Олександр Лешенок у мирному житті рятував людей, а з першого дня війни став на захист Києва
Олександр Лешенок — лідер Kyiv Lifeguard Service, воїн, професійний рятувальник та колишній моряк дальнього плавання, що побував у полоні піратів, але загинув від рук російських окупантів в Луганській області, біля селища Діброва 8 березня 2023 року.
ОЛЕКСАЕДР СТОЯВ БІЛЯ ВИТОКІВ РЯТУВАЛЬНОГО СЕРВІСУ НА ПЛЯЖАХ СТОЛИЦІ
На його особистому рахунку 13 врятованих життів. Колеги, що стали йому друзями, згадують Олександра зі світлими емоціями.
«Все, що у мене пов’язане з Олександром, завжди було чимось хорошим. Ніколи нічого не чула від нього поганого про колег-лайфгардів, яких кожного сезону було щонайменше 100 людей. Навіть коли людину потрібно було звільняти, він з ними говорив по дружньому», — згадує Анна Васильковська, заступниця Олександра, а нині керівник Kyiv Lifeguard Service КП «Плесо».
Анна говорить, що справа лайфгардів — це те, чим Саша Лешенок насправді жив. Він завжди прагнув допомагати людям, рятувати життя, бути героєм. Він врятував дуже багато людей. І коли вже був керівником відділу, також рятував людей.
Васильковська познайомилася з Олександром на затоці Наталка у 2016 році, на пляжі, коли прийшла до свого хлопця, що працював в парі з Лешенком.
«Саша тоді був лайфгардом на Наталці. Почав розповідати про себе, як був моряком. Перше враження було оманливим. Я подумала, що він досить нудний чоловік. А через рік ми вже працювали пліч-о-пліч. Я стала його заступницею. Олександр є для мене прикладом ідеального колеги, на якого можна покластися і якому можна довіряти. Ми планували багато справ на майбутнє. І ці плани живі, втілюються.
Можу розповісти про один довгостроковий проєкт. У 2025 році відзначимо 10-річчя служби лайфгардів. Саша планував щось грандіозне, а також видання книги про історію наших лайфгардів, як вони з’являлися, які етапи пройшли, чому вони займалися цією справою, чого досягли, як розширялася служба.
З 2016 року ми розпочали активну діяльність, й в кожному сезоні були якісь проблеми. У 2020 було складно: є лайфгарди, є пляжі і коронавірус. Такий момент напружений для нас: чи будуть працювати пляжі? Ми з Олександром дотримувалися позиції, що краще випустити лайфгардів і організувати превенцію й безпеку, ніж допустити нещасний випадок. Краще зробити і пожаліти, ніж не зробити і пожаліти. Доводили всім, що це потрібно, що ми рятуємо людей. Й у 2020 році врятували 88 життів. Під час коронавірусних сезонів у зонах пляжів Києва не було нещасних випадків», — згадує Анна.
СЕРЕД ГОЛОВНИХ РИС ХАРАКТЕРУ САШІ БУЛИ ДОБРОЗИЧЛИВІСТЬ ТА ЧЕСНІСТЬ
Згадує Дмитро Пасічний, колега Олександра: «Саша був дуже світлою людиною, його всі пам’ятають, як такого, що завжди розрядить напружену обстановку, критичні ситуації його ніколи не заставали з зненацька. Він завжди знаходив вихід. Мені подобалося в ньому, що він повсякчас був за своїх колег. Робив для них максимально комфортні умови праці, адже розумів складнощі цієї роботи. Кожного лайфгарда він знав, з кожним працював, з кожним приходив поговорити, спитати як справи».
«Олександр мене навчив, що з маленьких кроків потім складається чудовий результат. Коли є глобальна ідея, не треба думати, як її втілити одразу всю. А маленькими кроками досягати успіху. Саша, коли щось задумував, то обов’язково це робив», — говорить Анна Васильковська.
У 2016 році Олександр захотів стати кращим лайфгардом столиці й…став ним. Починав з того, що старанно працював у своїй й допомагав людям в інших зонах відповідальності. Наприклад, діти гралися на гойдалках й поранилися у чужій зоні. Він сказав, що сам все зробить й відвіз дитину у лікарню.
ЗАХИЩАВ ОБОЛОНЬ З ПЕРШИХ ДНІВ РОСІЙСЬКОЇ НАВАЛИ НА КИЇВ
Колеги в перші дні широкомасштабного вторгнення знали, що Олександр пішов у територіальну оборону. Всі були тоді в паніці.
