«Після влучання ракети мої руки залишилися на штурвалі БМП»: історія ветерана «Фенікса», який знову навчився літати

Після влучання ракети у його БМП Михайло Макаренко втратив обидві руки — вони залишилися на штурвалі бойової машини. Нині ветеран із позивним «Фенікс» не просто повернувся до активного життя — він літає на флайборді, вчиться водити авто і проходить остеоінтегративне протезування, щоб стати максимально незалежним.

17 квітня 2022 року Михайло був на позиції, коли прибіг навідник із командно-спостережного пункту роти й повідомив: ворог закріпився у посадці, треба терміново виїжджати. Українські військові перебували у невигідному становищі — їхні позиції були внизу, тоді як противник зайняв висоту й міг фактично контролювати їхній рух. Екіпажу БМП-2 потрібно було відпрацювати по росіянах і прикрити своїх.

Михайло одягнув екіпірування, сів за штурвал бойової машини. Поруч із ним був навідник Роман Каретников. Вони виїхали на позицію, відпрацювали по ворогу, і коли Михайло почув від навідника, що завдання виконане, почав відводити машину назад.

«Я вже починаю відкочуватися — і тут ракета влучає просто в борт. Пам’ятаю запах горілої шкіри, двигуна… Спочатку навіть не зрозумів, що сталося. Просто дивлюся — мої руки лежать на штурвалі», — згадує Михайло.

Кумулятивний струмінь після влучання пройшов через двигун і припав саме на його витягнуті вперед руки. Люк водія-механіка був відкритий — так екіпаж їздив свідомо. Військові розуміли: у випадку прямого влучання може просто не залишитися часу, щоб його відкрити й вибратися назовні.

Саме відкритий люк того дня дав Михайлові шанс урятуватися.

«Щоб зірвати руки зі штурвала, мені довелося просто потягнути плечима, тому що я дуже міцно його тримав. Потім став на сидіння і вистрибнув через люк. Це вже було відпрацьовано до автоматизму — скільки разів до того я через нього вилазив», — розповідає ветеран.

Навідник також вибрався з машини. Побачивши Михайла, він розгубився.

«Кажу йому: „Рома, все нормально“. Треба телефонувати на КСП роти, бо радіостанція була стаціонарна і залишилася в машині. Питаю: „Рома, де твій телефон?“ А він каже, що залишив на зарядці. Мій телефон був розбитий уламками», — пригадує Михайло.

Залишатися біля підбитої БМП було вкрай небезпечно. Усередині знаходився майже повний запас боєкомплекту — близько тисячі снарядів, а паливні баки були заправлені. Роман побіг на командно-спостережний пункт по допомогу, а Михайло почав відходити від машини.

Він подолав кількасот метрів. Уже згодом з’ясується, що, крім двох високих ампутацій, у нього була пробита уламком ліва легеня та осколкове поранення стегна. Один із уламків залишається в нозі Михайла й досі — лікарі вирішили не діставати його через ризик пошкодити нерви.

На допомогу прибіг військовий, якого Михайло пам’ятає за позивним «Скіф». Він наклав турнікети та зрізав із пораненого шоломофон (спеціальний головний убір із гарнітурою зв’язку, яким користуються члени екіпажу бронетехніки, — авт.), який той уже не міг зняти самостійно. Саме тоді почався мінометний обстріл.

«Я кажу йому: „Все, давай іди звідси, бо зараз і тебе накриє“. Поруч стояла ще одна машина, і просто в неї прилітає 120-та міна. Вона розлітається. Я тоді встиг перебігти на інший бік невеликої річки й просто лежав там», — розповідає він.

Міни падали зовсім поруч, але одна за одною не вибухали. Михайло лежав без обох рук, із турнікетами на плечах і великою крововтратою та спостерігав, як після кожного нового прильоту над заболоченою землею здіймається дим.

«Я дивлюся: прилітає міна — не розрив. Ще одна — не розрив. І ще одна. Лежу й думаю: ну давай уже… Скільки це тривало, зараз важко сказати. Може, близько години. Але тоді здавалося, наче минуло кілька днів. Час узагалі перестав існувати», — пригадує ветеран.

