«Військових ще люблять, поки йде війна»: боєць 3-ї штурмової «Барс» про Бахмут, вагнерівців та повернення після втрати ноги

За його плечима — служба в «Азові», Херсонський контрнаступ, запеклі бої з «вагнерівцями» на Бахмутському напрямку, втрата побратимів і важке поранення, внаслідок якого він втратив ногу. Попри це, після протезування та реабілітації Олесь повернувся до військової служби.

Сьогодні він — заступник командира всеукраїнського об’єднання «Ветеранський корпус», яке працює над посиленням ролі ветеранів у суспільстві.

Журналістка «Вечірнього Києва» зустрілася з Олесем Мосенком, щоб поговорити про його шлях від сімнадцятирічного учасника Революції Гідності до командира штурмовиків, найважчі бої під Бахмутом із «вагнерівцями», втрату побратимів, власне поранення та повернення на службу.

Окрему увагу приділили майбутньому українських ветеранів, їхній адаптації до цивільного життя, державним гарантіям і проблемі припинення окремих виплат людям з інвалідністю третьої групи. Це розмова про війну, родину, відповідальність, ціну свободи та суспільство, яке доведеться будувати після перемоги.

«Я ВВАЖАВ, ЩО РОБЛЮ ВСЕ ПРАВИЛЬНО»

Лютий 2014 року. Київ. Майдан Незалежності.

Сімнадцятирічний школяр із Черкас Олесь Мосенко опиняється в самому епіцентрі протистояння між протестувальниками та силовиками. Навколо палають барикади, лунають вибухи, у повітрі стоїть дим. Попереду наступають бійці «Беркуту», прикриваючись щитами.

Раптом хлопцеві в голову влучає бруківка. Удар настільки сильний, що навіть каска не витримує. Олесь падає, у вухах дзвенить, перед очима все пливе. Поруч уже немає своїх, а силовики продовжують наближатися. І саме в цей момент із гучномовців лунає Гімн України.

«Я пам’ятаю, як звучали останні рядки Гімну. А вони вже підходили до мене зі щитами. Я тоді подумав, що все, мені кінець. І тут через мене почали перелітати коктейлі Молотова. Я лежу, каска пробита, голова страшенно болить, але думаю: „Фух, живий“», — згадує Олесь.

Тоді він ще не знав, що за наступні кілька днів неодноразово опинятиметься за крок від смерті. Отримає поранення гумовою кулею, побачить закривавлені сходи Будинку профспілок, допомагатиме виносити поранених і загиблих.

Саме на Майдані майбутній військовий уперше побачив, як помирають люди. Ці спогади переслідували його ще кілька років.

Особливо закарбувався день 20 лютого, коли на його очах загинув інший протестувальник.

«Ми йшли зі щитами. Попереду мене був хлопець. Я побачив, як прострелили його щит, він упав. Дивлюся — очі вже в інший бік. Зрозумів, що уже не врятувати… І побіг далі, ховаючись за парапетами», — розповідає чоловік.

На запитання, чи відчував тоді страх, відповідає без вагань:

«Страх є завжди. І на Майдані був, і на війні. Але щоб вижити й виконати завдання, потрібно вміти його контролювати. Ти маєш розуміти, що потрібно робити, і робити це, попри страх».

Цікаво, що сам Олесь має власний погляд на події зими 2013–2014 років. Зізнається, що не надто любить назви «Євромайдан» чи «Революція Гідності» й пояснює чому.

«Я не дуже люблю, коли ті події називають Євромайданом або Революцією Гідності. Бо термін „революція“ передбачає докорінні зміни системи, форми правління. А в нас вони не відбулися. Насправді це був переворот, якщо говорити з погляду термінології», — пояснює своє бачення «Барс».

У лютому 2014-го Олесь іще навчався в одинадцятому класі. Після найкривавіших днів Майдану повернувся до Черкас, де на нього чекали школа, випускні іспити й родина.

Але звичайного студентського майбутнього, яке уявляли для нього батьки, хлопець уже не планував. Попереду була війна.