«Ми з Олександром були найкращі друзі. 24 лютого це була перша людина, якій я зателефонувала за порадою. Моя тітка з маленькою дитиною попросила її вивезти з міста. Я дзвоню Саші — він ще спав. І такий: яка війна? Заспокойся, побачимося на роботі. А потім передзвонює й каже: виїжджай. Ми виїхали, а через добу з ним зідзвонююся, а він говорить, що вже стріляє з автомата на Оболоні», — говорить Анна Васильковська.
Вона додає, що Оболонь — той район, за який Сашко завжди турбувався. Він про кожну вулицю знав історію.
«Спочатку Олександр був старшим стрільцем у 244 бригаді ТрО, потім підписав контракт з ЗСУ. Це те, що він нам розповідав. В червні 2022 року вже був в Харківській області. Коли він був на фронті ми йому телефонували за порадами. Наприклад — якого кольору мають бути футболки. Коли у нас були проблеми зі світлом він привіз нам генератор. Не тільки на роботі, а й вжитті він приходив на допомогу. Коли знав, що щось треба, то сам робив. Просити не треба було», — згадує колега та друг Олександра Дмитро Пасічний.
«ТИХ, ХТО НА „НУЛІ“, ПОТРІБНО ЗМІНЮВАТИ»
На запитання про те, хто повідомив про загибель Сашка, Анна розповіла історію.
«Я їхала на роботу й мені потрібно було підвести дружину Саші Надію. Вона була красиво вдягнена, тому зробила їй комплімент, а вона почала плакати. Показала пост, який надіслав його побратим, але Надя не знала цю людину. Я кажу: приїдемо на роботу, зателефонуємо всім, бо одному посту довіряти не варто.
Такий момент: побратим першим ділом скинув цей пост нам на робочу сторінку. Вночі. «А чому нам?» — запитали в нього. — «Тому, що Саша завжди розповідав про роботу, будував плани і завжди переживав за лайфгардів. Тому написав вам».
Ми почали писати тим, хто безпосередньо знаходився поряд з Сашком на нульових позиціях в Луганській області. Деякі воїни не відповідали. Один побратим відповів, що знаходиться в лікарні. І пораненого Сашу повинні були разом з ним евакуювати з тих позицій, забрати в реанімацію. У нас тоді така надія з’явилася, що Сашко живий! Десь два дні плекали цю надію, поки нам підтвердили, що його вже привезли у Київ. Командири підтвердили. А ми до кінця не вірили, тому що з Сашою завжди була удача, й хто-хто, але він мав викрутитися…»
«Кожного разу, як бачили його під час ротацій, вірили, що Сашко справиться. Бо він був дуже сміливою людиною, й в принципі у мене ніколи не виникало думки, що з ним може щось трапитися. Кожен раз він їхав у військо на позитиві. Не було в нього ніякого страху. Просто їхав робити свою справу. І коли мені Аня написала, що Саші більше немає, це для мене був шок — важкий удар. Це велика втрата для мене й для лайфгардів», — говорить Дмитро.
Але, за словами Дмитра, на останньому побаченні під час короткої відпустки Саша був вже не на такому позитиві. Тому що багато сумних звісток приходило тоді з фронту. І він знав, що поїде на нуль.
«Мені він говорив одне: „Тих, хто на нулі, потрібно замінювати. І хто це зробить, як не ми?“. Він розумів куди їде й казав, що треба готуватися до найгіршого тому, що там дуже великий ризик. Але в нього не було видно страху. Він говорив, що треба це все закінчувати, й рвався туди. Казав: „Дивіться, ця війна вже розтягнулася на 8 років. Старшому сину 8 років. Пройде ще 8 і його заберуть в армію. Тому це зараз треба закінчувати, щоб сини не закінчували те, що розпочалося задовго до них“», — передає слова Сашка Дмитро.
«У 2016 році у столиці зароджувався пляжний патруль. Сашко прийшов працювати лайфгардом й був найактивнішим. Пам’ятаю, що ми отримували купу листів від відпочиваючих з подякою про працю Олександра», — говорить друг Олександра Лешенка Євген Кобан.
Він також повідомив, що перед тим у Олександра був значний морський досвід. Він, коли працював у торговому флоті, побував у полоні піратів у берегів Африки. Цей полон тривав два тижні й завершився благополучно. До того ж пірати ставилися до полонених українських моряків вельми цивілізовано.
