«Відкриваєш DeepState, а ти вже в червоній зоні»: історія добровольця, який сам попросився до піхоти

У 2022 році він добровільно попросився до піхоти — туди, куди зазвичай потрапляють за наказом, а не за власним бажанням. Сьогодні він воює у підрозділі ударних дронів, але саме піхоту називає найважчим етапом своєї служби.

— Що найважче в піхоті?

Я очікувала почути про штурми, постійні обстріли, втому чи страх.

— Чекати, — спокійно відповідає Василь Жіляк.

Саме тоді я зрозуміла, що ця розмова буде зовсім не схожою на інші. Він майже не говорить про власні подвиги, не перебільшує пережите й не намагається справити враження. Але що довше слухаєш, то більше усвідомлюєш: за цією стриманістю — життя на межі, виходи з оточення, врятовані побратими, роки війни і дуже проста мрія — щоб його маленька донька ніколи не побачила того, що довелося пережити йому.

«КОМАНДИР ОСОБИСТО ПРИЇХАВ ЗА МНОЮ»

Василь Жіляк родом із гірського мальовничого села на Івано-Франківщині. Тихе сільське життя, велика родина — молодший брат і дві сестри, батько-лісник і мама, яка присвятила себе дому та дітям. У сім’ї військових не було, однак сам Василь ще змалку бачив своє майбутнє саме таким.

Після сьомого класу він вирішив вступити до військового ліцею. Каже, це було не продовженням сімейної традиції і не здійсненням чиєїсь мрії — виключно його власним вибором. Батьки не приховували, що хотіли для сина іншої долі.

«Тато — лісник, мама — домогосподарка. Вони дуже переживали й не хотіли, щоб я йшов цією дорогою. Але це було моє рішення. Я все одно вступив до військового ліцею».

Після навчання Василь планував продовжити військову кар’єру, однак під час вступних іспитів зламав ногу й не зміг їх скласти. Так доля на певний час змінила його маршрут.

Та з військовою справою він не попрощався. У 2015 році Василь пішов на строкову службу до військової частини 3027 Національної гвардії України, де прослужив півтора року.

Після демобілізації одружився, разом із дружиною поїхав працювати за кордон. Чехія, Польща, робота на будівництві, у таксі… Здавалося б, можна було починати нове життя. Але відчуття, що він не на своєму місці, не полишало.

«Ми поїхали з думкою, що, можливо, залишимося там жити. Але мені не сподобалося. Дружині теж. Все-таки вдома краще», — усміхається чоловік.

Подружжя повернулося в Україну, пробувши за кордоном два роки. Василь пішов служити до патрульної поліції. Повномасштабне вторгнення застало його вже у формі.

Він одразу почав шукати можливість потрапити на фронт. Записався на навчання операторів дронів, отримав сертифікат бойового медика, подавався до зведеного загону. Але охочих було настільки багато, що потрапити туди не вдавалося.

Згодом його відправили охороняти державний кордон на Рівненщині. Саме там він зрозумів, що хоче долучитися до виконання бойових завдань в районі активних бойових дій на Донеччині. Василь звернувся до командира з проханням перевести його до стрілецького батальйону.

«Командир здивувався. Навіть особисто приїхав поговорити зі мною й перепитав, чи я справді впевнений у своєму рішенні», — згадує співбесідник.

Після цієї розмови його перевели до стрілецького батальйону. Так почалася найважча сторінка його війни.

«НАЙВАЖЧЕ У ПІХОТІ — ЧЕКАТИ»

Саме Торецьк став тим місцем, де закінчилися будь-які романтичні уявлення про військову службу. Почалася піхота.

Після кордону, де, як жартує Василь, йому було «скучно», почалося життя, у якому майже кожен день міг стати останнім. Штурми, постійні обстріли, втрати побратимів, контузії… Саме тут він по-справжньому зрозумів, що таке війна.

Та коли я запитую, що було найважчим, відповідь звучить зовсім не так, як очікуєш.

«Найважче — чекати. Чекати штурму. Коли вже починається штурм, ти просто працюєш. Уже немає часу думати чи боятися. А поки чекаєш… Оце найважче».

Саме в піхоті він навчився жити одним днем. Не будувати масштабних планів, не загадувати наперед і не думати про те, що буде завтра.

