«Батько воював проти радянських окупантів, я — проти російських»: історія Ігоря Симчича, сина легендарного сотенного УПА

Ігор Симчич. Фото: Вікторія Лісова
Ігор Симчич. Фото: Вікторія Лісова

Його батько воював проти радянських окупантів і провів понад 32 роки в таборах. Він сам виріс у зросійщеному Запоріжжі, їздив до батька на побачення за тисячі кілометрів, а 24 серпня 1991 року, коли Україна проголосила незалежність, уже готувався до нової війни з росією.

Через три десятиліття його передчуття справдилися. У 57 років Ігор Симчич на псевдо «Вітер» добровільно став до війська, пройшов оборону Києва, бої на Запорізькому напрямку, під Бахмутом та Авдіївкою. І хоча він категорично відмовляється порівнювати себе зі своїм легендарним батьком, їхні долі об’єднала боротьба проти одного ворога.

Про дитинство в родині політв’язня, знайомство з українськими дисидентами, очікування війни ще в 1991 році та службу у Третій штурмовій бригаді Ігор Симчич розповів журналістці «Вечірнього Києва».

Ігор Симчич. Фото: ІІІ окрема штурмова бригада

«Я НАВІТЬ БЛИЗЬКО НЕ ПІДІЙШОВ ДО ЗАСЛУГ БАТЬКА»

Коли Ігоря Симчича запитують про його легендарного батька, він одразу намагається провести межу між двома біографіями. Каже, що навіть характер успадкував від матері. А ще не любить, коли його власний шлях називають повторенням батькового.

«Я не такий самий борець, як мій тато. Я навіть близько не підійшов до його заслуг і внеску в незалежність, у нашу національну справу», — наголошує Ігор.

Його батько — Мирослав Симчич, відомий під псевдо «Кривоніс», сотенний Української повстанської армії, один із найвідоміших учасників українського визвольного руху.

Народився він 5 січня 1923 року в селі Вижній Березів на Прикарпатті. У роки Другої світової війни долучився до українського підпілля, а згодом став командиром повстанської сотні. Брав участь у боях проти радянських каральних формувань, зокрема у відомому бою під Космачем 1945 року.

Мирослав Симчич. Фото з архіву родини

У 1948 році його заарештували. Загалом за ґратами радянських таборів він провів 32 роки. Остаточно звільнився лише у 1985-му, а реабілітували його вже в незалежній Україні — у 2017 році.

У жовтні 2022 року Мирославу Симчичу присвоїли звання Героя України. Він дожив до свого сторіччя, яке відзначив 5 січня 2023 року, і помер через тринадцять днів.

Але для маленького Ігоря його батько був насамперед людиною, якої майже ніколи не було вдома.

Ігор народився та виріс у Запоріжжі. Йому було лише три роки, коли батька заарештували. Тому спогадів про спільне сімейне життя майже не залишилося.

Натомість він добре пам’ятає атмосферу міста, яке в 1960–1970-х роках стрімко русифікувалося.

Українці із довколишніх сіл приїздили працювати на великі промислові підприємства. Разом із новим місцем проживання нерідко змінювали й мову. Російська вважалася мовою міста, освіти та кар’єрних можливостей. Українську ж зневажливо пов’язували із селом. На очах Ігоря майже вся мамина родина перейшла на російську.

«Моя мати була єдиною з п’ятьох дітей у своїй сім’ї, хто не перейшов на російську мову. Вона залишилася україномовною. У нас удома все було українською. А коли я йшов у садок, школу чи на вулицю гуляти з хлопцями — там усе було російською. І я сприймав це як „погоду надворі“», — пригадує він.

За словами Ігоря, мама мала сильний характер, була хорошою фахівчинею, її поважали на роботі. Тому українська мова не стала для неї перешкодою в повсякденному житті.

Сам він ріс звичайним активним хлопцем. Часто порушував дисципліну, потрапляв до директора чи завуча на виховні розмови. Однак поступово почав помічати, що до нього ставляться дещо інакше, ніж до однолітків. Причина була не лише в його поведінці.

