Нові адреси Києва: на Лук’янівці з’явилася вулиця Ґарета Джонса

Впродовж останніх півтора року Київрада підтримала перейменування понад 300 вулиць, провулків, проспектів та площ, назви яких пов’язані з країною агресоркою та радянським союзом. Також у межах дерусифікації була перейменована вулиця Сім’ї Хохлових у Шевченківському районі столиці.

Вона виникла у період між 1838-1849 роками під назвою Загородня, а з 1869 року мала назву — Загородня середня. У 1939 році вулицю об’єднали з шосе до тодішньої Табірної вулиці, змінивши її ім’я на Кагатна. У 1971 році вулиця отримала нову назву на честь Віктора та Олександри Хохлових — радянських підпільників часів німецької окупації Києва.

На думку істориків, диверсійна діяльність брата та сестри була здебільшого міфологізована радянською пропагандою, тож експертна комісія порекомендувала включити вулицю Сім’ї Хохлових до переліку міських об’єктів, назви яких пов’язані з російською федерацією або її сателітами.

З метою деколонізації столичної топоніміки шляхом рейтингового електронного голосування у додатку «Київ Цифровий» було обрано нову назву цієї вулиці. Серед варіантів щодо перейменування найбільшу кількість, а саме 6 714 голосів, набрала пропозиція на честь британського журналіста Ґарета Джонса.

Ґарет Річард Вон Джонс народився 13 серпня в місті Баррі в Уельсі. Його батько, Мейджор Едгар Джонс був директором місцевої школи для хлопчиків.

Цікавим фактом з родинної біографії журналіста є те, що його мати у молоді роки приїхала з Уельсу до України, щоб працювати гувернанткою Артура Г’юза — одного з синів Джона Г’юза (Юза), засновника міста Донецьк (Юзівка).

На початку XX століття, Енні також стала активною учасницею руху суфражисток, які активно боролися за надання жінкам виборчого права. Перша зустріч їхніх прихильників в південному Уельсі відбулася саме в будинку родини Джонс.

До 7 років мати навчала Ґарета вдома, згодом він вчився у школі, де працював його батько. Після завершення навчання хлопець продовжує освіту в Абериствітському коледжі, звідти вступає до Страсбурзького університету (1923—1925 роки), і нарешті до Триніті-коледжу в Кембриджі (1926—1929 роки).

Освіту майбутній журналіст завершив з відзнакою, вільно володів п’ятьма мовами, окрім рідної англійської та валлійської, Ґарет опанував німецьку, французьку та російську мови.

У цей час молодий чоловік активно подорожував Європою та Сполученими Штатами. А вже за деякий час він зробив перспективну кар’єру в журналістиці та політиці.

У січні 1930 року Ґарет почав працювати радником із закордонних справ колишнього прем’єр-міністра Великобританії Девіда Ллойд Джорджа.

Влітку 1931 року він здійснив поїздку Радянським Союзом разом з Хайнцем II, членом династії продовольчих компаній, і написав щоденник, у якому, ймовірно, вперше використано слово «голодувати» у зв’язку з колективізацією радянського сільського господарства.

У 1932 році Джонс повернувся до роботи у Девіда Ллойд Джорджа, допомагаючи йому писати мемуари про Першу світову війну. А вже в лютому 1933-го, він стає першим іноземним журналістом, якому вдалося взяти інтерв’ю у нового канцлера Німеччини Адольфа Гітлера.

На початку березня 1933 року, 27-річний британський журналіст Ґарет Джонс поїхав до СРСР, щоб взяти інтерв’ю у Йосипа Сталіна. Це була його третя та остання подорож журналіста до країни рад, де він став очевидцем трагедії Голодомору.

Свої враження від тих подій журналіст втілює у статті, опублікованої в англомовних виданнях з усього світу.

Найвідоміша цитата з цієї статті свідчила:

«Я пройшов по селах та 12 колгоспах. Усюди лунав крик: «Хліба немає! Ми вмираємо».

За словами автора, цей моторошний крик лунав з різних кінців радянського союзу: з Поволжя, Сибіру, Білорусі, північного Кавказу та Середньої Азії.

«У поїзді один комуніст заперечував мені, що був голод. Я жбурнув у плювальницю шматок хліба, який їв із власного запасу. Селянин-попутник виловив його і жадібно з’їв. Я кинув у плювальницю апельсинову кірку, і чоловік знову схопив її та з’їв. Комуніст затих», — пише Ґарет Джонс.

