Рятував інших, але не вберіг себе: історія 19-річного загиблого пластуна та бойового медика з Києва

Максим Вороб’єнко на російсько-українській війні. Фото з сімейного архіву
Максим Вороб’єнко на російсько-українській війні. Фото з сімейного архіву

Максим Вороб’єнко поповнив лави захисників півтора року тому. Він не був наляканим новобранцем, а свідомо пішов забирати своє. Таким його запам’ятають назавжди: безстрашним 19-річним воїном-медиком.

Максим Вороб’єнко на війні був тим, хто не давав нашим бійцям піти зарано. Кмітливий, усміхнений та дорослий не за роками він переймався кількістю аптечок на позиціях, і замовляв їх наперед. Здається, з того іншого мирного життя.

Увесь час служби, а це півтора року, Максим провів на Донеччині. Батьки згадують: «Пішов юним парубком, а додому вертався все більш незнайомим»…

У київському Пласті хлопець пройшов медичні курси. Після них вирішив рятувати життя, бо відчував, що цими знаннями буде корисний там, де кров ллється безупинно та щодня.

Упродовж служби військовий медик Вороб’єнко врятував не одного свого побратима. Проте самому Максимові доля відвела несправедливо мало.

***

«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам з Києва. Цей матеріал про медика 30-ї окремої механізованої бригади та 72-ї окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців.

Стаття написана на основі інтервʼю журналістки «Вечірнього Києва» з батьком захисника — Дмитром Вороб’єнком та близьким другом — Андрієм Орищенком.

Матеріал виходить в День народження Максима. Сьогодні, 9 жовтня, йому мало б виповнитися 20 років…

ПІДЛІТКОМ ПРОХОДИВ ВИСНАЖЛИВІ ТРЕНУВАННЯ

Максим — дитина часів незалежної України. Він зростав спокійним, але по-доброму впертим хлопцем. Родинна жила на Теремках. Там же й навчалися двоє синів Вороб’єнко — старший Антон та молодший Максим. Діти ходили у школу №286. Паралельно із навчанням батьки записали молодшого до Пласту.

«Сину там подобалось: безліч пластових таборів, походів та спартакіад. А роками пізніше він сам вже організовував схожі дозвілля для пластунів поменше», — каже його тато.

Максим у пластунські роки
Максим у пластунські роки

Пластунське життя значно вплинуло на формування Максима. Воно загартувало, навчило приймати свідомі, виважені рішення та бути повновартісним громадянином.

«До речі, у Пласті Максим брав участь у таборі „Легіон-20“. Це щорічний табір для юнаків. І проходить у вигляді виснажливого табору з елементами військового вишколу та домедичним навчанням. Тренування нелегкі: багатьом учасникам не під силу схожі труднощі. Але це не стосувалось Максима — він його пройшов», — продовжує чоловік.

Дмитро Вороб’єнко показує, походи сина

Після 9 класу Максим вступив до коледжу харчових технологій у рідному Києві. Зі слів батька, хлопець любив готувати. Не раз пригощав рідних смачненьким. Пізніше про його кулінарні таланти батькам нагадуватимуть лише надіслані зі сходу фото, де їхній син готує побратимам.

Проте більше, аніж готувати Максим захоплювався медициною. Хоча доречніше тут буде сказати: палко нею горів.

Все почалося із курсів по домедичній допомозі у Пласті: масаж серця, зупинка кровотечі та транспортування постраждалого. Швидко від теорії він перейшов до практики.

Аптечку з рюкзака хлопець не виймав. У Пласті вчили: вона має бути завжди при собі, оскільки ніколи не знаєш, де знадобиться твоя допомога. Так трапилось під час навчання в коледжі.

«Один з учнів зірвав петарду в руках. Було складне поранення. Тоді Макс почув крики болю та про допомогу. Не розгубився, обробив рану, зупинив кровотечу й разом із постраждалим дочекався приїзду медиків», — розповідає друг Героя, Андрій Орищенко.

Пізніше Максиму запропонували самому навчати юних пластунів життєво важливим навичкам.

У ті ж часи юнак усвідомив, що медичними знаннями може бути корисним. Тому одразу після закінчення коледжу хлопець заявив: йде на війну.

КОНТРАКТ ТА ПІДГОТОВКА ДО ВІЙНИ

У студентські роки він із друзями заснував громадську ініціативу «Тінь ворона», направлену на викорінення всього російського в Україні. Зокрема, учасники долучалися до акцій на підтримку закону про україномовні квоти, на протидію рашизму, пікетування російського посольства тощо.

Фото під час акції у 2019 році

Тоді ж учасники починають займатися просвітництвом, волонтерством, поглиблено вивчати військову справу, тренуватися на вишколах та напрацьовувати навички по домедичній підготовці.

«Поступово в нього і його товаришів визріває юнацьке максималістське переконання, що керувати країною мають ті, хто долучився до її захисту. Тоді ж і вони (Максим та його троє друзів -, ред.) вирішили пройти військову службу.