Час від часу сім’я вирушала за тисячі кілометрів — у Мордовію або Пермську область, де відбував покарання батько.

Дорога в один бік могла тривати три дні. Стільки ж доводилося повертатися. Через це хлопчик пропускав школу, а матері потрібно було пояснювати вчителям причини тривалої відсутності сина.

«Я розумів, що ми якась специфічна, інша, ніж усі, сім’я. А в певний момент зрозумів, що наша інакшість не збігається з лінією партії. Ми були ворожими тодішньому режиму, тодішній владі. І треба було поводитися обережно, щоб не зазнати додаткових переслідувань», — розповідає Ігор.

Він пригадує, що ще зі шкільних років відчував до себе особливе ставлення з боку окремих педагогів та адміністрації навчального закладу. Припускає, що таким чином радянські спецслужби могли здійснювати непрямий контроль за сином політв’язня. Водночас наголошує, що відкритого тиску, погроз чи безпосередніх переслідувань із боку КДБ не зазнавав.

Після школи хлопець планував вступити до індустріального інституту в Запоріжжі. Перший вступний іспит із хімії склав на четвірку, а на другому, з фізики, отримав незадовільну оцінку.

У родині виникла підозра, що до сина політв’язня могли поставитися упереджено. Доказів цього не було, але ризикувати вдруге не захотіли.

Ігор закінчив професійно-технічне училище з відзнакою, а потім поїхав вступати до Пскова, у філію Ленінградського політехнічного інституту. Там успішно склав іспит і став студентом. Згодом він здобув також юридичну освіту у Львові.

«ТИ МАЄШ СТАТИ КИМОСЬ, А НЕ ЧИМОСЬ»: БАТЬКОВА НАСТАНОВА НА ВСЕ ЖИТТЯ

Попри тривалу розлуку, Мирослав Симчич устиг дати синові пораду, яка багато в чому визначила його подальший шлях. Ще школярем Ігор замислювався над тим, як долучитися до боротьби за Україну. Під час одного з побачень у радянському таборі він поділився своїми намірами з батьком.

Легендарний сотенний УПА Мирослав Симчич. Фото з архіву родини

«Тато сказав, що я маю стати кимось, а не чимось. Тобто спочатку здобути певне суспільне становище, освіту, фах, а вже після того розпочинати свою діяльність. Це була моя підготовка до боротьби. Я мав стати людиною, яка зможе щось зробити для України», — пригадує Ігор.Не менш важливою для нього стала настанова українського дисидента Валерія Марченка, з яким він познайомився ще в дитинстві. Сталося це під час одного з побачень із батьком у 35-му таборі Пермської області.

«Побачення відбувалися в довгому бараку, де вздовж одного ряду вікон ішов коридор, а праворуч були кімнатки, як у гуртожитку. Кожна сім’я займала таку кімнату на кілька днів. В одній із них був Валерій Марченко зі своєю матір’ю Ніною Михайлівною, а в іншій — ми. Мама завжди намагалася організувати побачення так, щоб воно припадало на день народження тата. Пам’ятаю, що тоді навіть було невелике застілля. Зібралися ув’язнені, які перебували на побаченнях, їхні рідні, усі спілкувалися, вітали батька», — розповідає він.

Із того знайомства Ігореві запам’яталася одна незвичайна деталь. Валерій Марченко мав тяжке захворювання нирок, тому йому не можна було вживати солоного. Через це всі страви на святковому столі приготували без солі.

«А що, я ж дитина, сприймав ситуацію зовсім інакше, без усвідомлення того, що відбувається. Мені просто не подобалося, що ми мусимо їсти щось несмачне».

Згодом випадкове знайомство переросло в листування, а потім і в співпрацю. Коли Марченко перебував на засланні в Казахстані, вони обмінювалися листами. А після його повернення до Києва Ігор навіть передавав йому відомості про переслідування свого батька.

