«Я прийду з першим снігом»: історія загиблого воїна Михайла Матвіїва, який визволяв Київщину

Полеглий боєць «Стугни» Михайло Матвіїв. Колаж: Наталія Слінкіна
Полеглий боєць «Стугни» Михайло Матвіїв. Колаж: Наталія Слінкіна

Прадід Михайла воював в УПА, а він — добровільно пішов у ЗСУ. Визволяв Київщину, Харківщину та загинув на Миколаївщині… Життя воїна зупинилося влітку, та тіло вдалося передати рідним лише через три місяці.

На могилу до єдиного сина Марія Михайлівна намагається приходити щодня. Її Михайлик спочиває у селі Рогізно, що на Львівщині. Могила огорнута живими квітами, які, здається, сюди непомітно кладуть знайомі та незнайомі.

«Михайло — єдиний полеглий військовий у нашому селі. Як не прийду — лежать нові оберемки квітів. Останній раз тут був командир „Реваншу“ (добровольчий батальйон, — ред.) Станіслав Коломієць. Привіз від побратимів вінок», — говорить нашому виданню мати Героя пані Марія.

Він — воїн добровольчого батальйону «Стугна», Михайло Матвіїв. За сім місяців великої війни боєць із позивним «Швидкий» встиг визволити Київщину та Харківщину. У цьому списку мав бути ще один регіон — Миколаївський, але доля відвела йому несправедливо мало і деокуповувати південь побратими мусили вже без нього.

33-річний доброволець не прагнув нагород та слави, хоча і заслуговував не на один орден. При житті він не давав жодного інтерв’ю про свою війну, хоча йому було що розказати. Він любив свою країну, за неї і поліг в бою з російськими найманцями.

***

«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам з Києва. Цей матеріал про воїна добровольчого батальйону «Стугна» Михайла Матвіїва.

Стаття написана на основі інтервʼю журналістки «Вечірнього Києва» з матір’ю захисника — Марією Михайлівною, його побратимом та друзями.

ШІСТЬ БАЛІВ ІЗ ПʼЯТИ: ПРО ДИТИНСТВО ШКОЛУ ТА ФУТБОЛ

Михайло — єдиний син пані Марії, якого вона назвала на честь свого батька. Хлопчик зростав спокійним та, як каже мати, клопотів не завдавав.

У новояворівській школі № 3 Михайла хвалили, навчання давалось йому легко. У перших класах за старання в правописі вчителька мусила з пʼятибальної шкали ставити учню шість. А інша — нахвалювала його за сумлінно вишиту серветку з трояндою посередині, яку подарував мамі.

Пані Марія з сином Михайлом. Фото з архіву родини Героя
Михайло у дитинстві. Фото з архіву родини Героя

У середніх класах Михайло віддавав перевагу математиці та англійській мові, якою згодом, у дорослому житті, непогано володів. А одразу після занять Михайло чимдуж біг на футбол. Він вболівав за рідні «Карпати», вчився бути спритним гравцем та філігранно володіти м’ячем на полі.

І в школі і поза її територію хлопця оточувало багато друзів та знайомих. Таких як він прийнято називати — душа компанії.

«Він і правда був тією „душею“. До нього всі тягнулись, любили та поважали ще з дитинства», — говорить пані Марія.

Випускний Михайла. Фото з архіву родини Героя
Випускний Михайла. Фото з архіву родини Героя

Після 7 класу юнак пішов у ліцей, де продовжив навчання у фізико-математично-економічному класі. Опісля — вступив до Львівського національного університету ім. Івана Франка на фізичний факультет.

«Там він провчився два роки а після сказав: „Мамо, я пішов заробляти гроші“. І поїхав до Києва».

ПЕРШІ ГРОШІ ТА ВИШУКАНІ РЕМОНТИ

Заробляти перші гроші в столиці Михайло почав ремонтом квартир. Робив це з двох причин: перша — на це був попит, друга — він мав невеликий, утім досвід.

«Коли Михайлик ще навчався в ліцеї, я його відправила разом із дядьком на заробітки. Думала, він відпочине на узбережжі Чорного моря. Натомість він навчився плитку класти та приїхав звідси з грошима за допомогу дядькові в ремонті», — згадуючи, сміється Марія Михайлівна.