«ЧЕКАВ, КОЛИ МЕНІ ВИПОВНИТЬСЯ ВІСІМНАДЦЯТЬ, ЩОБ ВОЮВАТИ»

Невдовзі росія окупувала Крим, а згодом розпочала війну на сході України. Олесь разом із друзями почав готуватися до збройного протистояння. На одній із баз поблизу Черкас хлопці проходили військові вишколи, вчилися поводитися зі зброєю та опановували основи бойової підготовки.

Більшість його товаришів були старшими, тому невдовзі вирушили добровольцями до полку «Азов». Олесь теж прагнув приєднатися до них. Однак сімнадцятирічного школяра до війська не взяли.

«Я одразу запитав у хлопців, чи візьмуть мене. Спочатку казали, що так. А потім виникла прикра історія з іншим неповнолітнім, і мені сказали: „Ні, чекай до вісімнадцяти“. Ну, думаю, добре. Поки складу ЗНО, вступлю до університету. Але я вже знав, що, як тільки виповниться вісімнадцять, поїду на війну», — згадує військовий.

Олесь успішно склав вступні іспити й отримав можливість навчатися на бюджеті одразу в кількох закладах вищої освіти. Зрештою обрав Національний транспортний університет у Києві, куди вступив на спеціальність, пов’язану з картографією, геодезією та землеустроєм.

Про свій вибір сьогодні розповідає з усмішкою. Каже, що приїхав до столиці, подивився на кілька університетів, оцінив розташування корпусів, територію довкола — і вирішив, де навчатиметься.

Утім, студентське життя виявилося нетривалим. Щойно Олесеві виповнилося вісімнадцять, він почав готуватися до відправлення на фронт.

До «Азову» Олесь приєднався завдяки друзям, які вже служили в підрозділі. Спочатку потрапив на базу поблизу Маріуполя. Там для нього розпочалася зовсім інша школа — військова.

Свою службу починав звичайним стрільцем, однак швидко зрозумів, що хоче опанувати якомога більше військових спеціальностей.

Однією з перших можливостей стали курси тактичної медицини, які проводили іноземні інструктори. Після навчання Олесь став медиком взводу, відповідав за медичне забезпечення та допомагав побратимам опановувати нові протоколи надання допомоги. Проте невдовзі вирішив змінити спеціалізацію.

«Я дивився, як працюють різні бійці, і зрозумів, що кулеметник — це одна з найактивніших і найпотужніших ролей у бою. Думаю: все, хочу бути кулеметником. Так і перейшов. А потім уже став командиром відділення, заступником командира взводу», — розповідає Олесь.

«Я ТОДІ ВІДЧУВ, ЩО КОМАНДУВАННЯ — ЦЕ МОЄ»

Одним із перших серйозних випробувань для молодого добровольця стали бої за Широкине на Донеччині. Тоді українські підрозділи намагалися відтіснити противника від Маріуполя, хоча російські сили мали значну перевагу у важкому озброєнні.

Добровольці діяли швидко й нерідко ризиковано. Використовували пікапи, щоб оперативно пересуватися між позиціями, завдавати несподіваних ударів і не давати противнику закріпитися. Під час однієї з таких операцій їм вдалося вибити ворога з кількох населених пунктів і відсунути лінію бойового зіткнення від Маріуполя.

Тепер, після багатьох років війни, Олесь інакше дивиться на той досвід. Тоді багато що вдавалося завдяки ініціативі, сміливості та постійним тренуванням. Згодом прийшло розуміння, наскільки великими були ризики.

Після Широкиного були Красногорівка, Мар’їнка та інші ділянки фронту. Змінювалися завдання, зростала відповідальність, а разом із нею — кількість людей, за яких Олесь відповідав.

Особливо запам’ятався період, коли він лише починав виконувати обов’язки командира взводу. Одного дня йому доручили керувати ще кількома підрозділами, зокрема бійцями з важким озброєнням та екіпажами бронетехніки.

«Я тоді лише два тижні виконував обов’язки командира взводу. А мені дають ще один взвод, важке озброєння, бронетранспортери… Я дивлюся на все це й думаю: що мені тепер із вами робити? Але потім почав розбиратися, організовувати роботу. І от тоді я як командир себе розкрив. Відчув, що це саме моє — усе організовувати», — згадує «Барс».

Каже, що командирська робота захопила його значно більше, ніж він очікував. Подобалося планувати операції, розподіляти завдання, знаходити рішення в складних ситуаціях. Але водночас доводилося звикати до того, що будь-яка помилка може коштувати життя підлеглим.

