Киянин створює наручні швейцарські годинники

Анатолій Барсуков нині працює технічним директором Київського годинникового заводу
Анатолій Барсуков нині працює технічним директором Київського годинникового заводу

«Вечірній Київ» знайомить читачів зі столичним майстром, який 50 років створює і ремонтує годинники.

Понад 20 років на столичному Подолі працює Київський годинниковий завод. У типовій промисловій будівлі, на Кирилівській, 69, трудиться команда тих, хто в буквальному сенсі створює час. Цікаво, що столичний годинниковий завод – перше і на сьогодні єдине українське підприємство, яке займається серійним виробництвом годинників під брендом Kleynod.

Практично від початку заснування заводу, тут працює годинникар і технічний директор Анатолій Барсуков. Журналістів «Вечірки» він зустрічає у цеху заводу в один із зимових днів. Якби не знала, хто пан Анатолій за професією, мимоволі подумала б, що лікар. У випрасуваному білому халаті, приємною усмішкою та розважливою розмовою Анатолій Миколайович справді більше нагадує медика із солідним стажем. І хоч насправді професія його геть інша, проте, як і лікар, він також у певному сенсі все життя дарує час…

«Присідайте. Де вам буде зручніше? Давайте спочатку поспілкуємось біля мого робочого столу, а пізніше покажу вам наше виробництво», — пропонує одразу пан Анатолій, неспішно знімаючи окуляри.

«ХАОС В МОЇЙ ПРОФЕСІЇ НЕПРИПУСТИМИЙ…»

На столі Анатолія Миколайовича під яскравим світлом настільної лампи у прискіпливому порядку розкладені і посортовані різноманітні деталі від годинникових механізмів. Поруч лежать мініатюрні пінцети, викрутки і купа іншого інструменту, який, здогадуюсь, щодня бере участь у терпеливих ремонтах. Звертаючи увагу на мою ледь не дитячу зацікавленість годинниковим приладдям, Анатолій Миколайович не забарився із поясненням.

«Кожна деталь годинника важлива, тому доводиться стежити за порядком. Хаос в моїй професії неприпустимий – навіть, якщо дуже хочеться», — жартує він.

Анатолію Миколайовичу – 65. І він з тих, кого називають корінним киянином. Народився і виріс на столичному Подолі. Закінчивши у 1971 році «вісім класів» київської школи, почав роздумувати, яке ремесло обрати.

«Ми жили удвох з мамою, часи були важкі… Треба було думати, як допомогти сім’ї. Тоді так званих побутових кадрів готувало місцеве профтехучилище. Вчили там і годинникарів. Ну і я вирішив стати майстром по ремонту годинників», — пригадує пан Анатолій.

Після закінчення навчання та пів року практики, почав працювати на заводі. Згодом відслужив в армії, та знову повернувся на підприємство.

«Мене призначили в доволі елітну на той час бригаду індивідуального ремонту годинників. Цікавий був досвід – нам приносили такі унікальні механізми, ледь не раритети, - каже він. – Потім навіть працював бригадиром і керував 20-ма працівниками».

«ПЕРІОД БУВ ТАКИЙ, ЩО ЛЮДЯМ НЕ ДО ЧАСУ БУЛО…»

У нестабільних 90-х Анатолій Миколайович був змушений звільнитись із заводу. І податись, як кажуть, у вільне плавання.

«Не було сенсу вже залишатись на виробництві… Ви, підозрюю, фізично не можете пам’ятати того бурхливого часу і випробувань, які він нам приносив… Період був такий, що людям не до часу було – ось такий парадокс. Тому вирішив почати працювати на себе», — розповідає він.

Ремонтував годинники також у майстернях на Майдані Незалежності, на Виноградарі… Зізнається, що думки змінити професію були, але швидше «вимушені».

«Колись думав, що треба чимось іншим займатись. Але це вже, як кажуть, філософія. Люди, які запевняють, що жодного разу у думках не зраджували своєму фаху, відверто лукавлять. Та змінити професію я так і не наважився. Може, й справді це те, біля чого себе знайшов?!» - роздумує пан Анатолій.

Поки розмовляємо, раптово роздається телефонний дзвінок. «Можна я відповім? Це робочий мобільний. Буває, щось важливе комусь треба», — запитує співрозмовник.

Поки він з’ясовує по телефону «часові» деталі, помічаю на стелажах акуратно розкладені на планшетках та відполіровані циферблати наручних годинників. Ще кілька вмілих процесів, і вони почнуть відбивати час на чиємусь зап’ясті, сповіщаючи про вирішальну зустріч, щасливий поїзд чи недільну каву з друзями…

«До них ще треба прищепити ремінці, - раптово „висмикує“ мене з роздумів пан Анатолій, який вже встиг завершити розмову. – Ось можете поглянути, яке акуратне ювелірне гравіювання. Розмістити надпис на площі в десять копійок не так просто. А інколи потрібно використати п’ять-шість кольорів. То на чому ми закінчили?».

Він продовжує розповідати про складні 90-ті, які завершились пропозицією праці на Київському годинниковому заводі.

«Я довго роздумував, бо таку маю натуру – мушу все зважувати, аби в кінцевому результаті не шкодувати. І після кількох співбесід – чи то краще розмов – із нашим засновником, врешті погодився. І ось вже 21 рік працюю на цьому підприємстві», — розповідає годинникар.