«Тато мав звільнитися з ув’язнення, але за три дні до закінчення терміну його знову заарештували. Порушили справу за антирадянську агітацію в концтаборі й засудили ще на два з половиною роки. Я їздив до Києва, до Валерія Марченка, передавав інформацію про цей суд: хто був суддею, скільки дали, скільки було свідків. Думаю, що на підставі цих відомостей пізніше повідомляли по „Радіо Свобода“ чи інших закордонних радіостанціях про чергове засудження українського політв’язня», — згадує Ігор.

Валерій Марченко — український дисидент, правозахисник і політв’язень радянського режиму. Архівне фото

Саме від Марченка він почув ще одну важливу пораду, яка доповнила батькову настанову.

«Валерій мені сказав: твоя мета — не сісти в тюрму. Не в цьому полягає боротьба за Україну. Твоя мета — досягти чогось для України, не сівши в тюрму. Тому що з тюрми ти небагато зробиш. За її межами є значно більше можливостей боротися за свою країну. Ось із таких окремих розмов, уривків інформації й складався мій світогляд», — пояснює він.

Коли у 1985 році Мирослав Симчич нарешті вийшов на волю, Ігор уже навчався в інституті. Батько й син не мали можливості надолужити роки розлуки: бачились переважно під час канікул та коротких приїздів додому. Проте, за словами Ігоря, на той час їхні погляди вже були дуже близькими.

«У нас нічого спеціального не відбувалося. Все моє дитинство батько сидів у тюрмі. Я зустрічав його дуже рідко, на побаченнях, які відбувалися раз на рік або навіть раз на два роки. Бувало, ми три дні їхали, щоб поспілкуватися з ним лише кілька годин, а потім знову три дні поверталися додому. Коли він звільнився, я вже був дорослим, навчався в інституті. Тому він не мав можливості мене повноцінно виховувати. Але ми вже мали приблизно однаковий світогляд — україноцентричний, патріотичний, із пріоритетом інтересів нації», — розповідає Ігор.

Наприкінці 1980-х років, здобувши диплом інженера, він повернувся в Україну, де вже набирав сили національно-демократичний рух. У Коломиї познайомився з місцевими активістами й почав брати участь у громадському житті.

«Я знайшов людей, які займалися українською національною справою, і долучився до них. Ми брали участь у мітингах, їздили на різні громадські заходи до Івано-Франківська, Тернополя, Львова. Інформацію отримували від людей із нашого середовища, а також слухали закордонні радіопередачі, де часто анонсували подібні події. Так ми координувалися, їздили, знайомилися з однодумцями. І так усе розпочалося», — підсумовує він.

«24 СЕРПНЯ 1991 РОКУ Я ВЖЕ ГОТУВАВСЯ ДО ВІЙНИ З РОСІЄЮ»

24 серпня 1991 року Ігор Симчич був у Києві. Разом із тисячами українців він стояв біля Верховної Ради, вимагаючи проголошення незалежності.

Для багатьох той день став святом, на яке чекали покоління. Люди раділи, обіймалися, поверталися додому з відчуттям історичної перемоги.

Ігор також їхав додому автобусом, сповненим піднесених людей. Але його думки були зовсім іншими. Поки пасажири святкували, він обмірковував, як організувати збройний спротив.

«Я був переконаний, що Україна через кілька днів може вступити у війну. Їхав ховати архів, шукати зброю, організовувати якусь бойову групу, щоб відбивати напад», — пригадує мій співбесідник.

Він очікував, що Москва не змириться з утратою України і спробує повернути її силою. Однак війна тоді не почалася. Минали дні, місяці, роки. Україна розбудовувала власні державні інституції, змінювалися президенти, покоління звикали до незалежності як до чогось природного.

Та Ігор не полишав думки, що збройне протистояння з росією рано чи пізно стане неминучим.

«Я завжди знав, що у нас з росіянами екзистенційний конфлікт: або ми, або вони. Росія без України не зможе бути імперією. А вони хотіли бути імперією. Тому я завжди був морально готовий до війни», — пояснює він.

