«Світові час прокидатися»: офіцер управління «Хорт» про ресурси, війну і Європу

Четвертий рік повномасштабного вторгнення. Чотири роки, відколи слово «завтра» перестало бути гарантією.

Ми навчилися жити під сирени. Працювати під обстрілами. Планувати відпустки між ротаціями друзів на фронт. Ми звикли дякувати військовим — коротко, швидко, часто автоматично.

Але за кожною формою стоїть історія. Не книжкова. Жива.

Це історія людини, яка двічі залишала налагоджене життя через внутрішнє відчуття: «так треба».

Максим «Хорт» Лизогуб — сьогодні він начальник розвідки 411 окремого полку Сил безпілотних систем «Яструби». А у 2014-му — просто 21-річний студент третього курсу, який свідомо став на захист країни.

З Максимом ми поговорили про війну з висоти дронів: як безпілотники рятують життя на фронті, доставляють боєприпаси й евакуюють поранених там, де піхота не може пройти. Його історія — від студента до офіцера «Яструбів» — про те, як технологія стає силою виживання і змінює правила війни.

СЕЛО, ЯКЕ ВИХОВАЛО ХАРАКТЕР

Його патріотизм не народився з гасел. Він виріс із чорнозему.

Майже кожне літо — у бабусі з дідусем. Маленьке село на Вінничині, де всі один до одного ходять без дзвінка. Де історія — не в підручнику, а в голосах старших людей.

«Левову частку мого патріотизму сформувало саме село, — зізнається Максим. Я бачив цю красу. Чув історії про німців, про Червону армію, про голодомор. Мою родину, до речі, він теж зачепив».

Це були не абстрактні трагедії. Це були історії конкретних людей — сусідів, родичів, знайомих.

Максим готувався вступати на історичний факультет. Історію України знав добре — глибше, ніж вимагали тести.

«Знання історії нашої країни, отримані від справді хорошого викладача, напевно, сформували в мені більше, ніж я тоді усвідомлював. Це була не просто підготовка до іспиту — це було розуміння причин і наслідків. Розуміння того, що жодна подія не виникає з повітря, що за кожною війною стоять невивчені уроки попередніх.

Коли ти добре знаєш історію України — з її поразками, зрадами, боротьбою і постійними спробами відстояти свою державність — ти інакше дивишся на сучасність. Ти не можеш сказати: «це мене не стосується». Бо розумієш, що вже колись хтось так само відвернувся і це дорого коштувало. І, мабуть, саме знання історії дало мені розуміння, що відбувається у 2014-му».

Істориком стати йому, схоже, не судилося. Не через брак знань і не через конкуренцію.

«Я прийшов подавати документи. Побачив чергу, знаєте, коли вся родина з сумками проводжає абітурієнтів. Думаю: та ну. Я не люблю так довго чекати. Поїхав подивитися, куди ще можна подати документи — так і потрапив в аграрний університет».

Іронія долі в тому, що з чергами йому ще не раз доведеться зіштовхнутися: у військкоматі в 2014-му, під ТЦК у лютому 2022-го. Але там Максим уже не розвертався. Він просто вдягнув форму і пішов так, ніби вже служить.

2014-й: «ГОЛОВНА МОТИВАЦІЯ — ДАВАТИ ВІДСІЧ»

Коли в Криму російські БТРи проламували ворота українських частин, Максиму було 21.

«Я дивився ці кадри. В мене ще з дитинства загострене відчуття справедливості. І те, що я бачив, не вкладалося в голові. Не можна просто дивитися, як солдатам погрожують, забирають у них документи, зброю…».

У його родині військових не було. Ніхто не служив, не носив форму, не передавав «по спадку» армійських історій.

«Я перший патріот у родині, насправді», — усміхається Максим, але в цій усмішці більше відповідальності, ніж жарту.

У 2014-му він не чекав повістки й не радився з рідними.

«Все одно не підтримали б», — зізнається спокійно, без образи.

Просто пішов у військкомат. Без героїчних промов і без гучних слів про обов’язок.

Спочатку він узяв академвідпустку. Здавалося, що війна не може затягнутися.