Уже у стабілізаційному пункті медики зафіксували у нього крововтрату, яка наближалася до трьох літрів. Як організм продовжував працювати, Михайло пояснює одним словом — адреналін.

Побратими тим часом шукали його біля підбитої машини, не знаючи, що він устиг відійти на кількасот метрів. Михайло побачив удалині силуети, почув крики й почав відповідати. Його знайшли, поклали на ноші, а бойовий медик дорогою постійно ставив одні й ті самі запитання: звідки він і як його звати. Так пораненого намагалися втримати при свідомості.

«Мені це так в’їлося в голову: „Звідки ти? Як тебе звати?“ Я вже не витримав і кажу: „Та розкажи ти мені краще якийсь анекдот, бо я більше не можу…“. Хлопці засміялися».

Того дня він ще не знав, скільки операцій буде попереду, як довго триватиме лікування і скільки часу знадобиться, щоб навчитися жити без обох рук. Не знав і того, що через кілька років знову сяде за кермо автомобіля, а над Дніпром підніметься на флайборді. Його позивний — «Фенікс». І в історії Михайла Макаренка він звучить майже символічно.

«ЧОТИРИ ДНІ ВИРІШИЛИ МОЮ ДОЛЮ»

До війська Михайло Макаренко прийшов у 2019 році. Сам він із Дніпропетровщини, з місцевості неподалік кордонів із Донецькою та Запорізькою областями. До служби, каже, жив звичайним життям: допомагав удома, займався футболом і боксом, а згодом вивчився на водія-механіка. Після училища трохи побув удома, поїздив Україною, побував у Карпатах, а потім вирішив підписати контракт.

Спочатку потрапив до навчального центру на Львівщині, де п’ять місяців проходив підготовку у складі експериментальної мобільної групи.

«Нас готували британські, польські, канадські інструктори. Було дуже багато всього: тактика, медицина, вогнева підготовка. П’ять місяців нас ганяли дуже серйозно. А вже у 2020 році я вивчився на водія-механіка БМП-2», — розповідає Михайло.

2 серпня 2021 року його підрозділ зайшов на ротацію на Авдіївський напрямок. Михайло служив поблизу Василівської насосної станції. Каже, що «режим тиші», про який тоді багато говорили, на передовій відчувався зовсім інакше.

«Ми тільки заїхали — і наш батальйон накрили зі 120-х мінометів. Тоді часто казали: перемир’я, режим тиші. Але насправді там ніякої тиші не було. Стріляли постійно. Просто про це не завжди знали люди, які були далеко від фронту», — згадує він.

Саме на цій ротації військовослужбовець зустрів 24 лютого 2022 року. Його контракт мав завершитися 28 лютого — лише через чотири дні після початку повномасштабного вторгнення.

«У мене контракт був із 28 лютого 2019-го до 28 лютого 2022 року. І от 24 лютого починається повномасштабна війна. Чотири дні, можна сказати, повністю вирішили мою долю».

Після 24 лютого бої на Авдіївському напрямку стали значно інтенсивнішими. Михайло згадує один з епізодів, коли українським військовим потрібно було повернути втрачену позицію. Для цього зібрали групу з 15 добровольців.

«Запитали, хто готовий іти на зачистку. Нас набралося п’ятнадцять людей. Я теж пішов. Зайшли туди, на жаль, із втратами. Наскільки пам’ятаю, п’ятеро наших хлопців загинули. Але позицію ми повернули», — розповідає Михайло.

Під час тієї операції, українським військовим вдалося уразити й техніку противника.

«Там стояв російський танк. У мене була тротилова шашка й електродетонатор. Ми його підірвали. Тоді взагалі все відбувалося дуже швидко: сьогодні ти на одній позиції, завтра вже зовсім в іншому місці. І ти не думаєш, герой ти чи не герой. Є завдання — його треба виконати».

