Рятував з-під завалів дітей: історія легендарного оборонця Ірпеня «Сєваса»

Спецпризначенець підірвався на встановленому ворогом фугасному саморобному пристрої. Йшов, як і завжди, першим. Деталі операції не розголошують. Відомо лише, що побратими доставили важкопораненого штаб-сержанта у госпіталь. Його прооперували, але дива, на жаль, не сталося. Ткаченко втратив багато крові та помер від геморагічного шоку.

Церемонія прощання з «Сєвасом» відбулася на Байковому кладовищі. В останню земну дорогу Олександра проводжали родичі, друзі, побратими, серед яких було чимало морпіхів. Дружина полеглого бійця Валентина тримала на руках чотиримісячну донечку — Руслану, яка народилася влітку цього року. ЇЇ назвали на честь безвісти зниклого товариша «Сєваса».

Труну з прахом Героя поховали 22 листопада на Ірпінському кладовищі. Останній свій спочинок Олександр знайшов серед могил на Алеї пам’яті захисників України, над якими майорять синьо-жовті стяги. На його могилі посадили дуб — символ мужності, витривалості та вірності.

ЇЙ БУЛО 27 РОКІВ, ЙОМУ — 21

Дружина загиблого Героя Валентина принесла на могилу чоловіка 34 червоних троянд — саме стільки років було її коханому. Розповіла чоловікові, що верес, яким прикрасили його останнє місце спочину, «стоїть гарний, наче тільки посадили». Згадала, як вони познайомилися та одружилися у рідному Севастополі. Їй тоді було 27 років, йому — 21.

«Ви не зробите мені боляче, нагадавши про Сашу. Я не забуваю чоловіка ані на хвилину. Нещодавно прийшов до мене уві сні й каже, що має подарунок. Дає ключ і я відкриваю якусь комірчину, а там величезна кімната, всіяна пелюстками троянд. Він завжди мені їх дарував. Останнім часом величезні букети. У нас все було навпаки, з роками кохання ставало тільки сильнішим», — розповідає журналісту «Вечірнього Києва» крізь сльози Валентина.

У загиблого Героя залишилися троє дітей: 18-річна Ніколь, дев’ятирічна Злата та чотиримісячна Руслана. Старші діти народилися у Севастополі, а менша — у Києві. Злата згадує батька щодня, розповідає, як він намалював їй лисичку та досі говорить про нього у теперішньому часі.

Олександр мав хист до малювання у будь-якому жанрі. Його рідний батько був художником. Олександр теж мав гарний смак до образотворчого мистецтва та вмів помічати у буденному прекрасне.

«Дітям важко усвідомлювала втрати, та чого там — всім важко. Злата часто плаче. Намагаюся зайняти її якимись справами, разом малюємо. Ніколь нещодавно пекла печиво військовим. Сьогодні ми відчуваємо величезну підтримку його друзів, побратимів. Мій чоловік зробив велику справу, бо до останнього захищав свою сім’ю та всю Україну», — каже Валентина.

Олександр Ткаченко народився у Севастополі у 1989 році. Від скороченої назви міста й отримав позивний «Сєвас». Після школи закінчив училище за професією «перукар». Пропрацювавши кілька місяців у салоні, зрозумів, що стрижки та зачіски — це не його стихія.

З ПРАПОРОМ УПА ВОДИВ ТУРИСТІВ У ГОРИ

Попри те, що клієнти були задоволені роботою юного майстра, він вирішив стати інструктором з проведення піших походів. Почав водити туристів у Кримські гори. У 2011 році під час одного з таких походів, Олександр і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Валентиною, яка тоді не була одружена, але мала шестирічну доньку Ніколь.

«Саша безмежно любив Україну. Був справжнім патріотом. Він добре знав історію Київської Русі, Криму, новітню історію України. А розповідав так, що туристи слухали його, відкривши рота. В походи завжди носив з собою червоно-чорний прапор УПА. Було трохи смішно, коли російські туристи постійно фотографувалися з українсько-революційним стягом», — згадує Валентина.

Через рік після знайомства пара одружилася. Валентина довго не погоджувалась. Їй видавалося дивним, що молодший за неї на п’ять з половиною років хлопець добивається її руки — старшої за нього жінки з дитиною.

«Після нашого походу в гори, він розшукав, де я живу та почав ходити до мене кожного дня. Ми з донькою мешкали разом з мамою у приватному будинку в окремій половині. Я робила ремонт і Саша приходив допомагати. Ставив двері й навіть спеціально навчився класти плитку. Через місяць після нашого знайомства він освідчився мені у коханні, але я не одразу погодилася вийти за нього заміж», — згадує Валентина.

