці, любов по замовчуванню, бо окрім залізної дисципліни й інтенсивних тренувань з балету, що нагадували муштру в армії, діти багато виступали і подорожували за кордон. Бачили, як їхні зусилля дають результат.


Валерій Іванович — мисливець зі стажем, тож і його син змалку добре розумівся на зброї. Міг самостійно розібрати і зібрати зброю, чистив її після полювання. І дуже любив, коли батько його брав з собою на полювання, та їздили на Вінничину, у Горіховий гай, який висадив їх знайомий Анатолій на своїй малій батьківщині.
Іван навчався у Ліцеї політики, економіки, права та іноземних мов. Французьку мову у нього викладала заступник директора з виховної роботи Галина Щербій. Своїм прикладом вона показувала дітям, що таке честь і гідність. Турбувалася, щоб вони виростали патріотами. Розповідала історію України на прикладі своєї репресованої родини і, як вона маленькою дівчинкою назавжди прощалася з батьком, якого забирали органи НКВД.
Спочатку Іван пропускав ці історії повз вуха, називав вчителькою «націоналісткою». Але саме після перших боїв за Україну, він в розмові з мамою сказав: «Ма, я тепер розумію, Галина Омелянівна не націоналістка, вона патріот, обійми її».



Завдяки зусиллям вчительки, клас побував в різних визначних місцях України і навіть за кордоном. В одній із подорожей до Польщі, дітям показали студентське містечко Пулави — і хлопець просто загорівся попасти туди. За три місяці підтягнув польську мову, і поїхав навчатися «комп’ютерній інженерії «. Паралельно був на екстернаті в українській школі.
Після дворічного навчання був зарахований до Університету Марії Кюрі-Склодовської в місті Любліні за спеціальністю «Міжнародна безпека». Батьки дуже раділи за сина. Аж раптом він повернувся в Україну і повідомив, що йде на контракт в армію служити в Збройних Силах України. Прохання батьків спочатку закінчити навчання — пропустив повз вуха, був непохитний.
СПОЧАТКУ АРМІЯ, А ПОТІМ ВИЩА ОСВІТА
Йшов 2021 рік, в країні АТО «перейшло» в ООС. Українській військові міцно окопалися на Донбасі і, здавалося, така позиційна війна триватиме довго. Проте все гучніше лунали попередження західних партнерів України про те, що росія перейде в наступ.
Ваня хотів потрапити в 72-гу окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців — легендарний підрозділ, який ще з 2014 року прославився в боях у складі АТО.

А от воєнком, який побачив мало не двометрового красеня, повіз його в Президентський полк. Там Івану не сподобалося. Батьки вже подумали, що син може і передумає підписувати контракт, але випадково відбулася доленосна зустріч із бойовим офіцером 95-ї бригади Десантно-штурмових військ України.
Радощів Івана не було меж: “ мене беруть в 95 бригаду». 18-річний хлопець з успіхом пройшов психологічний тест, співбесіду, здав нормативи. Його призначили на посаду «топографіст-геодезист». Уміння орієнтуватися на місцевості, яке він набув під час полювання, стало в пригоді.
Вишколом Ваня був дуже задоволений, розповідав які досвідчені у них інструктори. Надалі був направлений у Міжвидовий центр підготовки військових частин та підрозділів «Широкий Лан» на Миколаївщині. Там його і застав початок повномасштабної війни.
З НАВЧАЛЬНОГО ПОЛІГОНУ НА ВІЙНУ
Вранці, 24 лютого 2022 року зателефонував батькам, сказав, що їх любить і просив, щоб вони виїжджали в Карпати. А потім зник зі зв’язку мало не на місяць. Рідні нічого про нього не знали, чекали вдома, в Києві.
У 20-х числах березня він набрав бабусю, і надиктував список того, що йому потрібно. Виявилося, що він у шпиталі у Вінниці із обмороженнями. У палаті було 8 таких хлопців. Майже місяць вони провели в окопах у степу, де температура вночі часто падала нижче -10°C. Зрештою Ваня так обморозив ноги, що не міг навіть ходити.
Їхній підрозділ був серед тих, хто намагався втримати окупантів під Новою Каховкою. Ваня розповідав: у перший бій проти ворога вони вийшли, маючи по 4 ріжки набоїв. У той ж час, коли росіяни перли на БТРах. Тож українці спочатку воювали тим, що відбили.
Потім Іван був у команді, що мала Стугну. Підходили до дороги, якою йшли ворожі танки, підбивали перший і останній, а потім відходили, щоб з іншої позиції уразити ворога. При першій зустрічі з родиною, мати боялась побачити в очах 18 річної дитини, весь той жах, який припав на його долю.Одне питання до дитини і відповідь зрілого воїна:
— Сину, а що з хлопцями?
— Ми нікого не залишили, всіх забрали, поранених і загиблих!
Під час реабілітації у шпиталі хлопець не сидів без діла. Випросив нитки і почав плести собі «кікімору», думав, що може доведеться стати снайпером. А ще попросив батька про медикаменти для підрозділу, якісні турнікети та кровоспинні.
На той час в Україні таке було надзвичайно важко дістати — все розмітали. Валерій Іванович поїхав за цим у Польщу. Поляки, місцеві українці, а також однокурсники Івана, як почули про те, що можуть допомогти, то запакували автомобіль необхідними матеріалами. Проте коли батько повернувся в Вінницю, сина терміново відкликали на війну.