Окремим випробуванням були накази, пов’язані з дотриманням режиму припинення вогню. Олесь пригадує ситуації, коли українські військові зазнавали обстрілів, але не завжди мали дозвіл відповідати противнику.

Для добровольців, які прийшли на фронт із бажанням захищати свою землю, такі обмеження були особливо болісними.

«БАТЬКО ПІШОВ НА ВІЙНУ, ЩОБ УБЕРЕГТИ МЕНЕ… НЕ ЗНАВ, ЩО Я ВЖЕ ВОЮЮ»

Про те, що став військовослужбовцем, Олесь спочатку не повідомив навіть батькам. Удома вважали, що син навчається в Києві, ходить на заняття й облаштовує студентське життя.

Саме тому один телефонний дзвінок від батька запам’ятався йому на все життя.

«Телефонує мені батько й каже: „Я знаю, що ти збирався йти на війну. Тож щоб ти не воював, я вже на навчання пішов. А ти за мамою приглянь і за малими“. Він не знав, що я вже воюю», — усміхається Олесь.

У родині Мосенків четверо дітей. Олесь має старшу сестру та двох молодших братів-близнюків. Коли він уперше вирушив на війну, хлопці ще навчалися в молодших класах.

З ними в Олеся завжди були особливі стосунки. Через значну різницю у віці він не лише грався з братами, а й допомагав батькам їх виховувати: водив до садочка, забирав зі школи, супроводжував на тренування.

Згодом, коли брати подорослішали, Олесь найбільше хотів одного — щоб їм ніколи не довелося пережити те, через що пройшов він сам.

А поки війна тривала, і попереду в нього були нові рішення, нові завдання та спроба повернутися до звичайного життя.

«МЕНІ БУЛО ВАЖКО ЗНАЙТИ СВОЄ МІСЦЕ В ЦИВІЛЬНОМУ ЖИТТІ»

На початку 2018 року Олесь повернувся до Києва. На той час у нього вже була дівчина, з якою зустрічався близько року. Знайшов квартиру, домовився про роботу й вирішив спробувати пожити без військової форми та постійних виїздів на позиції.

Спочатку все складалося непогано. Проте невдовзі зрозумів, що хоче заробляти більше, здобути освіту й опанувати нову професію. Продовжив навчання, зокрема в Острозькій академії, почав цікавитися IT, кібербезпекою та тестуванням програмного забезпечення.

А от звикнути до цивільного середовища виявилося значно складніше.

«Мені важко було зрозуміти своє місце в суспільстві. З одного боку, мене тягнуло назад, бо я розумів, що війна триває, що ми маємо боротися. А з іншого — треба сім’ю будувати, гроші заробляти. Я ж виріс у військовому колективі, де в людей були спільні цінності, довіра одне до одного. А тут кожен більше за себе думає», — ділиться Олесь.

Він намагався поєднувати роботу з громадською діяльністю, підтримував зв’язок із побратимами. Каже, що поступово навчився жити між двома світами, хоча остаточно відпустити війну так і не зміг.

Незадовго до повномасштабного вторгнення знайшов перспективну роботу в IT. Домовився з роботодавцем, що перші пів року працюватиме в офісі, а потім зможе перейти на дистанційний формат. Уже уявляв, як подорожуватиме й працюватиме з різних куточків світу.

«Я собі так гарно все придумав. Домовився, що пів року попрацюю в офісі, а потім перейду на дистанційну роботу. І буквально за день чи два почалася повномасштабна війна», — згадує «Барс».

«МИ НЕ ПАНІКУВАЛИ, БО ЗНАЛИ, ДЕ ЗБИРАТИСЯ І ЩО РОБИТИ»

До великої війни Олесь із побратимами почав готуватися ще восени 2021 року. Колишні військовослужбовці «Азову» організовували вишколи для цивільних у межах ініціативи «Не панікуй! Готуйся!».

Навчали людей тактичної медицини, основ вогневої підготовки, поводження зі зброєю. Пояснювали, що потрібно мати при собі та як діяти, якщо російська армія розпочне масштабний наступ.

За словами Олеся, через такі заняття в різних містах України пройшли тисячі людей.

