Облетів 20 країн за 20 років: історія загиблого воїна з Києва Микити Красновіда

З мамою та близькою подругою Микити ми зустрічаємось у квартирі, де виріс воїн. Пані Наталя проводить нас у кімнату свого 22-річного сина. Перше, що впадає в очі, — шпалери зі столицями країн світу. Микита багато подорожував та марив новими маршрутами.

На столі — вже прочитана книга про пригоди єдиного українця, який відвідав усі країни світу — «Два мільйони кілометрів до мрії». А на дверях висить мапа із затертими країнами, де встиг побувати хлопець.

«Перед війною він вивчив англійську, — розповідає мати хлопця, показуючи на стосик карток з вивчення мови. — Хотів працювати у сфері туризму. На 20-річчя я зробила подарунок — купила нам поїздку в Дубаї. Це була остання наша з ним подорож».

Кімната виглядає пустою, в ній ніхто не живе вже два роки. На шухляді одиноко лежить чорна гітара, на якій Микита награвав улюблені пісні. Робочий стіл розповідає про власника. Тут останні фото захисника. Одне з них — це де він у військовій формі мило показує сердечко. За хвилини після селфі він відправить цей кадр мамі, яку заради безпеки відправив в Німеччину.

Поруч із фото лежать особисті речі Микити: камуфляжна панамка, годинник та сонячні окуляри. Але особливої уваги потребує синя коробка над столом — у ній посмертна медаль та грамота пошани й скорботи батькам від Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного.

Далі ми проходимо на кухню, де гортаючи альбом, говоримо про молодого амбітного воїна з позитивним «Оптиміст».

***

«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам, які були родом з Києва чи довгий час жили тут.

Стаття написана на основі інтервʼю журналістки «Вечірнього Києва» з матірʼю захисника — Наталією, подругою Поліною та побратимом із позивним «Дрон».

***

«ЧУДО-ЮДО З БЛАКИТНИМИ ОЧИМА». ДИТИНСТВО ГЕРОЯ

Микита — єдина дитина в родині. Наталя та Андрій довго планували дитину, а коли жінка завагітніла — тривалий час лежала на зберіганні.

«Місяць вдома, місяць у лікарні — такою була моя вагітність. Мене тоді всі навколо запевняли, що буде хлопчик. Так і сталось. Пологи пройшли добре, і в нас народився син», — згадує пані Наталя.

Опісля батьки думали над іменем та заглядали у православний календар. На ці числа припадали два чоловічих імені: Мирон та Тимофій. Однак родина вирішила відмовитись від цих імен та зупинилась на Микиті.

Згодом батьки розлучились, і мати сама виховувала сина. Хлопець зростав спритною та надактивною дитиною. Пані Наталя не встигала й оком моргнути, як син кудись біг стрімголов.

«Мені говорили, що маю «чудо-юдо з блакитними очима», — усміхається співрозмовниця.

Щоби хоч якось втомити непосидючого Микиту, пані Наталя відвела сина на спорт. Вибір упав на теквондо, а потім й на інші види єдиноборства. Цей вид спорту навчив Микиту ще підлітком вміти постояти за себе.

«Але на боротьбі все не закінчилось. Він також ходив на плавання, де здобував медалі за призові місця. До того ж встигав і на танці сходити, і на хор. Не знаю, звідки в нього бралася ця енергія, але постійно жив в русі. Все Микиті було цікаво», — продовжує мати.

Окремо варто зазначити, що пані Наталя погано чує: в одному вусі має слуховий апарат. Тому Микита вже у дитинстві опанував сурдопереклад, і коли мати недочувала, говорив мовою жестів.

Навчався майбутній захисник у школі №6, що у Подільському районі. На уроках хлопець поводився чемно, схоплював все на льоту. Але сидіти довго над завданнями не любив. Особливу увагу приділяв гуманітарним наукам та історії.

«За чим дійсно міг всидіти на одному місці, то це за читанням. Дуже рада, що мені вдалось прищепити Микиті любов до книжок. Швидко читав одну, потім — другу. Все поспішав… ніби знав, що відведено небагато», — зітхає мати.

Ще підлітком він вирішив, що вже пора заробляти перші гроші. Закупив багато фруктів, приніс на кухню та заявив: «Починаю свій бізнес!»

Його задум був простим і корисним — продавати сухофрукти. Тому він впевнено протягнув матері кілька фруктів та попросив допомогти начистити й посушити.

«А я йому у відповідь: «Як називатиметься бренд?» На що Микита стисло відповів: «Фрутс». Я купила сушарку, потім ще одну і ми почали готувати «фрутси». Син замовляв наліпки, пакетики — усе організовував.