КОМАНДИР У 18 РОКІВ
Після шпиталю Іван опинився на Донецькому напрямку. 18-річного хлопця, без офіційного наказу, призначили командиром відділення в штурмовій бригаді, певно щоб заохотити захищати Батьківщину. Але заохочувати непотрібно було, він біг до побратимів з словами: «А хто, як не ми будемо захищати Україну!». Він добре знав комп’ютер і з легкістю опанував керування дронами. Пройшов навчання і був направлений в підрозділ аеророзвідки
На Донеччині підрозділ тримав ділянку фронту біля Кремінної. На невеличкому клаптику фронту росіяни лише за місяць втратили 50 танків, такі запеклі велися там бої.

У вересні підрозділ хлопця був серед тих, хто звільняв місто Ізюм, село Оскіл, Шандриголове, Лиман, Довгеньке. Вони майже вийшли на околиці Кремінної, проте не отримали підтримки, і їм довелося відійти. Увесь цей час з Іваном воювали його друзі — побратими.
Під час літньої відпустки, літом 22 року, отець Анатолій подарував юному захиснику молитовник із молитвами на захист воїнів. Ваня зізнався батькам, що за цей час зі скептика-атеїста став віруючим.
Розповідь батька: «Ми Ваню 4 рази з нуля збирали: одяг, захист, амуніція. Допомагали поляки, мої друзі, його друзі. Сусіди по будинку, коли знали, що я їду на фронт, несли все що тільки можна. Чесно, навіть не думав, що у нас є так багато чуйних людей».
У вересні того року батько зробив ще один рейс на фронт до сина. Віз дрон. На війні дорога техніка, буває, тримається один день, але вона рятує життя. Кошти на «мавіка» збирали всім світом, допомогли друзі. Проте побачитися з сином тоді не вдалося, він був на бойовому завданні. І попереджав, що може не бути на зв’язку по кілька днів.
ПОМЕР З ХРЕСТИКОМ У РУЦІ
Батьки знали, що син їде на чергове небезпечне завдання в напрямку Кремінна. Навіть не на «нуль», а на «мінус другу» позицію. Їм треба було проскочити переправу через річку Жеребець, місце, що постійно прострілюється. Машини засік ворожий безпілотник, а потім їх накрила арта.
Перший снаряд ліг трохи віддалік від машини, а другий поряд з того боку, де сидів Ваня. У нього не було шансів вижити. Він помер, стискаючи у руці хрестик. З ним його і поховали. Троє інших військових отримали важкі поранення та контузії.
Ваня загинув 30 жовтня. 2 листопада у квартиру Валерія Івановича та Аліси Анатоліївни прийшли військові і повідомили про смерть сина — героя.
Батько детально описує, як загинув Ваня, показує скани документів. Відео, того страшного моменту. Виявляється, росіяни виклали в мережу момент потрапляння снаряда біля автівки — все знімав дрон. Потім чоловік побував на тому місці, поблизу населеного пункту Зарічне. Знайомі військові погодилися «на секундочку» зупинитися там.