Ігор Симчич був переконаний, що війна з росією неминуча
Ігор Симчич завжди був переконаний, що рано чи пізно росія розпочне війну проти України

Коли у 2014 році росія окупувала Крим і розпочала війну на Донбасі, Ігореві було 49 років. Він серйозно замислювався над тим, щоб піти добровольцем. Але тоді вирішив, що через вік і фізичний стан навряд чи буде достатньо ефективним на полі бою.

Про це рішення він сьогодні розповідає з притаманною йому самоіронією.

Якось до нього в Карпати приїхав давній товариш Андрій Соколов — активіст українського руху ще з 1980-х років. Чоловіки пішли в гори й дорогою обговорювали можливість долучитися до війська. Андрій збирався до «Айдару», Ігор також розмірковував про службу. Аж раптом на стежці їм довелося пролізати під дерев’яною огорожею. І обох прострелило в спину через радикуліт.

«Я кажу: уяви собі, що ти на полі бою під щось підліз, тебе прострелило, і ще купа людей має витягувати тебе з бою. Мій аргумент був такий, що війна — справа молодих. А такі старики, як ми, 49-річні, можуть допомагати грошима чи іншими заходами», — згадує він.

Тоді Ігор ухвалив рішення щомісяця віддавати частину власних прибутків на підтримку українського війська. Знайшов волонтерські організації, які безпосередньо допомагали бойовим підрозділам, і регулярно переказував кошти на необхідне обладнання. Так тривало до 2022 року.

ВІК НЕ МАЄ ЗНАЧЕННЯ, КОЛИ Є СПІЛЬНА МЕТА

Коли в лютому 2022 року російські війська почали стрімко просуватися до Києва, усі попередні міркування про вік і здоров’я втратили значення.

Ігор Симчич пригадує звернення тодішнього Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного із закликом до всіх, хто здатний тримати зброю, ставати на захист держави.

«Тоді вже ніхто не думав ні про спину, ні про простріли, ні про що. Ми йшли битися за своє», — говорить він.

На той момент йому було 57 років. За порадою знайомих Ігор вирішив долучитися до ТрО «Азов» добровольчого підрозділу Андрія Білецького. Цей підрозділ мав високий авторитет серед добровольців завдяки бойовому досвіду та мотивації особового складу. Попри вік, його прийняли.

«Мені довірили зброю. Я цю зброю з вдячністю взяв. І відтоді намагався робити те, що можу», — згадує захисник.

Каже, що жодного особливого ставлення до себе через вік не відчував. Ба більше, у його підрозділі був чоловік, старший за нього на рік.

Той прийшов до війська разом із власним мікроавтобусом і спочатку працював водієм, перевозячи побратимів та майно. Згодом, під час боїв за Бахмут, Ігор зустрів його вже за кермом бойової машини піхоти.

«Ми були горді з того, що нас взяли, що нам довірили зброю. З великим ентузіазмом бралися за будь-яке завдання. Чи мішки із землею носити, чи стояти на варті, чи виконувати бойову роботу. Ми були щасливі, що потрапили в бойовий підрозділ», — розповідає Ігор.

Ігор Симчич продовжив справу свого батька — боротьбу за свободу та незалежність України. Фото Руслана Юлдашева
Ігор Симчич продовжив справу свого батька — боротьбу за свободу та незалежність України. Фото Руслана Юлдашева

Свій бойовий шлях він розпочав під час оборони Києва у складі тодішнього ТрО «Азов».

Після відступу російських військ із Київщини підрозділ переформували в ССО «Азов Київ». Згодом бійці вирушили на Запорізький напрямок, де провели літо 2022 року. Восени на базі цього формування почала створюватися Третя окрема штурмова бригада.

Ігор Симчич пишається тим, що став частиною підрозділу ще на початку його формування. За його словами, тут із перших днів панували особливі принципи взаємин, у яких визначальними були не вік, звання чи попередні заслуги, а професійні та людські якості.

