Місія бандуристів — підтримувати людський дух: «Шпилясті кобзарі» розповіли про силу музики

Гурт «Шпилясті кобзарі» після концетру у військових. Фото: архів С.Потієнко
Гурт «Шпилясті кобзарі» після концетру у військових. Фото: архів С.Потієнко

«Шпилясті кобзарі» — молоді музиканти, які виконують понад сто різних творів у супроводі бандури на свій, «шпилястий» лад, сьогодні допомагають ЗСУ і підіймають дух в тилу.

«Український гурт колоритних та завзятих бандуристів», — так публічно про себе пишуть учасники гурту «Шпилясті кобзарі». Унікальні сучасні обробки відомих творів, віртуозна гра на бандурі, відомість, — все це з’явилось з бажання популяризувати український етнос. Що роблять «Шпилясті кобзарі» у воєнний час? Дають благодійні концерти, допомагають ЗСУ і своїм музикантам, які служать у війську. Підіймають бойовий дух і звитягу. Журналіст «Вечірнього Києва» поспілкувалась із Сергієм Потієнком, музикантом, бандуристом, учасником гурту «Шпилясті кобзарі».

Сергій Потієнко, музикант гурту «Шпилясті кобзарі».

СТВОРИЛИСЬ «ПО ПРИКОЛУ», А ПРАЦЮЄМО СЕРЙОЗНО

— Сергію, якось почула про ваш гурт, що це — кобзарі, які виконують будь-яку мелодію на свій «шпилястий» лад. Як ви зібрались у такий от «бандура-бенд»?

— Ми хотіли популяризувати інструмент. Показати, що можливості бандури — невичерпні і вона буде сучасна — завжди. Десь у 2010 році, у Ярослава Джуся, нашого худкерівника, виникла ідея створити гурт. Ми зібрались уперше для виступу у талант-шоу. Отак, заради «фану» — це було ще у Стрітівському кобзарському коледжі. Єдиному закладі, де навчають грі на бандурі та старосвітських інструментах: лірі, кобзі, торбані. Ми там навчались та познайомились.

— Пригадую ваш перший публічний виступ — ви одразу «прогриміли»!

— Ми були студентами, це був 2012 рік, кастинг у Дніпрі. Ми були зеленими, але пройшли до пів фіналу. Увійшли до 50-ки найкращих. Це нам відкрило перспективу. Вийшло, що ми створились по «приколу», а займаємось і працюємо ось вже понад десять років серйозно.

— Ви почали з «Червоної рути» публічно, показали нове, своє сприйняття відомої дуже популярної пісні. А як далі з репертуаром, що вибираєте і чому?

— Граємо українські народні пісні, маємо в репертуарі повстанські пісні, бандурні, старовинні твори. Але виконуємо й те, що часто називаємо «музичний шарж» — хоч таке визначення й звучить по-дитячому. У цьому «шаржі» всього намішано, багато векторів у кожному творі. Наприклад, «Ой, чий то кінь стоїть» — цю відому пісню ми виконали у стилі босанова, але можемо й у регі зіграти, заміксувати.

ПОЩАСТИЛО НАВЧАТИСЬ У СПРАВЖНІХ «ГЛИБ»

— Бандура стала дуже популярною, взяти хоча б кількість охочий навчатись грі на бандурі у музичних школах і спеціалізованих закладах. Але ж у кожного, хто обрав саме її — свої аргументи вибору. Які були у вас?

— Така прив’язаність до цього інструменту і відкриття його впливу на історію й культуру України для нас почалась у Стрітівському коледжі. Унікальний навчальний заклад! Він розташований у селі Стрітівка, за 70 кілометрів від Києва. Уявіть, діти живуть окремо від батьків. Гуртожиток поруч зі школою, діти самостійні.

— А хто ж наставники там? Адже судячи з моделі, яку ви описали, для підлітка — навчання в такому закладі це і вибір життєвої моделі, цілей, як музика на це впливала?

