«Операцію „Вівальді“ вивчатимуть у підручниках»: комбат «Кучер» про наступ, найважчі бої та ціну рішень

Українські військові не лише перехопили ініціативу на одному з найскладніших напрямків фронту, а й зірвали плани російської армії щодо подальшого наступу на Слов’янсько-Краматорську агломерацію.

Одним із тих, хто забезпечував успіх операції, став Олексій Кучеренко на позивний «Кучер» — командир другого батальйону 21-го окремого полку безпілотних систем KRAKEN Третього армійського корпусу. Його підрозділ ізолював райони оборони противника, знищував ворожу логістику та забезпечував просування українських штурмових груп. Сам комбат переконаний: «Вівальді» стане прикладом для майбутніх підручників військового мистецтва.

«Це дуже крутий приклад, який будуть розбирати в посібниках із військового мистецтва. Ми наступаємо на противника, який переважає нас чисельно, меншими силами й маємо результат. І все це завдяки новим підходам, новим тактикам застосування наявних засобів», — говорить військовий.

За цими словами — роки служби, найважчі бої на Донеччині, втрати побратимів і командирські рішення, від яких залежали людські життя. В інтерв’ю «Вечірньому Києву» Олексій Кучеренко розповів про невідомі подробиці операції «Вівальді», оборону урядового кварталу в перші дні повномасштабного вторгнення, найтяжчі випробування у Красногорівці й Торецьку та людину, яка ще в дитинстві визначила його майбутнє.

«НАШЕ ЗАВДАННЯ — ЗРОБИТИ ТАК, ЩОБ ПРОТИВНИК НЕ МІГ ВОЮВАТИ»

Внесок батальйону Кучеренка в операцію «Вівальді» полягав насамперед у тому, щоб позбавити російські підрозділи можливості отримувати підкріплення, боєприпаси, продовольство та проводити ротації. Іншими словами, створити умови, за яких українська піхота вступатиме в бій уже з ослабленим противником.

На першому етапі головним завданням стала ізоляція Новоселівки та Дерилового. Це мало допомогти українським силам перехопити ініціативу, зупинити подальше проникнення російських військових і створити сприятливі умови для підрозділів, які проводили зачистку. Паралельно екіпажі FPV-дронів, важких бомберів і розвідувальних безпілотників підтримували українські штурмові групи.

Особливу увагу приділяли боротьбі з російськими операторами БпЛА та пошуку командирів тактичної ланки. За словами Кучеренка, після виявлення таких цілей їх уражали, щоб порушити управління ворожими підрозділами.

Поєднання ударів важких бомберів із застосуванням потужних FPV-дронів дозволяло знищувати укріплені осередки опору та місця накопичення російських сил.

«Коли ми беремося до справи, у противника дуже різко закінчується їжа, заряджені батарейки до радіостанцій, ротації, підкріплення, управління своїми підрозділами. І мотивація взагалі щось робити на українській землі», — розповідає Олексій.

«ПРОТИВНИК НЕ ОЧІКУВАВ ПОБАЧИТИ НАШІ ДРОНИ У СВОЄМУ ТИЛУ»

На наступному етапі батальйон забезпечував розвиток успіху 60-ї та 125-ї бригад, які брали участь у наступальних діях.

Для цього військові швидко облаштовували нові позиції, організовували приховане забезпечення та використовували наземні роботизовані комплекси для доставки необхідного на передову.

Тут, за словами комбата, особливо знадобився попередній піхотний досвід підрозділу. Військові добре розуміли потреби штурмових груп, особливості облаштування позицій і важливість маскування.

Водночас екіпажі розвідувальних БпЛА змогли суттєво збільшити тривалість польотів. Це дозволило майже безперервно спостерігати за ближніми тилами російських військ, виявляти їхні логістичні маршрути та завчасно реагувати на переміщення.

Противник, зазначає Кучеренко, не очікував появи українських засобів спостереження на такій відстані від лінії зіткнення. Завдяки цьому вдалося завдати значних втрат ворожим екіпажам безпілотників, мінометним розрахункам та командному складу.

Найскладнішим випробуванням на третьому етапі операції, за словами Олексія, стала необхідність швидко змінювати розташування підрозділу, не припиняючи виконання завдань. Позиції доводилося змінювати майже щотижня.

