Київська водійка Ольга Заболотна: «Я закохалась у трамвай 45 років тому, і досі не можу розлюбити…»

Київська водійка Ольга Заболотна: «Я закохалась у трамвай 45 років тому, і досі не можу розлюбити…»

Герої нашого дня — хто вони? Ми часто згадуємо про лікарів, інженерів, вчителів… Безумовно, їхній вклад в місто і в наше життя переоцінити складно. Та є ще ті, кого ми незаслужено часто не помічаємо. Наприклад, водії трамваїв, які з дня у день виходять на роботу, аби кияни встигли на роботу, лікарню чи на навчання.

«Вечірній Київ» знайомить читачів з без перебільшення фантастичною жінкою, яка вже майже пів століття керує пультом трамвая і, здається, більше всіх обожнює свою роботу.

— Бачите, я так готувалась до зустрічі з вами, що навіть забула про дощ і одягнула сукню. Забігайте всередину салону, промокнете, – усміхаючись, каже водійка трамваю Ольга Заболотна, коли ми в зливу вперше зустрілись на Старовокзальній — кінцевій зупинці трамваю № 1. На цьому маршруті, який веде до Михайлівської Борщагівки, вона працює в останні роки.

Поглядаючи на годинник, вона одразу береться жваво розповідати про свою роботу. При цьому встигає керувати вагонами.

— Поки я тут розвертаюсь на зупинці, подивіться який гарний в мене трамвай — новий, польський. Я так його люблю! Як свій дім. Все акуратне, новеньке. Багато нових функцій, маю навіть GPS-навігатор. Я любила всі трамваї, якими керувала, але цей дуже комфортний. Їде як по маслу, хвалиться водійка.

Про несподівані можливості та перший день за пультом

Зараз пані Ользі 62 роки. Вперше за трамвайний пульт вона сіла у 17 років. Хоча жартома каже, що водить його «ціле життя». Ще молодою дівчиною, вона приїхала в столицю з села Степові Хутори, що на Чернігівщині. Попри те, що практично на відмінно закінчила школу, мріяла тут вивчитись на вчителя фізкультури.

— Мама була не в захваті від такої ідеї — завжди говорила, що ж це за робота така для жінки. Тільки пригати і бігати. Та я була впертою. Після закінчення школи приїхала подавати документи на омріяну спеціальність до Києва, розповідає Ольга Михайлівна. — Але в день, коли я прийшла, документи не приймали. Повертаючись, випадково побачила оголошення, що трамвайне депо запрошує на роботу водіїв — навчання 6 місяців. Пропонували 300 рублів зарплати, гуртожиток, і прописку. Думаю, а чому б мені не спробувати. Та й невідомо, як складеться з навчанням. Це був червень 1975-го. Мені було 17. В жовтні мало виповнитись 18.

Ольга Заболотна, 1976 р.

Після шести місяців навчання, вона отримала права, а з ними і офіційну спеціальність «водій трамвая». Пригадує, що вперше самостійно відпрацювала зміну вже напередодні Нового року.

— Якраз передноворічний час, на вулиці заметіль, але усі кудись поспішають. У вагонах повно пасажирів з ялинками. Так смачно пахне хвоєю і продуктами. Тоді, звичайно, хвилювалась, але це такі гарні емоції були — на все життя запам’ятались, пригадує жінка.

Про службовий роман і Київ ранковий

Через кілька років на роботі вона зустріне свого майбутнього чоловіка, який тоді… водив тролейбус. Свою сім’ю пані Ольга символічно називає «тролейбусно-трамвайною».

— Бачили фільм «Службовий роман»? Гарний, правда? Нас з чоловіком теж робота звела. Буває, їду колією, а поруч тролейбус. То приглядаюсь, чи це не мій чоловік за кермом випадково. Та це спочатку так було. Згодом працювали в різні зміни, бо ростили трьох діток. Тоді було непросто, та нині згадую з такою ностальгією. Все-таки молодість — це найцінніше, — каже водійка.

Подружжя Заболотних у газеті підприємства

Усі 45 років пані Ольга працювала практично весь час у ранкові зміни. Каже, що ранки їй більше до душі, хоч і погода часами завдавала клопотів.

— Це тепер новенькі трамваї обладнані всім необхідним. Натиснув кнопку, і дзеркала відмерзнули. А колись — мороз -20, прибігаєш швидше на роботу, щоб відшкрябати замерзлі вікна. В салонах тоді було не тепліше, ніж на вулиці. Ми з дівчатами-водійками клали цеглину на пічку, щоб нагрілась, а пізніше ставили собі під ноги. Так хоч трохи тепліше було. Та ранковий Київ — таки найкращий. Буває, їдеш містом, бачиш, як у вікнах будинків засвічується світло, люди спішать на роботу, ще сонні забігають у трамвай, хтось ще дрімає, спершись об шибку. Романтика — що тут скажеш, каже пані Ольга.

Дорогою до Михайлівської Борщагівки вона розповідає про свою молодість, сім’ю та про те, як змінився Київ за останні 45 років.