«У Третій штурмовій вік, звання та інші суттєві в цивільному житті поняття не мають такого значення. Оскільки ядро сформоване ідейними людьми, які точно знають мету, значення мають професійні та людські якості членів колективу. Людей добирають не механічно, їх ставлять на ті позиції, де вони можуть бути максимально корисними. Дуже багато уваги приділяють навчанню та ініціативам щодо вдосконалення бойової роботи», — пояснює військовий.

Особливо наголошує на атмосфері побратимства, яка об’єднувала людей різних поколінь і з різним життєвим досвідом.

«У ССО „Азов Київ“ та Третій штурмовій немає поділу на старих і молодих, старих азовців і новобранців. Тут плекається дух побратимства і приналежності до колективу, який робить велику справу. Кожен робить свій внесок у спільну справу».

Одним із найскладніших етапів служби Ігоря стали бої за Бахмут.

Він пригадує, як російські війська намагалися просуватися вперед, не рахуючись із власними втратами. За його словами, подібну тактику противник застосовував не лише під Бахмутом, а й на інших напрямках.

Початок Бахмутської кампанії. Фото з особистого архіву Ігоря Симчича

Водночас, коли його запитують про найстрашніший день на війні, він не поспішає згадувати якусь окрему драматичну історію.

«Я розумію, що для матеріалу цікаві такі історії. Але насправді війна — це рутина. Я не можу згадати якогось найважчого чи найкращого дня на війні», — говорить військовий.

І відразу додає з усмішкою:

«Найкращий день буде, коли я підсмажу шашлики у Кремлі. Це буде мій найкращий день».

Попри роки служби та пережите на фронті, Ігор Симчич не прагне розповідати про власні подвиги. Натомість із великою повагою говорить про людей, з якими довелося воювати.

«Щодо бойових чи небезпечних ситуацій — не мені розповідати. Я горджуся з того, що під час своєї служби зустрів справжніх титанів і героїв, мотивованих патріотів, які багато зробили для поширення сили, слави, багатства й простору Української Держави. Дехто з них поліг у боротьбі, їхній жертві нема забуття».

З особливою гордістю він згадує побратимів, які починали службу звичайними піхотинцями, а згодом завдяки своїм здібностям, рішучості та лідерським якостям стали командирами.

«Багато з побратимів продовжують службу, їхні визначні якості належно оцінені — вони командують ротами, батальйонами і службами. Це все люди, які починали в піхоті, виявили себе лідерами і ведуть тепер інших».

За роки служби Ігор пройшов шлях від добровольця, якому в 57 років довірили зброю, до досвідченого військовослужбовця бойової бригади. Проте власну роль у цій історії оцінює скромно.

«Я щасливий і гордий з того, що мені знайшлося місце у цій елітній формації з перших днів її формування і зробити свою малу частку роботи на славному шляху».

Завершальний етап Бахмутської кампанії, за каналом Сіверський Донець — Донбас. Фото з особистого архіву Ігоря Симчича

«МИ ЩЕ НЕ ДОРОБИЛИ НАШОЇ РОБОТИ»

Повертаючись до історії свого батька, Ігор Симчич не погоджується з тим, що його особиста боротьба є рівноцінною боротьбі Мирослава Симчича. Водночас визнає: ворог, проти якого вони воювали, за своєю суттю залишився тим самим.

На його думку, одна з головних відмінностей між минулою та нинішньою війнами полягає в тому, що радянська влада значною мірою використовувала українців для придушення українського визвольного руху. Сьогодні ж можливості росії залучати українців до війни проти власного народу суттєво обмежені.

«Тоді значною мірою доводилося воювати проти радянських збройних формувань, створених на нашій території, з наших людей, з українців. Тепер у росіян значно менше можливостей загнати українців у свої ряди, щоб бити нас нашими ж руками. Вони мають доступ переважно до окупованих територій і до тих українців, які опинилися на території російської федерації», — пояснює військовий.

У перемозі України Ігор не сумнівається. Ба більше, переконаний, що українці мають не лише звільнити тимчасово окуповані території, а й відновити історичну справедливість.

