«Треба боятися жалюгідного життя, а не смерті»: історія киянина Дмитра Губарєва, який поліг на Азовсталі
Після загибелі 29-річного азовця Дмитра Губарєва у його рідному «червоному» корпусі Шевченка назвали на честь загиблого випускника аудиторію. Планують відкрити меморіал і у школі захисника. А самі батьки Героя чекають на відкриття Національного військового меморіального кладовища, щоби разом із побратимами гідно поховати сина.
Квітень 2022 року. Металургійний комбінат «Азовсталь». Останній пункт спротиву українських воїнів у заблокованому Маріуполі. Поки одні продовжують вести бої в повному оточенні, інші — поранені бійці та цивільні — з мінімальною кількістю ліків, їжі та води виживають у стінах заводу.
Один з тих, хто тримав завод і надавав медичну допомогу, був киянин Дмитро Губарєв, з шевроном окремого загону спеціального призначення легендарного полку «Азов».
Красивий та підтягнутий молодий чоловік з вищою освітою незадовго до війни вступив до лав ОЗСП «Азов». Ймовірно, тоді він й уявити не міг, що разом з побратимами увійде до історії новітньої України. Як і те, що у своїх 29 стане Героєм сучасності і віддасть за державу найцінніше — життя.
До операції виведення військових з Азовсталі Дмитро не дожив майже місяць. Батькам й досі здається, що син у службовому відрядженні, і має от-от повернутись. Проте обговорення меморіальної дошки на фасаді рідної школи захисника та відкриття іменної аудиторії на честь Губарєва молодшого в «червоному» корпусі Шевченка говорять про інше.
***
«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам з Києва. Цей матеріал про воїна ОЗСП «Азов» Дмитра Губарєва.
Стаття написана на основі інтерв’ю журналістки «Вечірнього Києва» з батьком Героя — Валерієм, другом Степаном та ректором КНУ Володимиром Бугровим.
ШКОЛА, СПОРТ ТА ГІТАРА БАТЬКА
Дмитро — перша дитина в родині Губарєвих. Його батько, Валерій, нашому виданню розповідає: син народився, коли вони з дружиною були ще студентами.
«Памʼятаю, як радів, що у мене син», — пригадує сьогодні пан Валерій.
Спочатку родина жила у Шевченківському районі столиці, поблизу Київської дитячої залізниці. Там маленький Дмитро ходив у садочок та в перші класи школи, гуляв у місцевому парку. А коли сім’я поповнилась донькою Олександрою (різниця між дітьми сім років, — ред.), вони переїхали на лівий берег Дніпра, у Дарницький район.
Тут хлопець навчався у гімназії №315 з поглибленим вивченням іноземних мов. Словом, завдяки школі, він добре знав англійську та німецьку мови. Вивчав також і іспанську.
Батько згадує: Дмитро не був відмінником, був звичайним хлопцем. Але завжди, коли треба було закрити «хвости», — «затягував ременець» і впевнено заробляв хороші оцінки.
«Якщо в школі були якісь „косяки“ — Діма завжди намагався вирішувати їх сам. Ми ніколи не ходили щось просити за нього. Але, звісно, як і всі хлопчаки, він бешкетував, тому нас періодично викликали у школу. Я здебільшого ходив за доньку, а дружина — за сина, за нашого Дмитра», — продовжує чоловік.
До всього, за що брався, хлопець ставився серйозно, відповідально і доводив справу до кінця. Так було, наприклад, з грою на гітарі. Хоча до музичної школи Дмитро не ходив, але це йому не завадило.
«У молодості я займався музикою, з тих часів в нашому домі лежить кілька гітар. Якось син підійшов до мене, спитався, чи може він взяти гітару та попросив показати акорди. Я награв, а тоді він взявся грати сам. Зазвичай більшість на цьому етапі кидають ту гітару. Але не він», — пригадує батько Героя.
Крім того, Дмитро самостійно опанував гру на піаніно, ударних та на сопілці. Паралельно юнак займався спортом — в дитинстві ходив на хокей, пізніше займався дзюдо. Ще тоді батько помітив, що сину подобається робити найважчі вправи, які формували витримку і показували особистий результат.
УНІВЕР, РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ ТА ПОВАЛЕННЯ ЛЕНІНА У ЦЕНТРІ КИЄВА
В 11-ому класі Дмитро-випускник міркував над тим, де здобувати вищу освіту. За порадою батька, хлопець вступив до КПІ, на спеціальність «Метрологія та вимірювальна техніка».
