Дві війни — один ворог: як грузин Арчіл Хоперія виборює свободу для України після втрати брата і сина

Йому 60. Він втратив брата у війні з росією в Абхазії. Він втратив єдиного сина — у війні з росією в Україні. Обом було по двадцять п’ять…

Про війну в Абхазії на початку 90-х майже забули. Але Арчіл пам’ятає все. Бо почерк агресора не змінився. Той самий. Тоді й тепер. І це для нього вже третя війна з тим самим ворогом.

«Ми програли дві війни проти імперії», — говорить він. І саме тому вже четвертий рік воює за Україну.

Колишній штурмовик, нині командир бойової групи Грузинського легіону у складі Першого корпусу «Азов» бригади «Червона Калина». Попри вік, втрати і біль — він їде на передову. Знову.

«Це війна цивілізацій. Ми маємо провести кордон між свободою і несвободою. І я хочу бути по той бік, де є свобода. Україна вже перемогла.

Бо навіть якщо території питання часу і політики, нація вистояла.

«Часткова географічна втрата — не головне. Головне, що ви лишаєтеся нацією».

Арчіл говорить українською. Читає українською. Любить борщ, який йому все життя варила мама. Її не стало — і він навіть не зміг поїхати попрощатися…

В інтерв’ю ми говорили не лише про фронт і втрати. Проводили прямі паралелі між війною в Абхазії на початку 1990-х і нинішньою війною росії проти України — про однакові методи, злочини і той самий імперський почерк, який не змінюється з роками. Про те, чому цю війну не можна програти, навіть якщо йдеться про території, і чому головною перемогою є збереження нації. Про ілюзію «втоми від війни», про інтереси великих гравців і про те, чому українці вже зробили свій цивілізаційний вибір. А ще — про мову, пам’ять, людську вдячність і про зв’язок, який іноді сильніший за кров: між грузином, що воює за Україну, і країною, яку він давно вважає своєю.

Сивочолий чоловік на сьомому десятку — не типовий портрет добровольця. Але саме такі люди часто стають кістяком війни за свободу. Він — один із майже 3000 грузинів, які воюють разом з українцями у найкривавішому збройному протистоянні Європи ХХІ століття.

«РОДИНА ЗВИЧАЙНА, ЯК У ВСІХ ВАС»

Арчіл Хоперія родом із Західної Грузії, з невеликого села. Говорить про це просто — з доброзичливою усмішкою і тією внутрішньою спокійною гідністю, яка не потребує зайвих слів, ніби одразу знімає будь-які спроби героїзації.

«Родина у мене звичайна, як у всіх вас».

У мирному житті Арчіл був викладачем — ще у 1990-х роках читав теорію економіки в коледжі. Тоді йому було 25.

«Коли розпочалася війна у 1992-ому році, я, не роздумуючи, пішов добровольцем», — каже співбесідник.

Він говорить про війну без романтики, як про повторювану формулу, що змінює лише інструменти.

«Сутність війни одна. Людство воює постійно. Міняються технології, зброя, але все спрямоване на одне — зламати людину, а потім націю».

За словами грузина, світ тоді спостерігав мовчки. Для багатьох це була «складна пострадянська історія», внутрішній конфлікт, черговий уламок імперії, що розпадалася. Жодних чітких ліній, жодних чорно-білих оцінок — і жодної реальної допомоги.

Чому світ не втрутився? Арчіл говорить про це без ілюзій і образ — радше з гірким досвідом людини, яка вже прожила цю відповідь.

«Все вирішує географія і розміри країни. Грузія не така вагома для Європи та світу, як Україна. Тим більше — це були 90-ті, крах Радянського Союзу. На все дивилися інакше».

Іншими словами — тоді не побачили системності зла. Не розпізнали імперський сценарій. Не зрозуміли, що поступки агресору не завершують війну, а лише відкладають її. Те, що для Грузії стало трагедією 1990-х, для України повторюється вже в іншому масштабі, але за тією самою логікою, переконаний військовослужбовець.

ОДНАКОВИЙ ПОЧЕРК

Абхазька війна, що тривала з 1992 по 1993 рік, стала першим повномасштабним конфліктом після розпаду СРСР, у якому російська федерація намагалася захопити території колишніх радянських республік. Грузія опинилася у пастці: внутрішній громадянський конфлікт поєднався з агресією ззовні, а міжнародна підтримка була майже відсутня. На полі бою і серед мирного населення розгорталося справжнє пекло.