«Ми розуміли, що, якщо почнеться велика війна, зв’язок може просто зникнути. Тому заздалегідь визначали місця збору: десь завод, десь школа, інші об’єкти. Щоб люди знали, куди приходити і що робити», — зауважує військовий.

Тому ранок 24 лютого 2022 року для нього розпочався не з пошуків відповіді, куди бігти. Він уже мав план.

«Тільки все почалося, ми одразу зідзвонилися, почали з’їжджатися на визначені точки, формувати підрозділи. Люди приходили постійно. І чоловіки, і жінки. Запитували, чим можуть допомогти, що робити. Багато хто до цього був у нас на вишколах», — розповідає «Барс».

Спочатку добровольці діяли у складі територіальної оборони, згодом їхній підрозділ увійшов до структури Сил спеціальних операцій. Кількість охочих долучитися до боротьби постійно зростала.

Та перші тижні вторгнення навіть для досвідченого військового стали випробуванням.

«У нас тоді кожен день був такий, що думав: може, останній. Ракети постійно літають. Я вперше почув, як ракета пролітає, і був просто вражений. Бо раніше, під час АТО, такого не було», — пригадує Олесь.

Найбільше змінилося саме відчуття безпеки. Раніше після бойового виходу військові поверталися на базу, де могли перепочити. Тепер небезпека була всюди.

Чоловік згадує, як однієї морозної ночі ракета влучила в цистерни за кількасот метрів від позицій підрозділу. Величезне полум’я освітило місцевість, а хлопці продовжували чергування просто неба.

«Холод був страшний. Ми там мінялися на позиціях, а молоді хлопці просили: „Барс, може, ти ще побудеш?“ Ну я й залишався. Усю ніч із ними під ковдрами, у багнюці. Ноги вже так замерзли, що майже не відчував».

Схоже, сама присутність Олеся додавала молодим бійцям упевненості. Для хлопців, які лише починали звикати до війни, це, мабуть, означало більше, ніж будь-які слова підтримки.

Невдовзі військовий сам опинився в ситуації, коли потребував допомоги. І сталося це не під час бойового завдання, а дорогою додому: він потрапив у серйозну автомобільну аварію.

«ЛІКАРІ КАЗАЛИ, ЩО НЕ МОЖНА ХОДИТИ. А Я НА МИЛИЦЯХ ПОЇХАВ НА ЗАПОРІЗЬКИЙ НАПРЯМ»

Після автомобільної аварії, у якій Олесь зламав таз та травмував хребет, лікарі прогнозували тривале відновлення. Однак військовий не збирався чекати пів року, поки зможе нормально ходити.

«Я попросив милиці й почав потроху вставати. На одну ногу можна було спиратися, на іншу — ні, бо там частина таза була зламана. Лікарі казали, що пів року ходити не можна. А я вже думав, як повернутися до хлопців», — усміхається «Барс».

У квітні 2022 року він ще встиг одружитися, а невдовзі знову приєднався до свого підрозділу. За кілька тижнів разом із побратимами вирушив на Запорізький напрямок. На фронт Олесь повернувся на милицях.

«Спочатку ходив на двох, потім на одній, а згодом уже без них. Постійно перевіряв, як зростаються кістки. Боліло, звісно, але я бачив, що відновлююся», — розповідає військовий.

Після Запоріжжя підрозділ вирушив на Рівненський полігон. Саме тоді відбувалося переформування добровольчих сил, з яких постала Третя окрема штурмова бригада.

Олесь отримав нове завдання — підготувати мобілізованих. До цього він переважно служив із добровольцями, які самі прагнули воювати. Тепер до підрозділу прибули пів сотні чоловіків із різною фізичною підготовкою та без належного військового досвіду.

«Нам дали першу партію — п’ятдесят чоловік. Я дивлюся на них і думаю: що мені з вами робити? Вирішили хоча б на смугу перешкод їх відвести. А до неї кілометри три пішки. Із цих п’ятдесяти шестеро чи семеро навіть не дійшли. Посідали й кажуть: усе, більше не можемо», — пригадує Олесь.

На підготовку був лише місяць. А далі — Херсонський контрнаступ, під час якого ці чоловіки вже виконували бойові завдання разом із досвідченими штурмовиками.