— Бачите ось цей сквер?! — зауважує пані Ольга, коли проїжджаємо вулицею Гната Юри. — Коли я почала працювала, тут жодне дерево не росло. А тепер — повноцінний парк з височезними деревами. Я взагалі дуже вболіваю за усі ремонти у місті, гарні будинки. Люблю, коли все доглянуте. Столиця дуже змінилась, від коли я тут. Київ тепер європейське місто. Жодного разу не пошкодувала, що сюди приїхала.

На вагоні «6020» пані Ольга проїздила близько 20 років

Принагідно запитую, чи колись випадково не засуджувала свій вибір — сісти за пульт трамвая.

— Ви що?! Ніколи! Це найкраща у світі робота. Ну, принаймні, для мене. Я тут знайшла себе, свого чоловіка, своїх колег, які стали найкращими друзями, без вагань відповіла пані Оля.

Про найважчий робочий день і любов до пасажирів

Попри абсолютну любов до своєї професії, все ж були дні, які ледь не закінчились трагічно. Навіть зараз, пригадуючи той випадок, вона помітно нервує та ніби ще раз переживає цей день.

— Трапилось це на Вербну неділю. Завжди перед зміною читаю молитву, а тоді мені просто під час руху захотілось помолитись. На чехословацькому трискладовому вагоні доїжджаю до мосту на вулиці Вацлава Гавела. Раптом бачу, що за кілька метрів поруч з рейсами лежить людина. Розумію, що загальмувати не встигну, швидкість не дозволить. У мене тоді все життя пробігло перед очима. Думаю, хоч би не поворухнувся, бо буде біда. На щастя, все закінчилось щасливо. Потім зупинила трамвай, підбігла ближче, а це якийсь п’яний спить. Вагон біля нього проторохтів, а він не прокинувся, ледве розбудили, пригадує вона.

В останні роки Ольга Михайлівна також ділиться досвідом із майбутніми водіями трамвая. Каже, що разом з технічною інформацією намагається передати молоді свою люблю до роботи і до пасажирів.

— Є нюанси, про які не пишуть у посібниках. Кажу своїм учням: у жінці, яка добігає до твого вагона, ти повинен побачити не просто пасажирку, а свою маму, бабцю, кохану дружину або ж навіть себе. Виручи її, зачекай тих кілька секунд. Графік завжди можна наздогнати, – розповідає вона. — Якщо вже зустрілась поглядом з людиною, не можу не зачекати. Може, хтось в лікарню поспішає чи на екзамен. Я не просто пасажирів везу — я везу їхні надії і плани.

Зі слів пані Ольги, водій трамвая повинен вміти виходити із форс-мажорних ситуацій та усувати дрібні несправності.

— Якщо трамвай зупинився, ти повинен примітивно знайти причину, а не одразу викликати ремонтників. Колись нас дуже грамотно вчили розпізнавати несправності, тому попри те, що я жінка, знаю цю справу. Інколи чоловік підказував. Трамвай — це живий організм, треба його відчувати, контролювати. Я завжди стараюсь економити електроенергію, не давати зайвого поштовху для пасажирів. Добрий водій повинен думати не лише про те, як відпрацювати день і піти додому, а про репутацію трамваїв і депо, в якому працює, — вважає водійка.

Зі слів пані Ольги, за усі 45 років вона жодного разу не мала конфлікту з пасажирами і жодної скарги. Жартома говорить, що пасажирам напідпитку дозволено в її зміну їздити кілька рейсів — «щоб виспались і потім без пригод вийти з вагона та потрапили додому».

— Працюючи з людьми, ти не можеш їх не любити. Бо тоді не буде ані нормальної роботи, ані стосунків. Завжди намагаюсь з розумінням ставитись до людей і вчу цього своїх учнів, — наголошує Ольга Михайлівна.

Про відстрочену пенсію і цінні поради

— Ви мене ще не запитали, коли на пенсію збираюсь, випереджаючи моє відкладене на потім питання, каже водійка.

В цей момент розумію, що не дарма відкладала. Життєрадісна пані Ольга раптом опускає погляд донизу, на обличчі з’являються сльози.

— Знаєте, я навіть боюсь про це думати. Бо не знаю, як буду жити без своєї роботи. Це ж Ліна Костенко писала, що «така любов буває раз в ніколи»? Так от це, напевно, і про мене теж. Я закохалась у трамвай 45 років тому, і досі не можу розлюбити… Це моя душа, мій спосіб життя, при іншій справі себе не уявляю. Тому своїм домашнім вже давно урочисто заявила, що працюватиму поки вистачить сил, каже вона, витираючи сльози.

За розмовою й не помітили, як швидко пробіг час, і пані Олі потрібно здавати зміну. Зібравши речі, вона неспішно оглядає вагон, протирає ганчіркою поріг трамвая і паралельно розповідає напарнику про останній рейс.

— Коли любиш роботу, зміна завжди пролітає швидко. Тому своїм дітям постійно казала: шукайте справу, якою будете задоволені. А якщо не вдається, спробуйте полюбити те, чим зараз займаєтесь, і робота вам віддячить, підсумовує пані Ольга.

Фото Олени Петришин, Олексія Іванова

Олена Петришин