«ГОДИННИКИ ЗБИРАЄМО ВРУЧНУ НА БАЗІ НАДІЙНИХ ШВЕЙЦАРСЬКИХ МЕХАНІЗМІВ»

Нині він пригадує, як розбудовували підприємство «з нуля». Як поступово, нарощуючи темпи та не ігноруючи амбіції, перше годинникове українське виробництво відвойовувало своє місце на ринку… Згодом, і міжнародному.

«У певному сенсі це частина мого життя, бо ми по частинках розбудовували це виробництво. Не було у кого вчитись, бо це був і досі залишається єдиний завод годинникової промисловості в Україні. Їздили у закордонні відрядження, шукали шляхів, де можна купити потрібну техніку», - пригадує він.

Спочатку, з його слів, випускали лише кварцові годинники. Пізніше поступово перейшли на популярну «механіку».

«Нині годинники збираємо вручну на базі надійних швейцарських механізмів, корпусів з нержавіючої сталі, з позолотою.», — розповідає майстер.

Під час розмови відволікається на запитання колеги, який цікавиться наступним процесом.

«Починайте прищепляти ремінці до годинників для Кабміну. Пізніше підійду», - уважним тоном відповідає пан Анатолій.

Треба зазначити, що одним із напрямків годинникового заводу є виготовлення аксесуарів на замовлення з індивідуальним гравіюванням та символікою на циферблаті. Як от – від Адміністрації Президента, Верховної ради чи Кабміну, над якими працювали під час нашої зустрічі.

«В ГОДИННИКАРСТВІ ТРЕБА ПОСТІЙНО РОСТИ І ХОТІТИ ЗНАТИСЬ НА СПРАВІ»

Анатолій Миколайович зауважує, що за минулі 20 років годинникова промисловість зробила впевнений крок вперед. А тому майстри повинні постійно розвиватись.

«Ти не можеш вивчити теорію, а пізніше лише ціле життя застосовувати вивчене на практиці. Ні. В годинникарстві треба постійно рости і хотіти знатись на справі», — запевняє він.

Здавалося б, клопітка праця довжиною у 50 років біля годинникового ремесла загартувала у ньому чимало терпеливості. Але він переконує, що лише цього годинникареві замало.

«Робота такого спеціаліста дуже специфічна, делікатна навіть. Потребує не лише терпіння, а й уважності та акуратності. Не останню роль відіграє і хороший зір. Зверніть уваги, що на усіх столах ввімкнені лампи. Взагалі працювати можемо тільки, коли на вулиці „світло“. Тому взимку працюємо менше, влітку – більше. Якщо похмура погода, то також непросто виконувати роботу – бракує освітлення. Можуть боліти очі», - каже майстер.

Запитую, чи майструє годинники у вільний час та чи має пов’язані зі спеціальністю хобі.

«Попри усю мою прихильність до професії, ніколи не беру роботу додому. Насправді від такої клопіткої праці треба інколи відпочивати. А вільний час присвячую дачі – там можна передихнути», — каже він.

Попри все, він колекціонує наручні годинники. Нині у його колекції – аксесуари різних виробників та періодів, в тому числі і довоєнні.

«ЧАС ПОСТІЙНО ВТІКАЄ…»

Сьогодні професію годинникаря називають такою, яка от-от зникне. Українські заклади освіти вже давно не готують цих спеціалістів. Єдиний шанс освоїти непростий фах – стати учнем годинникового маестро. Саме за таким принципом готує кадри заводу і Анатолій Миколайович.

«Свої люди завжди цінніші. Бо можеш навчити їх того, що знаєш сам. Практично усі, хто у нас зараз працює, є моїми учнями. Важливо при знайомстві не прогадати і зрозуміти, чи людині це справді цікаво і чи має вона потенціал. Бо буває, що вкладаєш душу, а раптом працівник десь розуміє, що то не його. І йде в іншу сферу», — каже годинникар.

Цікавлюсь, чи має він якусь свою філософію ставлення до часу. Не довго думаючи, відповідає.

«Час постійно втікає, і робить це дуже „швидко“. Тому я ціную час, особливо в останні роки, коли маю за собою вже майже сім десятків. Коли ти молодий, здається, що ще стільки попереду. Насправді не встигаєш і озирнутись…», - із зітханням говорить він.

Кудись «втекла» і година нашої розмови. Пан Анатолій ще встиг показати нам повсякденні процеси роботи, з уважністю розповідаючи про кожну деталь механізмів…

«Інколи корисно спостерігати за стрілками годинника, — зауважує він. – Окрім часу, вони ще й відлічують життя… Нікого не закликаю поспішати. Лише бажаю не спізнитись. А куди чи до кого – кожен, напевно, знає сам».

***

Раніше «Вечірній Київ» розповідав про без перебільшення фантастичну киянку Ольгу Заболотну, яка вже майже пів століття керує пультом трамвая і, здається, більше всіх обожнює свою роботу. Також про художника-реставратора Анатолія Остапчука, який понад 40 років працює у грандіозній святині із тисячолітньою історією – Софії Київській. Читачів «Вечірки» знайомили ще з Максимом Ковалем— машиністом Київського метрополітену, за плечима якого 17 років стажу.

Олена ПЕТРИШИН, фото автора та Олексія ІВАНОВА, «Вечірній Київ»