НАЙМОЛОДШИЙ ВОЇН НА БЕРКОВЕЦЬКОМУ КЛАДОВИЩІ
Сім’я поховала сина на Берковецькому кладовищі. Проте рідні відчувають, що душа Івана з ними. На могилі сина батько завжди запалює сигарету Harvest і та згорає за мить навіть у безвітряну погоду. Побратими Вані завжди знали, коли він десь поруч, саме за запахом цих сигарет.
А ще, тиждень після загибелі Вані, помер його улюбленець, домашній кіт — шотландець, містика. Хлопець його дуже любив, обожнював пухнастих. Батькам обіцяв, що з передової привезе великого чорного котиська, що прибився до їхнього підрозділу. Але не встиг. Іншого чорного кота-мейкуна сім’ї подарували друзі. Зараз Мері, так назвали кішечку, розрада у сім’ї.
Водночас родина продовжує допомагати підрозділу сина. В новорічну ніч 31 грудня 2022 року, біля 23:00 був дзвінок від побратимів з вітаннями, але батьки відчули щось недобре:
— Що у Вас?
— Ми зовсім залишились без очей, зовсім!
Тож у новорічну ніч сім’я почала думати, де купити дрон. Але рішення прийшло швидко. Днями прийшли останні «бойові» Вані. Підключили друзів, тож вранці першого числа батьки тримали в руках дрон. Другого січня ця техніка вже працювала на передовій.




Ще одна містична історія родини: дочка Оля, закінчивши польський ліцей, вирішила витися на юриста. Досконала польська, глибока інтеграція, адаптивність — для успішного вступу було все. Але почались якісь дивні перепони. Чотири університети не зреагували на документи. В останню мить вступної кампанії дівчина подала документи до університету Марії Кюрі-Склодовської, де навчався брат, на той же факультет «Міжнародна безпека». Її зарахували за лічені хвилини.
Оля танцює в університетському ансамблі. Після школи, яку вона пройшла у студії Вірського, дівчину зі захватом прийняли в новому колективі. Також вона малює. Після смерті улюбленого брата вона написала картину де Ваня, спина в спину, зі своїм улюбленим померлим котом, наче прикривають спину один одному. Побратим Івана, який залишився живий, набив собі таку тату, як символ оберіг, в пам’ять про близького друга.
Ілюстрація вийшла така вдала, що з неї створили шеврон, один із яких подарували генералу Валерію Залужному. А він, своєю чергою підписав для мами Вані, Аліси Анатоліївни календар зі словами які заставляють жити далі: «Він помер, щоб ми жили».
Батьки Вані продовжують волонтерити, хоча не називають це волонтерством — вони просто допомагають підрозділу, у якому воював син. В кожному побратимі, хто був поряд з Іваном, батьки вбачать продовження життя сина. А дітей, батьки ніколи не залишають в біді!
Іван казав батькові, що на війні потрібні молоді, витривалі і вмотивовані хлопці. «Він розумів, що може загинути, але він бачив для себе тільки один шлях і йшов ним, пройшовши 249 найтяжчих перших днів війни», — нагадав Валерій Іванович.


Нещодавно в КМДА батькові вручили за сина-Героя медаль Київського міського голови «Честь. Слава. Держава». Мабуть, він наймолодший воїн зі столиці, який удостоєний цієї нагороди посмертно. Указом Президента України нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та почесною відзнакою Української Секції Міжнародної Поліцейської Асоціації «За мужність та професіоналізм».
Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»