«Ми дійшли до Дніпра десь о другій ночі, закріпилися на російських позиціях. А о шостій ранку надходить команда: завантажуватися, їдемо на Бахмут. Ми такі: „Що?!“ Навіть поспати нормально не встигли», — розповідає «Барс».

Попереду був майже рік боїв на одному з найважчих напрямків фронту.

«ВАГНЕРІВЦІ ПЕРЛИ Й ПЕРЛИ. МИ ВЖЕ ДУМАЛИ, ЩО В НАС ПАТРОНИ ЗАКІНЧАТЬСЯ»

На Бахмутському напрямку Олесь побачив зовсім іншу війну. Якщо раніше багато що вирішували швидкість, маневри та ініціатива невеликих груп, то тепер доводилося годинами відбивати штурми противника, який, здавалося, не рахував своїх втрат.

Особливо запам’яталися бої з найманцями ПВК «Вагнер». Вони наступали невеликими групами, переважно по п’ятеро. У темряві трималися один за одного, щоб не загубитися дорогою до українських позицій.

«Вони просто перли й перли. Ми вже думали, що в нас патрони закінчаться, а вони все не закінчуються. Ідуть п’ятірками, одну групу знищили — наступна йде. За ніч могло бути сімдесят чи сто чоловік. І вдень те саме. Виснаження було страшне», — пригадує «Барс».

Для відбиття атак українські військові підтягували на передній край великокаліберні кулемети, використовували тепловізори, намагалися виявляти штурмові групи ще на підступах до позицій. Але щойно вдавалося зупинити одних, з’являлися інші.

За словами Олеся, вже за перші кілька тижнів боїв підрозділ зазнав значних втрат пораненими. Люди майже не мали часу на сон і відновлення.

І саме тоді його по-справжньому здивували мобілізовані, яких ще зовсім недавно він навчав на полігоні.

«Я ж дивився на них спочатку й думав: що з вами робити? А тут вони з „вагнерівцями“ воюють — просто тигри! Красені! Я тоді зрозумів, що з будь-якої людини можна зробити хорошого бійця. Треба дати їй підготовку, забезпечення, нормальний приклад і колектив, у якому вона буде розвиватися», — говорить військовий.

Олесь переконаний, що за кілька місяців змінилися не лише військові навички цих чоловіків, а й вони самі. Почали стежити за фізичною формою, дисципліною, підтримувати один одного. Ті, хто спочатку ледве витримував навантаження, тепер тримали позиції під безперервними атаками.

Одним із найважчих епізодів став штурм поблизу Курдюмівки. Підрозділ Олеся потрапив в оточення. У тому бою він втратив побратимів.

«Ми пішли штурмувати Курдюмівку, потрапили в оточення. Там хлопці мої загинули. Дуже важко було. Після цього нас відправили на відновлення, десь на три тижні чи місяць. А потім знову повернулися на Бахмут — уже всією бригадою», — розповідає «Барс».

Загалом на Бахмутському напрямку він провів майже рік — із листопада 2022-го до жовтня 2023-го.

«Рік такий був, наче всі п’ять», — зізнається Олесь.

«ОБІЦЯВ БАТЬКАМ, ЩО МИ ПОВЕРНЕМО ЇХНІХ СИНІВ»

У жовтні 2023 року Олесь уперше за тривалий час зміг поїхати у відпустку. До цього відпускав своїх бійців невеликими групами, а сам залишався з підрозділом.

«Я розумів: якщо поїду, а з хлопцями щось станеться, то собі цього не пробачу. Тому їх потроху відпускав, а сам залишався. І от нарешті вперше поїхали всі. З хлопцями в Карпати, відпочили нормально», — згадує військовий.

Повернувшись, Олесь вирішив разом із кількома побратимами забрати тіла загиблих військовослужбовців, які залишалися поблизу Андріївки. Під час штурмів евакуювати їх через щільні обстріли не вдалося.

Для нього це було принциповим питанням.

«У мене було правило — всіх своїх забирати. Я батькам їхнім обіцяв. Бо коли людина не похована, рідні постійно чекають, сподіваються. А коли вже поховають, їм хоч трохи легше. Тому, якщо під час бою не виходило забрати загиблих, я потім сам ішов за ними», — розповідає «Барс».

Перший вихід минув успішно. Наступного разу група вирушила вночі з провідником, який знав місцевість.