Памʼятаю, приходжу втомлена з роботи, бачу, як він крутиться з тими фруктами. То перевдягаюсь та йду допомагати», — резюмує пані Наталя.

Взагалі готувати та допомагати матері на кухні Микиті подобалось. Тоді, йому здавалось, що він вирішив на кого піде вчитись.

МАНДРІВКИ, ВЕЧІРКИ ТА МРІЯ МАТИ ВЛАСНУ ТУРАГЕНЦІЮ

Закінчивши дев’ятий клас, Микита не став марнувати час, тож забрав документи зі школи та вступив на бюджет до одного зі столичних коледжів на спеціальність «Харчові технології». Утім вже після першого курсу зрозумів, що це не його. І вступив до криворізького коледжу на іншу спеціальність — туризм. Утім останній курс він не довчився й повернувся до Києва.

«Чому у Кривий Ріг? Бо там жила його дівчина», — усміхнено пояснює мати.

До слова, жіночої уваги юнаку не бракувало. Смуглий, з вираженими вилицями, блакитними очима та спортивної статури він користувався популярністю у дівчат.

Микиту постійно оточували люди. Він вмів дружити та був «обʼєднуючим елементом» в компанії. А ще він був постійно в пошуках нового: стрибок з парашутом та з мосту на Труханів; подорож, протяжністю 7000 км, автостопом за кордон; похід у гори, на карʼєри та на острів Джарилгач.

«Йому було важливо самому вибудовувати маршрут та взагалі організовувати все — робив афіші, збирав всіх. А потім, як той поводир, вів нас. З рюкзаками, бутлями води, дровами. Ліземо то вгору, то униз. Вже просимо десь поставити намет, а він наполягає: „Ні, ще не дійшли“. І знову йдемо. Врешті добираємося і розуміємо, що не дарма нас Микита годинами кудись вів — краєвиди відкривались неймовірні. Ми розпалювали багаття, насолоджувались природою та моментом», — згадує подруга Героя — Поліна.

А якось вони компанією проїхали понад сім тисяч кілометрів — з України до Польщі, а звідти ще далі. Пані Наталя пригадує ті часи: «Буває залетить додому, поставить перед фактом, що за дві години в нього літак. Я починаю бігати, метушитись — що синові зібрати. А він спокійно каже, що вже зібрав мінімальну кількість речей, адже багато не треба. Він був самостійним, і завжди поспішав. Досі не розумію, як він все встигав.

Друг у житті, а пізніше побратим на фронті з позивним «Дрон» каже, що Микита «хворів» мандрами й об’їздив практично всю Україну автостопом.

«Після війни він хотів відкрити своє туристичне агентство, щоб зробити подорожі доступнішими, оскільки в Україні багато людей думає, що мандрівки — це дуже дорого. Хоча ми їздили компанією в Європу із 300 євро в кишені. І за ці гроші нам вдавалось відвідати шість країн. Він був дуже авантюрною людиною», — каже друг.

На 20-річчя сина пані Наталя подарувала йому поїздку в Дубай, про яке він мріяв. Це був символічний подарунок — у 20 років побувати у 20-тій країні.

Мати назбирала гроші, придбала квитки та замовила торт у вигляді земної кулі, яку мав за мету облетіли Микита.

«Він був неймовірно здивований. Так дякував. І ми відправились у подорож. У нашу останню з ним подорож…», — підсумовує співрозмовниця.

У ті ж часи Микита з великою компанією людей почав також їздити на музичні концерти. Тоді свою тусовку вони прозвали «Київський двіж». У футболках з таким написом вони місто за містом їздили на концерти співака. І у тих же футболках друзі стоятимуть біля Володимирського собору зустрічати його закриту труну…

Влаштовував хлопець й вечірки. Останнім гучним святом для них став Новий рік. Святкували у Микити вдома.

«Тоді він написав повідомлення, на кшталт: „Збираємось у мене святкувати НР“. І друзі, яких розкидало по всій Україні, зібрались святкувати вдома в Микити. Після того, як його не стало, більше цим ніхто не опікується. Хіба що зібрав нас усіх на своєму похороні», — говорить Поліна.

ПІШОВ НА ВІЙНУ, БО РОСІЯ ЗРУЙНУВАЛА ЙОГО ПЛАНИ

На момент, коли почалась велика війна, Микита жив окремо від матері. Зранку він написав пані Наталі, щоби та збирала речі і готувала валізи, аби їхати за кордон.

«Ти ж любиш мандрувати. Зараз саме час, і мені так буде спокійніше!» — пролунало на тому кінці слухавки. Але вона не поїхала.

У той час хлопець вирішує разом із друзями йти в тероборону. Спочатку вони допомагали облаштовувати блокпости, які, здавалось, у Києві та області зʼявлялись щохвилини, адже ворог дуже швидко просувався.