— Приїздять туди дуже круті викладачі з Києва з консерваторії, з КНУКіМ. І це дуже надихає учнів. Нас на курс прийшло п’ятнадцять, а лише троє відсіялось. Але це вже вибір не просто інструменту — це означає, що ти так чи інакше все життя присвячуєш українському фольклору.

Бандурний квінтет «Шпилясті кобзарі».

— Вчителів згадують часто все життя, у вас такі є?

— Звісно, і їх багато. Окремо я би згадав Володимира Кушпета — мій вчитель гри на бандурі та лірі у Стрітівському коледжі. Науковець, автор багатьох праць про кобзарство та лірництво (зокрема «Старцівство. Мандрівні співці-музиканти в Україні»), він мені дав велику базу знань.

— Це — легенда! Пригадую його рок-композицію «Пам’яті Шопена».

— Він досліджував традиції мандрівних співців-музикантів, стародавні українські музичні інструменти. Реконструював гру на кобзі Остапа Вересая, торбані Франциска Відорта. Випустив аудіокасету «Воскреслі мелодії України», компакт-диск «Виконавська традиція співців-музик ХVIII — початку ХХ ст. Кобза. Бандура. Торбан. Ліра».

— Оце так! Бачу, що «Шпилястим кобзарям» є на що спиратись у своїх творчих експериментах!

— Так і є. Я захоплююсь нашими класиками і сучасними бандуристами, які пишуть власну музику, викладають в університетах, концертують.

БАГАТЬОХ ВИКОНАВЦІВ ЗРОБИЛА ВІДОМИМИ САМЕ УКРАЇНСЬКА АВТЕНТИКА

— Сплеск популярності бандури співпав з такою модою на Україну в самій Україні. Ми дізнались імена молодих виконавців, які будуть свою творчість на автентиці і всі помітили наскільки українська автентика сучасна.

— Ми на талант-шоу побачили, як людей захопила бандура. Багато українців взагалі не знали, що це наш український інструмент. Зараз багато виконавців з бандурою популяризують наш унікальний інструмент на високому рівні.

— Кого ще виділяєте у цьому сегменті? За ким з виконавців стежите?

— Зараз багато крутих сольних виконавців та гуртів, які залучають бандуру: Марина Круть, Настя Войтюк, Іван Ткаленко, «Гайдамаки», Onuka. «B& B project» активно просувають народні інструменти. Ми їздимо з концертами і діти із захопленням слухають і йдуть вчитись.

— У чому секрет популярності саме бандури?

— Її звучання захоплює. Бандура ідеально відповідає мовній поетиці, нашому духу.

Ярослав Джусь — художній керівник гурту «Шпилясті кобзарі».

КОБЗАРІ ТА ВІЙСЬКОВІ ЗАВЖДИ БУЛИ ПОРУЧ

— Кобзарі офіційно входили до складу Запорізького війська. Не забуваймо, що грі на бандурі вчились від 7-річних хлопчиків, до зрілих військових.

— Співдружність козаків і кобзарів породжувала легенди. Військові часто робили блискучі духовні кар’єри. Вони ставали і митрополитами — як Петро Могила, і відомими богословами. Бандуру називають музичним амбасадором України, її історії та мистецтва.

— Кобзарів знищувала радянська влада… Як вижила бандура?

— Кобзарів знищували ті, хто боявся правди. От вам і сила українського епосу. Як і нині, власне. Радянська влада боялась навіть сліпих старців — інструменту дехто не мав, але мав розум та голос. Так само як рашисти бояться сьогодні бійців з Азовсталі. У своєму інтерв’ю Діанов розповідав, що його до вбиральні вели 12 вертухаїв. Росіяни нас бояться, бо бояться правди…

— У репертуарі «Шпилястих кобзарів» вже багато років є ті пісні, які зараз співає вся країна: від дитсадка — до ЗСУ.

— У нас повстанські та стрілецькі пісні були до того як стали мейнстримом. Пісню «Ой, у лузі червона калина» ми виконували ще з часів навчання у коледжі, до речі, в оригіналі вона звучить інакше, ніж зараз її виконують. Є й пісня «Ой, там на горі, на Маківці», «Гамалія», багато інших.