Олесь добре пам’ятає ту ніч. На відміну від попередньої, коли навколо майже безперервно лунали вибухи, цього разу було незвично тихо. Яскраво світив місяць, дорогу можна було розгледіти без додаткового освітлення.

У якийсь момент він помітив, що група відхилилася від потрібного маршруту.

«Я йду й розумію, що ми тут не маємо бути. Дивлюся — щось не те, ми вже мали на асфальт вийти. Хотів товариша зупинити, сказати, що, здається, не туди йдемо. І тут — вибух».

Олесь наступив на міну. Від вибухової хвилі його підкинуло й перевернуло в повітрі. Кілька секунд він не міг зрозуміти, що сталося й де перебуває.

Коли отямився, спробував доторкнутися до ноги. Її вже не було.

«Спочатку така дезорієнтація була, що взагалі не розумів, де я. А потім згадав. Дивлюся — ноги немає. Почав швидко накладати турнікет», — пригадує військовий.

На той момент Олесь уже мав великий досвід тактичної медицини. Неодноразово допомагав пораненим побратимам, бачив, як вони проходили лікування після ампутацій, поверталися до активного життя.

Тому навіть у перші хвилини після вибуху думав не лише про те, як вижити, а й про те, що буде далі.

«Я до цього вже багато бачив хлопців без рук, без ніг. Допомагав їм, дивився, як вони живуть. І думав: якщо вже зі мною таке станеться, то краще ногу втратити, ніж руку. А якщо нижче коліна — то взагалі нормально. Буде протез, зможу бігати, стрибати, воювати далі».

Найбільше боявся, щоб під час операції не довелося ампутувати ногу вище коліна. Тому весь час стежив за накладеним турнікетом і намагався залишатися при свідомості.

Евакуація виявилася непростою. Побратими не могли швидко винести його складною ґрунтовою дорогою, тож частину шляху Олесь долав, стрибаючи на одній нозі.

До машини дісталися приблизно за півтори години. Навіть дорогою до стабілізаційного пункту поранений командир продовжував орієнтувати побратимів. Маршрут добре знав, тому підказував, куди повертати, впізнаючи дорогу за рухом автомобіля.

Після операції Олесь прокинувся в реанімації. Перше, що зробив, — перевірив, чи вдалося лікарям зберегти коліно.

«Дивлюся — коліно на місці. Аж настрій піднявся» — усміхається він.

15 жовтня 2023 року Олесь Мосенко втратив ногу. Але тоді ще був переконаний, що зовсім скоро повернеться до своїх хлопців на передову.

«ЗА ЧОТИРИ МІСЯЦІ ВЖЕ ПОЧАВ БІГАТИ НА ПРОТЕЗІ»

Після поранення Олесь переніс кілька складних операцій. Попереду були місяці лікування, реабілітація та протезування. Але найбільше його непокоїло не те, чи зможе він знову ходити, а як без нього справлятимуться побратими.

«Я ж там усе налагодив, у мене все працювало. А тут мене немає, починаються бойові, хлопці гинуть. Мені дуже важко було морально. Я думав, що швидко відновлюся й повернуся до них», — пригадує військовий.

Олесь не приховує: спочатку був переконаний, що ампутація нижче коліна не стане перешкодою для служби у штурмовому підрозділі. Адже ще до власного поранення бачив побратимів із протезами, які займалися спортом, бігали й продовжували активне життя.

Тому й сам поставив собі за мету якнайшвидше відновитися.

За чотири місяці після поранення він уже почав бігати на протезі. Згодом повернувся до військової частини й спробував виконувати звичні завдання. Однак виявилося, що ходити й бігати на протезі — зовсім не те саме, що долати кілометри пересіченою місцевістю в повному бойовому спорядженні.

Особливо важко було переносити значні навантаження. Протез не витримував тієї ваги й темпу, до яких Олесь звик за роки служби.

Довелося визнати: повернутися до штурмової роботи в колишньому форматі поки не вдасться.

Він залишився у війську, але перейшов на штабну роботу, де займався логістикою. І хоча добре розумів важливість цих завдань, звикнути до нової ролі було непросто.

«Я хотів повернутися до своїх хлопців, так само з ними бігати, воювати. Але не вийшло так, як планував. Повернувся вже в штаб, займався логістикою», — розповідає «Барс».

