Розвантажували по 5 тисяч буханок щодня: на початку війни працівники Подільського терцентру ночували на роботі
Телефон буквально розривався від дзвінків.
Провідна бухгалтерка Територіального центру соціального обслуговування Подільського району м. Києва Наталія Дем’янюк згадує ті часи й сама дивується, як змогла тоді вистояти й де взялися сили.
Їй доводилося фактично жити на роботі й працювати на межі людських можливостей.
ЛУНАЛИ ВИБУХИ, А ВОНА ДОБИРАЛАСЯ НА РОБОТУ
Для Наталії Михайлівни війна розпочалася, як для більшості українців, — шок, біль, неможливість повірити у те, що сталося… Але такий стан тривав недовго.
Вранці 24 лютого, коли ракети летіли на Київ, скрізь лунали вибухи, кияни масово виїжджали з міста, жінка добиралася на роботу. Адже знала, що там дуже потрібна.
Хоча також могла виїхати у безпечне місце, оскільки батьки проживають на відносно безпечній Тернопільщині.
«У Києві я орендую квартиру. Друзі казали: їдь чи додому до батьків, чи за кордон. Але я не змогла цього зробити. Донька — Володимира, їй 14 з половиною років, сказала, що без мене також нікуди не поїде», — розповідає сьогодні пані Наталя.
ЗА НАМИ — ЛЮДИ, КОТРІ ПОТРЕБУЮТЬ ДОПОМОГИ
Основне завдання Територіального центру соціального обслуговування Подільського району — допомога одиноким людям, які мешкають у цьому районі.
Центр має дев`ять відділень. Припинило роботу під час війни лише два відділення. Це — відділення денного перебування та відділення, де перебувають дітки з інвалідністю ДЦП (дитячий церебральний параліч).
Одне із найбільш важливих відділень — надомне. Адже на обслуговуванні у Терцентрі перебуває майже 900 осіб, які позбавлені можливості пересуватися самостійно.
«Ми не можемо припинити роботу за будь-яких обставин. Адже за нами — люди. Багато з них — хворі «лежачі», які взагалі не виходять зі своїх квартир. Їм треба доставити продукти, ліки, предмети гігієни. Коли розпочалася війна, чимало співробітників нашого Територіального центру соціального обслуговування Подільського району м. Києва виїхали в евакуацію — залишилося десь 35 відсотків від основного складу.
Тому на працівників, котрі залишилися, було настільки велике навантаження, що всі ми буквально з ніг падали. Так, соціальні працівники обслуговували у 2-3 рази більше людей, ніж до війни. А Наталія Михайлівна працювала і за вантажника, і за приймальницю, і за відповідального бухгалтера, оскільки на той час з бухгалтерії вона залишилася одна», — розповідає директорка Територіального центру соціального обслуговування Подільського району м. Києва Олена Слабеняк.
БОЯТИСЯ ОБСТРІЛІВ НЕ БУЛО ЧАСУ
Наталя, як і всі працівники Територіального центру соціального обслуговування Подільського району м. Києва, працювала два місяці без жодного вихідного. В першій половині дня вона приймала, розвантажувала і роздавала гуманітарну допомогу, а в другій — займалася бухгалтерською роботою. І так — з раннього ранку до пізньої ночі.
«Транспорт не ходив, пішки додому треба було добиратися десь чотири години, скрізь лунали постріли та вибухи, тому ночувати залишалася на роботі. Донька перебралася до мене й допомагала у всьому», — розповідає Наталія Михайлівна.
Гуманітарну допомогу з гуманітарного штабу та спонсорських організацій до Територіального центру соціального обслуговування Подільського району м. Києва його працівники щодня доставляли самі. Її кількість обраховувалася тоннами. Наприклад, однієї лише картоплі за кілька днів прийшло 5 тонн, молока — 2 тонни, сиру — 4 тонни та інше.
«Всю продукцію треба було забрати у центральному пункті, завантажити, розвезти по пунктах роздачі, розвантажити, розфасувати та роздати людям. Це робили й робимо щодня. Часто виникають проблеми з транспортом та, особливо з пальним. Волонтери по кілька годин стоять у черзі, щоб заправити автомобіль», — каже Наталія Михайлівна.
На запитання: чи не боялися, коли доводилося їздити під обстрілами, відповіла: «Не було часу, коли боятися. Сирени виють, продукти розвантажуємо, у черзі за ними стоять сотні людей, багато з яких нервують, переживають, що не вистачить… Так же й з хлібом. Розвантажували по 5 тисяч буханок щодня і відразу, ще гарячий, видавали людям».
У результаті обстрілів пошкоджені три відділення Територіального центру соціального обслуговування Подільського району м. Києва. Але вибиті вибуховою хвилею вікна закрили фанерою і продовжували працювати далі.
ЛІКИ ЧАСТО КУПУВАЛИ ЗА ВЛАСНІ КОШТИ
Телефон у перші тижні війни у Терцентрі буквально розривався від дзвінків. Дзвонили навіть ті люди, хто не перебував на обліку і просили про допомогу.
«Було чимало випадків, коли кияни залишали своїх немічних стареньких родичів, а самі виїжджали. Залишившись на самоті та без опіки, люди телефонували на «гарячу лінію» КМДА та просили про допомогу. Звернення надсилали до нас. Звичайно ж, не відмовили нікому.
У перші дні війни проблема була у тому, що в магазинах бракувало хліба, питної води та інших необхідних для життя товарів, також працювало мало аптек і там часто не було потрібних ліків. Тому до роботи навіть підключали своїх рідних, дітей, онуків. Вони стояли у черзі в аптеках, купували за свої кошти чи кошти благодійників ліки й відносили стареньким. А інакше і бути не могло», — розповідає Олена Слабеняк.
ТЕРЦЕНТР ПРОДОВЖУЄ ПРАЦЮВАТИ НА СВОЄМУ ФРОНТІ
Робота понад людські можливості — майже цілодобово і без вихідних, для працівників Подільського Територіального центру соціального обслуговування Подільського району м. Києва тривала понад 1,5 місяця.
«Після звільнення Києва стало трохи легше, приєдналися волонтери, деякі наші працівники повернулися. Та й багато киян приїхали додому і вже самі опікуються своїми старенькими», — каже директорка центру.
Зараз гуманітарну допомогу у Терцентрі отримують тільки пільгові категорії. Це — інваліди I групи, підопічні Територіального центру соціального обслуговування Подільського району м. Києва, які перебувають на обліку, та вимушено переміщені особи, зареєстровані у Подільському районі.
«У перші два місяці війни таку допомогу ми видавали всім, але коли ситуація у місті нормалізувалася, то її отримують тільки пільговики. Адже часто трапляється, що цілком здорові й молоді люди навіть не намагаються влаштуватися на роботу, а приходять за продуктами. У таких випадках пояснюємо, що держава не утримує, а підтримує. А це — різні речі», — розповідає керівниця Територіального центру соціального обслуговування Подільського району м. Києва.
Сьогодні співробітники Територіального центру соціального обслуговування Подільського району м. Києва Подільського району продовжують працювати на своєму фронті, вірять у перемогу України й запевняють, що не підведуть.
Читайте також, працівники терцентру Подільського району приносять малозабезпеченим киянам їжу та медикаменти поміж сигналами тривоги.
А ще дуже цікавою є історія соціальної працівниці, будинок якої пошкодив снаряд.
Інна БІРЮКОВА, «Вечірній Київ»