Для підтримки наступальної піхоти розгорнули окрему логістичну позицію важких бомберів. До її роботи залучили військовослужбовців тилових підрозділів, яких оперативно навчили обслуговувати безпілотники та наземні роботизовані комплекси. Це дозволило посилити забезпечення українських підрозділів, не відволікаючи бойові екіпажі від основних завдань.

Завдяки ізоляції районів оборони українські штурмовики вступали в бій із противником, виснаженим тривалою відсутністю ротацій, підкріплення та належного постачання.

«Наступний крок нам доводили лише після того, як ми виконували попередній. Загальний задум і мета корпусу були визначені, але завдання ставилися поступово. Зокрема, щоб не допустити витоку інформації», — пояснює Олексій.

Важливою складовою успіху, переконаний комбат, стала й нова культура командування.

«У Третьому корпусі тобі ставлять завдання, а ти маєш можливість самостійно спланувати його виконання. Ніхто не диктує, як саме ти повинен це зробити. І це одна з основних запорук успіху», — переконаний військовий.

Уміння самостійно ухвалювати рішення, брати відповідальність за людей і діяти в найскладніших обставинах формувалося в Олексія роками. Та коли запитую, хто найбільше вплинув на його становлення як офіцера, він згадує не командирів, військову академію чи бойовий досвід. Він згадує дідуся.

«ВІН БУВ ПРИКЛАДОМ ЧОЛОВІКА, БАТЬКА Й ОФІЦЕРА»

Коли розмова заходить про дитинство, Олексій Кучеренко вперше за наше інтерв’ю помітно змінюється. Командир, який щойно спокійно розповідав про складні бойові операції, на мить замовкає. На очах з’являються сльози. Причина — спогади про дідуся, людину, яка відіграла особливу роль у його житті й значною мірою вплинула на рішення стати військовим.

«Насправді дуже сильно вплинув на моє рішення дідусь. Він був військовим, підполковником. Це дуже значуща постать у моєму житті, тому що він був прикладом. Прикладом чоловіка, батька, офіцера. Це була дуже сильна особистість», — розповідає Олексій.

Дідусь по материній лінії став для нього не просто близькою людиною, а справжнім авторитетом. У дитинстві, коли родина переживала непрості часи, саме бабуся й дідусь займалися вихованням хлопчика.

«І в якійсь мірі дідусь замінив мені батька», — зізнається військовий.

Його батьки розлучилися, коли він був маленьким. Олексій наголошує: дідусь не читав йому довгих повчань про те, яким потрібно бути. Найважливішим було те, як він сам жив, які рішення ухвалював і як долав труднощі.

«Це було звичайне виховання. Я дивився на нього, на те, які життєві рішення він приймав, як боровся з труднощами, різними ситуаціями. Він помер від раку. Я бачив, як він боровся з цією хворобою, як про нього відгукувалися його друзі. І навіть дивлячись на те, скільки людей прийшло на похорон, можна зробити висновок, що ця людина прожила дуже цікаве життя і прожила його недаремно», — пригадує чоловік.

Не менш важливим у вихованні майбутнього військового було й середовище, у якому він зростав. Черкащина — край із багатою козацькою історією, і розмови про минуле України були частиною його дитинства.

«Звісно, патріотичне виховання теж було. Це ж Черкащина, колиска козаччини. І такі думки теж змалечку доносилися до мене», — зазначає військовий.

Війна розірвала й родинні зв’язки Олексія. Частина його родичів по материній лінії мешкає в Москві. До 2014 року вони часто приїжджали в Україну, однак після початку російської агресії спілкування припинилося.

«Вони просто перестали виходити на зв’язок. І коли моя мама вирішила зателефонувати, щоб привітати з днем народження, вони взяли слухавку, дуже холодно подякували й попросили більше не телефонувати. Були розірвані всі зв’язки. І все», — розповідає військовий.

На переконання Олексія, це один із прикладів того, як російська пропаганда здатна змінювати світогляд людей і руйнувати навіть родинні стосунки.

Натомість приклад дідуся став визначальним у виборі майбутньої професії. Після дев’ятого класу Олексій вирішив спробувати себе у військовій справі.

«Я був дуже непосидючою дитиною. Розумів, що якась робота на одному місці — це взагалі не моє. І вирішив піти за прикладом дідуся, спробувати себе у військовій справі», — пригадує він.

Так Олексій вступив до Київського військового ліцею імені Івана Богуна.

