Містична «Сулимівка» на Лютеранській: як старовинна садиба стала натхенням для київських легенд

31 жовтня у багатьох країнах світу відзначається Геловін — свято, оповите давніми традиціями та потойбічними переказами.

З його нагоди «Вечірній Київ» традиційно згадує наймістичніші пам’ятки Києва. Цього разу ми завітали на вулицю Лютеранську, щоб розповісти історію легендарного будинку купця Сулими, де за міськими легендами відбувалися паранормальні явища.

Історія садиби на Лютеранській, 16, розпочалася у 1833 році. Землю придбала Уляна Сулима — дружина поміщика Якима Сулими, нащадка славетного гетьманського роду. Яким Якимович палко захоплювався архітектурою і навіть брав уроки у знаменитого зодчого Василя Стасова, тож ескізний проєкт палацу та флігелів розробив особисто. Згодом креслення доопрацював київський архітектор Людвік Станзані.

За свідченням києвознавців, первісно будинок мав довершений класичний вигляд: центр фасаду прикрашав шестиколонний іонічний портик із трикутним фронтоном, піднятий на високий цоколь з аркадою, а парадні сходи двома симетричними маршами вели на терасу. Від двору садиба спускалася аж до сучасної Круглоуніверситетської вулиці та Бессарабки, де планувався фруктовий сад і виноградник.

Утім, потішитися новим родовим гніздом господарю не судилося. У 1840 році, незадовго до завершення робіт, Яким Сулима трагічно загинув. Обставини смерті — чи то нещасний випадок, чи то замовне вбивство — так і лишилися таємницею. Овдовіла Уляна Степанівна згодом вийшла заміж удруге — за генерала Миколу Ловцова.

Саме з цього моменту, за київськими переказами, на Липках і з’явився знаменитий «привид Сулимівки». Містяни подейкували, що обурений «зрадою» дружини дух Якима Якимовича повернувся до свого так і не обжитого маєтку. У вікнах порожнього будинку перехожі бачили білу постать, а з-за стін лунали зітхання й моторошний сміх. Шлюб із генералом тривав недовго: менше ніж за рік Микола Ловцов несподівано помер, а за якийсь час пішла у засвіти й сама Уляна Степанівна.

За її заповітом садибу передали Київському доброчинному товариству. 22 вересня 1859 року з ініціативи княгині Катерини Васильчикової тут відкрили великий благодійний заклад: у будинку розмістилися госпіталь, майстерні, рукодільня та пансіон для бідних вихованок Фундуклеївської гімназії. Тим часом забобонні кияни стверджували, що поруч із фігурою Сулими у вікнах почав з’являтися й дух самої господині.

Аби втихомирити неспокійні сили, у 1866 році зі східного боку будинку влаштували церкву св. Олександра Невського. Утім, спокій тривав ненадовго: мешканці скаржилися на полтергейст — у коридорах самі собою каталися й падали предмети, а згодом, узимку 1868 року, в будинку спалахнула нищівна пожежа. Говорили, що в полум’ї народний поголос знову бачив силует першого власника.

Після пожежі споруду кардинально перебудував архітектор Михайло Іконников. Шестиколонний портик розібрали, а замість трикутного фронтону з’явився дерев’яний сегментоподібний, який зберігся й досі. На кошти мецената Миколи Дегтерьова над церквою звели купол. Сама ж «Сулимівка» стала осередком київського філантропічного життя: на початку XX століття до Ради товариства входили такі видатні постаті, як меценат Семен Могильовцев, міський голова Іполит Дьяков та архітектор Євген Єрмаков.

Благодійний комплекс діяв до 1919 року. У 1928-му будівлю перепланували під комунальні квартири, а церкву розібрали.

Сьогодні ця будівля є житловою, але частину її приміщень займають різні організації та установи. І хоча давні містичні історії вже стали лише частиною міських легенд, окремі перехожі на Лютеранській і досі з цікавістю вдивляються у скляний ліхтар внутрішніх сходів та старовинний фронтон «Сулимівки» у пошуках привида першого власника.

До теми: Чарівний жах: містичні легенди «Замку Річарда» на Андріївському узвозі.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»