«Ти не знаєш, чи дочекаєшся ранку. Тому просто робиш свою роботу».

Найстрашніше, каже Василь, — втрачати людей.

«Багато побратимів загинуло. Близьких друзів серед них, на щастя, не було, бо всі ми познайомилися вже на війні. Але коли довго живеш і воюєш поруч із людьми, вони стають рідними».

«НАЗАД МИ МОГЛИ НЕ ПОВЕРНУТИСЯ»

На війні найміцніша дружба народжується не за роки знайомства, а під постійними обстрілами. Одним із найближчих побратимів Василя став військовослужбовець Денис із позивним «Адвокат». Разом вони пережили не один бойовий вихід. Один із них міг стати останнім.

Кілька українських військових опинилися майже в повному оточенні. Потрібно було знайти тих, хто зможе дістатися до них і вивести на безпечні позиції.

«Ми з „Адвокатом“ добровільно погодилися йти. Самі запропонували. Розуміли: якщо щось станеться, назад уже можемо не повернутися. Але про це тоді не думали. Треба було забрати хлопців».

Про те, що ризикували власним життям, Василь говорить так само стримано, як і про все інше. Жодного разу не називає це подвигом.

Тоді всіх вдалося вивести. Далеко не з першого разу, зізнається чоловік, але головне, що всі лишилися живі.

А вже за деякий час побратими самі опинилися серед тих, хто тримав позиції практично без перепочинку.

«Спочатку були тільки я і „Адвокат“. Потім до нас вийшли четверо хлопців із Тернополя. Нас стало шестеро. Уже було трохи легше — можна було хоча б по черзі відпочивати».

Утім, навіть коли людей стало більше, безпечніше не стало. Найближчі сусіди були всього за кілька десятків метрів.

«Метрів за сорок від нас був бліндаж. Попередньо знали, що там троє окупантів. Думаю: ну не хочу я жити з такими сусідами».

Василь каже, що одразу звернувся до командування з пропозицією знищити ворожу позицію.

«Кажу: „Скидайте ТМ-ку, будемо той бліндаж розбирати“. Десь два дні радилися. Потім погодили. Ми зв’язалися з нашими хлопцями, щоб правильно підготувати міну».

Перед самим виходом із «Адвокатом» навіть вирішували жеребкуванням, хто піде виконувати завдання.

«Грали… Я „виграв“», — усміхається Василь.

Бліндаж вдалося підірвати.

«Тоді вже трошки легше було жити. По сусідству вже не було москолоти».

Та спокій тривав недовго. Щодня лінія фронту змінювалася, а українські позиції дедалі більше опинялися під загрозою оточення.

«Відкриваєш DeepState, дивишся… а ти вже в червоній зоні», — згадує піхотинець ті дні.

На той момент на позиції залишалося шестеро поліцейських. Командування довго не давало дозволу на вихід.

«Одного вечора пішов невеликий дощ. Нам дали добро виходити. Залишили, звісно, „подарунки“ для окупантів, які мали зайти після нас, і рушили».

Попереду було кілька кілометрів під постійною загрозою російських дронів. Перші півтора кілометра вдалося пройти майже непомітно.

«Потім окупанти нас помітили й почали накривати. Один хлопець отримав поранення, ще один загинув…», — стишує голос чоловік.

Попереду було ще чисте поле.

«Я йшов перший, бо добре орієнтуюся по картах. Кажу: „Що буде, те буде“. Не знаю, яким дивом, але нам вдалося дуже швидко пройти ту ділянку».

«ТОДІ БУЛО СТРАШНО»

За всю нашу розмову Василь лише раз прямо сказав, що йому було страшно. Не під час виходу з майже повного оточення. Не тоді, коли російські дрони переслідували їх у відкритому полі. А під час одного зі штурмів.

«Було вісім мотоциклів. По двоє окупантів на кожному — шістнадцять чоловік. А нас тоді було лише четверо на позиції».

Він на кілька секунд замовкає.

«Тоді було страшно».

Каже, досі не знає, як їм вдалося втримати позицію.

«Два мотоцикли підірвалися на ТМ-ках. Ще три прорвалися далі. Але наші хлопці з іншої позиції їх добили. Тоді я подумав, що вже все…»

Після короткої паузи Василь усміхається: «Але якось вдалося вижити».