Побратим «Дрон» згадує, як вони оббивали пороги військкоматів, аби долучитись до захисту країни. Казав, що росія зруйнувала всі його плани.

До речі, Микита міг не йти воювати, адже мати має інвалідність. Однак, вмовивши її врешті поїхати за кордон, до Німеччини, він долучився до добровольчого батальйону, який тільки-но народжувався — у «Стугну».

На курсі молодого бійця він був одним, хто показав найкращі результати та став частиною добровольчого батальйону. Їх тренував спецпризначенець з Ізраїля — Денис Десятник. Він зумисно вимотував хлопців на полігонах — десятки кілометрів пробіжок у спеку та дощ, носіння колод та вправи на витримку. У цих спартанських умовах і гартувалися найкращі воїни.

«Був момент, коли постало питання, хто готовий брати участь у прориві до гарнізону наших військ у Маріуполі (тоді ще точились бої поблизу Азовсталі, — ред.), ми відразу ж зголосилися, не маючи навіть на той момент досвіду в контактних боях. Микита пішов воювати з думками захищати свій будинок, свою сім’ю і робити це до останнього. Без жодних сумнівів», — говорить побратим.

Згодом хлопець відправив матері фотографію, яка неабияк змусила її хвилюватись. То був документ про контрактну службу в ЗСУ: «Я плакала й благала не йти на війну. Але він зробив свій вибір і дуже пишався цим».

Перший їхній бій за Україну був на харківському напрямку, коли визволяли село Дементіївка. Клаптик за клаптиком вони обережно та оперативно пропрацьовували кожний метр.

Час від часу він робив фото для матері, але більше любив, коли та йому присилала фотозвіт, як ходить у музеї та вчить німецьку.

Микита був сконцентрований на роботі, йому було важливо працювати в команді та не підвезти побратимів. «Оптиміст» завжди був мотивований, з бойовим духом. І своїм настроєм він заряджав оточення.

Після визволення Дементіївки, бійці «Стугни» на деякий час повернулись до Києва. А потім відправились деокуповувати Південь. Зокрема, і село Максимівка, що на Миколаївщині. Там був його останній бій.

«Я ВІДЧУВАЛА, ЩО НАБЛИЖАЄТЬСЯ ЩОСЬ ПОГАНЕ, АЛЕ СКАЗАТИ ЙОМУ НЕ МОГЛА»

Увесь час на війні Микита добре тримався. Він був на позитиві, займався спортом та мав максимально бойовий дух. Утім, коли він повернувся до Києва на свою останню ротацію, рідні та друзі запідозрили щось нетипове.

«Особливо він ніяк не змінився після того, як пішов воювати. Єдине, що постійно ходив у формі. А так, веселий, усміхнений з квітами залітав до мене на роботу, а пізніше збирались десь з нашими. Постійно хотів всіх забрати. Як тільки розумів, що відпустять на кілька днів — писав усім. Хто не міг відволіктись, до тих їхав на роботу. Проте дехто казав, що це виглядало максимально дивно, що він їздить до кожного. Ніби прощається», — каже Поліна.

Мати продовжила розповідь близької подруги сина та зауважила, що Микита дійсно міг щось відчувати. За її словами, за день до своєї останньої ротації, молодий воїн відкрив удома альбом з дитячими фото та ностальгуючи, деякі з них відправляв мамі.

«Мене це дуже занепокоїло. Щось було не те. Він ніколи в житті не був аж на стільки сентиментальним та не розглядав той альбом. У той момент я зрозуміла: відбудеться щось погане. Відчувала це, а сказати не могла», — зітхає пані Наталя.

У своєму останньому повідомленні матері Микита написав: «Поїхав у відрядження». Куди саме мати не знала. Наступні два тижні жінка жила наче у вакуумі. Щодня чекала хоча б смайлика від сина, але телефон мовчав.

Про загибель Микити матері повідомили на третій день після трагічного дня. Разом із тим додали, що вертатись в Україну поки не треба, адже тіло й досі не можуть забрати.

Якийсь час вона ще знаходилась в Німеччині. Однак з кожним днем бути там було все тяжче і тяжче. І вона повернулась.

Згодом стане відомо, що у ніч проти 18 серпня 2022 року молодий воїн поліг в бою в тоді ще окупованому селі Максимівка. Те зіткнення забрало життя ще двох товаришів «Оптиміста» — 33-річного Михайла Матвіїва та 31-річного Артема Медвєдєва.

Як розповів нашому виданню командир батальйону спеціального призначення «Стугна» Дмитро Лінько, тоді добробат у складі ГУР проривався в тил до ворога, щоби відбити російських найманців з села. Паралельно із тим вони заміновували дорогу рашистам.

Операцію здійснювали двома групами: в одній з них був «Оптиміст».