Також кореспондент згадує, як ночував у селі, де раніше було 200 волів, а тепер шість.

«Селяни харчувалися кормом для худоби, і залишався лише місячний запас. Мені сказали, що багато хто вже помер від голоду. Двоє солдатів прийшли, щоб заарештувати злодія. Вони застерігали мене від нічних поїздок, тому що там було надто багато голодних людей. «Ми чекаємо на смерть» — було моїм привітанням, але, бачите, у нас все ще є корм для худоби. Ідіть далі на південь. Там нічого в них немає. У багатьох будинках вже немає мертвих людей…”- згадував свою зустріч журналіст.

За розповідь про те, як жахлива трагедія Голодомору забрала життя мільйонів людей у радянському союзі у 1930-х роках, на журналіста влаштували полювання спецслужб, організованих з москви.

31 березня газета «New York Times» опублікувала статтю його колеги та радянського прихильника Волтера Дюранті під заголовком «Росія голодна, але не голодує».

Однак невдовзі Ґарет Джонс оприлюднює різке спростування слів свого колеги, що виправдовував сталінську політику.

Кульмінацією цих подій стає особистий лист комісара закордонних справ країни рад, Максима Литвинова, в якому той поінформував журналіста про заборону в’їзду до СРСР.

На думку багатьох біографів журналіста, ці події стають початком замовної кампанії проти нього з боку симпатиків СРСР, тож невдовзі молодий та перспективний журналіст стає вигнанцем серед колег, включно з колишнім роботодавцем Девідом Ллойдом-Джорджем.

Наприкінці 1934 року, журналіст залишає Велику Британію, вирушаючи у всесвітнє турне. У грудні, виступаючи в американському Інституті світових справ, Ґарет Джонс звинуватив СРСР у примусовому переселенні 5 мільйонів «кулаків», яке назвав «однією з найбрутальніших подій в історії Європи».

Також на замовлення американського медіамагната Рендольфа Герста, журналіст пише ряд статей, викриваючи злочинність політики радянського комуністичного режиму.

У серпні 1935 року Ґарет Джонс разом з німецьким колегою Гербертом Мюллером вирушають до Північного Китаю, де британця вбили за нез’ясованих обставин.

За офіційною версією, кореспонденти потрапили до полону місцевих бандитів, де німця та інших учасників експедиції відпустили за два дні, а Ґарета Джонса невдовзі застрелили напередодні свого 30-річчя.

Переважна більшість дослідників стверджують, що журналіст був вбитий агентами НКВС у рамках «акції відплати», однак існують і інші альтернативні версії цього загадкового вбивства.

Колишній роботодавець журналіста, Девід Ллойд Джордж стверджував, що Ґарета вбили тому, що «він занадто багато знав».

Сьогодні колишній репортер Western Mail, який свого часу став викривачем Голодомору в СРСР, що забрав близько 10 мільйонів людей, вважається одним із найбільших «очевидців правди» у світовій журналістиці.

Також його свідчення використовуються українською стороною в офіційному визнанні Голодомору — геноцидом українського народу.

У листопаді 2008 року Президент України Віктор Ющенко посмертно вшанував Ґарета Джонса, нагородивши його орденом «За заслуги».

Того ж року про долю британського журналіста зняв свою документальну стрічку «Живі» режисер Сергій Буковський. Прем’єра відбулася в Україні 21 листопада 2008 року в дні 75-х роковин Голодомору.

У 2019 році на Міжнародному кінофестивалі Berlinale відбулась світова прем’єра художнього біографічного фільму польської режисерки Агнєшки Голланд «Ціна правди» (у міжнародному прокаті — «Містер Джонс»), який розповідає про подорож Гарета Джонса Україною та байдужість західних країн до його повідомлень про цю трагедію.

***

Нагадаємо, що з 2020 року ім’ям Ґарета Джонса був названий також провулок у Шевченківському районі столиці неподалік Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Ініціаторами назви стали творча група фільму «Ціна правди» та Інститут журналістики.

До теми: У Києві з’явилась вулиця на честь фотокореспондента Макса Левіна, який загинув у лісі неподалік села Мощун у березні 2022 року, під час виконання своїх професійних обов’язків.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»