На Авдіївському напрямку Михайло пробув понад вісім місяців. 17 квітня 2022 року під час одного з бойових виїздів у його БМП влучила ракета.

«Я багато разів потім прокручував усе це в голові. Чому ракета влучила саме так, чому я залишив люк відкритим, як зміг вилізти. Там дуже багато таких моментів. Мабуть, просто ще не мій час був», — розмірковує Михайло, повертаючись подумки до того дня.

«Я ВТРАТИВ МАЙЖЕ ТРИ ЛІТРИ КРОВІ»

До стабілізаційного пункту Михайла привезли вже з великою крововтратою. У машині «швидкої» його почало сильно морозити — настільки, що йому здавалося, ніби всередині працює кондиціонер.

«Я лежу й думаю: що за холодильник? А мені кажуть: „Який холодильник? Кондиціонер вимкнений, тут тепло“. Мабуть, через крововтрату тіло вже дуже охололо. Мене накрили цією золотистою термоковдрою, щоб хоч якось зігріти».

У стабілізаційному пункті медики одразу почали готувати його до операції. Документів у Михайла не було — на бойові виїзди він їх із собою не брав, щоб у разі знищення машини вони не згоріли разом із нею. Тож паралельно лікарі знову розпитували ім’я, прізвище, звідки він і кому можна зателефонувати.

Спочатку загального наркозу не давали. Михайло залишався при свідомості, хоча йому вводили знеболювальні препарати. У якийсь момент він розплющив очі й побачив, що лікарі продовжують працювати з його лівою рукою.

«Відкриваю очі й бачу, як мені дорізають ліву руку. Лікар дивиться на мене й питає: „Чувак, ти під чим?“ А я кажу: „Я крім Red Bull нічого не пив“. Перед виїздом просто випив банку енергетика — і все».

Михайло розповідає цю сцену з усмішкою, хоча далі було вже зовсім не до жартів. Він почув розмову лікарів про те, що збільшувати дозу препаратів більше не можна.

«Чую голос: „Більше не можна, бо може стати серце“. Я так зрозумів, мені вже багато вкололи. І тоді кажуть: „Все, давай загальний наркоз“».

Поранення Михайло отримав 17 квітня. Наступний момент, який він чітко пам’ятає, — ранок 19-го. За цей час йому робили операції та переливали кров.

«17-го мене поранило, а прокинувся я вже вранці 19-го. Тобто більше доби фактично був без тями. Скільки всього тоді зробили, я навіть не знаю. Чув від лікарів, що крововтрата була близько трьох літрів».

Зі стабілізаційного пункту Михайла доправили до Дніпра, у лікарню імені Мечникова. Кілька днів він провів у реанімації, після чого його перевели до стаціонару. Саме там наприкінці квітня відбулася зустріч, яка визначила подальший маршрут його лікування.

«До мене прийшов В’ячеслав Запорожець. Представився, сказав, що він волонтер і хоче допомогти з протезуванням. Тоді ще ніхто не знав, де саме мене протезуватимуть і як усе це буде. Але Слава вже почав цим займатися».

У Михайла не було навіть закордонного паспорта. В’ячеслав допоміг оформити документ та організувати евакуацію на лікування за кордон. Поруч увесь цей час залишався рідний брат, якому Михайло дав необхідні повноваження, щоб той міг вирішувати питання під час евакуації.

«Я братові дуже вдячний за те, що він тоді зробив для мене. Він поїхав зі мною і весь цей шлях був поруч».

А шлях виявився довгим. Із Дніпра Михайла евакуювали до Києва, звідти «швидкою» — до Вінниці, далі був Львів. Потім поранених доправили до польського аеропорту, звідки медичним рейсом вони вилетіли до Німеччини.

«У літаку було багато наших поранених. Були дуже важкі хлопці — на апаратах штучної вентиляції легень, були зі складними травмами, переломами. Нас усіх завантажили лежачи. А вже ввечері ми були в Берліні, у клініці».

Попереду на Михайла чекали тривале лікування, нові операції та протезування. Скільки загалом хірургічних втручань він переніс від квітня 2022 року, сьогодні навіть не береться рахувати.