Спочатку військова служба приваблювала юнака своєю романтикою. Красива форма, дисципліна, відчуття причетності до особливого середовища — усе це справляло неабияке враження на шістнадцятирічного хлопця.

«Мені просто все подобалося. І ставлення оточення, і сама атмосфера. Коли ти йдеш гарний, у парадній формі Хрещатиком, то почуваєшся крутим. Але мені тоді було 16 років. Це був романтизм армії, юнацький максималізм у всіх його проявах», — усміхається командир.

Утім, за красивою формою швидко відкрилася інша сторона військового життя — щоденна дисципліна, фізичні навантаження, суворий розпорядок і постійне навчання.

«Тебе ганяють з ранку до вечора, і в тебе немає варіантів не вчитися, бо сидітимеш у казармі. Тобто хочеш ти чи не хочеш, а людиною станеш. Такий собі вибір без вибору», — жартує Олексій.

Згодом разом із багатьма товаришами по ліцею він вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові, обравши факультет управління діями підрозділів механізованих військ.

«ВИ МЕНЕ ДРЕСИРУЄТЕ ЧИ СПРАВДІ ДУМАЄТЕ, ЩО Я БАРАН?»

Після чотирьох років навчання у Львівській академії сухопутних військ Олексій Кучеренко мав можливість самостійно обрати місце служби. Спочатку мріяв потрапити до 36-ї окремої бригади морської піхоти. Однак в останній момент його переконав товариш, який раніше служив за контрактом у Президентському полку.

«Я хотів робити свою роботу й бути корисним для держави. Хотів мати свій взвод і виконувати завдання. Товариш розповів, що в Президентському полку чітка дисципліна, є ротації в район проведення ООС, можливість розвиватися. І мене це підкупило», — згадує військовий.

Щоправда, перше знайомство з новим місцем служби виявилося далеким від очікувань. Молодих лейтенантів зустріли суворо, одразу давши зрозуміти, що попередні заслуги й роки навчання тут мало що означають.

«Нас із перших хвилин просто розібрали на молекули. Пів години пояснювали, що ми ніхто і звати нас ніяк. Я тоді повернувся до товариша й запитав: „Ваню, куди ти мене затягнув? Я чотири роки навчався, щоб тепер сидіти й вивчати статут?“» — усміхається Олексій.

Утім, саме в цьому підрозділі він зустрів командира, який суттєво вплинув на його професійне становлення.

«Він знав усе. Просто все. Це була людина з феноменальною пам’яттю. Знав багатьох контрактників і строковиків на ім’я, знав, що в них у сім’ях відбувається. Дуже вправно керував батальйоном, був принциповим і завжди доводив свої рішення до кінця. Я б сказав, що саме під його керівництвом почав формуватися як офіцер», — розповідає військовий.

Водночас методи виховання молодих командирів були доволі жорсткими. Особливо Олексій відчув це під час відрядження в район проведення ООС, де його призначили командиром роти у складі зведеного загону.

«Мене з ранку до вечора просто множили на нуль. І одного разу під час чергового розбору я вже не витримав. Кажу командирові: „Ви мене дресируєте чи справді думаєте, що я баран?“ А він стоїть, курить, робить затяжку й абсолютно спокійно відповідає: „Ну, звісно, виховую“», — згадує Кучеренко.

Саме тоді, каже, зрозумів, що суворість командира була не випадковою: його готували до більшої відповідальності. Невдовзі він справді очолив роту.

Утім, сьогодні Олексій уже інакше оцінює тодішні підходи до військового виховання.

«Напевно, ми просто інакше не могли й не знали. У нас не було того досвіду, який є зараз», — розмірковує командир.

Після повернення з ООС він продовжив службу в Президентському полку.

«ТІЛЬКИ НЕ НА МОЇЙ ЗМІНІ»: РАНОК, КОЛИ ПОЧАЛАСЯ ВЕЛИКА ВІЙНА

Тим часом дедалі частіше лунали повідомлення про можливе повномасштабне російське вторгнення. У Президентському полку до загрози поставилися серйозно: підрозділи відправляли на полігони, посилювали підготовку, відпрацьовували дії за сигналом тривоги.

За тиждень до вторгнення військових терміново повернули з навчань. Отримували зброю та боєприпаси, готували техніку. До 21 лютого, згадує командир, підрозділ уже був готовий діяти за визначеним планом.