За словами Євгена, один з останніх випадків спасіння людей — це коли Сашко у свій вихідний день взимку кинувся на середину озера Вербне.
«Це був типовий Олександр. Він навіть не думав чекати на приїзд рятувальників ДСНС. Поповз по льоду до людей, що провалилися під лід».
«Нам розповіли, що Олександр загинув в Луганській області. Вони з побратимами були на позиції. Почався артобстріл, хлопці стали відходити, й тут звідкись прилетіла куля снайпера. Поранені, разом з побратимом вони провели всю ніч, а на ранок їх знайшов командир. Побратим потрапив у госпіталь й був впевнений, що Олександр живий. У нас було дуже мало достовірної інформації: то один побратим розповів свою версію, то другий, третій…», — говорить Євген Кобан.
«Я НЕ БУДУ СИДІТИ ВДОМА, БО МІЙ БАТЬКО ТА ДІД ВОЮВАЛИ»
Дружина Олександра, Надія Лешенок, розповіла його історію. Вона зазначила, що Сашко — киянин, народився 26 вересня 1987 року, зростав без тата. Мама працювала влітку, а його кожного року відсилали до дідуся у Чернігівську область. Там пройшло все його дитинство. Закінчив Київську Державну Академію водного транспорту імені Гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, спеціальність — судноводіння. Потім там таки отримав другу освіту — менеджмент та економіка водного транспорту.
По закінченні коледжу, ще під час навчання, він почав ходити на судах матросом, поєднуючи практику з офіційною роботою. З 2006 року ходив в закордонні плавання.
«Ми познайомилися у 2009 році. Я сама запросила його на побачення, це була весна, травень. Ми почали спілкуватися, потім подружилися й виявили багато спільних тем, поглядів на життя. З цього все почалося», — говорить Надія.
За її словами між ними не було ніяких розбіжностей, адже їх погляди співпадали: про виховання дітей, якою має бути людина, який має бути шлях у житті.
«Нічого такого, що викликало подив чи протест у мене не було. Відчула, що це повністю моя людина. Він ніколи не пускав пил в очі, намагаючись сподобатися. Це була справжня людина з щирими почуттями та емоціями. Він таким був й з друзями, з мамою, з дітьми й зі мною. Наші улюблені місця прогулянок — це Маріїнка, там ніхто не заважає, парк Наталка, адже ми недалеко живемо, а також старі квартали Подолу.
В Київ я приїхала з Дніпра, тому коли поверталася до дому, то спілкувалася з Сашком на відстані, потім він запросив жити з ним», — розповіла Надія.
У 2012 — 2013 роках Олександр Лешенок проходив службу у ВМС ЗСУ в Севастополі. Отримав звання старший матрос.
«Коли Саша звільнився зі служби у 2013 році, в нас народився старший син Володимир, а у 2014 році — молодший син Марк. Сашко працював на двох роботах, щоб утримувати сім’ю. А вночі годування немовляти було на його плечах, я не прокидалася», — розповіла Надія.
З її слів, Олександр був дійсно дуже відповідальним й сильно любив свою роботу, переживав за неї. У вільний час він також був на роботі.
«Столична служба лайфгардів була його захопленням, а не просто роботою. У нас жодного разу за 10 років не було спільних відпусток. Сашку подобалося створювати з нічого щось нове й неймовірне. Він ділився своїми планами, я підтримувала його наміри. Спочатку Саша працював просто лайфгардом, а потім з’явилися думки, як покращити, зробити службу по новому, щоб було добре для відпочиваючих та самих лайфгардів. Коли він чергував на пляжах, ми з дітьми до нього приїздили на пост, привозили обід, відпочивали поряд. Скажу, що спекотний літній день на сонці й на воді дуже втомлює. Поступово я познайомилася з усіма Сашковими напарниками. А пізніше потоваришувала з Анею Васильковською.
Про перший день війни Надія згадує, що вони одразу не сильно розхвилювалися, адже не могли повірити в це. Родина зробила запаси води та їжі, облаштувала міні сховище у погребі.
«Сашко каже: „Я не буду сидіти вдома, бо мій тато й дід воювали!“. Тоді ми дістали його старі речі й він попрямував до військкомату. А звідти телефонує й каже: збирайся з малими й виїжджай з міста. Я вже чула перестрілку у нас за будинком на Оболоні. Саша залишився у військкоматі, а за нами приїхав його, нажаль вже покійний, кум й забрав до себе у село. Ми були там у безпеці до Великодня. Потім повернулися у Київ», — розповіла Надія.