Однак провчившись перший семестр, він зрозумів: не хоче продовжувати навчання за технічним напрямом. І вирішує вступати до КНУ ім. Шевченка на філософський факультет.
Наступні місяці він наполегливо готувався до перездачі деяких дисциплін з ЗНО та до вступу в «Шеву» і з деяких предметів отримав навіть вищі бали, ніж після 11-го класу.
«Дмитро чітко розумів, що хоче навчатись у „червоному“ корпусі КНУ ім. Шевченка. Для нього — це було престижно і він вважав це особистим викликом для себе. Врешті, за підсумками балів, він вступив туди на бюджет», — згадує Валерій.
В університеті Дмитро швидко потоваришував з одногрупником Степаном. Спілкування про схожі уподобання в музиці переросло у справжню чоловічу дружбу. Вони допомагали один одному в навчанні, відпочивали, а також разом брали участь в Революції Гідності.
«На Майдан ми ходили як після пар, так і замість них. У дощ, сніг — байдуже. Нам було важливо бути там. З Дімою також були присутні, коли на перетині Хрещатика та бульвару Тараса Шевченка повалили перший памʼятник Леніну. Навіть є фото, де ми на голову Леніну поставили ноги», — сміється Степан, згадуючи університетські пригоди з найкращим другом.
Після анексії Криму та захоплення російськими найманцями території на Донеччині та Луганщині, студенти-філософи почали багато говорити про війну. І, звісно, про себе в ній.
«Я чітко памʼятаю, як у 2015 році Діма говорив, що хоче їхати на схід захищати країну. Ми навіть обговорювали, як би він міг об’єднати військову службу та навчання», — пригадує товариш Дмитра.
Як випускники філософського факультету, друзі не раз порушували питання життя, смерті, Бога, релігії. У кожного була позиція.
«Дмитро часто цитував Епікура: „Коли ми є, смерті ще немає, а коли настає смерть — нас вже немає“ та стверджував, що боятися треба жалюгідного життя, а не смерті», — резюмує Степан.
КНИГИ, БЛУКАННЯ КАРПАТАМИ ТА МУЗИЧНІ ФЕСТИВАЛІ
Усе життя Дмитра супроводжували книги. Він зачитувався історичними та філософськими творами. Замовляв виключно паперову літературу, яка поповнювала полички його бібліотеки.
«Для нього було важливо тримати книгу в руках. Що читав? Культура національних традицій України, філософські посібники тощо», — пригадує батько загиблого.
Окрім книг, Дмитро любив мандрувати. Сам вибудовував маршрути та підкорював українські Карпати. Усамітнювався з природою, спілкувався з місцевими, які гостинно ділились з киянином локальним побутом, пригощали стравами, розповідали про традиції та надихали колоритом Карпатських гір.
Після мандрів були поїздки разом з друзями на музичні фестивалі. Їздили, зокрема, й на щорічний тернопільський «Файне місто», де збиралась молодь чи не зі всієї України.
«ДЛЯ НЬОГО АЗОВ БУВ ЧИМОСЬ НАЙВИЩИМ»
Здобувши ступінь бакалавра, Губарєв молодший вирішує йти на магістратуру. Теж у Шевченка, утім на іншу спеціальність — «Публічне управління та адміністрування».
Оскільки навчання на магістратурі треба було оплачувати, Дмитро пішов на роботу. Для нього було принципово, щоб не батьки діставали гроші з кишені, а він сам зміг забезпечити собі академічний ступінь.
Так, хлопець працевлаштувався інспектором по контролю за благоустроєм в держрайадміністрацію у Голосіївському районі столиці. Потім його підвищили до старшого інспектора.
Після — працював менеджером з продажу компʼютерної техніки, згодом займався продажем реклами для закордону. У цьому Дмитру допомогло володіння іноземними мовами. А набравшись досвіду, він мав вже свої бізнес-проєкти.
Паралельно Дмитро не полишав заняття спортом: кікбоксинг, рукопашний бій, джиу-джитсу.
«Він розумів, що за збірну країни виступати не піде — займався виключно для себе. Але як для аматора у Діми була дуже не погана підготовка», — розповідає батько.
Як згадував раніше друг азовця Степан, Дмитро часто обмірковував над тим, щоби стати на захист країни. Власне спортивний осередок і підштовхнув його реалізувати задум.