«Ми не знали точної дати, як і всі. Але розуміли, що це може статися будь-якої миті. Усі дії були відпрацьовані, боєкомплект завантажений, особовий склад навчений, порядок дій за тривогою відточений до дрібниць», — розповідає Олексій.

Ранок 24 лютого 2022 року застав його дорогою на службу. Того дня він був відповідальним у своїй роті. Близько п’ятої години ранку, проходячи Лук’янівкою, почув перші вибухи.

І саме тоді в голові промайнула думка, яку військовий сьогодні згадує з усмішкою.

«Іду о п’ятій ранку Лук’янівкою на службу, чую: бах-бах-бах. І перша думка: „Ну тільки не на моїй зміні!"»

Уже за кілька хвилин він був у військовій частині. Не заходячи до свого підрозділу, попрямував до оперативного чергового, отримав вказівки й оголосив тривогу.

Близько десятої ранку колона вирушила на виконання бойового завдання.

Його батальйон отримав завдання забезпечити охорону й оборону урядового кварталу в центрі Києва. Взводу молодого офіцера визначили ділянку на перехресті вулиць Лютеранської та Банкової — неподалік місця, де Володимир Зеленський у перші дні вторгнення записав відоме відеозвернення.

«На задньому плані того відео навіть видно мою бойову машину», — згадує Олексій.

Попри попередню підготовку, перші години повномасштабного вторгнення виявилися сповненими невизначеності.

«Мені визначили перехрестя, яке має зайняти мій взвод. А я запитую: кого впускати, кого не випускати, що робити, коли стріляти? Навколо багато людей у військовій формі, усі кудись біжать, надходить величезна кількість інформації. У першу добу на місці не було чіткого розуміння, як усе має працювати», — пригадує командир.

Тоді Олексій вирішив діяти так, як його навчали. Розподілив завдання між військовослужбовцями, визначив сектори вогню, організував спостереження та облаштування позицій. Окопи довелося копати просто на міських клумбах.

«Я не знав, що буде далі. Але зробив усе, що міг, на тій ділянці, яку мені довірили. Визначив, куди дивиться кулемет на бойовій машині, куди — гранатометник, що має робити взвод за кожною командою. Ми почали окопуватися, облаштовувати позиції», — розповідає він.

«Я ЛЕЖУ НА АСФАЛЬТІ, НА МЕНЕ ПАДАЄ СНІГ. І РОЗУМІЮ, ЩО В МЕНЕ НЕМАЄ УКРИТТЯ»

Перші дві ночі військовослужбовці провели просто неба. У лютневому Києві падав сніг, а укриттів спочатку не було.

«Я лежу на асфальті, на мене падає сніг. І розумію, що в мене немає укриття. Позаду стоїть машина, повністю завантажена боєприпасами. Нам повідомляють, що над нами літає якийсь безпілотник. І я думаю: якщо він влучить у машину, то, напевно, боляче вже не буде», — згадує військовий.

Водночас Олексій із вдячністю розповідає про киян, які допомагали захисникам у перші дні вторгнення. Місцеві мешканці приносили їжу, каву, пропонували приміщення, де можна було зігрітися, помитися чи бодай трохи відпочити.

«Люди дуже сильно допомагали. Давали ключі від підвалу, де ми потім облаштувалися, можливість помитися. У магазині пропонували каву, цигарки, їжу. Не те щоб у нас були проблеми з продуктами. Просто всі хотіли допомогти», — розповідає командир.

Та попри важливість завдання, яке виконував його підрозділ, молодий офіцер переживав внутрішній конфлікт. Він знав, що його однокурсники й побратими вже воюють на інших напрямках, вступають у бої, зазнають втрат. А сам залишався в центрі столиці, охороняючи визначену ділянку.

«Я стою й розумію, що фактично не беру участі в тому, до чого готувався. Мої побратими вже воюють, хтось зазнав втрат. А я тут стою. Це було дуже сильне розчарування», — зізнається Олексій.

Невдовзі ситуація змінилася. Після відступу російських військ від Києва частину підрозділів Президентського полку почали залучати до виконання завдань на сході України.

Саме тоді Олексій остаточно прийняв командування ротою. Передавання посади розпочалося ще до вторгнення, а завершилося вже під час великої війни. І невдовзі його рота отримала наказ вирушати до Кліщіївки, де потрібно було змінити військовослужбовців, які виконували завдання у взаємодії з 80-ю десантно-штурмовою бригадою.