«Безсумнівно, ми переможемо. Мало того, ми звільнимо наші землі, які несправедливо включені до складу так званої Російської Федерації. І це наш національний обов’язок», — наголошує він.

Після боїв за Бахмут Третя окрема штурмова бригада брала участь в обороні Авдіївки. За словами Ігоря, на завершальному етапі цієї операції його підрозділ прикривав відхід українських військових із міста та прилеглих позицій. Згодом бригаду перекинули на Харківський напрямок.

«Після Авдіївки наша бригада вийшла на Харківський напрямок, на південь Харківської області. Там і досі воює Третя штурмова, а також Третій армійський корпус, сформований на її основі. Зараз його підрозділи вдало діють і на території Донеччини, про що свідчить операція „Вівальді“ бригадного генерала Андрія Білецького», — констатує Ігор.

Нещодавно військовослужбовець завершив службу, хоча, як зізнається, зовсім цього не планував. Після досягнення 60-річного віку він продовжував залишатися у війську, щороку укладаючи новий контракт. Однак цього разу обставини склалися інакше.

Ігор Симчич під час урочистої церемонії завершення військової служби. Фото: Вікторія Лісова
Під час урочистої церемонії завершення військової служби. Фото: Вікторія Лісова

«Я планував продовжувати служити. Минулого року підписав контракт за згодою Генерального штабу і залишився у Третій штурмовій. Те саме збирався зробити й цього року, щоб продовжити службу ще на рік. Але, на жаль, виникли родинні обставини, якими, крім мене, ніхто не може займатися. Тому я узгодив це з командуванням і просто не продовжив контракт», — пояснює він.

Попри повернення до цивільного життя, Ігор не вважає свій бойовий шлях завершеним. Навпаки, сподівається, що зможе владнати родинні справи й знову повернутися до побратимів.

«Я сподіваюся, що ці складні обставини вирішаться. І тоді, думаю, зможу повернутися», — говорить він.

На запитання, чи справді готовий знову стати до строю, відповідає без вагань:

«Ну так, ми ж не доробили нашої роботи».

І додає, що не уявляє, як можна спокійно залишатися осторонь, коли країна продовжує боротися за своє існування.

«Як ви собі уявляєте, як чоловік може почуватися, коли країна в такій небезпеці? Як я можу залишатися в цивільному житті, коли країна кров’ю стікає?» — запитує Ігор.

Наприкінці розмови ми знову повертаємося до постаті його батька — легендарного сотенного УПА Мирослава Симчича, який присвятив життя боротьбі за незалежність України.

На запитання, що він сказав би батькові, якби сьогодні вони могли сісти за одним столом і поговорити про все пережите, Ігор відповідає напрочуд просто:

«Я б сказав, що ми непогано просунулися і досить успішно боремося. Думаю, він був би цим задоволений».

Мирослав Симчич дожив до ста років. Він побачив незалежну Україну, за яку боровся, і нове покоління захисників, серед яких був і його син. І хоча Ігор не вважає себе рівним батькові за заслугами, обох об’єднала боротьба за право українців жити у власній державі.

Мирослав Симчич. Два покоління, дві боротьби за незалежність України — і один ворог. Фото архівне
Ігор Симчич. Фото: ІІІ окрема штурмова бригада

Саме тому, говорячи про майбутнє, він мріє не лише про завершення війни, а й про сильну Україну, з якою рахуватиметься світ.

«Я хочу залишити Україну великою, сильною й авторитетною серед інших націй, серед інших країн. Зараз ми перебуваємо у складній економічній ситуації, але завдяки нашій боротьбі авторитет України у світі дуже високий. Завдання нашого та наступних поколінь — підтримати й зміцнити його. Щоб Україна була між рівними рівна, між вільними вільна. Щоб жодна сусідня держава не сміла ставити під сумнів нашу незалежність, суверенітет і право самостійно визначати власне майбутнє», — підсумовує Ігор Симчич.

Також читайте:

Сніжана БОЖОК, «Вечірній Київ»