Полк приваблював Дмитра своєю дисципліною, професійною підготовкою, завзятістю та серйозністю у військових відносинах. Це було не просто військове формування, це був цілий рух: зі своїми символами, традиціями, ідеологією.
«Для нього „Азов“ — був чимось найвищим, найбільш елітним. Він сам розповідав, що там є особливий дух, там все серйозно, там найкращі!» — узагальнює батько.
Одного разу Дмитро сказав батькам, що їде в тренувальний табір. Насправді ж подався в Урзуф, на Донеччину, проходити відбір в ОЗСП «Азов».
Кілька тижнів в навчальному центрі і на полігоні він складав нормативи з тактичної медицини, стрільби, фізичної, вогневої та тактичної підготовки, аби підтвердити належний рівень для подальшої служби у рядах азовців.
«Дмитро носив окуляри та лінзи, але з цим глобальних проблем не було. Натомість час від часу боліла спина: на одному із занять потягнув звʼязки. Через високу вмотивованість на багатокілометровому марш-броску для Діми зробили виключення й дозволили прийняти знеболювальне, щоби скласти нормативи. Він норматив склав», — говорить Валерій.
Відбір киянин пройшов успішно та отримав омріяний шеврон «Азову». Тільки після того син повідомив батькам про свої наміри бути військовим, і саме в ОЗСП «АЗОВ».
Наступні місяці Дмитро Губарєв вивчав військові дисципліні. Зокрема, йому подобалось опановувати парамедицину. До речі, зошит з медичними нотатками сина, вдалось передати батькам після загибелі Дмитра.
«ДВА ДНІ ЯК У КІНО. СТИХНЕ — ЗАТЕЛЕФОНУЮ»
Загострення російсько-української війни 24 лютого 2022 року застало азовця ще в Урзуфі. Потім перед бійцями постала нова задача: тримати Маріуполь.
Через активні бої та поганий звʼязок воїн рідко виходив на контакт. А коли писав, повідомлення були стислими. Друг Степан показує журналістці ці повідомлення.
24 лютого: «У мене два дні як у кіно, можна або книгу писати, або фільм знімати. Стихне — зателефоную».
26 лютого: «За 5 днів спав годин 10. Навіть не знаю, що тобі розповісти, зараз багато завдань, які швидко міняються. Новини не читаю. Немає часу. В цілому все нормально».
13 березня: «Друже, я нормально, зв’язку в місті немає. Та всього міста немає. Ми їх не пускаємо всередину, а вони нас криють артилерією. Війна йде повним ходом. Інших новин не маю».
20 березня: «Тут пекло».
22 березня: «Я нормально. Вчора мій розрахунок знищив ворожий катер. Вони наступають з усіх напрямів. Ми тут одні, допомоги немає, але ми наносимо їм ураження в рази більше».
У березні Дмитро з побратимами знищили ворожий катер 03 160 «Раптор». Відео зі збиттям поширювали всім інтернетом, зокрема, у ЗМІ.
Потім були тяжкі бої за Маріуполь і оборона цитаделі опору — металургійного заводу «Азовсталь». Там Дмитро був і парамедиком, і помічником гранатометника. А коли загинув гранатометник — Губарєв молодший став на його позицію. Одного дня звʼязок з ним обірвався. Назавжди.
«Майже місяць ми не спілкувались з ним. Щодня писали, але у відповідь — тиша та непрочитані повідомлення. Увесь час хвилювались за сина, відстежували інформацію про Маріуполь з новин та вірили у краще. А потім дзвінок з патронатної служби «Азову», — відводить очі батько.
На тому кінці слухавки промовили: «За інформацією бійців „Азову“, ваш син, під час виконання бойового завдання на Азовсталі, 15 квітня, загинув».
Того дня поблизу заблокованого комбінату точились запеклі бої. Росіяни обстрілювали українців звідусіль: з суші та моря. Скидали кількатонні бомби, які пробивали завод та забирали життя сотні людей.
На 86 день оборони Маріуполя, 20 травня, українське військове командування дало захисникам Азовсталі наказ про вихід з комбінату задля збереження життя наших бійців.
«Він не дожив до виходу 35 днів…» — важко говорить батько.
Після загибелі сина, родина намагалась знайти бодай якусь інформацію про останні дні свого захисника. Проте більшість тих, хто був з Дмитром, або загинув, або досі в російському полоні.