«Більше десяти — це точно. Десь зашивали, потім знову розшивали, переробляли. Зараз теж операції одна за одною: спочатку біопсія, потім перший етап остеоінтеграції. Я вже навіть не знаю, яка це операція за рахунком».

ПРОТЕЗ ОПАНУВАВ ЗА ДЕСЯТЬ ДНІВ

25 травня 2022 року Михайла доправили на лікування до Німеччини. В Україну він повернувся 24 серпня 2024-го. Понад два роки пішло на лікування, операції та протезування.

«У Німеччині все дуже довго. Щоб потрапити до лікаря, тобі дають якийсь день, умовно, через три тижні, потім можеш прийти — а лікар у відпустці. Можна місяць чекати просто на якусь довідку. Я тоді думав: в Україні все так швидко роблять. Все пізнається у порівнянні», — усміхається Михайло.

Значно швидше він сам освоїв протез. На запитання, скільки часу знадобилося, щоб навчитися ним користуватися, відповідає без паузи: «Десять днів».

А потім пояснює: «Просто було бажання. Я без протеза не можу. Є люди, які одягають його на свята, на нагородження чи якісь заходи. А я ним усе роблю. Тому мені треба було навчитися».

Протез реагує на роботу м’язів — зокрема біцепса і трицепса. Михайло показує, як керує ним: одним рухом фіксує положення, іншим піднімає руку. І майже між іншим додає, що протез одягає також сам.

«Коли мені робили біопсію і поставили блокаду, я три дні нормально руку підняти не міг. Навіть протез самостійно одягнути не виходило. А я звик робити це сам», — каже він.

Саме слово «сам» у нашій розмові звучить дуже часто. Сам одягнути протез. Сам пересуватися. Вчиться самостійно керувати автомобілем. У побуті теж намагається обходитися без сторонньої допомоги — і навіть готує.

«Я навіть борщ можу зварити. Найважче — картоплю почистити», — усміхається Михайло.

За цією начебто буденною фразою — те, до чого він прагне після поранення: максимальної самостійності у речах, про які більшість із нас навіть не замислюється.

«Моя мотивація зараз — стати повністю мобільним, незалежним від сторонньої допомоги. Щоб самому сісти в автомобіль, поїхати куди треба, працювати. Я розумію, що це в моїх силах».

Однак за високої ампутації класичний протез має чимало обмежень. Михайло пояснює це не медичними термінами, а речами, з якими стикається щодня.

«Коли спека, ти пітнієш — і це просто жах. Усередині протеза все мокре, датчики через піт перестають нормально реагувати. А мені ж треба, щоб він працював постійно», — пояснює він.

Саме тому зараз Михайло проходить остеоінтегративне протезування — технологію, за якої титановий імплант встановлюють безпосередньо в кістку, а протез кріпиться вже до нього. Для людей із високими ампутаціями це може суттєво змінити щоденне користування протезом.

До цієї історії знову повертається В’ячеслав Запорожець, із яким Михайло познайомився ще у квітні 2022 року в лікарні Мечникова. Вони не втрачали зв’язку й після того, як Михайло виїхав за кордон.

«У 2024 році відкриваю Instagram і бачу „Титанові“, бачу В’ячеслава. І мене навіть гордість взяла: людина почала допомагати військовим, які втратили кінцівки. А потім він мені сказав: „Ти мене на це надихнув. Ти мій первенець“», — усміхається Михайло.

Сьогодні у центрі «Титанові» він проходить уже новий етап лікування. За останній час переніс біопсію та перший етап остеоінтеграції — і навіть сам уже перестав рахувати, яка це за номером операція.

«Їх точно більше десяти. Десь зашили, десь розшили, щось переробляли. А зараз за місяць уже дві — біопсія і перший етап. Я просто перестав рахувати», — говорить він.

«Я АДРЕНАЛІНОВИЙ НАРКОМАН»

Любов до екстриму в Михайла з’явилася задовго до поранення. Ще у 2019 році він уперше став на сноуборд у Карпатах. Там же познайомився з хлопцями з Red Bull, а один із них подарував йому свій сноуборд із підписом.