«Я НЕ ЗНАЮ, ЯК ТОДІ ЙОГО ВИНІС»

Після виконання завдань на Торецькому напрямку Василя перевели до підрозділу ударних безпілотних систем. Каже, це стало новим етапом його служби.

«У Торецьку для мене завершився етап служби в піхоті. Згодом мене перевели на напрямок ударних дронів. Війна змінюється, і сьогодні, дедалі більше бойових завдань виконують безпілотники».

Одну з історій, яка й досі врізалася йому в пам’ять, Василь розповідає так само стримано, як і все інше. Без героїзації, хоча саме в таких моментах і проявляється справжня ціна людського життя.

«Стояла машина 100-ї бригади. FPV почала її атакувати. Машина загорілася. Я був метрів за п’ятдесят. Підбіг. Одного хлопця витягнув. Другий був увесь у крові…»

Потім він майже буденно описує те, що для більшості звучить як сцена з фільму.

«Він був кремезний. Значно більший за мене. Не знаю, як тоді його виніс. Заніс у бліндаж. Побіг за другим. Назустріч уже летів FPV-дрон. Я перестрибнув за бетонний паркан. Він вибухнув десь метрів за п’ятнадцять від мене».

Пораненим терміново потрібна була допомога. Та, як виявилося, проблема була не з медиками — бракувало необхідних препаратів.

«Ми зв’язалися зі своїми. Наші хлопці скидали медикаменти дронами. Дуже швидко. Хвилин за тридцять усе вже було».

Обидва військові вижили. І тут Василь уперше за всю розмову по-справжньому усміхається.

«Щомісяця телефонує. Каже: „Дякую тобі за життя“. Я вже відповідаю: „Та скільки можна…"»

Василь говорить про все це так, ніби згадує звичайний робочий день. Лише інколи усміхається. І саме тоді розумієш: найважче для нього давно стало звичним.

«ПАЦАНИ, ВИ ЧАСОМ НЕ СИДІЛИ?»

Війна дивує навіть тих, хто вже давно на передовій. Одного разу до позиції, на якій був Василь із побратимами, вийшли шестеро військових із 53-ї окремої механізованої бригади. Майже два місяці вони тримали оборону на шахтах у Торецьку, а тоді відійшли на сусідні позиції, щоб згодом знову повернутися на передову.

«Вони прийшли до нас. Їсти не мали, води не було, сигарет не було — взагалі нічого. У нас із забезпеченням було добре. І воду доставляли дронами, і їжу. Ми їх нормально нагодували, дали напитися. Їх шестеро було».

Поки військові телефонували рідним, Василь почув, як вони між собою розмовляють.

«Чую — якась така специфічна мова. Кажу: «Пацани, ви часом не сиділи?» Вони: «Ну так… сиділи». Я кажу: «Та не може бути! А ми поліцейські…» А вони сміються: «Та нам уже все одно».

Василь теж сміється, згадуючи той момент.

«Кажу: «Давайте сфотографуємося. Будемо всім розказувати, що на війні зустрілися поліцейські й ув’язнені».

У мирному житті вони, найімовірніше, ніколи б не опинилися за одним столом. На війні вони були просто українськими військовими, які допомагали один одному вижити.

«МИ СЛУХАЛИ ЇХНЮ РАЦІЮ»

На війні перемагає не лише той, у кого більше зброї. Часто — той, хто вміє швидше думати.

Одного разу до рук українських військовослужбовців потрапила рація російських окупантів. Відтоді Василь із побратимами почали слухати переговори ворога й передавати отриману інформацію своїм операторам дронів.

«Тоді навіть статистику давали: за травень наш підрозділ був серед тих, хто найбільше знищив окупантів. А все тому, що ми слухали їхню рацію. Вони між собою спілкувалися по позивних, говорили, куди йдуть, де перебувають. Ми все передавали нашим дронщикам, а ті вже працювали».

На позиції навіть з’явилася своєрідна «дошка обліку».

«У нас була картонка. Ми записували позивні, хто вже „двохсотий“, хто „трьохсотий“. Так і орієнтувалися».

Одного разу росіяни самі допомогли українським військовим знайти свого побратима.