Арчіл Хоперія згадує про ті злочини, але говорить коротко і водночас жорстко:

«Знущання над цивільним населенням — це страшно. Вони постійно вбивали. Ґвалтували жінок. Як у вас в Бучі, Ізюмі — нікого не жаліли. Це їхні методи. Імперія так працює, щоб знищити націю».

Війна не залишила його таким, яким був до неї. Після підписання перемир’я життя вже не виглядало звичним, а суспільство — колишнім. Арчіл каже, що конфлікт змінює не лише території, а й людей, і що наслідки війни тягнуться довго після того, як падають останні снаряди:

«Війна змінює все і не відпускає тебе… Я втратив свого брата Джамбулата. Йому було лише двадцять п’ять…».

Навіть поза фронтом він залишався на сторожі — серед своїх відчував себе чужим. Світ, який спостерігав із відстані, не допоміг, і ті, хто залишався осторонь, часто ставали для ветеранів чужими чи байдужими.

Він не став кадровим військовим — завжди залишався добровольцем. Дійшов до звання майора, командира. Але після війни зіткнувся з іншим фронтом — цивільним.

«Суспільство, яке не воює і нічого не робить для перемоги, стає для тебе чужим».

Грузин переконаний, що Україна це ще відчує.

«У вас хлопці теж повернуться. І як вони дивитимуться на тих, хто жив спокійним життям — машини, ресторани.? Я не про дітей, жінок чи літніх. Я про дорослих чоловіків, які жили спокійно своє життя, коли країна вмивалася кров’ю».

НАЙВИЩІ СТАВКИ — НА СВОБОДУ

Після війни Арчіл деякий час займався ігровим бізнесом, згодом став професійним гравцем у покер.

«Покер давав мені свободу. Я ні від кого не залежав», — зізнається чоловік.

Турніри він відвідував у різних країнах, серед яких були й українські міста — зокрема Київ та Одеса.

У 2008-му, коли почалася нова війна, Арчіл знову пішов добровольцем. Цього разу він уже очолював загін — став командиром.

«Вона була недовгою. Наше керівництво вирішило: росіяни забрали, що хотіли», — каже він.

Але коротка тривалість не робила війну менш жорсткою. На відміну від абхазького конфлікту 1992–1993 років, у 2008-му вже діяли сучасні системи озброєння: артилерія, авіація, так звані проксі-сили, які виконували завдання Москви по всьому регіону.

Арчіл підкреслює: змінилися технології, форма і масштаб конфлікту, але сенс залишався тим самим — випробовування людей і нації.

«Це була інша війна, з іншими засобами, але зі старим змістом. Ті самі методи, та сама логіка імперії: підкорити, залякати, зламати», — пояснює він.

Він не зупинявся перед труднощами, не рахував ризики. Досвід попередньої війни дав йому розуміння, що у цьому конфлікті важливо не тільки діяти на полі бою, а й усвідомлювати, що відбувається навколо: хто задіяний, хто залишився байдужим, а хто намагається використати хаос у власних інтересах.

Для Арчіла ця війна стала ще одним уроком: навіть короткий конфлікт здатен залишити глибокі сліди, а нації, які не готові до боротьби, втрачають значно більше, ніж території.

ПРО ПОМСТУ І ПРОПАГАНДУ

Про початок повномасштабної війни в Україні Арчіл згадує спокійно. Без надриву. Наче говорить про рішення, яке давно було очевидним. Він збирався їхати в Україну з перших днів вторгнення.

«Я вирішив для себе одразу: поїду воювати. Та першим подзвонив син. На той момент він жив у Німеччині. До цього — багато років в Україні. Приїхав сюди сімнадцятирічним хлопцем, професійно займався спортом. Стронгмен. Згодом став чемпіоном світу з триборства».

24 лютого все змінило.

«Син зателефонував і сказав: я їду підтримувати Україну. Я відповів: зачекай мене в Польщі, поїдемо разом. Але він не став чекати. 27 лютого він уже був у Києві. Спочатку Ірпінь. Потім — добровольчий підрозділ «Карпатська Січ».

Арчіл знав їхнього командира особисто. У березні до України приїхав і він сам.

«Я приїхав. Але не хотів воювати поряд із сином».