Згодом жінка зрозуміла, що Олександр попри свій юний вік на відміну від багатьох своїх однолітків не страждав інфантильністю, а навпаки був надійною, впевненою в собі людиною, на яку можна покластися.

«На мене також справляло враження, що Саша не намагався сподобатися всім та кожному, а був самим собою — чесним, принциповим і завжди спокійним. Він мав міцну проукраїнську позицію та чіткі переконання, яких завжди дотримувався. Якось Ніколь запитала його: «Тато, невже ти не хочеш подобатися іншим людям?» І він відповів: «Єдина людина, якій я хотів сподобатися була твоя мама», — розповідає Валентина.

«ВІДЧУВАЛИ СЕБЕ З НИМ, ЯК ЗА КАМ’ЯНОЮ СТІНОЮ»

Олександр виріс у багатодітній сім’ї, де крім нього, виховувалося ще четверо дітей. Тож досить рано подорослішав. Він любив дітей і вважав, що їх у сім’ї повинно бути багато. Ткаченко прийняв доньку Валентини Ніколь як рідну і виростив як справжній батько.

Дружина згадує, що коли навчалася у Київській державній академії декоративно-прикладного мистецтва та дизайну, то спокійно залишала вдома у Севастополі дитину з Олександром, бо знала, що він її нагодує, вкладе спати, відведе в садочок і взагалі догляне краще за будь-кого.

«Тато відрізнявся тим, що піклувався про інших більше, ніж про себе, — розповідає Ніколь. — Він змалечку до мене ставився як до рідної дитини. Ніколи нас не виокремлював. Ми всі відчували себе з ним, як за кам’яною стіною. Мама з ним бувало сварилась, а тато з нею — ніколи. А коли мама заспокоювалась, то завжди казала: «Тобі місце у раю тільки за те, що терпиш трьох дочок, мене ще й мою маму».

Після одруження Олександр покинув малоперспективну роботу інструктора з походів та вирішив пов’язати своє подальше життя з армією. У 2013 році він пішов у морську піхоту, що базувалась у Феодосії. Там служив його друг.

Під час окупації півострова росіянами, Олександр не порушив присягу та вийшов на материк разом з побратимами. Його військова частина чинила опір до останнього. Слідом за чоловіком залишила Крим і його дружина з донькою Ніколь і щойно народженою Златою.

Сім’я переїхала до Миколаєва, де після захоплення росіянами Криму базувалася морська піхота. У Севастополі Ткаченки втратили все: дім, майже всіх родичів і друзів, які зайняли проросійську позицію.

«Навпроти нашого будинку була одна на все місто українська школа, в якій навчалася Ніколь. Я випадково стала свідком, як директриса несподівано зібрала дітей і заявила, що ми тепер Росія. Того дня я зрозуміла, що нам у Криму більше нічого робити», — згадує Валентина.

У Миколаєві сім’ї Ткаченків прийшлося несолодко. Зарплатні чоловіка не вистачало не те щоб винаймати квартиру. А на руках у Валентини була півторамісячна дитина.

«Я ніколи не вмовляла Сашу залишити службу, бо неможливо вмовити людину покинути своє призначення. Втім, у Миколаєві „вибухнула“. Єдиний раз заявила чоловіку, що якщо військове керівництво не може забезпечити його житлом, то нехай звільняється», — згадує Валентина.

Олександр передав ультиматум дружини своєму начальству, яке хоч і не надало квартиру, але допомогло знайти волонтерів, які взяли на себе оплату оренди житла для сім’ї Ткаченків.

ДОЇВ КОРІВ І МРІЯВ ПОСАДИТИ ВЕЛИЧЕЗНИЙ САД

У квітні 2014 року на сході України розпочалась Антитерористична операція, до якої долучився й Олександр. Він брав участь у битві за Маріуполь, села Водяне та Гранітне на Донеччині. За військові заслуги отримав орден «За мужність» III ступеня та згодом ще безліч нагород.

Під час відпусток Ткаченко працював інструктором полку «Азов». Після завершення контракту у 2017 році Олександр переїхав до Ірпеня, де його вже майже рік чекала дружина разом з двома донечками. Матері Валентини вдалося продати дім у Севастополі та купити дітям квартиру під Києвом.