«МИ ВЧИЛИСЯ ВОЮВАТИ ПО-НОВОМУ»: ВІД КЛІЩІЇВКИ ДО НАЙВАЖЧИХ БОЇВ НА ДОНБАСІ

На Донеччині Олексій Кучеренко отримав той бойовий досвід, заради якого свого часу й обирав професію військового. У районі Кліщіївки його рота виконувала завдання у взаємодії з десантниками 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Саме тут командирові довелося застосовувати здобуті знання вже в умовах повноцінних бойових дій.

Водночас стрімко змінювалася сама війна. Якщо раніше головними інструментами піхоти були стрілецька зброя, артилерія та бронетехніка, то дедалі вагомішу роль починали відігравати безпілотники.

«Я пам’ятаю, як наприкінці 2023 року моя рота працювала FPV-дронами в Кліщіївці. Ми долітали на п’ять кілометрів і думали: це вже досягнення! Навіть не йшлося про те, чи вдалося когось уразити. Сам факт, що ми долетіли, був для нас успіхом», — пригадує Олексій.

Тоді багато чого трималося на ентузіазмі військових. Вони експериментували, опановували нові технології, шукали способи ефективніше застосовувати безпілотники на полі бою. Разом із розвитком техніки зростала й майстерність людей, які нею керували.

Та попереду були ще складніші випробування. Згодом Олексій очолив батальйон, якому довелося тримати оборону на одному з найважчих напрямків Донеччини — у Красногорівці.

Саме цей період він називає найскладнішим для себе як командира.

«Одна історія — керувати знайомими мені людьми, своєю ротою. І зовсім інша — командувати батальйоном. Для мене найважчою була саме Красногорівка, тому що я формувався як комбат, вчився взаємодіяти з батальйоном, а батальйон — зі мною», — пояснює військовий.

Підрозділ щойно зайняв визначену ділянку оборони, коли росіяни розпочали масовані механізовані штурми. Із боку Донецька одна за одною рухалися колони бронетехніки.

«Ми прийняли район оборони, минув приблизно тиждень — і почалися великі танкові колони. Вони йшли просто на мій батальйон. Перша колона розгорнулася, як у підручнику: один взвод атакував лівий фланг, другий — центр, третій — правий. Але ми витримали цей бій», — згадує Олексій.

Завдяки злагодженій роботі піхоти, артилерії, протитанкових засобів та завчасно облаштованих мінних загороджень українським захисникам вдалося зупинити значну частину ворожої техніки ще на підступах до позицій.

Однак атаки не припинялися. За словами комбата, російські сили мали величезну чисельну перевагу.

«Співвідношення було один до шести. Їх було дуже багато. Щотижня на нас наступали одна-дві механізовані колони. Постійно йшли на техніці», — розповідає командир.

Саме під Красногорівкою його батальйон зіткнувся і з незвичною на той час російською бронетехнікою — танком, обшитим додатковими металевими конструкціями, який згодом отримав назву «танк-черепаха».

Попри перевагу противника, українські військові тримали оборону. Однією з причин, наголошує Олексій, була тісна взаємодія із сусідніми підрозділами.

«Ми дуже добре трималися завдяки взаємодії із суміжниками. Разом планували, хто за який рубіж відповідає, хто і як реагує на дії противника. І саме так воювали», — говорить він.

Та за кожним відбитим штурмом стояли не лише знищена ворожа техніка й утримані позиції, а й людські втрати.

Якщо Красногорівка стала найважчим випробуванням особисто для Кучеренка як командира батальйону, то Торецьк, за його словами, виявився найтяжчим для самого підрозділу.

«У Торецьку ми билися за кожен будинок, за кожен підвал, за кожну багатоповерхівку. Робили просто неймовірні речі. Але саме там втратили найбільше досвідчених військовослужбовців», — розповідає Олексій.

Особливо боляче командирові згадувати бійців, із якими пройшов не один бій.

«Звісно, для мене всі люди рівні. Але набагато важче втрачати того, хто вже багато побачив, багато пройшов і багато пережив разом із підрозділом», — зізнається він.

Одним із таких військових був сержант із позивним «Дрон», який загинув у Торецьку та посмертно отримав звання Героя України.

Під час однієї зі штурмових операцій українські бійці захопили важливу будівлю. Їх мали змінити інші військовослужбовці, однак цього не сталося. Тож штурмова група була змушена понад два місяці утримувати позицію під постійним вогнем противника.