«Та мені одразу пояснили, що мене не можуть мобілізувати, бо не маю строкової служби. Єдиний шлях — підписати контракт», — згадує Максим. — Я думав: ну, рік-півтора повоюю. А потім ще півтора просто дослужу — і все».

Контракт тоді був лише один — на три роки. Або так, або ніяк. Рекрутингових центрів, вибору підрозділів, презентацій бригад не існувало. Була війна, яка тільки починалася, і військкомат, де тобі просто казали, куди ти підеш.

«Моя головна мотивація — треба давати відсіч. Не потрібно це приймати, не потрібно це терпіти. Не хочеться мати поділену Україну по Дніпру», — резюмує співбесідник.

«У НАС ВСІ ТВЕРЕЗІ — ОДРАЗУ В РОЗВІДКУ»

Власне, у Вінниці на той час бойових великих частин майже не було. 59-та бригада розташовувалася в області. Переважно ж працювали підрозділи Повітряних сил і зв’язку, а вони були далекі від активних бойових дій.

«А в мене було одне прохання: я прийшов не просто служити, а воювати. Тому одразу просився в бойовий підрозділ», — згадує він. — Мені сказали, що формується в Повітряних силах підрозділ, де я можу бути одними з перших. І так я потрапив у військо. Але спершу було навчання і тривале формування».

Згодом Максим перевівся в новостворену 10-ту окрему гірсько-штурмову бригаду. Це була ще одна історія формування — бригада тільки ставала на ноги, об’єднувала людей із різних підрозділів, розподіляла ролі і напрямки.

На папері він мав стати водієм реактивної батареї — «Граду».

У реальності все вирішилося інакше. Бригада формувалася після Іловайська. Люди — втомлені, поранені, морально виснажені.

«Я приїхав такий заряджений, молодий. Мене побачили і сказали: «Ти в розвідку йдеш». Я кажу: «Я не хочу в розвідку, мені страшно». А вони: «У нас всі тверезі — одразу в розвідку».

Дисципліна тоді трималася не на статутах, а на внутрішній відповідальності, пригадує співбесідник.

«Було щось типу Козацької Ради. Вийшли, стали в коло, під сигарету поговорили. Хтось поїхав у Дніпро, хтось тихенько відпросився. Але всі розуміли, для чого ми там».

Перша ротація — Красногорівка, Мар’їнка. Околиці Донецька.

Там бригада ставала боєздатною вже не на полігоні, а під обстрілами.

МІНСЬКІ ІЛЮЗІЇ. ОБСЄ. «ПЕРЕМИР’Я»

Максим пригадує, що це був час так званих «домовленостей». І всі вони мали формальний, а часто — сумнівний характер. Мінські угоди вже існували: хлібне перемир’я, ще якісь тимчасові домовленості, які мали стримувати ескалацію. Але на практиці все виглядало зовсім інакше.

«ОБСЄ постійно приїжджало на позиції, дивилися: чи в тебе зброя не застосовувалась, чи не пахне порохом, чи ящики з боєприпасами опечатані на замочку.

А з іншого боку, як було? В ОБСЄ багато росіян. І багато фактів, що вони співпрацювали з ними в їхніх інтересах.

І не раз я особисто бачив: приїжджає ОБСЄ вдень, а як тільки настає ніч — приліт. Згідно з Мінськими домовленостями вся артилерія відведена, здається, на 30 км від лінії. А вони вночі тихенько переміщують і обстрілюють нас. Нам відповідати не можна було».

Те, що відбувалося на фронті, часто не сходилося з офіційними звітами. Це обурювало Максима, бо він знав: життя його побратимів і власна безпека залежать від того, щоб факти бачили й визнавали.

«Мені навіть приходилось доводити, що нас обстрілюють. Вночі доповідаю: мінометний обстріл. Зранку чую, мовляв, такого не може бути. Я ходив за лінію зіткнення, збирав „хвостики“ від снарядів, приносив, показував: дивіться, я не брешу. Розумієте, яка боротьба була. Тому я, власне, наприкінці 2017-го року, коли в мене закінчився контракт, не захотів його продовжувати, не захотів брати в цьому всьому участі. Я не розумів, чому взагалі так. З росією ж домовитися — самі розумієте…».