Це рішення не було випадковим. Досвід двох воєн навчив його: на фронті емоції можуть коштувати життя.

«У мене були свої причини», — каже коротко.Він повернувся до Грузії. А син залишився.

«У грудні 2022 року мого єдиного сина Джамбулата, якого я назвав на честь загиблого на війні брата, не стало. Його серце зупинилося після важкого поранення, яке він отримав під Херсоном…».

Арчіл говорить це тихо. Без деталей. Без спроб пояснити несправедливість.

Батько не виходив з дому сорок днів — за грузинською традицією — був у траурі. Коли траур закінчився, купив квиток до Варшави, а потім приїхав в Україну.

«Після сорока днів я поїхав воювати».

Це не звучить як клятва чи присяга з вуст Арчіла Хоперії. Радше як внутрішній обов’язок.

Сина поховали поруч із його братом — Джамбулатом, який загинув у 1993 році в Абхазії. Теж у двадцять п’ять.

«Дві могили поруч. Дві війни. Один вік — двадцять п’ять. І один ворог. Помста є завжди», — визнає Арчіл. Але одразу окреслює межу.

«Ми мстимося ворогам виключно на полі бою. Ми ніколи не воюємо проти жінок чи цивільного населення. Наш ворог озброєний — і ми воюємо з ним».

Він багато говорить про пропаганду — як про зброю не менш небезпечну, ніж гармати.

«Пропаганда може з міцної нації зробити бидло, яке не пам’ятає ні історії, ні минулого і навіть теперішнє бачить інакше».

Те, що він говорить зараз, — теж боротьба.

«Чому я сиджу перед вами і розказую? Це теж пропаганда. Але наша справа — розповідати, як є насправді. І вашим, і нашим».

Арчіл зізнається, що бачить в Україні і героїв, і тих, хто чекає окупанта.

«Що думаєте, у вас мало „ждунів“? Я їх бачу щодня».

Для грузинського добровольця ця війна давно вийшла за межі України.

«Для українців це цивілізаційна війна. І далі буде боротьба цивілізацій».

Він говорить жорстко і без дипломатії.

«Для цивілізації потрібно мінімум 200 мільйонів. У росіян вона була за часів СРСР. Імперія розвалилася — і вони хочуть створити нову. Росія — 140 мільйонів. Україна — 40. Нема України — нема російської цивілізації».

«МИ ВАС НЕ ЗАЛИШИМО»

До України Арчіл повернувся вже не як гість і не як батько добровольця — а як боєць. Він вступив до лав Грузинського легіону — підрозділу, який воює за Україну з 2014 року.

«Грузинський легіон — це перша організована сила іноземців, яка ступила на вашу землю. Ми вже дванадцятий рік підтримуємо Україну. Це перевірена сила. Ми довели, що стоїмо разом із вами і не відступимо. Ми вас не залишимо».

Сьогодні їхні групи воюють на різних напрямках фронту. Сам Арчіл — командир бойової групи у складі Національної гвардії України.

«Шкода, що нам не дали створити власний батальйон», — додає він без образи, радше констатуючи факт.

За ці роки він служив у ГУРі. Про Головне управління розвідки говорить лаконічно:

«ГУР працює добре. Особливо бойові групи».

У 60 він намагався перейти до Сил спеціальних операцій.

«Я казав, що готовий навіть відмовитися від зарплати. Але ваше законодавство не дозволяє — за віком. У ССО мене не взяли».

Тож уже восьмий місяць він служить у Нацгвардії.

За цей час він встиг повоювати на Запорізькому напрямку — тоді служив у складі ГУР, згодом на Сумщині — вже в лавах ЗСУ. Нині — на Донеччині, під Покровськом.

«Два тижні був у відпустці — трохи „підремонтував“ здоров’я в Києві. І знову повернувся».

Його підрозділ працює з наземними роботизованими комплексами.

«Виконуємо різні завдання», — каже коротко. Деталей не додає. Досвідчений військовий знає ціну зайвому слову. У його професії інколи мовчання рятує більше життів, ніж найточніша зброя. Тож про конкретні операції, маршрути й результати він не говорить — не з таємничості, а з відповідальності.

«Менше знаєте — краще спите», — усміхається Арчіл. І цього достатньо, щоб зрозуміти: за стриманістю стоїть робота, про яку не пишуть у зведеннях, але без якої фронт не тримається.