Та поки Олесь вчився жити з протезом, війна принесла його родині ще одне випробування.

«Я ХОТІВ ДЛЯ БРАТІВ ІНШОГО ЖИТТЯ»

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, батько Олеся знову вирушив захищати Україну. А невдовзі про військову службу заговорили й молодші брати-близнюки, які за роки війни встигли подорослішати.

Олесь був категорично проти. Він уже знав, що таке втрачати побратимів, бачив тяжкі поранення й не хотів, щоб через це проходили його рідні.

Але один із братів, Андрій, вирішив по-своєму. Скориставшись тим, що певний час з Олесем не було зв’язку, записався добровольцем. І не куди-небудь, а до підрозділу старшого брата.

На той момент близнюкам уже виповнилося вісімнадцять. Згодом Андрій теж опинився на передовій. А приблизно через рік після поранення Олеся наступив на міну й втратив ногу.

Дізнавшись про поранення Андрія, Олесь одразу поїхав до Харкова, куди молодшого брата доправили з Ізюма. Він добре розумів, що той зараз переживає, адже сам нещодавно пройшов через ампутацію та складний шлях евакуації.

«Я пам’ятаю свій шлях евакуації: Дружківка, потім Дніпро, Вінниця. У мене таким перевалочним пунктом був Дніпро, а в нього — Харків. Я розумів, що це найважчий етап», — розповідає Олесь.

За його словами, у таких лікарнях постійний потік поранених, а медики фізично не завжди можуть приділити кожному достатньо уваги. Саме тому він хотів бути поруч із братом у перші, найважчі дні.

У Харкові Олесь бачив, як Андрію робили перев’язки. Дивитися на його рани було особливо боляче. Перед ним лежав не просто поранений військовий, а молодший брат, якого він пам’ятав зовсім маленьким.

«Я ж їх іще зовсім маленькими на руках носив», — з особливим трепетом згадує Олесь про братів-близнюків.

Через восьмирічну різницю у віці він змалку допомагав батькам доглядати за ними: забирав із садочка, водив на тренування, опікувався ними. І найбільше хотів, щоб вони мали інше життя.

«Я їм казав: давайте я за всіх повоюю. Ви розумні, круті. Розвивайтеся в ІТ, класно поживіть. Я за всіх повоюю, не треба вам цього», — пригадує військовий.

«МИ ХОЧЕМО СФОРМУВАТИ НОВУ УКРАЇНСЬКУ ЕЛІТУ З ВЕТЕРАНІВ»

Після повернення зі штурмових завдань Олесь близько року працював у штабі, займався логістикою. Паралельно почав розвивати власні проєкти, зокрема у сфері виробництва засобів радіоелектронної боротьби.

Згодом долучився до Всеукраїнського об’єднання «Ветеранський корпус», створеного у грудні 2025 року. Нині він обіймає посаду заступника командира об’єднання, займається організаційною роботою та розбудовою осередків.

Але головну мету своєї діяльності формулює значно ширше — допомогти ветеранам знайти гідне місце в суспільстві.

«Якщо брати глобальну місію, то це формування нової сучасної української еліти з ветеранів. Тому що люди, які пройшли війну, мають зовсім інше ставлення до країни. Ти розумієш, що борешся за неї, що можеш будь-якої секунди загинути. І коли повертаєшся, ці цінності нікуди не зникають», — пояснює Олесь.

На його переконання, завдання держави й суспільства — не лише забезпечити ветеранів належними виплатами та послугами, а й створити умови, у яких вони зможуть реалізувати свій досвід.

«Неважливо, чим ти займатимешся: бізнесом, спортом, громадською діяльністю, місцевим самоврядуванням чи політикою. Треба ці цінності зберегти й направити в правильне русло. Дати ветеранам можливості для розвитку, щоб вони реально займали своє заслужене, гідне місце в суспільстві», — говорить «Барс».

Водночас він побоюється, що після завершення війни ставлення до військових може змінитися.

«Військових ще люблять, поки йде війна», — зауважує Олесь.

Ці слова звучать різко, але він пояснює їх досвідом попередніх років. Після повернення учасників АТО суспільство не завжди було готове приймати людей, які пройшли бойові дії. Замість розуміння ветерани нерідко стикалися зі стереотипами, упередженнями та труднощами з працевлаштуванням.