У Києві Михайло відточував знання, отримані від дядька. Він не боявся роботи та брався за неї, не дивлячись на складність. Час від часу молодий чоловік відвідував тематичні виставки для будівельників на кшталт «Ліги майстрів», щоби підвищити свою кваліфікацію та перейняти досвід у профі.

Роботи Михайла. Фото з інстаграму Героя
Роботи Михайла. Фото з інстаграму Героя

І як результат, його роботи виглядали дорого та зі смаком. У більшості — це мінімалістичні дизайни у біло-сірих відтінках. Замовлень в Михайла було багато. Сьогодні його мама пригадує, додому приїждав з великими оберемками квітів.

Матір пригадує, спершу до хати «заходили» квіти, а за ними — її Михайлик.

ФУТБОЛ ТА ВИЇЗНІ МАТЧІ

Палке захоплення футболом з дитинства не покидало його і в дорослому житті. Кожний тиждень він їздив грати у міні-футбол разом з іншими аматорами. Пізніше гравці на полі стали Михайлу справжніми друзями, з якими вирушав разом і на фестивалі, і на виїзні матчі збірної України по футболу.

Про ті часи журналістці розповідає друг у житті й на полі Сергій.

«У той час ми багато де грали. Це були різні спортивні зали та майданчики. І ось, одного разу ми приїхали до нової компанії, людей яких я раніше не бачив. Там ми і познайомились з Мішою. Спочатку це було звичайне, як я думав, не примітне знайомство. Але товариш по команді непомітно став мені другом».

Великою компанією вони їздили вболівати за Україну в Одесу та Харків. У кожного був свій великий державний прапор, на якому фанати записували місце, дату, матч та хто з ними їздив.

Футбольні тренування хлопців. Фото з архіву друга Михайла
Футбольні виїзди хлопців. Фото з архіву друга Михайла
Футбольні виїзди друзів. Фото з архіву Героя

«Це стало приємною традицією підтримувати нашу команду та український футбол, в який і самі любили грати. Напередодні війни він агітував нас їхати на гру збірної у Львів. Та ми не встигли…» — продовжує Сергій.

Згодом футболісти-аматори вирішують взяти участь в імпровізованому змаганні. Друкують форму з назвою команди «Армада» та виходять на футбольну арену в іменних спортивних формах.

Змагання проходили в Києві. Участь взяли до десяти київських любительських команд. Арбітрами були гравці, які сиділи на лаві запасних. Це була така собі доросла футбольна романтика.

ПРАДІД ВОЮВАВ В УПА, А МИХАЙЛО — В ЗСУ

Розмову про велику війну мати Михайла починає зі згадки про Революцію Гідності. Тоді її син разом із знайомими у своєму районі, на Позняках, створили таку собі територіальну оборону. Вони слідкували за порядком вночі та разом із правоохоронцями допомагали «ловити» та затримувати «тітушок». А очолював групу добровольців — Михайло.

У вільні від нічного патрулювання дні він також не був осторонь подій на Майдані. Набивав рюкзак з продуктами та ліками і ніс активістам в палатки.

Людина, яка виросла на історіях про омріяну свободу свого народу, про незламний дух пращурів, здається, не могла вчинити інакше.

«Його прадід був повстанцем та служив в УПА. У Михайловому віці — 33 роки — він загинув. Москалі його спалили у власній хаті. Потім хтось із місцевих дав біле простирадло, щоби огорнути тіло й поховати. І коли ми раніше згадували цю страшну історію нашої родини, 14-річний Михайло сказав: «Якби зараз треба було захищати Україну, я б не задумуючись пішов», — затамовує подих матір.

19 років по тому він стримав слово та пішов захищати країну, яку він дійсно любив.

РАНОК ВІЙНИ ТА ОСТАННІ НЕСКІНЧЕННІ РОЗМОВИ СИНА З МАТІРʼЮ

Коли Михайло подзвонив метері зі словами: «Почалася війна», жінка була на роботі у Кракові. Після тих слів вона нашвидкуруч зібрала речі та вже 27 лютого була в Україні.

Вдома, на Львівщині, вони вдвох просиділи на кухні майже всю ніч, розмовляючи про все. Ніби відчували, що більше такої можливості не буде.