Боєць не приховує, коли розвідгрупам забороняли виходити, вони все одно йшли на свій страх і ризик.

«Ми тихенько ходили. Шукали стежки, якими міг зайти противник. Мінували. Поверталися. Просто щоб себе убезпечити».

МАЛЕНЬКИЙ БІЗНЕС. МРІЇ ПРО БУДИНОК ТА ПОДОРОЖІ

Після трьох років війни, повернення додому виявилося зовсім не романтичним. Жодних програм адаптації, жодних пояснень, що робити далі, куди йти, як влаштовувати життя після фронту.

«Психолог спитав: «Як ти спиш? Нормально? Здоровий? Все, додому».

Максим пригадує, що три дні просто спав, намагаючись відновити сили, а потім почав повертатися до цивільного життя по-своєму. Спершу — автомобілі з Європи, потім спецтехніка, а далі — авто зі США.

«Після армії не дуже хочеться мати керівника над собою. Хочеться оцінювати з власного погляду», — пояснює Максим.

Самостійна робота давала йому свободу і контроль над результатом, яких у війську він не мав: власні рішення, власний ритм, власна відповідальність. Це було необхідним перехідним етапом між фронтом і мирним життям, між обов’язком і самостійністю.

Життя налагоджувалося. Подорожі. Плани. Відчуття стабільності.

«Трохи почав їздити Європою. Мріяв з нуля побудувати будинок, планував, як все зробити самому…», — дещо стишується Максим.

Та наближалася широка війна. Напередодні повномасштабного вторгнення чоловік не відчував несподіванки — він розумів, що це обов’язково станеться, і підготувався заздалегідь. Спорядження з часів АТО завжди лежало в багажнику його автомобіля: рації, аптечки, бронежилет, тактичні речі — усе, що могло стати в нагоді.

«Я розумів, що це має бути. І був готовий. В будь-який момент міг завантажити машину і їхати, куди треба», — каже він.

«У ЧЕРЗІ НЕ СТОЯВ — ОДЯГНУВ ФОРМУ І ПІШОВ, НІБИ Я ТАМ ПРАЦЮЮ»

Напередодні повномасштабного вторгнення Максим три дні поспіль ходив у військкомат. Не тому, що шукав слави, а щоб розібратися з бюрократією, яка навіть у критичний момент не поспішала давати відповіді.

«22-го сидів у барі з друзями, повертаюся додому — військкомат по дорозі. Кажу таксисту: «Зупини, треба уточнити». Заходжу, питаю: «Є якісь вказівки, як це відбуватиметься?» — «Ні, нічого немає, приходьте завтра».

Наступного дня знову бігаю кабінетами, шукаю, хто дасть відповідь. Підполковник каже: «Взагалі нічого не надходило». А в мене ж повістка на руках, я в резерві першої черги. Що робити? У повістці написано: «У разі оголошення воєнного стану протягом доби прибути у свою частину і зайняти попередню посаду». Я розумів, що моя посада головного сержанта розвідвзводу скоріш за все зайнята. Потрібні були інші вказівки».

24-го, коли все вже почалося, Максим зранку зібрав родину, відправив усіх у безпечне місце, перевірив речі, що знадобляться, і вирушив до військкомату.

«Черга була кілометрова. Я повернувся додому, вдягнув форму і з кам’яним обличчям пішов, ніби я там працюю.

Моя 10-та штурмова бригада вже в цей час воювала під Києвом. Побратими кажуть: «Ти туди сам не доберешся, треба йти через військкомат, хай вони забезпечують логістику — на пункт постійної дислокації або одразу на наші райони виконання».

Я прийшов, а мені знову те саме: «Ми не знаємо, що з тобою робити». Згодом повідомили, що у Вінниці, в одній зі шкіл, формується новий підрозділ, де потрібні люди з бойовим досвідом. Я туди — кілометрова черга. Я в формі, по тій же схемі йду сходами і зустрічаю офіцера, з яким служив у 10-й штурмовій. Він дивиться на мене і каже: «Ти ж був сержантом взводу. Мені треба головний сержант мінометної батареї». Я одразу погодився.