«КРОВ — ВАША»

Коли заходить мова про роль Заходу, Арчіл стає принциповим.

«Коли кажуть, що Україна стоїть завдяки західній підтримці, я категорично не погоджуюся. Кров же ваша. Життя — ваші».

Він нагадує: війна триває не з 2022-го, а з 2014 року.

«Так, вона не була такою гарячою. Але за цей час суспільство зрозуміло, хто ваш ворог. І керівництво зрозуміло».

На його переконання, це війна не за території — а за саме існування.

«Цю війну не можна програти. Це війна на знищення нації».

Він говорить про «кістяк» — людей, які тримають країну.

І додає тихо: «На жаль, багато найкращих уже не з нами».

Якби Україна одразу отримала достатньо ресурсів, переконаний Арчіл, усе могло б завершитися швидше.

«Ви б за рік вигнали окупанта. Але ресурсів не дали. Їх дали рівно стільки, щоб ви трималися. У кожного — свої інтереси в цій війні».

Та український інтерес — найпростіший і найчесніший.

«Ваш інтерес — жити на своїй землі».

«ВИ ВЖЕ ПЕРЕМОГЛИ»

Говорячи про Донбас, він не уникає складних тем.

«Так, Донецька і Луганська області — питання спірне. Колись ви повернете Донбас. Це питання часу».

І додає фразу, яка звучить тверезо, без емоцій:

«Навіть якщо великі сили вирішать, що треба щось віддати — це тимчасово. Часткова географічна втрата — не головне. Головне — інше. Ви лишаєтеся нацією. І це вже перемога Поки війна не закінчиться — я з вами. Вас сорок мільйонів, нас, грузинів, — три. Але ми хочемо бути поряд із вами. Ми хочемо бути в Західній цивілізації».

УКРАЇНА ЯК ВИБІР

Арчіл говорить українською — впевнено, майже без акценту.

«Я читаю українською. Багато читаю. Розмовляю, може, не гірше за головнокомандувача Сирського», — усміхається.

У цій усмішці — не бравада, а тепла внутрішня гордість. Його любов до мови не виникла раптово у 2022-му. Вона визрівала роками.

Ще у 1995-му, після поранення і переслідувань у Грузії, він певний час жив в Україні — у Хмельницькій області. Тоді країна стала для нього прихистком.

«Я жив у таких гарних людей… Скажу чесно — таких я навіть у Грузії не зустрічав. Це Марія Андріївна і Григорій Павлович».

Він згадує їх поіменно — як родичів.

Саме тоді почав серйозно вивчати українську мову — не з потреби, а з поваги. Хотів розуміти людей, серед яких жив.

Ще раніше, під час служби в радянській армії, мав двох близьких друзів із Сумщини — Павла Сухоставця і Григорія Кулбачного.

«Я їх шукав. Не знайшов. Можливо, вони почитають вашу статтю і відгукнуться. Буду дуже щасливий».

Для нього Україна — це насамперед люди. Їхня відкритість. Їхня мова. Їхня здатність прийняти чужого як свого. І десь у цьому ланцюжку теплих спогадів з’являється ще один образ — материнський.

«Мама завжди варила борщ», — каже він, і в голосі вперше з’являється інший тембр.

Борщ для нього — не страва і не жарт про культурні суперечки. Це запах дому. Це дитинство. Це мати, яка чекала і завжди накривала на стіл, незалежно від того, з якої війни ти повертаєшся.

Вона знала, що він знову піде. І ніколи не просила залишитися. Її не стало, коли Арчіл уже був на війні.

«Я навіть не зміг поїхати попрощатися».

У цих словах — не лише синівський біль. Україна в його житті — не випадковість. Не географія. Не просто фронт.

Це пам’ять про людей, які дали прихисток. Це мова, яку він обрав.
Це борщ, який варила мама — і який тепер варять українські жінки для своїх воїнів. Це багаторічний, свідомий вибір. Вибір, який він тепер захищає зі зброєю в руках.

Щиро дякуємо Арчілу Хоперії — за силу, за відданість, за захист України і за чесну розмову.

***У тексті використані фото з архіву Арчіла Хоперії.

Також читайте:

• «Він був справжнім і на сцені, і на полі бою»: загинув, рятуючи побратима — історія актора та бойового медика Євгена Шумілова.

Сніжана БОЖОК, фото Бориса КОРПУСЕНКА «Вечірній Київ»