«Я не знаю, чи так було написано Божою рукою, що це наша остання зустріч. Ми могли говорити і говорити, не зупиняючись. Тоді він мені і сказав, що йде на війну. Я кажу: «Сину, чому?». А він відповів: «Якщо ми не підемо туди, то вони прийдуть сюди».

Наступного ранку родина набила авто Михайла продуктами. Матір попрощалася із сином. Він обіцяв себе берегти.

Дорогою купив кілька буханок хліба та трохи «мівіни». Усе — роздав дорогою на Київ, бачивши десятки закритих магазинів.

БОЇ ЗА КИЇВЩИНУ, ПОРАНЕННЯ ТА ВТРАТА БЛИЗЬКОГО ДРУГА

Перші місяці війни Михайло Матвіїв воював у добровольчому формуванні «Реванш». Його бійці звільняли Гостомель, Ірпінь, Мощун та Лук’янівку. Матері Михайло за свої пекельні бої в пристоличному регіоні не казав: беріг спокій найріднішої йому людини.

Михайло Матвіїв при обороні столиці. Фото з фейсбуку Героя

«Перший його бій був під Гостомелем, про нього Михайло мені довго не зізнавався. Я сама про це дізналась: побачила у фейсбуці фото, де мій син разом із хлопцями в окопах», — говорить жінка.

Побратим Михайла — Олександр Бунцев з позивним «Шура» нашому виданню згадує знайомство з Михайлом та перші враження.

«З Мішею я познайомився безпосередньо на захисті міста Гостомель.

Тоді ми групою зустрічали російські колони техніки в місті біля Склозаводу. Перші нічні наряди — з Мішею. Він був людяний, здібний та готовий завжди прийти на допомогу. На війні — це ключове. А вже згодом, хоч і за короткий час, Міша став мені близьким другом», — говорить побратим.

Увесь час матір молилась за сина, читала вервичку… Її слова були прості та зрозумілі кожній матері, сестрі, дружині — щоби Матінка Божа берегла її воїна. І одного дня материнська молитва таки уберегла Михайла.

20 березня він на своїй машині віз американських волонтерів та журналіста у тоді ще окуповане село Лукʼянівка, що на Київщині. Вони їхали відвозити гуманітарну допомогу цивільним, які через рашистів були заблоковані в селі. А на зворотному напрямку планували евакуювати дітей. Утім під Лукʼянівкою машина наїхала на протитанкову міну. Пролунав вибух і вмить велике гарне червоне авто перетворилось на обпалений металолом.

«Американці, які сиділи позаду, самостійно вибрались з палаючого авто, а журналіст, який сидів біля Михайла, важко поранився та не міг вибратись. Мій син врятував себе і цього іноземця», — продовжує вона.

Тоді Михайло дивом вцілів. Обійшовся лише травмою ноги й кілька тижнів ходив із милицею. Однак перебувати в лікарні на відновленні довго не зміг: почав розвозити гуманітарку по селах Київщини.

Авто Михайла до того, як наїхала на протитанкову міну і після. Колаж: Даша Гришина
Відновлення Михайла після поранення. Фото з архіву родини Героя

Здавалось, поранення аж ніяк не вплинуло на його бойовий дух. Навпаки — посилювало ненависть до москалів. Утім значно підкосила трагічна звістка з фронту: загинув його найкращий друг та побратим Дмитро Кіріч.

«Це сталось 26 березня. Він мені вранці зателефонував та страшенно плакав у слухавку. Я кажу: „Михайлику, що сталось?“. А він мені ледве вимовив: „Мамо, Дімка загинув…“ Йому було дуже важко, але він мусив зібратись, щоби гідно провести друга в останній земний шлях», — згадує пані Марія.

Відтоді Михайло воював за двох: за себе та за «Кіріча».

НОВИЙ БАТАЛЬЙОН, ВИЗВОЛЕННЯ ХАРКІВЩИНИ ТА ПІВДНЯ

Наприкінці березня Михайло Матвіїв став частиною добровольчого батальйону «Стугна», який тільки-но формувався. Їх тренував спецпризначенець з Ізраїля — Денис Десятник. Він зумисно вимотував хлопців на полігонах — десятки кілометрів пробіжок у спеку та дощ, носіння колод та вправи на витримку. У цих спартанських умовах і формувались найкращі воїни.