Олександр вирішив зайнятися власним молочним бізнесом. Отримавши канадський грант на створення сімейної ферми, подружжя придбало невеликий будиночок з жовтого ракушняка у селі (нині окупованому) на Херсонщині та завело корів.

«Після служби Саші важко було адаптуватися до мирного життя. Бувало йде містом, а десь поруч салют запускають, то він одразу пригинався. Вдома у нас були певні правила поводження з батьком, наприклад, дітям заборонялось підкрадатися, жартома нападати на нього зі спини. Тато у нас великий, з миттєвою реакцією. Хоча на відміну від мене він був завжди спокійний. А тваринництво стало для нього не стільки бізнесом, скільки свого роду терапією», — згадує Валентина.

«На війні тато піклувався про побратимів, думав, що поїсти, як зігрітися, де поспати, — додає Ніколь. — А в Ірпені, коли йому хтось розповідав, що в магазині кепку не ту продали, трохи був шокований такими „проблемами“. Дуже любив полювання, спорт, але найкомфортніше почував себе вдома. Йому було затишно, хоча нас у квартирі п’ятеро, а ще кіт, собака та хом’як на додачу».

Коли у новоявлених фермерів ще не було доїльного апарату, Олександр навчився доїти корів руками. Напередодні повномасштабного вторгнення у господарстві подружжя було 9 голів. Здавали по 100 літрів молока на день. А ще Ткаченко мріяв про сад на кілька гектарів.

«ХОТІЛИ ОБРАТИ СІЛЬСЬКИМ ГОЛОВОЮ»

«Він любив природу, тварин, — згадує Валентина. — Але займатися фермерським господарством було дуже важко. Я вирощувала квіти та вела фінанси, а чоловік робив те, чим ніколи в житті не займався. Він сам збудував сарай для корів, дав усім тваринам імена та власноруч доїв їх. Хто інший уже б давно опустив руки, але тільки не Саша, який був дуже наполегливий.

Коли якась корова хворіла, не давала молока й треба було по всім фермерським канонам здавати худобу на м’ясо, до останнього не хотів цього робити. Переживав так сильно, що я почала радити йому покинути займатися тваринництвом.

Хоча вже після року нашого фермерського життя Сашу хотіли обрати сільським головою. Він «вибив» пасовища для громади, допомагав бабусям по господарству. Його здатність гуртувати навколо себе людей вражала. Ледь не кожного ранку біля нашої хати з’являлися то макітра з пиріжками, то баночка з медом. Так люди віддячували Сашкові за його допомогу».

Втім, сільське мирне життя тривало недовго. Олександр не тішив себе ілюзією, що з росією можна домовитися. Він постійно готувався до війни — ледь не щодня чистив зброю, постійно тренувався та інструктував дружину щодо дій на випадок повномасштабної війни. Коли росія почала стягувати «на навчання» солдатів і техніку до кордону з Україною, подружжя вирішило залишити бізнес.

«23 лютого 2022 року ми повернулися на Херсонщину, щоб владнати свої справи. Сашині друзі подзвонили та сказали, щоб ми негайно звідти забирались. Їхали додому вночі, а під ранок 24 лютого, коли проїжджали Умань, полетіли ракети. В Ірпені чоловік взяв свої гвинтівки, екіпіровку і я відвезла його машиною до штабу АТО в центрі міста. Ми з дітьми та собакою виїхали до Львова», — розповідає Валентина.

«ПОТРАПИВ В ОТОЧЕННЯ ТА ПОВЗ ПО АСФАЛЬТУ»

Олександр відіграв надзвичайно важливу роль в обороні Ірпеня. «Сєвас» очолив штурмовий підрозділ, організував снайперський вогонь і координував бойові дії одразу на двох блокпостах — «Жирафі» та «Караван Галі». На свій день народження, 5 березня, Олександр з побратимами потрапив в оточення на Ворзельській розвилці. Вони хотіли забрати «азовців», які потрапили в засідку, але самі вийшли на колону ворожої техніки.

«Саша розповідав, що їх взяли в кільце. У нього на очах загинув побратим. Він стік кров’ю і мій чоловік не міг йому допомогти, бо все навколо прострілювалося. Для Саші це був дуже важкий удар. Йому вдалося вибратися живим. Казав мені, що так довго на животі по асфальту ніколи в житті не повз. Також зізнався, що хотів уже записати для мене на телефон прощальне голосове повідомлення», — згадує Валентина.