«Ми сподівались, що командир його взводу, якого вивели з Азовсталі, після полону вийде та розкаже про сина. Зокрема, і про його останній день. Але імʼя командира було у списках загиблих під час теракту в Оленівці», — пояснює Валерій.
ПОВЕРНЕННЯ ТІЛА СИНА ТА ОЧІКУВАННЯ МЕМОРІАЛУ НА ВІЙСЬКОВОМУ КЛАДОВИЩІ
Більшу частину тіл полеглих воїнів на Азовсталі вдавалося зберігати, а згодом по обміну їх доставили на підконтрольну територію. Після — важка та довга процедура ідентифікації, оскільки з Дмитром загинуло ще немало побратимів.
Разом з тілом захисника були деякі особисті речі, у тому числі й опізнаний простріляний мобільний телефон і особливий натільний хрестик, що і стало підставою для проведення ДНК-тесту. Потім був дзвінок від слідчого, ДНК співпало. Тіло Дмитра Губарєва батькам передали влітку 2022 року.
1-го вересня минулого року з Героєм попрощались на Байковому кладовищі. До зали «мушлі», де відбувається кремація, прийшли десятки людей — рідні та знайомі Дмитра Губарєва.
Під звуки оркестру, військового салюту і молитви українського націоналіста, яку зачитали нацгвардійці, Дмитра провели в останній земний шлях.
«Нам віддали кашкет сина, прапори України та полку Азов», — коментує фотографії з прощання батько.
Урна з прахом досі знаходиться у квартирі Ірини та Валерія. Батьки чекають меморіалу або уніфікованих памʼятників, який «Азов» планує зробити на єдиному військовому кладовищі в столиці.
Солдат окремого загону спеціального призначення «АЗОВ» Губарєв Дмитро Валерійович (позивний — Слендер), Указом Президента України №343/2022 від 17 травня 2022 року, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня — посмертно.
АУДИТОРІЯ ДМИТРА ГУБАРЄВА ТА ЗАПИТАННЯ ПРО НЕЇ ВІД БОРИСА ДЖОНСОНА
15 червня 2022 року у стінах «червоного» корпусу університету Шевченка, де вчаться студенти-філософи, відкрили іменну аудиторію (312, — ред.) на честь полеглого на війні випускника Дмитра Губарєва.
«Ми всі звикли говорити, що Герої не вмирають. Але памʼять про них живе доти, доки ми згадуємо та вшановуємо їх. Щодня студенти проходять повз цю аудиторію, розглядають меморіальну дошку та шукають більше інформації, на честь кого вона відкрита», — коментує нашому виданню ректор КНУ Володимир Бугров.
У січні цього року, до університету Шевченка на пресконференцію зі студентами завітав експремʼєр Британії Борис Джонсон. Володимир Бугров згадує, що проходячи повз іменну аудиторію, іноземний політик із зацікавленням запитав, на честь кого вона відкрита:
«Я, Володимир Зеленський та Борис Джонсон якраз проходили повз неї (аудиторії, — ред.). Я звернув увагу президента на меморіальну дошку, якою зацікавився і Борис Джонсон. Ми з паном президентом почали перекладати про нашого полеглого випускника Дмитра Губарєва. На що експрем’єр із подивом поцікавився: «А що студенти, випускники та викладачі університету теж беруть участь у війні?». А потім додав, що навряд чи можна перемогти країну, яку добровільно йдуть захищати абсолютно всі. І студенти, випускники, і викладачі…
На річницю повномасштабного вторгнення росії на нашу територію в Національному музеї історії України відкрили виставку, присвячену обороні «Азовсталі» та її захисникам.
У першому залі, що на четвертому поверсі, світлини 183 азовців, яких забрала війна на оточеному заводі. У другому залі — експозиція особистих речей деяких захисників. Серед них є простріляний мобільний телефон Дмитра Губарєва, який вдалось забрати з Азовсталі.
Роздивляючись його, перед очима вимальовуєш ту пекельну картину, через яку пройшли наші захисники. А ще відчуваєш сильний біль. Наче куля пройшла не крізь телефон, а через твоє серце. Йдуть кращі…
До теми — «Я прийду з першим снігом»: історія загиблого воїна Михайла Матвіїва, який визволяв Київщину
Даша ГРИШИНА, «Вечірній Київ»