«Я не знаю, я адреналіновий наркоман, можна сказати. Мені постійно треба щось утнути: якесь сальто, десь стрибнути, десь політати. Просто мені це подобається», — усміхається Михайло.

Потім були стрибки з парашутом. У війську Михайло здійснив 15 стрибків із вертольота з висоти приблизно 600–800 метрів. Згодом їздив до аероклубу в Одесі, де вже стрибав із висоти близько трьох кілометрів.

«З трьох кілометрів набагато крутіше. Ти стрибаєш — і просто летиш. Перший стрибок був з інструктором, а мені вже тоді хотілося самому», — розповідає він.

Поранення не забрало в нього цієї тяги до висоти й адреналіну. Просто згодом з’явився інший спосіб літати.

Одного разу В’ячеслав Запорожець запропонував Михайлові спробувати флайборд.

«Він мені каже: „Хочеш політати?“ Я питаю: „На чому?“ А він: „Поїхали — побачиш“. Потім скинув відео, показав, що це за штука. Я одразу загорівся: думаю, треба пробувати. Він каже: „Завтра літаємо“. А я потім до першої ночі лежав і думав: що ж там буде, як узагалі на ньому літати?»

Перший політ відбувся у Києві.

«Коли спробував — це просто небо і земля. Дуже круто. Там насправді не так багато рівноваги треба, як здається. Коли є руки, ти трохи відводиш руку — і розвертаєшся. А мені, щоб повернутися, треба підгинати ноги», — пояснює Михайло.

Цей спосіб керування він підібрав під себе сам. І описує політ так, що одразу стає зрозуміло, чому флайборд так йому зайшов.

«Ти просто літаєш, як свічка. Як вогник на свічці. А кайф навіть не просто в тому, що ти літаєш. Кайф у тому, скільки там адреналіну», — говорить ветеран.

Скільки вже було таких польотів, Михайло навіть не рахує. Каже лише, що точно більше десяти. І за його реакцією зрозуміло: зупинятися на цьому він не збирається.

«До цього якось не випадало можливості спробувати флайборд. А тут В’ячеслав сказав: „Поїхали, познайомишся з новою штукою“. І я такий: вау. Це реально дуже класно».

Для Михайла цей шлях ще не завершений. Попереду — наступні етапи остеоінтегративного протезування. Але поруч із ним на свою можливість повернути максимум самостійності чекають й інші військові з важкими ампутаціями.

Титанові імпланти, необхідні для проведення остеоінтеграції, коштують дорого, тому частину необхідних коштів команда «Титанових» змушена збирати за допомогою благодійників. Сам Михайло під час нашої розмови кілька разів повертається до цієї теми.

«Треба про це говорити, щоб люди більше донатили на титанові імпланти для ветеранів і військовослужбовців. Є хлопці з високими ампутаціями, яким класичне протезування просто не підходить. А збори зараз стоять», — обурюється він.

Колись Михайло сам був одним із тих поранених, для яких інші шукали автомобіль для евакуації, лікарів, можливість лікування та протезування. Сьогодні він допомагає відправляти пікапи військовим на фронт, вчиться керувати автомобілем, опановує нові протези й літає над водою на флайборді.

Можливо, саме тому його позивний — «Фенікс» — у цій історії не потребує додаткових пояснень.

Підтримати збір на титанові імпланти для українських захисників можна за реквізитами:

Благодійна організація «Благодійний фонд «ТИТАНОВІ“»
АТ «УНІВЕРСАЛ БАНК»
Код ЄДРПОУ: 45 649 314
IBAN: UA793 220 010 000 026 005 700 002 104

Або через банку Monobank:
https://send.monobank.ua/jar/AeyT7Ea8DV

Також читайте: «Відкриваєш DeepState, а ти вже в червоній зоні»: історія добровольця, який сам попросився до піхоти.

Сніжана БОЖОК, фото Олексій САМСОНОВ «Вечірній Київ»