«Макс категорично відмовився проходити строкову службу. Вважав цей час даремно втраченим. Натомість згоден був служити 3 роки за контрактом, щоб мати ґрунтовну військову підготовку. При тому він зовсім не збирався робити військову кар’єру», — каже батько.

Батьки були приголомшені звісткою про службу 17-річного сина, який тільки-но закінчив коледж. Його мати, Олена Вороб’єнко, важко сприйняла це рішення. Проте, переконати Максима не зміг ніхто. Урешті вона змирилася з вибором сина та взяла на себе левову частку в допомозі в зборах документів, спорядження та одягу.

У 2021 році Вороб’єнко-молодший закічив коледж та підписав контракт зі Збройними Силами України. Через нестачу людей, його 18-річним відправили на схід.

Максим Вороб’єнко у лавах ЗСУ

«Він просив долучити його до 72-ї окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців. Його запевнили, що так і буде. Проте вже на полігоні повідомили, що служитиме в 30-й окремій механізованій бригаді», — каже батько.

Завдяки друзям-пластунам, фонду «Армія СОС», ГІ «Тінь ворона» юнак організував серйозну волонтерську підтримку свого підрозділу: індивідуальні аптечки бійцям, медикаменти, тепловізори, електронні планшети з бойовою системою управління «Кропива» та квадрокоптери.

Максим був кмітливим військовим. Швидко вчився та відповідально ставився до вказівок чи прохань командира.

«Командир взводу звернув увагу на ініціативність і відповідальність Макса. При недавній зустрічі розказував, що був здивований дізнавшись скільки Максу насправді років, бо вважав що тому близько 25-ти. Макса видала любов до снікерсів…», — зітхає батько.

«ЩОРАЗУ ЙОГО „ВСЕ НОРМАЛЬНО“ ЗВУЧАЛО ЖОРСТКІШЕ»

Увесь час бригада Вороб’єнка-молодшого обороняла Донеччину. Там Максим був бойовим медиком.

Про війну батькам говорив скуто. Беріг. Пізніше, на похоронах сина, побратими дякували Дмитру та Олені за те, що їхня дитина врятувала їм життя.

«Від нього фотографії не допросишся, не те, щоби розповідей про військові будні. Щоранку я відправляв йому повідомлення з одного знаку: „?“ Могла пройти година, або й більше, перш ніж він відповідав: „+“ або „4.5.0“. Тільки після того розпочинався мій день», — згадує Вороб’єнко-старший.

Дмитро Вороб’єнко

Інколи сину вдавалося подзвонити. Щастю батьків не було меж. Але щоразу фраза «Все нормально» звучала все жорсткіше і жорсткіше… Війна.

Взимку на війні підрозділу було нелегко. Сніг повністю засипав окопи, попри те посилились і ворожі обстріли важкими калібрами.

Захисник у засніжених окопах

«Під Новий рік Макс прочитав „В сталевих грозах“ Ернста Юнга (події 1 Світової) і з захватом переповідав, що це написано буквально про них. Максим цікавився історію. У свою останню відпустку він за порадою товариша навідався в університет Шевченка, щоб взнати про можливість вступу на істфак», — продовжує Дмитро Вороб’єнко.

РАНОК 24-ГО ЛЮТОГО ЗУСТРІВ У ЗАСНІЖЕНИХ ОКОПАХ ТА ВОРОЖОЮ АВІАЦІЄЮ В НЕБІ

Повномасштабний напад окупантів у лютому бойовий медик зустрів на все тих же східних позиціях. Весною 30 ОМБр повинна була йти на ротацію. Але через повномасштабний наступ росіян ротацію скасували. З тих часів боротьба посилилась у сотні раз.

«Інтернет там не ловив, лише періодично прорізався зв’язок. Як вдавалось набрати, то сам запитував: «Що там в Маріуполі? Що в «Азові»? Чи вдається нашим просуватись?».

Ми йому коротко по кожному питанню відповідали та цікавились, як він. А Максим казав: «Все, що було до повної війни — квіточки. Але через нас вони (росіяни, — ред.) не пройдуть!» — пригадує слова сина батько.

«Дружині інколи розповідав про своє „нормально“: розбомблений бліндаж зі згорілим спорядженням та зі 155 мм снарядом, що не розірвався поруч. Розповідав також про свій одяг, що наскрізь просякнутий чужою кров’ю, і про те, що неможливо його замінити протягом декількох днів», — каже батько.

«МАКСИМ ХОТІВ ДО 72-Ї БРИГАДИ, І ВІН ПОПАВ. АЛЕ НЕ ВИЖИВ»

У квітні бойового медика підвищили до молодшого сержанта. Але він все ще продовжував після боїв обробляти рани своїх товаришів та робити медичні замовлення в мами знайомої пластунки.

Дмитро показує сина на війні

Разом зі своїм командиром взводу він організував для свого батальйону системну аеророзвідку. Для цього друзі-волонтери киянина передали кілька дронів на фронт.

Користуючись нагодою, Максим пройшов навчання з БПЛА та мав не один десяток вильотів, деякі з них були вкрай небезпечними.