Тепер, коли з фронту повертатимуться значно більше людей, повторення таких помилок може мати серйозні наслідки.

Саме тому одним із завдань «Ветеранського корпусу» Олесь називає налагодження взаємодії між військовими, ветеранами, цивільними, бізнесом і владою.

«Наша місія — будувати мости між суспільством, ветеранами, військовими, владою, бізнесом», — пояснює він.

Для Олеся це не абстрактна громадська діяльність. Він сам знає, як непросто повертатися до цивільного життя після фронту, шукати нову професію, звикати до іншого ритму й заново визначати власне майбутнє.

І знає, наскільки важливо, щоб людина після війни не залишалася із цими викликами сам на сам.

«НЕМАЄ ОКА, СТОПИ ЧИ ПАЛЬЦІВ — І ЦЕ ТРЕТЯ ГРУПА ІНВАЛІДНОСТІ»

Окреме питання, яке викликало обурення Олеся Мосенка, — заява міністра соціальної політики, сім’ї та єдності України Дениса Улютіна щодо доцільності виплат людям із третьою групою інвалідності.

У вересні 2026 року посадовець заявив, що не бачить сенсу в таких виплатах. Згодом міністр пояснив, що його слова вирвали з контексту, а планів скасовувати виплати наразі немає. Однак сама постановка питання викликала гостру реакцію серед ветеранів.

«У нас у „Ветеранському корпусі“ понад вісім тисяч людей. Із них приблизно десять відсотків мають третю групу інвалідності. Це в одного половини стопи немає. В іншого — повна втрата слуху. Ока немає — третя група. Пальців немає — теж третя. На одній руці два пальці залишилося, на іншій три — і це третя група», — розповідає «Барс».

Військовий звертає увагу й на неоднозначність підходів до встановлення інвалідності. За його словами, навіть за схожих тяжких поранень люди можуть отримувати різні групи.

«У законодавстві дуже все плаваюче прописано, як визначають групу. Комусь із високою ампутацією дають першу групу, а комусь — другу», — пояснює Олесь.

Сам він після втрати ноги має другу групу інвалідності. Пройшовши численні операції, протезування та реабілітацію, зміг повернутися до військової служби. Однак добре розуміє, якою ціною дається таке повернення.

Особливо гостро Олесь відреагував на слова міністра.

«Він сидить і каже: „Та я не бачу сенсу у третій групі“. А я думаю: ти серйозно? Як можна не бачити в ній сенсу?» — обурюється військовий.

Після резонансної заяви представники «Ветеранського корпусу» записали відеозвернення. На момент нашої розмови керівництво об’єднання готувалося до переговорів із представниками влади.

Водночас Олесь звертає увагу на іншу проблему: значна частина активних громадян, які раніше могли публічно відстоювати свої права та впливати на рішення посадовців, сьогодні перебуває на фронті або безпосередньо займається забезпеченням війська.

«Я помітив по цій ситуації, по коментарях до відео, що вся активна частина суспільства, яка могла б дати відсіч якомусь міністру, зараз на війні або війною займається. Їм не до цього», — говорить «Барс».

Він переконаний, що ветерани мають об’єднуватися, відстоювати свої права та брати активну участь у суспільному житті.

«Будемо й надалі відстоювати права ветеранів, нагадувати посадовцям про відповідальність перед суспільством і вимагати належного ставлення до тих, хто захищав країну», — наголошує Олесь.

Питання виплат — лише одне з багатьох, із якими стикаються військові після тяжких поранень і повернення до цивільного життя. Попереду — лікування, реабілітація, протезування, працевлаштування, соціальна адаптація та необхідність заново будувати власне майбутнє.

І саме захист прав ветеранів, забезпечення їхніх соціальних гарантій та створення можливостей для повноцінного життя мають бути серед пріоритетів держави. Адже йдеться про людей, які вже заплатили надто високу ціну за право України мати майбутнє.

Також читайте:

• «Після влучання ракети мої руки залишилися на штурвалі БМП»: історія ветерана «Фенікса», який знову навчився літати.

Сніжана БОЖОК, фото Олексія САМСОНОВА «Вечірній Київ»