«Це була ключова будівля на панівній висоті. Звідти ми перекривали противнику багато маршрутів просування. Хлопці билися там у стрілецьких боях. „Дрон“ під час одного з епізодів знищив 20 військовослужбовців противника й одного взяв у полон. Це був дуже крутий сержант», — згадує командир.

За словами Олексія, батальйон планує присвятити загиблому захисникові окремий фільм, щоб зберегти пам’ять про його подвиг.

Красногорівка й Торецьк стали для Кучеренка не лише випробуванням командирських навичок, а й уроком ціни кожного рішення. Адже на війні навіть чітко сплановане завдання не завжди означає, що всі повернуться живими.

«МЕНЕ ВПЕРШЕ ЗАПИТАЛИ: ЯК ТИ?»

Після виснажливих боїв на Донеччині на Олексія Кучеренка чекав черговий професійний виклик. У травні 2025 року він очолив батальйон безпілотних систем. Для офіцера, який роками командував піхотою, це означало фактично опанувати новий напрям військової справи.

Щоправда, безпілотники вже давно стали невід’ємною частиною роботи його підрозділу. Ще під час оборони Красногорівки військові активно нарощували кількість екіпажів FPV-дронів, важких бомберів «Вампір» та розвідувальних «Мавіків». Це дозволяло не лише завдавати ударів по противнику, а й шукати нові способи забезпечення позицій та збереження особового складу.

«Ми максимально адаптувалися й шукали рішення, як зберегти людей, як організувати логістику без автомобілів. І постійно збільшували безпілотну складову батальйону», — пояснює командир.

Під час корпусної реформи 21-й окремий батальйон спеціального призначення передали до складу Третього армійського корпусу для формування 21-го окремого полку безпілотних систем.

Однак найбільше Олексія тоді хвилювала не зміна структури, а доля військовослужбовців, із якими він пройшов найважчі бої.

«Було багато невідомого. Що буде з моїми людьми, з командирами? Хто куди потрапить? Але завдяки довірі особового складу до командування нам вдалося зберегти близько 80% людей, яких потрібно було залишити. Вони стали основою нового батальйону», — розповідає військовий.

Так сформувався другий батальйон 21-го полку безпілотних систем.

Попри значний бойовий досвід, Олексій зізнається: у новому підрозділі довелося багато чого вивчати практично з нуля. Адже командування батальйоном безпілотних систем — це не лише управління екіпажами дронів, а й складна організація підготовки військовослужбовців, ремонту техніки, забезпечення та взаємодії між підрозділами.

Та найбільше його вразили навіть не технології, а ставлення до людей.

«Мене вперше запитали, як у мене справи. Серйозно. Перед тим як поставити завдання, мене запитують: „Як ти?“ Я навіть розгубився. Думаю: зараз знову буде якесь надскладне завдання. А це просто таке ставлення до людей, до командирів», — пригадує Олексій.

За його словами, у Третьому армійському корпусі він побачив принципово інший підхід до управління.

«Раніше бувало так: великий начальник приходить, малює на карті трикутнички й показує, куди треба завести людей. А ти вже розумієш, що це будуть втрати. Тут усе інакше. Тобі визначають завдання, а ти сам плануєш, як його виконати, спираючись на свої сили, знання й досвід», — пояснює військовий.

Окремо Кучеренко відзначає системність роботи корпусу та постійний аналіз бойових дій.

«Перші два місяці я шукав відповідь на одне запитання: як? Як із однієї штурмової бригади можна було так швидко створити корпус? І, на мою думку, Андрій Білецький просто навчив людей навчатися. Аналізувати кожну дію, робити висновки зі свого досвіду й масштабувати його. Тут системність у всьому», — говорить командир.

Саме поєднання бойового досвіду, нових технологій, злагодженої взаємодії та свободи командирських рішень, переконаний Олексій, стало однією з передумов успіху операції «Вівальді».

Водночас він наголошує: навіть найдосконаліші технології не замінять підготовленого військовослужбовця.

«Їх більше. І єдиний шлях України виграти в цій війні — ставати кращими. Якісно, технологічно. Але хто керує тим дроном? Людина. Якщо мій особовий склад перестане розвиватися, ми почнемо дуже різко програвати. Тому постійне навчання, аналіз і робота над помилками — це необхідність», — підсумовує офіцер.