«Один окупант заблукав між нашими позиціями. Свої його не бачили й не могли зрозуміти, де він. Кажуть йому по рації: „Кинь гранату на дорогу, щоб ми побачили, де ти“. Ми це все чуємо. Одразу передаємо нашим: „Дивіться, зараз десь між нами вибухне граната“. Вона вибухнула. Наші побачили місце й уже за кілька хвилин дрон відпрацював».

Василь лише усміхається. Війна нерідко складається з таких історій — коли одна випадкова деталь вирішує значно більше, ніж десятки пострілів.

Лише наприкінці розмови я випадково дізнаюся, що Василь нагороджений «Срібним хрестом» — почесною відзнакою Головнокомандувача Збройних сил України.

Він сам про це не сказав жодного слова. Не починав із нагород, не згадував про них, розповідаючи про Торецьк, виходи з майже повного оточення чи врятованих побратимів.

Коли ж я запитала, що означає для нього ця відзнака, відповідь була такою ж лаконічною, як і вся наша розмова.

«Це підтвердження того, що я робив».

Лише одна фраза. І, мабуть, саме вона найточніше описує Василя Жіляка.

Бо лише після всього почутого стає зрозуміло, скільки насправді вміщується у ці кілька простих слів.

«ТАТУ, ТИ ПРИЇХАВ?»

За час нашої розмови Василь багато говорив про побратимів, піхоту, дрони, штурми… Про себе — значно менше. Лише коли мова заходить про родину, його голос стає іншим.

Після року служби без відпустки він вирішив зробити найріднішим сюрприз.

«Я нікому не сказав, що їду додому. Ні дружині, ні донечці, ні батькам. Ніхто не знав», — зізнається чоловік.

Прибувши на Франківщину, спочатку поїхав до дружини.

«Вона працює в реабілітаційному центрі з військовими. Я приїхав просто на роботу. Це було дуже приємне здивування. Її одразу відпустили. Потім ми разом поїхали додому до донечки».

Найбільше він хвилювався саме за цю зустріч. Вікторії лише чотири роки. За цей час вона дуже підросла. Вони часто спілкувалися телефоном, але Василь не знав, як донька відреагує, коли побачить його не на екрані, а поруч.

«Вона дуже зраділа. Спочатку навіть не знала, обіймати мене чи ні…»

Про це він розповідає вже зовсім іншими очима. Під час інтерв’ю я запитую його, заради чого він продовжує воювати.

Відповідь звучить коротко.

«Щоб моя донечка цього всього не бачила. Щоб вона жила так, як ми жили в дитинстві. Спокійним, веселим життям. Щоб війна не прийшла туди, де вона росте».

У відпустці Василь майже не відпочивав. Каже, допомагав удома, порався по господарству — бо чоловіча рука там потрібна завжди, — і намагався надолужити час, проведений із родиною.

А вже за кілька днів знову повертався на службу. У Києві захисник був лише проїздом. Ми записали інтерв’ю, випили каву й розійшлися в метро. Василь поїхав на вокзал, щоб уже невдовзі сісти на потяг і повернутися на Харківський напрямок.

А вже дорогою написав мені повідомлення.

«Їду в поїзді й задумався над вашим питанням: за що я воюю.

Війна — це мистецтво. Ремесло, якому потрібно вчитися. Війна не завжди означає лише вбивати. Вона набагато глибша. Потрібно вивчати ворога, його звички, методи ведення бою, розгадувати тактику наступу. А коли тобі це вдається — знаходити протидію і робити це краще.

Тоді відчуваєш гордість за те, що стоїш на стороні правди й можеш протидіяти злу.

Це ніби покласти ще одну цеглину у спільну справу. Зробити свій невеликий внесок, щоб це зло не поширилося світом. Адже позаду — твоя сім’я, яка чекає і вірить у добро.

А коли бачиш усмішку своєї донечки, гордість у її очах за свого тата, дружину, яка завжди підтримає, тоді розумієш, що зробив правильний вибір. І що ти — на правильному шляху».

Також читайте:

«Світові час прокидатися»: офіцер управління «Хорт» про ресурси, війну і Європу.

Сніжана БОЖОК, фото Олексія САМСОНОВА «Вечірній Київ»