Після повномасштабного вторгнення дружина «Сєваса» наприкінці березня приїздила на Київщину з волонтерами, привозила гуманітарку та зустрічалася з чоловіком, а діти вперше побачили батька лише в травні.

Коли вони повернулися в Ірпінь, то замість вікон у їхній квартирі, розташованій неподалік легендарного Романівського мосту, зяяли порожні дірки. Їх вибило вибуховою хвилею. Знайомі тимчасово прихистили сім’ю Ткаченків у своїй київській квартирі.

У Олександра для дружини був подарунок — срібні сережки та каблучка з бірюзою, які він придбав ще до повномасштабної війни. Вони згоріли разом з його парадною формою та гвинтівкою на базі тероборони у дитячому таборі, яку захопили окупанти.

На базу навели українську артилерію, яка не лишила від неї каменя на камені. Цю історію Олександр розповів німецьким журналістам SPIEGEL TV. Вона так вразила іноземних медійників, що наступного разу вони привезли Олександру майже такі самі прикраси, які він і подарував дружині.

«ДИТИНА З ДЦП ДОБУ ПРОЛЕЖАЛА ПІД РУЇНАМИ»

«Батькові дуже важко було повертатися в Ірпінь, — згадує Ніколь. — По дорозі він показував, де загинули його побратими, а де лежали вбиті росіянами цивільні. Тато також розповідав мені, як діставав у Бучі з-під завалів дівчинку з ДЦП. Вона добу пролежала під руїнами з високою температурою. Саме завдяки татові я знаю, яким має бути справжній чоловік.

Коли деякі мої однолітки кажуть, що вони маленькі люди й від них нічого не залежить, я розповідаю їм, як до батька на блок-пост в Ірпені прийшов худорлявий хлопець, якому було лише 17 років. Тато йому наказав іти додому, але той відмовився, як відрізав. Саме завдяки мужності та силі духу таких людей і вдалося захистити Ірпінь і зупинити російський наступ на Київ».

Після деокупації Київщини Олександр продовжив виконувати свій військовий обов’язок як спецпризначенець. Дружині сказав, що воюватиме до перемоги. Ткаченку пропонували стати офіцером, але він був переконаним сержантом і вважав, що саме сержантський склад грає ключову роль у боєздатності армії.

З народженням третьої донечки йому радили покинути службу. Але Олександр вважав, що не має морального права залишити своїх побратимів, відчував відповідальність за них, за свою сім’ю та всіх українців.

«Саша мав осколкове поранення у стегно та купу контузій, які він навіть не рахував. Ба більше, приховував, бо боявся, щоб його не списали. У нього була мрія — вигнати рашистів з Криму та повернутися жити в рідний Севастополь. Мій чоловік воював заради того, щоб усі ми вільно жили на своїй землі без російськоімперського поневолення», — каже Валентина.

У четвер уранці, 9 листопада, 2023 року, «Сєвас» надіслав дружині повідомлення про те, що любить, але зараз іде «працювати» і пообіцяв, що коли повернеться, то зателефонує. На жаль, дзвінка від нього Валентина не дочекалася.

Ввечері їй повідомили, що Олександр загинув, виконуючи бойове спецзавдання. Побратими «Сєваса» розповідають, що він особисто врятував на полі бою багатьох хлопців. І в останній свій день зберіг життя іншим ціною власного.

За життя Олександр дуже любив твори поета та драматурга Олександра Олеся (1878—1944). Митець народився на Сумщині, де за страшною іронією долі загинув поціновувач його творчості, справжній патріот України — Олександр Ткаченко.

За словами Валентини, найулюбленішою поезією «Сєваса» був вірш «Коли я вмер — забув, не знаю», написаний Олесем ще у 1925 році, але сьогодні ці строфи звучать особливо проникливо і щемливо.

Коли я вмер — забув, не знаю…

Я в чорній прірві забуття…

О краю мій, коханий краю,

Коли ж це стратив я життя?!

І скільки вже минуло років,

Як мертвий я лежу в труні,

Лежу, не чуючи пророків

І не палаючи в огні?..

***

І сниться сон мені: неначе

Десь на холодній чужині

Якийсь вигнанець гірко плаче

І заздрить мертвому мені.

Вічна пам’ять і шана Герою!

Читайте також:

“Облетів 20 країн за 20 років: історія загиблого воїна з Києва Микити Красновіда».

Олександр ГАЛУХ, Борис КОРПУСЕНКО (фото) «Вечірній Київ»