Отримав штатний розпис: кого треба взяти, скільки людей, які ресурси потрібні. Ходив, вибирав, знайомився з командиром нового батальйону. Попросив дозволу сам обирати людей — не тих, хто просто записався у зошит на вході, а тих, на кого можна покластися.

Так він став головним сержантом мінометної батареї у новоствореному підрозділі. Але цей підрозділ не воював.

«І мене це бісило. Знову ж таки — я не бухаю, роблю великий шмат роботи, на мене можна розраховувати».

Максим шукав можливості перевестися. Писав у 93-тю бригаду. Люди, з якими він домовлявся, гинули.

«Писав: заберіть мене. В мене є машина, тепловізор, дрон. Я розвідник. Дайте можливість щось зробити».

Командир не відпускав. І тоді Максим подзвонив на «гарячу лінію» Головнокомандувача.

«Я просто сказав: ми не воюємо, а я хочу воювати».

«ПРАЦЮВАЛИ ЯК ПОЖЕЖНА КОМАНДА»

Він мав досвід з БпЛА ще з 2016-го. Тоді це були «літаючі табуретки», саморобні літачки з GoPro на ізоленті, згадує з сарказмом Максим.

«Раз на три секунди фото. Потім сидиш і на карті намагаєшся зрозуміти, де це».

Коли йому запропонували долучитися до створення спеціалізованого підрозділу безпілотників — першого такого формату — він погодився.

«Мені цікаво щось створювати. Нести відповідальність».

Він тихенько їздив у Київ на зустрічі з майбутнім командиром. Чекав на переведення.

Так народжувався підрозділ, який згодом стане частиною 411-го окремого полку Сил безпілотних систем «Яструби».

Ентузіасти. Добровольці. Люди, які самі шукали відповіді: як застосовувати дрони в піхотних порядках, як вибудувати систему обміну даними, як зробити так, щоб піхота не вступала в бій.

«Наша задача — не допустити підхід противника до переднього краю».

І врешті — Бахмут. Туди Максим хотів із самого початку.

Коли підрозділ лише створювався, усе доводилося починати з нуля — зокрема й роботу з новими дронами, пригадує військовослужбовець. Мавіки, FPV, різні моделі БпЛА — для більшості це була абсолютно нова техніка.

«Спочатку це був Мавік. Вчилися в тих, хто вже мав досвід. Вони набували його — і масштабували на нас. Коли мені дали базове навчання, я почав літати вже безпосередньо в зоні бойових дій».

Цей напрямок виявився значно інтенсивнішим, ніж попередній у підрозділі. Там «Хорт» здобув новий практичний досвід, який згодом передавав іншим. Після повернення до Києва займався відбором та навчанням військових, допомагав формувати нові взводи й роти.

«Після Бахмутської кампанії мене залишили в Києві — по суті, як керівника навчального центру. Я займався відбором людей і їх підготовкою. Це була окрема відповідальність — готувати тих, хто далі піде на війну».

Згодом була сформована рота, яку він повів назад у зону бойових дій — на Запорізький напрямок. За час повномасштабної війни його підрозділ працював майже на всіх ключових ділянках фронту. Не довелося воювати лише на Херсонщині та Миколаївщині.

«Нас постійно перекидали туди, де найгарячіше. Я завжди казав: ми як пожежна команда. Де складно — туди їдемо. А на Запоріжжя я попросився сам. По-перше, ще не воював там. По-друге, мій колишній командир розвідроти з часів АТО був на цьому напрямку. Тільки тепер я був командиром роти, а він — моїм начальником.

Я одразу сказав: хочу залишитися командиром своєї роти. Це мої люди, я їх формував. Нам потрібен загальний координатор, а я відповідаю за своїх. Мене почули».