Зі слів Надії, Сашко вступив в тероборону, до Оболонського батальйону. З початку вони рили окопи біля автостанції «Полісся». І там стали в оборону. Весь час оборони Києва вони пробули на цих позиціях. Згодом підрозділ поділили навпіл, одну частину направили під Донецьк, другу — у Білу Церкву на підготовку. Саша там пробув до вересня 2022 року. Звідти їх направили під Харків, на кордон з російською Білгородщиною. Під Харковом Олександр брав участь у бойових діях, ловив диверсантів.
Перед Новим роком їх повернули в Київ й Саша вдома був майже місяць у відпустці, проходив з підрозділом військові тренування. У перших числах березня їх відправили на Луганський напрямок.
«За цей час ми познайомилися з Сашиними побратимами, спілкувалася з дружиною одного воїна, який отримав осколкове поранення, лікувався у госпіталі, а згодом його відправили на передову. З іншим, більш близьким товаришем, Саша й потрапив під обстріл. Саме він мені й повідомив про поранення Олександра», — розповіла Надія Лешенок.
У САШКА БУЛО ПЕРЕДЧУТТЯ НЕДОБРОГО
На запитання, чи було у Олександра передчуття недоброго, Надія відповіла, що було.
«Він дуже не хотів їхати… У підрозділу не було чіткого наказу, командування все щось відтягувало… Це Сашу нервувало, адже він зазвичай чітко розумів ситуацію, був зібраний. Попри те, що їхати не хотів, говорив мені: „Там хлопці чекають, їх треба поміняти, бо вони втомилися — такі ж як я лежать в окопах. Як я не поїду?“», — розповідає Надія.
6 березня Сашко зателефонував Надії, попрощався, сказав, що ось від’їжджає на «нулі».
«Говорив: «Але скоріш за все я вже не повернусь». Я йому: «Ти що таке говориш!» А він: «Все, перестань плакати, чого ти соплі пускаєшь!». Але він був такий пригнічений: «Або я повернусь, або тобі подзвонять». Ну от і зателефонували… А потім написали: «Прийміть співчуття».
Я розшукала побратима, й він повідомив, що їх з Сашою поранено й обох евакуювали. В мене з’явився промінь надії. Тоді Сашин побратим був вже у Дніпрі, в реанімації. Я знайшла ротного, комбата, побратимів і кожному написала. Бо зв’язок з військовими це не просто… З’ясувала, що вони потрапили під обстріл, частина бійців встигла покинути позиції, а на наступний день забирали тих, хто не встиг їх залишити. У мене була надія, що Саша десь у Дніпрі в реанімації. Моя мама в Дніпрі обійшла всі лікарні для військових, але Сашу не знайшла. Потім до мене прийшли з військкомату й дали сповіщення. Але я ще сподівалася, адже бувають чудеса на світі. Коли мені подзвонили й сказали забирати з морга, то сподіватися вже не було на що», — розповіла Надія Лешенок.
Надія не знала, як сказати матері Олександра про його загибель, адже вона поховала чоловіка й жила тільки сином. Тому сповістила сестру Саші Світлану.
«Ми зі Світланою поїхали у морг в супроводі військового, щоб швидше оформити документи. Далі у мене все як в тумані. Дітям розповіла все як є. Сини плакали, коли труну привезли під під’їзд прощатися. Дорослі плакали й мої плакали. Молодший намагався розбудити батька…»
Олександра Лешенка поховали на Берковцькому кладовищі.
«На кладовищі велелюдно, багато могил воїнів. Попрощатися з Сашою прийшли військові — знайомі Олександра, були колеги, родичі та столичні лайфгарди. Ховали під залпи почесної варти, звуки яких пермішувалися з виттям сирен повітряної тривоги. Йшов сильний дощ. Був розпач», — розповів Євген Кобан.
«Прапор, яким покривали труну, зберігається у мене вдома. Пам’ятаю, що в одному ряду з Сашиною багато могил його полеглих побратимів…», — говорить Надія Лешенок.
***
«Мій перший випадок рятування у Києві я добре пам’ятаю. Це було у 2016 році на озері Райдужному, коли я ще був просто волонтером-лайфгардом, — розповідав Олександр Лешенок в інтерв’ю «Вечірньому Києву» в передвоєнну осінь. Повністю текст про непросту службу лайфгардсейвінгу читайте в матеріалі.
Фото надані Надією Лешенок та КП «Плесо»
Катерина НОВОСВІТНЯ, «Вечірній Київ»