«Йому завжди кортіло вчитися, бути обізнаним. Так було і з коптером. Він швидко його опанував і з захопленням ділився: «Це такий інструмент, просто щось неймовірне!» — згадує батько.

Друзі-волонтери передали бригаді Максима техніку

Того ж місяця в бригаді Максима була ротація. Але перед тим, попередньо військових спитали, чим міг би хтось залишитися, щоби допомогти новоприбулій бригаді з облаштуванням. За дивним збігом обставин, нова бригада виявляється 72-ю ім. Чорних Запорожців. Та сама, в яку Максим хотів йти одразу після підписання контракту з ЗСУ.

«Він зрадів і сказав, що це для нього великий шанс. Оскільки переведення з однієї бригади в іншу займає багато часу. А тут командування дає наказ і все вирішується фактично на місці», — продовжує батько.

До слова, у 72-гу бригаду Максим переводився як заступник командира взводу.

«МИ ХОТІЛИ ВІДКРИТИ ВІЙСЬКОВУ КАВ’ЯРНЮ ТА ЗАБУТИ ПРО ВІЙНУ»

За два роки служби до рідного Києва боєць приїжджав лише двічі: минулого жовтня — до Дня народження та цього липня — за кілька днів до загибелі.

Останній приїзд батько та найкращий друг Андрій згадують з особливим трепетом.

«Сумарно ми бачилися всього лише кілька годин. Він мав встигнути зустрітися з одними, потім з іншими. Мав забрати велику кількість «медички», яку готував на передову. Та лікував контузію.

Пам’ятаю, як сиділи втрьох на дворі біля нашого будинку: я, дружина та Максим. Дивлюсь на нього і думаю про себе: відправляли красеня-підлітка, а нині переді мною сидить ніби інша особа з дорослим поглядом, ветеран війни… Як же ти виріс, коли?!» — продовжує він.

Фото з останньої зустрічі родини з Максимом

У дні відпустки Максим врешті побачився зі своїм найкращим другом Андрієм Орищенком. Вони гуляли вулицями Києва, їли піцу та беззупинно говорили так, як в старі добрі часи. А ще — планували майбутнє, в якому не було місця війні.

«Після закінчення війни Макс не планував лишатися в ЗСУ. Навпаки, хотів повернутися до звичного життя. У нас навіть з’явилася ідея відкрити свою кав’ярню „Бліндаж“. Вона була б у військовому стилі, і орієнтована для тих, хто хоче бути військовим. Кав’ярня стала б місцем для спілкування новачків з досвідченими бійцями», — каже Андрій.

20 липня відпустка бійця завершилася. Андрій наповнив бак автівки й повіз друга на схід. Вони їхали близько 12 годин. Товариш згадує, що у Максима були якісь тривожні передчуття, але ним керував обов’язок, він не міг залишити побратимів.

Максим Вороб’єнко та його друг Андрій Орищенко
Максим Вороб’єнко та його друг Андрій Орищенко

«Він — медик, першочергова ціль росіян. На війні ворожі снайпери ліквідують медиків першими, аби ті не рятували наших бійців і не давали їм шанси вбивати окупантів знову і знову», — продовжує він.

«ТЕПЕР НА МОГИЛІ МАКСИМ ЗУСТРІЧАЄ НАС В ОБІЙМАХ СОБАКИ»

На четвертий день після відпустки Максим загинув.

Це сталося 24 липня в селі Семигір’я, що поблизу Бахмута. Хлопці тримали позиції, проте росіяни гатили з усього, що тільки в них було. Смерть Максима наступила миттєво.

Побратими під шаленим обстрілом забрали понівечене тіло того, хто раніше рятував їх самих.

Наступного дня до квартири Вороб’єнко зі звісткою прийшов працівник військкомату. Декілька слів розділили життя батька і мами на «до» і «після».

«Мені подзвонила дружина. І з перших її слів: „Діма, Макс!“ я все зрозумів. Тоді ж подумав — ні помилки, ні дива не станеться», — говорить батько.

Ховали Героя 29 липня в закритій труні. Тепер побачитись із ним можна на Південному кладовищі, на ділянці, де поховані українські військові.

«На могилі Максим нас зустрічає в обіймах Уми», — зітхає батько.

Максим із своїм собакою Умою

На могильній фотографії Герой в обіймах зі своїм 8-річним собакою Умою, який разом із родиною сумує за наймолодшим. Час від часу собака жалібно виє — настільки сильна туга.

***

З загибелі сина пройшло майже три місяці. Проте кожен день і досі дається вкрай важко.

Дмитро та Антон Вороб’єнко від 24 лютого у лавах ТрО. Вони захищають наш сон так, як раніше це робив їхній син та брат.

Іноді батько береться малювати Максима. Він по пам’яті вимальовує його очі, перші зморшки та бороду. На усіх зарисовках син у камуфляжній формі. Такий, яким він його бачив востаннє. Таким, яким запам’ятали молодого воїна усі рідні та друзі.

Дмитро Вороб’єнко показує, як намалював сина

Вічна пам’ять Герою! Вічна помста ворогу!

Даша ГРИШИНА, «Вечірній Київ»