Командир «Стугни» одразу дав Михайлові позивний «Швидкий» за спритність у навчанні військової справи.

Михайло Матвіїв на військових тренуваннях. Фото: Петро Батанов
Михайло Матвіїв на військових тренуваннях. Фото: Петро Батанов
Михайло Матвіїв на військових тренуваннях. Фото: Петро Батанов

Перший їхній бій був на харківському напрямку, коли визволяли село Дементіївка. «Швидкий» разом із командиром «Стугни» — Дмитром Ліньком та кількома побратимами були в розвідницькій групі. Вони заходили в тил ворога та мінували територію. Завдяки цій роботі на одному з перехресть підірвався ворожий БТР і танк Т-72, який «добили» артилерією.

Після визволення Дементіївки, бійці «Стугни» відправились деокуповувати Південь. Зокрема, і село Максимівка, що на Миколаївщині. Вже тоді Михайло був польовим командиром.

«Чому? Бо він „Швидкий“!», — каже матір.

ТРИ МІСЯЦІ ПОШУКІВ ТА НАДІЇ, ЩО ВІН ЖИВИЙ

Свої повідомлення рідним та друзям Михайло шифрував. Коли мав запланований бойовий вихід — писав: «Я на роботу». Його смс на війні були короткими: «Все ок», «Все норм» та «+».

«У нас була домовленість, як повертається — пише бодай два слова. Я його просила, щоби як повертався, одразу ж писав. І він завжди стримував обіцянку», — продовжує пані Марія.

Утім 18 серпня на світанку звʼязок з сином перервався. Як стане відомо згодом — назавжди.

Це сталось в окупованій на той час Максимівці, на Миколаївщині. Тоді «Стугна» у складі ГУР проривався в тил до ворога, щоби відбити російських найманців з села. Паралельно із тим вони заміновували дорогу рашистам.

Операцію здійснювали двома групами: першу — очолював Михайло Матвіїв, а другу командир добровольчого батальйону — Дмитро Лінько.

«Він ішов один з перших. Нас помітили та стався мінометний обстріл. За 30 метрів від мене „Швидкого“ смертельно поранило. Це велика втрата для нас, це був переломний момент», — розповідав Дмитро Лінько в документальному фільмі про річницю «Стугни».

Побратим Олександр «Шура» Бунцев додає: «За той короткий час, який ми були знайомі, Міша став близьким другом. Це велика втрата, загибель чудової Людини. Він — без перебільшення Герой».

На той момент Марія Михайлівна була за кордоном, у Польщі. Після того, як із сином обірвався звʼязок, вона приїхала додому…

«Усі квитки з Кракова на Львів були розкуплені. Я підходила до кожного автобуса, який відправлявся, але мені всюди мені відповідали: „Місць немає!“. Тоді я підійшла до останньої маршрутки на Львів, розплакалась та кажу: „У мене син на війні, з ним немає звʼязку. Я мушу їхати! Довезіть мене, я буду на сходах сидіти!“ І я поїхала, але сиділа не на сходах, а на єдиному вільному місці, яке зʼявилося якимось дивом», — згадує мати.

З автобусу пані Марію зустріли рідні, яким вже повідомили про загибель її сина. Але жінці не казали, чекали потрібного для цього моменту. Трагічну новину видавали лише сльози рідних.

«Я плачучи кричала: „Що ви знаєте? Чому ви приховуєте від мене?“ І вони мусили мені сказати, що телефонував командир, який бачив, як загинув мій син…» — розповідає вона.

Забрати тіло Михайла одразу побратими не змогли, оскільки ворог щільно «крив» артилерією і ті мусили швидко відступати.

Михайло Матвіїв. Фото з архіву Героя
Михайло Матвіїв з побратимами. Фото з архіву Героя

Три місяці родина жила в невизначеному стані. Відступаючи, побратими бачили, що Михайла поранили смертельно. Але рідні сподівалися на важке поранення та небайдужих мешканців окупаваного села. У них все ще жила надія, що він живий. Поранений, але живий. Можливо його переховують місцеві, або він у полоні, але його серце б’ється.