Коли рота почала показувати результат, з’явилися нові бойові завдання: Новобахмутський напрямок, який згодом став Авдіївським, робота на Курському напрямку. Потім знову Запоріжжя, далі — Покровський напрямок, один із найгарячіших. Частина підрозділу працює там досі, інша — на Запорізькому.

В цьому масштабі роботи Максим спокійно говорить про свої нагороди, як про ще одну частину служби:

«Перша моя нагорода була ще тоді, коли я перебував на сержантських посадах. Я отримав відзнаку «Кращий сержант (старшина) Збройних Сил України» від тодішнього Головнокомандувача Валерія Залужного. Від нього отримав і «Срібний хрест».”

Згодом з’явилися й інші відзнаки:

«Потім була відзнака Президента — медаль „За військову службу Україні“. Це було за Бахмутську кампанію. Пізніше додалася ще одна — „За сумлінну службу“, яку я отримав уже від Головнокомандувача Сирського».

Для «Хорта» ці нагороди — не про статус, а радше про визнання роботи підрозділу й людей, з якими він воює:

«Це не тільки моя історія. Це історія всіх, хто поруч».

ЕВАКУАЦІЯ, ЛОГІСТИКА І ШАНС ВИЖИТИ: ЯК ДРОНИ ЗМІНЮЮТЬ ПРАВИЛА ВІЙНИ

Окремо Максим Лизогуб говорить про роль дронів — з чітким розумінням їх значення.

«У 2016-му ми вже зрозуміли, що менше ходимо пішки і менше ризикуємо життям, коли маємо очі в небі. А зараз на дронах тримається майже все. Логістика, боєприпаси, медикаменти, евакуація. Якщо піхота сидить в оточенні по два-три місяці — єдиний спосіб їх забезпечити це дрон. Іншого шляху просто немає.

«Яструби» виконували евакуацію залишків військових з місць, куди вже фізично ніхто не міг зайти. І це теж робили дрони».

Для нього це вже не просто технологія — це інструмент, який реально змінює правила війни і дає шанс вижити там, де раніше шансів майже не було.

«Хорт» констатує, що з часом почали звертатися вже не лише свої, а й з інших батальйонів та бригад.

«До нас приходили з важкими запитами. Чи можемо ми евакуювати рештки загиблих. Щоб родина могла поховати, оформити людину не як зниклу безвісти, а як загиблого. Щоб отримати виплати, пільги. Щоб просто мати могилу», — каже він.

Такі операції проводили спільно з піхотою та розвідниками.

«Хтось мав туди дійти, завантажити, підготувати. Але винести — вже небезпечно. Ми прилітали дронами, чіпляли спеціальні пакети й витягували назад. Це важка робота. Але її хтось має робити».

Так само дронами доставляють засоби зв’язку, паливо, боєприпаси — усе, без чого підрозділ просто не виживе.

«Зараз дуже багато говорять про евакуацію поранених дронами. І це правда — без цього вже ніяк».

Він додає: тепер ставка не лише на повітряні БпЛА. Велике значення мають НРК — наземні роботизовані комплекси.

«Логістика екіпажів до позицій зараз дуже ускладнена. Ризик величезний. Ми хочемо максимально перевести її на НРК, щоб хлопці не їхали на незахищених пікапах. Щоб мінімізувати рух відкритого транспорту. НРК можуть підвезти боєприпаси, воду, забрати пораненого».

Є й окремі евакуаційні наземні комплекси, які працюють у 411-ому окремому полку Безпілотних систем «Яструби» виключно на вивезення поранених.

«Людей не завжди можна вивести пішки. Ситуація на полі бою міняється дуже різко. Сьогодні позиція умовно безпечна і є пряма логістика. Завтра — вона вже відрізана на десять кілометрів».

Окремий напрям — ударні НРК.

«Деякі села буквально тримають наземні дрони з кулеметами. Вони працюють в автономному режимі, оператори керують із безпечного місця. Патрулюють населені пункти, підходи до позицій, можуть оперативно приїхати на допомогу, якщо починається зіткнення».

За словами Максима, це вже нова реальність війни — коли не лише люди, а й роботи тримають лінію оборони. І в багатьох випадках саме вони дають шанс зберегти життя.