«СІМ ІЗ ДЕСЯТИ — ТОП»: ПРО ЖІНОК, ЯКІ КЕРУЮТЬ БОЙОВИМИ ДРОНАМИ

Підготувати професійного оператора безпілотника сьогодні значно складніше, ніж може здатися людині, яка ніколи не мала справи з військовими технологіями. За словами Олексія Кучеренка, шлях від новобранця до фахівця, здатного самостійно виконувати складні бойові завдання, займає місяці наполегливої роботи.

«У середньому на підготовку пілота FPV-дрона в мене йде чотири з половиною — п’ять місяців. Треба розуміти, що ми готуємо фахівців для завдань рівня батальйону, полку, корпусу. І вимоги до них відповідні. Не кожен може стати справді хорошим пілотом», — пояснює командир.

Відбір до підрозділу проходять люди з різним досвідом: цивільні, молоді добровольці, військовослужбовці, які раніше служили в інших частинах, зокрема й ті, хто самовільно залишав попереднє місце служби. Головними критеріями, наголошує Олексій, залишаються мотивація, здібності та готовність навчатися.

Окрема гордість комбата — жінки, які служать у його підрозділі. Зізнається, спочатку мав певні сумніви щодо їхнього залучення до бойових екіпажів, однак практика змінила його погляди.

«Я себе переборов і прийняв рішення: набираємо дівчат. І не пошкодував. Можу навіть навести свою статистику: сім із десяти — це топ. Топові пілотеси, топові фахівчині на тих посадах, на які приходять», — розповідає Кучеренко.

При цьому жінок цілеспрямовано набирали не на тилові посади, а безпосередньо до бойових екіпажів — пілотесами, командирками екіпажів та саперками.

Серед них є військовослужбовиця, історія якої особливо вразила Олексія. До переведення в його підрозділ вона служила в територіальній обороні, пройшла піхотні бої під Бахмутом, працювала з FPV-дронами. Нині виконує завдання інженерки-саперки в екіпажі важкого бомбера.

«Вона пройшла Бахмут у піхоті, працювала на FPV. Вона вже стільки всього побачила. Це просто людина-війна», — із захопленням говорить командир.

Познайомилися вони під час навчань на полігоні. Олексій приїхав перевірити роботу підрозділів і звернув увагу на нову військовослужбовицю. Згодом дізнався про її бойовий шлях та професійний досвід.

Для Кучеренка війна безпілотників — це насамперед змагання не техніки, а людей: їхніх знань, професіоналізму та здатності постійно вдосконалюватися.

«Я НА ВСЮ ГОЛОВУ ВІЙСЬКОВИЙ»

За роки служби Олексій Кучеренко пройшов шлях від молодого лейтенанта, який мріяв командувати власним взводом, до комбата, що ухвалює рішення, від яких залежать життя людей і результати бойових операцій. Він бачив, як змінюється війна, втрачав побратимів, опановував нові технології й неодноразово починав усе практично з нуля.

Та коли запитую, чи планує після перемоги повернутися до цивільного життя, відповідає без вагань.

«Давайте будемо реалістами: я на всю голову військовий. І вже нікуди звідси не дінуся», — усміхається Олексій.

І, здається, це рішення він ухвалив уже давно.

«Мені дуже подобається те, чим я займаюся, де я цим займаюся і з якими людьми. Тут та роль, до якої я, напевно, готувався всі ці роки — навчання у військових закладах, муштри, служби в Президентській бригаді. Я можу максимально ефективно застосовувати свої знання й досвід. І ми справді маємо результат», — говорить командир.

Водночас, розмірковуючи про майбутнє України, він наголошує: перемога не означатиме завершення роботи для військових. Навпаки, одним із найважливіших завдань держави стане збереження армії, яка пройшла через найважчі випробування.

«На мою думку, основним завданням після перемоги буде не втратити те військо, яке вже сформувалося. Тому що Збройні сили України — це єдиний надійний гарант нашого суверенітету. І виживання нації як такої», — переконаний Олексій Кучеренко.

І, здається, у цих словах — відповідь на запитання, чому він свого часу обрав військову професію. Для нього служба давно перестала бути просто роботою. Це справа життя, від якої він не збирається відмовлятися навіть тоді, коли закінчиться війна.

Також читайте: Також читайте: «Відкриваєш DeepState, а ти вже в червоній зоні»: історія добровольця, який сам попросився до піхоти.

Сніжана БОЖОК, фото Олексія САМСОНОВА «Вечірній Київ»