«Тоді проводилась розвідка бою та штурму села Максимівка. Микита, як завжди, поводив себе мужньо: першим протоптував дорогу повз мінні загородження. І повертався він останнім. На жаль, то виявився його останній бій», — додав командир Лінько.

Ту трагічну ніч згадує й побратим «Дрон»: «На його останньому завданні ми були разом: Діма «Технік», я та «Оптиміст». У день виходу у мене якраз був день народження і ми жартували, що деокупуємо село як подарунок на день народження. Йшли у піднятому настрої, хоч і з обережністю, оскільки спочатку завдання було досить авантюрним.

Микита був другим номером кулеметника, ніс багато боєкомплекту, при цьому був у голові групи, протоптуючи шлях вночі у приладі нічного бачення. Він постійно вдосконалював свої навички й ніколи не уникав будь-яких завдань, навіть тих, які він робив вперше. Так було тоді. Але, на жаль…»

Після того побратими три місяці намагались пробратись на тоді ще окуповану територію та забрати тіла своїх бійців. А коли дісталися до Максимівки, то тіла Микити не знайшли — воно було в руках окупантів.

ТІЛО ЗАБРАЛИ РАШИСТИ. ПОХОВАТИ ГЕРОЯ ВДАЛОСЬ ЛИШЕ НА 11 МІСЯЦЬ

Відтоді чи не щодня мати шукала інформацію про обмін тілами, і чи немає там прізвища Красновід. Вона дзвонила різним структурам, аби дізнатись бодай якусь інформацію. Так пройшли місяці. Слідчі нічого не робили, тільки розводили руками.

Допоміг з цим питанням тільки Олег Котенко, Уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. Пані Наталя зустрілась із ним і пояснила, що стукає у десятки зачинених дверей та як ніколи почувається розгубленою.

«Він знав Микиту. Зустрічались якось під час звільнення Харківщини. Він почав дзвонити одним, другим. На іншому рівні випитувати, що відомо про тіло мого сина. І таки-дізнався. Як виявилось Микита кілька місяців знаходився у рефрижераторі вдома, в Києві», — каже мати.

Пані Наталя хотіла побачити сина та пересвідчитись, що це він. Їй було страшно і боляче. Але так боляче, як після звістки про смерть, вже бути не могло.

«На руці було його тату, по ньому впізнала сина. Він мав поранення на руці й нозі», — відводить очі мати Героя.

26 липня у Володимирському соборі, що на бульварі Тараса Шевченка, 22-річного воїна провели в останній земний шлях. Тоді прийшли близько двох сотень людей. А на відспівуванні поруч зі священником стояла сурдоперекладачка, адже батьки захисника мають порушення слуху.

Опісля прощання у Володимирському соборі, Героя поховали на Берковецькому кладовищі. Друзі Микити гідно попрощались із ним, підпаливши червоні та блакитно-жовті фаєри.

Нині рідні та друзі захисника збирають підписи на посмертне присвоєння найвищого звання — Героя України. Щоби Президент переглянув звернення, треба зібрати 25 тисяч голосів. На час публікації вже понад 8500 українців проголосували. Час ще є, рідні просять кожного небайдужого підтримати петицію.

***

Час від часу пані Наталя відвідує кризового психолога. Спочатку думала, що сама впорається з цим болем. Але марно…

Спеціалістка допомагає жінці відповісти на важливі зараз для неї питання — чому саме він, чому саме так і чи стане хоч колись на дрібку легше.

Вона сумує за сином. Так довго вони ще ніколи не бачились. Час від часу Микита робить пані Наталі подарунки — приходить до неї уві сні. Після них вона ще довго не може відійти: обмірковує та наче хоче перемотати й подивитись наново — бо там є він.

Вона вчиться жити без нього. Зізнається, що це вкрай непросто.

Її підтримують друзі Микити. Вони ходять до пані Наталі на чай, на її фірмову сирну запіканку та головне — не дають бути їй сам на сам із втратою сина.

Задля неї юнаки зробили великий фотоальбом з мандрами й пригодами Микити. За відносно короткий шлях він багато чого встиг — про це свідчить товстий альбом. І безумовно то було щасливе життя молодого, амбітного, драйвового воїна Микити Красновіда…

Вічна памʼять! Герої не вмирають!

***

Раніше журналістка «Вечірнього Києва» розповідала історію побратима Микити Красновіда — Михайла Матвіїва з позивним «Швидкий». Його прадід воював в УПА, а він — добровільно пішов у ЗСУ. Визволяв Київщину, Харківщину й загинув на Миколаївщині. Життя воїна зупинилося влітку, та тіло вдалося передати рідним лише через три місяці…

Даша ГРИШИНА, «Вечірній Київ»