На запитання, чи не витіснять безпілотники піхоту з поля бою, він відповідає без вагань.

«Ні. Піхота потрібна. Завдяки тому що піхотні позиції стоять попереду, ми маємо можливість літати й працювати. Якщо противник підходить близько — це вже інша історія: обмежена маневровість, велика кількість обладнання, серйозні ризики».

Він пояснює: оператор БпЛА — це фахівець, якого треба готувати роками. Це не «посадив за пульт — і полетів».

«Це люди, яких потрібно вчити й відточувати їхню майстерність. Ми постійно проводимо заняття, розвиваємо тактику застосування зброї. Але військова наука каже: земля не вважається завойованою, поки на неї не стане нога піхотинця. Тому без піхоти ніяк».

Водночас військовослужбовець додає: їхня робота — в інтересах піхоти.

«Якщо безпілотники працюють добре — у піхоти менше ризиків. Щоб вони могли просто стояти на позиції й чергувати, а не постійно відбивати штурми під шквальним вогнем».

ПОПОВНЕННЯ З КОЛОНІЙ І ЩОМІСЯЧНІ РОТАЦІЇ: ЯК ВОЮЄ ПРОТИВНИК НА ЗАПОРІЖЖІ

Про ситуацію на Запорізькому напрямку офіцер управління «Хорт» розповідає стримано:

«Важка, але контрольована. Противник має майже необмежений людський ресурс. У нашій смузі він за місяць може покласти особового складу на рівні дивізії — це дві бригади плюс ще підсилення. Величезні втрати. Але він може собі це дозволити. Виводить залишки на відновлення — і заводить нові підрозділи. І так щомісяця».

За його словами, у ворога є чіткі плани й дедлайни щодо населених пунктів, які він прагне захопити.

«Ми робимо все, щоб ці плани зірвати. Десь повністю ламаємо їм задум, десь змушуємо переносити строки. Наша задача — завдати максимальних втрат, щоб просто не було ким наступати».

Окремо говорить про склад штурмових підрозділів противника.

«Зараз дуже багато зеків. Підписують річні контракти. Це люди з низькою соціальною відповідальністю, ними легко керувати. Вони всі дуже агресивно налаштовані, промиті пропагандою. Йдуть воювати з цими своїми наративами про «русскую землю», про те, що прийшли когось «звільняти».

Бачу вже сформовані окремі штурмові роти, які називаються «Гепатит Б». Окремо йдуть підрозділи з людей, які підписали річні контракти просто з колоній. Вони не знають загальної ситуації на фронті, їм просто дають зброю і точку — куди йти. Назад їм не можна».

Також, за словами військовослужбовця, використовують тактику інфільтрації:

«Вони просочуються між нашими порядками, опиняються в тилу. Якщо вдалося — сидять, накопичуються по 8–10 людей, а потім починають рухатися й штурмувати. Але ми їх виявляємо. Я не знаю, на що вони розраховують, сидячи в нашому тилу. Вижити там практично неможливо.

У першу чергу намагаємося брати в полон — це обмінний фонд».

ЯК ПІДРОЗДІЛ ВИРІС У ПОЛК І ГОТУЄТЬСЯ СТАТИ БРИГАДОЮ

Від невеликої групи операторів — до формування, що масштабується до бригади. Тепер Максим говорить про це вже не як командир роти, а як один із керівників великої структури, що зростає навіть у розпал війни.

«Ми починали з маленької групи, з якої формували перші екіпажі. Станом на сьогодні це вже полк «Яструби», який працює на двох найважчих напрямках. У нас виросли свої командири — від оператора дрона до командира батальйону.

Наш командир каже: якщо ми не еволюціонуємо — значить деградуємо. Тому зараз новий виток — ми стаємо бригадою. Нарощуємо чисельність, розширюємо географію, масштабуємо досвід. І нам потрібні люди».

«Хорт» одразу уточнює: БпЛА — це не лише про пілотів.