Пошуки зупинились після деокупації Миколаївщини. Тоді командир особисто забрав тіло «Швидкого». Але перед тим був сон, який наснився двоюрідній сестрі Героя — Христині. У тому сні вона запитала в Михайла, де він. На що він їй відповів: «Ще листя не пожовтіли і не похолодало. Я прийду з першим снігом».

Тіло Михайла Матвіїва привезли до рідного села Рогізно, коли падав дощ із першим снігом — 17 листопада. Хуртовина була така, що друзі, які їхали за тілом автомобілями, ледве бачили дорогу. Він як і обіцяв, — прийшов з першим снігом.

ДОРОГА, ВСТЕЛЕНА КВІТАМИ

Спочатку з Героєм прощались біля підʼїзду будинку в Новояворівську, в якому зростав Михайло. Увесь вхід до будинку був встелений квітами. Проводив молебень отець Орест з Храму Ікони Божої Матері «Всецариця». Пізніше з Героєм попрощались у церкві Петра і Павла. Опісля — в селі Рогізно, у храмі Різдва Пресвятої Богородиці. Тут і поховали Михайла Матвіїва.

Віддати шану полеглому захиснику прийшли тисячі людей. Зокрема, мешканці сусідніх сіл, друзі з Києва та знайомі, сусіди, одногрупники, які приїхали з Новояворівську. Провести Михайла в останню дорогу приїхали й побратими зі «Стугни».

Уздовж дороги вони вставали на коліна та схиляли голови у скорботі. Уся дорога — від початку села до церкви — була встелена квітами. Поруч теплим світлом жевріли лампадки.

«Було мокро та брудно від снігу, але люди не зважали: вони стояли на колінах…діти, дорослі. Людей було так багато, що не всім вистачило місця в церкві. У храмі священник промовив слова, після яких і досі очі на мокрому місці: «Мама Марія і сину 33 роки. Як Матінка Божа та Ісус Христос», — плачучи згадує матір Героя.

Прощання з Героєм Михайлом

Коли Михайла ховали, над цвинтарем кружляла зграя журавлів. Кожен присутній звернув на це увагу. Мати згадує, що тоді подумала: «Як 17 листопада і журавлі?!». Ймовірно, так символічно і певною мірою містично Михайло попрощався зі своїми рідними та близькими.

Уся могила Героя в день похорону була засипана живими квітами. Їх приносили цілими оберемками — так само, як колись приносив Герой своїм близьким.

«І зараз кожного дня на могилі мого синочка є відвідувачі. Як бачать мене — обіймають і кажуть слова подяки за сина, захисника, Героя. А якщо в селі є якість похорони — відправляють молебень ще за Михайлика», — продовжує матір.

Минулого місяця, до Дня добровольця, президент України Володимир Зеленський посмертно нагородив Михайла Матвіїва орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

***

Йде восьмий місяць з моменту загибелі Михайла Матвіїва. Біль від втрати найріднішим менше не став. Кожному не вистачає цього усміхненого бородатого красеня. Друзі Героя — Оксана та Олег, які товаришували близько десяти років, діляться: згадують друга кожен день.

«Мішу згадуємо щодня не тільки ми, а наші батьки, діти — всі близькі його знали. Щоби не сталось: біда чи радість — поруч завжди Міша. І зараз, коли його немає, ми відчуваємо невимовний біль. Дуже сильно сумуємо за ним, не вистачає його присутності, посмішки, жартів. Це велика втрата великого Друга!» — кажуть вони.

Друзі Михайла невимовно сумують за ним. Фото з архіву Героя

Товариш по полю та друг у житті Сергій каже, що Михайло був тим «об’єднуючим елементом», який тримав всіх разом: «Завжди відповідальний, креативний, усміхнений, мотивуючий. У будь-яку хвилину готовий прийти на допомогу — таким я запам’ятаю нашого Мішу. Це непоправна втрата для всіх нас. Михайло буде назавжди в моєму серці…».

Вічна пам’ять! Герої не вмирають…

До теми — Рятував інших, але не вберіг себе: історія 19-річного загиблого пластуна та бойового медика з Києва

Даша ГРИШИНА, «Вечірній Київ»