Або, ось вслухайтесь у ці слова:

«Гей степами, темними ярами
Йдуть походом грізнії полки
Хто відважний — хай іде із нами
Лицарями будьте, юнаки!»

— «Гей, степами», українська народна пісня, яка стала повстанською, але увійшла до репертуару професійних колективів.

— Вона дуже актуальна зараз. Ми зробили її у своєму стилі й вона підносить настрій. Твори, які підносять український дух, у нас були завжди!

ДЛЯ НАС КИЇВ — МІСТО-ФЕСТИВАЛЬ

— А скільки пісень ви виконуєте взагалі? Рахували?

— Достеменно порахувати всі неможливо. Якось ми грали та нестандартнім весіллі у друзів. Ми відіграли сет 40 хвилин, а потім почалось застілля і ми грали три години, ми позгадували навіть те, що грали в університетах та школах — понад 120 творів!

— А яка є найпопулярнішою?

— Найпопулярнішою з нашого репертуару є пісня «Дзвоники дзвенять» в українському переспіві Оксани Боровець. Ми зробили власне аранжування, зняли відео — і його переглянули понад 7, 4 млн разів у ют’юбі.

понад сім мільйонів переглядів зібрала композиція «Дзвоники дзвенять» у виконанні «Шпилястих кобзарів».

— Як Київ і його поліфонічна культура, не лише музична, впливає на вас?

— Для мене Київ — музична мекка, місто-фестиваль. Він став іншим після вторгнення, але у музичному плані — це велике життя. Тут поєдналась і драма, і просвітлення. Катарсис. Ось, що ми переживаємо нині. Місто краси, свободи і любові. Ми тут беремо багато надбань. В «Українському домі» ми провели перший бандурний фестиваль Bandura Music Days. Все пов’язано зі столицею.

«Шпилясті кобзарі» виконують «Ой, у лузі червона калина» для батальйону «Свобода» 4 бригади НГУ України на Донеччині.

«Шпилясті кобзарі» виконують «Ой, у лузі червона калина» для батальйону «Свобода» 4 бригади НГУ України на Донеччині.

- Війна відкрила нам нас самих. Зараз кожен на своєму фронті. Кожен робить, що може для перемоги.

— Ми часто даємо благодійні концерти. Були і окремі благодійні тури, як, наприклад, тур Америкою у 2020 році на підтримку поранених бійців, які потребували протезування та лікування.

— Зараз артисти збирають сотні мільйонів для ЗСУ. Ви у цьому залучені також, так?

— Вже після 24 лютого ми їздили в благодійні тури Польщею та Німеччиною, збирали кошти для ЗСУ. Виступали в Україні, в Ізраїлі. Збирали кошти для взводу розвідки, де служить нині наш однокурсник та колишній учасник гурту.

— Ви зустрічали Новий, 2023 рік у Бахмуті, на передовій?

— Їздили разом з мером Києва, Віталієм Кличком. Бійці, до речі, знають повністю чимало з тих пісень, що ми виконуємо. Поруч десь бахкає, а ми з ними — співаємо…

— Коли передивлялась ваше відео з Бахмуту у новорічну ніч з бійцями, згадала виступ «Шпилястих кобзарів» у Сєвєродонецьку. Пригадуєте?

— Так, 23 серпня 2021 року на фестивалі «Ти у мене єдина» на центральній площі Сєвєродонецька пісню Володимира Івасюка «Червона рута» з нами одночасно заспівали понад 5200 виконавців.

— Як люди взагалі зараз сприймають вашу музику?

— Чудово, як і раніше. Тепер ми їздимо з виступами і на блок-пости, граємо в підземці, в лікарнях, виступали в Охматдит для дітей. Всі були спраглі до нашого, справжнього, рідного. Така місія бандуристів — підтримувати людський дух.

***

Марічка Бурмака розповіла про життя в час війни: Де моя душа — там ідуть бої. Співачка з початку війни волонтерила та виконувала Гімн України на увесь район, коли в Куренівку поцілили ракетою.

Усі фото — архів гурту «Шпилясті кобзарі»

Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»