«Щоб пілот запустив дрон, його хтось має знайти, закупити, відремонтувати, спорядити. Хтось має залучити фінансування — це і цивільно-військове співробітництво, і робота з донорами. Пілоту треба доїхати на позицію — значить потрібен технічно справний автомобіль, заправлений, обладнаний РЕБ. Це величезна система».

Спеціалізацій, за його словами, десятки. «Яструби» активно впроваджують сучасні технології, зокрема штучний інтелект, що значно підвищує ефективність операцій. Фахівці «Яструбів» — розробники платформи «Вежа», яка інтегрована в «Дельту» і на якій працюють Сили оборони України. «Вежа» збирає, дешифрує та аналізує інформацію в реальному часі й допомагає швидко та ефективно наносити ураження ворогу

«Тому потрібні люди в IT — розвивати програмне забезпечення, яким ми користуємося. Матеріальне забезпечення, логістика, аналітика. Нам потрібні люди, які сидітимуть і працюватимуть із таблицями, з обліком, із документацією. Дрон треба правильно поставити на баланс, списати, провести по звітності. Потрібні координатори, які дистанційно супроводжують екіпажі. Чесно кажучи, місце знайдеться майже для кожного».

Окремо військовослужбовець зупиняється на тих, хто самовільно залишив частину (СЗЧ).

«Ми приймаємо СЗЧ. У кожного своя причина — не спрацювався з командиром, вигорів, щось сталося. Не факт, що в нас усе складеться — це залежить і від людини, і від командира. Але ми даємо шанс. І часто можемо змінити спеціалізацію: подивитися, в чому людина сильна, і дати їй можливість проявити себе там».

Для Лизогуба рекрутинг — це не просто набір людей. Це постійне зростання структури, яка вже довела ефективність на фронті й тепер переходить на новий рівень.

СВІТОВІ ПОРА ЗАПУСКАТИ МАХОВИК ВОЄННОГО ЧАСУ

На певному етапі розмови Максим відходить від тактики й окремих напрямків — і починає говорити про війну як систему. Не про один бій чи ділянку фронту, а про баланс ресурсів, людей і рішень, які ухвалюються далеко за межами передової.

«Війна — це не точкова перемога десь під селом чи містом. Це велика стратегічна історія, де має бути враховано багато факторів. І в першу чергу — забезпечення.

У 2022-му в нас було багато людей і мало зброї. Зараз зброя є, але людей стало менше. І це прямо пов’язано».

Він визнає: техніка досі важлива, але її роль змінилася.

«Так, техніка потрібна. Але вона вже не відіграє ту критичну роль, як на початку повномасштабного, коли ми її буквально кричали й просили. Зараз питання системності й ресурсу».

Далі його тон стає жорсткішим.

«Світові пора запускати маховик воєнного часу. Європі пора прокидатися. Росіяни вже близько. Вони вже в їхньому повітряному просторі своїми ракетами, своїм флотом — у їхніх водах.

Чекати, поки вони «переступлять» через нас? Вони досі не змогли. І дай Бог, щоб не змогли. Але щоб цього не сталося — нас потрібно забезпечувати».

Він нагадує: удари по енергетиці, знищені порти, спалене зерно — це не лише українська проблема.

«Нам б’ють по енергетиці. Скільки зерна знищено в портах. Ми намагалися заробляти навіть під час війни, відкривати доступ до ресурсів, аби тільки конвертувати це в зброю для захисту. Ми тримаємо енергетику, тримаємо фронт. Але ви ж бачите, яка ситуація…».

У його словах немає відчаю — радше тверезий розрахунок і пряме формулювання потреби: війна виграється не лише хоробрістю, а й ресурсом. І цей ресурс має бути спільною відповідальністю.

Дякуємо культурному простору «Squat 17B» у центрі Києва за надану локацію та теплу гостинність, які зробили цю зустріч можливою.

***У матеріалі використані фото з архіву Максима Лизогуба.

Також читайте:

• Дві війни — один ворог: як грузин Арчіл Хоперія виборює свободу для України після втрати брата і сина.

Сніжана БОЖОК, фото Бориса КОРПУСЕНКА «Вечірній Київ»